Еволюція поняття "могутність" у політичній думці Франції кінця ХХ – початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний авіаційний університет

Еволюція поняття "могутність" у політичній думці Франції кінця ХХ - початку ХХІ століття

Л. Халецька,

кандидат історичних наук

Злам століть, а особливо початок нового, ХХІ ст., принесли з собою суттєві зміни в системі світовлаштування, у сфері міжнародної політики: це і зміна біполярного світу на одно- або багатополюсний, зміна ролі міжнародних організацій, держав тощо. Важливе місце в теорії та практиці міжнародних відносин посідає поняття «могутність», яке в умовах зазначених змін також еволюціонувало.

Метою статті є аналіз змісту поняття «могутність» у політичній думці Франції кінця ХХ - поч. ХХІ ст., критеріїв та засобів реалізації могутності держав у сучасних геополітичних умовах.

Актуальність дослідження полягає у спробі подати узагальнену картину сучасного стану розуміння і розробки поняття «могутність» у французькій політичній думці, що є важливим для теорії та практики міжнародних відносин постбіполярного світу, зокрема й України, зовнішньополітичній діяльності якої притаманні прагнення до незалежності та самостійності, виваженого співробітництва з державами з досить різними геополітичними інтересами, орієнтація на мирне врегулювання міжнародних проблем.

У статті використано науковий доробок здебільшого французьких дослідників. Зокрема, історичний екскурс у французьку політичну думку 1960-х - 1980-х рр. зумовив звернення до робіт Ж.-Б. Клерка, П. Міндера [1], М.-Е. Узело [2], К. Маліса [3], в яких поданий аналіз поняття «могутність» у працях Р. Арона. Критиці теорії міжнародних відносин Р. Арона, Ж.-Б. Дюрозеля присвячені сторінки праці радянського дослідника І.Г. Тюліна [4]. Російська дослідниця Є.О. Обічкіна подає аналіз поняття «могутність» у роботах французьких політологів періоду існування біполярного світу (Р. Арон, Ж.-Б. Дюрозель), кінця біполярного світу на початку 1990-х рр. (Ф. Моро Дефарж), в умовах пост біполярного світу та глобалізації (П. Аспер, Б. Баді, П. Боніфас, Т. де Монбріаль) [5]. Джерелами для нашого дослідження стали праці французьких науковців та політичних діячів, серед яких Ф. Моро Дефарж [6,7], П. Боніфас [8], М. Лефевр [9], Д. де Вільпен [10], Жіскар д'Естен [11].

Класичною, такою, яка поширилася не лише в академічних і політичних колах Франції, а й отримала популярність за її межами, стала теорія міжнародних відносин Р. Арона. Важливими елементами його концепції зовнішньої політики стали поняття «сила» та «могутність». Аналізуючи зміст, вживання, елементи поняття «могутність» за Р. Ароном, викладені ним у праці «Мир і війна між націями» (1962 р.), М. ле Люйє та М.-Е. Узело акцентують увагу на двоїстому, складному для охоплення та розуміння характері цього поняття, яке часто змішується з поняттями «сила» та «влада» [12]. Прагнучи розмежувати поняття «могутність» і «сила», Р. Арон трактує перше поняття як потенцію, можливість. Якщо сила (військово, економічна, моральна, ідеологічна тощо) піддається хоча б приблизному підрахунку, могутність не можна виміряти абсолютною мірою, оскільки дуже часто вона виявляє свою повноту лише через вправляння, і це вправляння розуміється лише в певному контексті. Саме залежно від обставин і цілей могутність використовує сили, які мають з нею інструментальні відносини (тобто сила виступає інструментом могутності). Звідси визначення, яке Р. Арон дав поняттю «могутність»: «У найбільш загальному сенсі, могутність - це здатність створювати, виробляти чи руйнувати; вибухівка має міць, яку можна виміряти і до того ж створює хвилю, вітер, коливання землі. Могутність особистості чи коллективу точно виміряти не можна через різноманітність цілей, які вона собі визначає, і засобів, які вона використовує. Факт, що люди застосовують свою могутність головним чином до себе подібних, надає політичній концепції могутності своє власне пояснення. Могутність індивіда є здатність робити, але, перш за все, впливати на поведінку і почуття інших індивідів. Я називаю могутністю на міжнародній арені здатність політичної одиниці нав'язувати свою волю іншим одиницям. Коротше, політична могутність не є абсолют, а людське відношення» [13]. Таким чином, Р. Арон підкреслює залежність могутності не лише від об'єктивних факторів, але й від діяльності людей чи політичних суб'єктів.

Відповідно до об'єктів, на які вона націлена, Р. Арон розрізняє «наступальну (агресивну) могутність» та «захисну могутність». «Концепція могутності - ключовий параметр для розуміння міжнародної системи, у цьому сенсі могутність виступає формою регуляції міжнародних відносин і є результатом відношення сили. Таким чином, могутність дозволяє моделювати конфігурацію міжнародних відносин у даний момент: рівень могутності кожної держави обумовлює її ставлення до інших і має наслідком встановлення множинних конфігурацій систем (багатополюсна, двополюсна) з більш чи менш складною грою союзів і контр союзів [14].

За Р. Ароном, існують три параметри, які дозволяють досить приблизно виміряти могутність:

- простір (територія);

- ресурси:

а) матеріали та знання, які можна трансформувати у зброю;

б) кількість людей і мистецтво їх перетворення на солдат;

- здатність на колективну діяльність: організація армії, якість цивільного та військового командування та дисципліна [15].

Досить складно диференціювати у Р. Арона поняття «сила» та «могутність». Сила передбачає перш за все відносини матеріального характеру, які виступають засобами могутності (у широкому розумінні ресурси, які можна мобілізувати). Могутність - це людські відносини, які існують між різними політичними одиницями; вона спирається на відносини сили і політичну владу та виявляється у формуванні і досягненні певних зовнішньополітичних цілей. Р. Арон запропонував класифікацію цілей держави на світовій арені, узагальнюючи їх у свою чергу в концепції «могутності, слави й ідеї»:

- «вічні цілі»: могутність (вплив), слава, безпека;

- «історичні цілі»: військова чи стратегічна вага, просторово-демографічні чи просторово-економічні переваги;

- «стратегічна зброя»: політична здатність політичної одиниці нав'язувати свою волю іншим і здатність політичної одиниці не поступатися бажанням інших. Наступальна звичка часто притаманна великим державам, тоді як малим державам притаманні в основному оборонні наміри [16].

Теорія Р. Арона більшою мірою відображала реальність біполярного світу часів «холодної війни». Розвиток останніх десятиліть помітно змінив акценти. Д. Колар і К. Маліс наводять типологію могутності, запропоновану американським професором Дж. Наєм [17, 18]. На думку останнього, відбувається трансформація могутності: вона стає все менше й менше військовою та стратегічною, усе більше економічною, науковою, технічною; усе менше переноситься з одного сектора до іншого (наприклад, економічна могутність Японії не переноситься до її військової сфери); стає все більше нематеріальною; через низку чинників (перевага внутрішньодержавних конфліктів, ворожість суспільної думки, зменшення ефективності ядерного залякування, прогрес міжнародного права, економічна взаємозалежність, медіатизація конфліктів) використання сили все більше ускладнюється; відбувається розпорошення, подрібнення могутності під впливом таких чинників, як глобалізація, поява й утвердження на міжнародній арені нових діючих осіб (транснаціональні мережі), розвиток націоналізму в слабких державах, зростаюча роль технологій, модифікація головних цілей зовнішньої політики (проблеми навколишнього середовища, борг країн третього світу, азійська криза, безробіття, роззброєння). Пропонуючи типологію сучасних критеріїв (джерел) могутності, Дж. Най поділяє їх на:

- матеріальні (базові ресурси: територія та населення; здатність воєнної дії; продуктивність економічного виробництва; науковий та технологічний потенціал);

- нематеріальні (національна згуртованість; культурний вплив; вплив держави на міжнародні установи).

Щодо власне французьких дослідників, великою мірою в розробці поняття «могутність» вони йдуть услід за англо-американською політичною думкою, власна цілісна концепція остаточно ще не вироблена. Для Жіскар д'Естена «могутність - це щось таке, що можна виміряти» [19]. Чіткого визначення цього поняття не знаходимо у таких авторитетних французьких дослідників, як Ф. Моро Дефарж, М. Лефевр. П. Боніфас робить достатньо широкий екскурс у визначення поняття «могутність» дослідниками, здебільшого американськими, серед яких Р. Дал, А. Волфер, С. Хантінгтон, та узагальнює ці визначення через характеристику могутності як незалежності одних діючих осіб перед обличчям інших і залежності цих останніх перед обличчям перших [20]. Щодо реалій к. ХХ - поч. ХХІ ст., П. Боніфас погоджується з точкою зору французьких політологів Б. Баді та М.-К. Смус, що «могутність визначається сьогодні як здатність контролювати правила гри в одній чи багатьох ключових галузях міжнародного змагання» [21].

Усі французькі дослідники в загальному руслі розвитку сучасних теорій міжнародних відносин згодні в тому, що сьогодні відбувається трансформація поняття «могутність», його факторів та критеріїв. Так, Ф. Моро Дефарж виділяє «об'єктивні» (територія, населення, економічні ресурси, військові можливості) та «суб'єктивні» («могутній той, хто таким себе вважає і сприймається таким) критерії могутності та зазначає, що к. ХХ ст. характеризується рухомістю, мінливістю, подрібненням могутності. Сьогодні могутність визначається не володінням, а здатністю контролювати мережі, потоки [22].

Поняття «могутність» збагатилося більш тонкими відмінностями, такими, як різниця між hard power - puissance forte - «могутність сили» та soft power - pouvoir d'influence - «могутність впливу». Уживаючи ці поняття, П. Боніфас посилається на Дж. Ная [23], який у свою чергу визначає могутність як «можливість вести інших до результату, бажаного вами» [24]. Дж. Най підкреслює важливість контексту, відповідно до якого розглядається це поняття: йдеться про світ постіндустріальний, індустріальний чи перед індустріальний. І джерела, які породжують могутність у постіндустріальному світі, дуже часто не взаємопов'язані з нею. Крім цього, Дж. Най говорить також про smart power - puissance intelligente - «розумну могутність», яка передбачає вміння переконати інші нації співпрацювати з вами, щоб вирішувати спільні проблеми [25]. У цьому контексті інша американська дослідниця А.-М. Слотер висловлює припущення, що в ХХІ ст. перед обличчям проблем зі здоров'ям чи потеплінням клімату на нашій планеті, жодна нація чи група націй не володіє могутністю, необхідною для відповіді глобальним проблемам [26].

Отже, контекст постіндустріального суспільства викликав трансформацію поняття «могутність». Д. де Вільпен, міністр закордонних справ Франції у 2002 - 2004 рр. та прем'єр-міністр у 2005 - 2007 рр., говорить про справжню «революцію могутності». Не зменшуючи значення військового компоненту могутності (у цьому з ним згодні також М. Лефевр, П. Боніфас), він акцентує увагу на необхідності сьогодні протидіяти мобільним чи невидимим загрозам, перекидати сили держав на віддалені театри воєнних дій, боротьбу з тероризмом. Тому володіти могутністю, щоб керувати світом, замало. Сьогодні мова йде про загрозу ще більшу: вакуум могутності. Могутність не зводиться більше до ранжування людей, гармат чи заводів, чи навіть лабораторій чи нобелівських премій. Справжня могутність - те, що створює порядок і надає сенс, «вона повинна бути тим усвідомленням, яке через силу переконання, прикладу і впливу здатне надати ліки від ускладнень світу. На цих нових засадах повинна відтворитися міжнародна система» [27].

Таким чином, розвиток поняття «могутність» викликаний новими факторами, які виникли на межі століть. Аналізуючи їх, П. Боніфас звертає увагу на зміну вагомості традиційних критеріїв могутності. Стосовно військового, історично першого, критерію впливу, він робить три головні зауваги: по-перше, військовий критерій залишається таким, який визначається родовими ознаками «могутності»; по-друге, існує можливість трансформації військового впливу в економічний, військова міць залишається фактором впливу, «існування військового впливу достатнє як довід» [28]; по-третє, військовий критерій не є більше єдиним чи переважаючим критерієм впливу, тим більше, що визначення його змінилося: сила однієї армії зводиться не до кількості грудей, які вона може сьогодні виставити позаду штиків, а до якості її матеріальної частини й управління, складності технологій, які вона використовує. Отже, на перше місце як у військовій, так і в економічній сферах виходить технологічний фактор. Перш ніж продовжити логічний ланцюжок, зазначимо, що П. Боніфас говорить про значне знецінення демографічного критерію могутності, який тривалий час пов'язувався з військовим. П. Боніфас погоджується з американським дослідником Е. Тофлером, що в ХХІ ст. могутність визначається не економічним чи військовим факторами, а фактором «К» - пізнання, знання, додавання якого до влади грошей чи мускулів стало їх головною сутністю; таким чином, знання відіграє вирішальну роль у збільшенні могутності. На відміну від економічного та військового критеріїв, знання не має кордонів і є невичерпним. Е. Тофлер, крім цього, зазначає, що знання є найбільш демократичним серед джерел впливу (могутності), оскільки воно може бути в розпорядженні як багатих, так і бідних. У відповідності з дослідженнями ОСДЕ (Організації економічного співробітництва та розвитку) суспільства знань будуть домінувати у ХХІ ст. [29]. Отже, вирішальними критеріями могутності стають освіта та виховання.

Серед сучасних критеріїв могутності, що їх аналізує П. Боніфас, поряд з освітою та вихованням виділяються критерії національної згуртованості, головування права, інформаційні засоби впливу (інформація, відображення (сприйняття), засоби зв'язку). Серед них відносно найновішим у визначенні могутності є критерій відображення (сприйняття) як здатність сприйняття однієї держави іншою [30].

Велика різноманітність критеріїв ускладнює визначення поняття «могутність», проведення класифікації та вимірювання різних його показників, визначення ступеню їхньої ваги чи індексу могутності. Революція та еволюція критеріїв могутності, на думку П. Боніфаса, є результатом збільшення взаємозалежності і кінцем білатеральних відносин на міжнародній арені. Могутність складається сьогодні з реальних феноменів, таких, як економіка, культурна стратегія, управління засобами комунікації, а також із здатності грати на багатосторонньому фоні і безперервно прилаштовуватися до нової світової геометрії. Багатосторонність надає могутності непомітність, оскільки держави мають вести переговори весь час з усіма, робити взаємні поступки, ранжувати і відбирати справи за їх пріоритетністю в залежності від забезпечення підтримки партнерів; багатосторонність передбачає дотримання головного правила: ніколи не доводити свою перевагу до кінця, оскільки протилежне породжуватиме бажання реваншу [31]. Отже, в умовах багатосторонності зростає роль міждержавних об'єднань та регіональних чинників, на що також звертають увагу Ф. Моро Дефарж [32], Д. де Вільпен [33].

В умовах вибору орієнтації на багатосторонність та діалог цивілізацій у центр уваги потрапляють відносини між могутністю і правом, підкреслюють М. Лефевр [34] та Д. де Вільпен [35]. Зокрема останній проголошує головні принципи, якими повинна надихатися майбутня світова система, серед яких провідна роль належить принципу демократичної вимогливості. Його складовими виступають участь, законність, справедливість (правосуддя).

Участь (співучасть) передбачає необхідність унікального внеску кожного суб'єкта міжнародних відносин у створення миру та стабільності у взаємозалежному світі. У сучасному світі глобальне панування ризикує зазнати асиметричних загроз, надлишок могутності роз'їдає панування. Відповіддю на цю загрозу дестабілізації світової системи є співучасть в організації безпеки, поділ солідарності, поділ культури. Світ має необхідність у полюсах стабільності, самобутності і відповідальності [36].

Законність передбачає трансформацію сили в право. У цьому контексті йдеться про підпорядкування військової складової могутності праву (а саме, жодна воєнна акція не може бути проведена без рішення ради Безпеки ООН) [37].

Могутність має підкріплюватися ідеалами братерства, носієм вимог якого є демократія. Вона надає сенс силі і забезпечує згуртованість суспільства. Історичний європейський спадок - ідеал соціальної демократії - у поєднанні з американським ідеалом демократії свободи створює спільне благо західного світу. Цей ідеал пасує також міжнародній спільноті, яку слід організувати [38].

Подаючи класифікацію держав за ступенем могутності, П. Боніфас відштовхується від терміну «геополітична діюча особа першого плану», запропонованого З. Бжезинським у книзі «Велика шахівниця» [39]: так він позначає держави, наділені здатністю і національною волею, достатніми для демонстрації їх могутності і впливу за межами їх домовленостей. Відповідно до цього П. Боніфас ідентифікує принаймні п'ять геополітичних опор на новій геополітичній карті Євразії: Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія.

Однак більш ефективним досліднику видається поділ держав на наддержави, які можуть здійснювати вплив на розгляд сукупності проблем світової ваги; великі держави, які можуть відігравати роль за межами їхньої регіональної сфери і мають значний вплив на деякі проблеми світової політики; регіональні держави [40].

Ю. Ведрін, міністр закордонних справ Франції у 1997 - 2002 рр., використовує термін «американська гіпердержава» стосовно США, який підкреслює відмінність останніх від наддержави (занадто воєнізованої) та великої держави (занадто класичної); Франція ж зараховується ним до категорії «держав світового впливу», які не володіють усіма елементами могутності, але тим не менше, здійснюють, прямо чи опосередковано, вплив на світову діяльність. Ю. Ведрін подає перелік держав цієї категорії, серед яких, поряд із Францією, називає Німеччину, Великобританію, Росію, Китай, Японію та Індію. За межами цієї групи - 20 - 30 держав більш обмеженого впливу, і, нарешті, держави, які не можуть розглядатися як впливові, оскільки вони не можуть чинити прямого й активного тиску на процес прийняття рішень [41].

ХХІ ст. також перенесло питання могутності з реального світу в світ інформаційний. Світовий саміт за інформаційне суспільство, який відбувся в листопаді 2005 р. в Тунісі, зазначив, що відсутність мережі Інтернет (яку ООН кваліфікувала як «світовий інформаційний ресурс»), «інформаційна тріщина», ставить у несприятливе становище країни, позбавлені цього ресурсу, так само, як відсутність багатств чи транспортної інфраструктури [42].

П. де Ля Кост, характеризуючи поняття інтероперабельності (інтероперабельність - обмін даними між різними, гетерогенними, інформаційними системами), зауважив, що воно не є нейтральним, інтероперабельность не є чистим продуктом технологічної революції. Вона здійснюється відповідно до певних силових відносин, так само, як у класичному політичному й економічному світі. Краще розуміння інформаційного суспільства, суспільства в мережі, дає теорія цифрового суверенітету, зміст якої полягає в наступному: кожна структура має цифровий суверенітет коли вона приходить до створення інтероперабельної взаємодії між підструктурами, із яких вона складається, і уникає небажаної взаємодії зі структурами, від яких вона залежить. Першим політичним наслідком інтероперабельності є посилення (чи послаблення) сучасних держав [43].

Узагальнюючи викладене, можна зробити наступні висновки. Французька політична думка к. ХХ - поч. ХХІ ст. дає скориговане новими реаліями визначення поняття «могутність» як здатність контролювати правила гри в одній чи кількох ключових галузях світового змагання. Як у визначенні поняття «могутність» та його нюансів, так і у визначенні та характеристиці критеріїв могутності, засобів її реалізації у сучасних геополітичних умовах, французькі дослідники багато в чому йдуть за своїми зарубіжними, здебільшого американськими, колегами. Більш самостійними здаються міркування стосовно відносин між могутністю та правом, які формулюються поняттям «демократичної вимогливості». Характерним для французьких науковців та політичних діячів є акцентування тих критеріїв могутності, які, на їх думку, відіграють провідну роль у сучасному постіндустріальному світі, серед них: 1) демократизація міжнародного життя; 2) множинність на міжнародній арені конкуруючих структур, а отже зростання ролі міждержавних об'єднань (тому важливим інструментом реалізації могутності стає багатостороннє співробітництво на світовій арені); 3) зростання ролі регіональних чинників; 4) пріоритетність знань, а отже виховання й освіти; 5) національна згуртованість; 6) управління інформацією та інформаційними мережами; 7) відображення (сприйняття).

Французьке бачення поняття «могутність» великою мірою залежить від зміни статусу Франції на світовій арені. У сучасних умовах збереження французької міжнародної могутності спирається на багатосторонню дипломатію, інтеграцію (регіоналізацію) та заклик до поваги міжнародного права. Поняттю «могутність» належить важливе місце в сучасних дослідженнях, покликаних обґрунтувати активність Франції з побудови нової системи міжнародних відносин, де б вона посідала гідне місце.

могутність міжнародний геополітичний

Література

1. Clerc J.-B., Minder P. Raymond Aron [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.tacite.ch/doc/Histoire%20(site)/Ressources/Exercices/20%20siecle%20I/6NotionPuissanceAron.pdf

2. Le Luyer M., Houzelot M.-E. La notion de puissance : dйfinition et usage selon Raymond Aron [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://perso.wanadoo.fr//mathilde.le.luyer/(06.06.03)de l'ouvrage Paix et guerre entre les nations

3. Malis C. Raymond Aron et le concept de puissance [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.stratisc.org/act/ Malis_POWEII.html

4. Тюлин И.Г. Внешнеполитическая мысль современной Франции [Текст]/И.Г. Тюлин. - М.: Международные отношения, 1988. - 184.

5. Обичкина Е.О. Глобалистика и футурология. Внешнеполитическое могущество во французской теории международных отношений [Электронний ресурс]. - Режим доступа: http://www.ecsocman.edu.ru/data/2011/01/12/1214867227/Obichkona.pdf

6. Moreau Defarge Ph. La France, province de l'Union europйenne ? [Texte]/ Ph. Moreau Defarge//Politique йtrangиre. - 1996. - №1. - P. 37 - 48.

7. Moreau Defarge Ph. Les grands concepts de la politique internationale [Texte]/ Ph. Moreau Defarge. - Hachette, Paris, 1995. - 158 p.

8. Boniface P. La France est-elle encore une grande puissance ? [Texte]/ P. Boniface. - Paris : Presses de Sciences Po, 1998. - 141 p.

9. Lefevre M. Un programme gйopolitique pour l'Europe йlargie [Texte]/M. Lefevre//Politique йtrangиre. - 2003. - №3 - 4. - P. 715 - 729.

10. De Villepin D. Un autre monde [Texte]/ D. de Villepin. - Edition de L'Herne, 2003. - 671 p.

11. Жискар д'Эстен В. Французы: Размышления о судьбе народа: Пер. с фр. [Tекст]/В. Жискар д'Эстен. - М.: Ладомир, 2004. - 248 с.

12. Le Luyer M., Houzelot M.-E. La notion de puissance : dйfinition et usage selon Raymond Aron…

13. Цит. за: Malis C. Raymond Aron et le concept de puissance…

14. Le Luyer M., Houzelot M.-E. La notion de puissance : dйfinition et usage selon Raymond Aron…

15. Colar D. Une intervention sur la «notion de puissance dans les rйlations internationales depuis le milieu du XIX siиcle» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://artic.ac-besancon.fr/lp_lettres/publicad/itineraire/ itineraire2//puissancegpedetravail9899.pdf

16. Clerc J.-B., Minder P. Raymond Aron…

17. Colar D. Une intervention sur la «notion de puissance…

18. Malis C. Raymond Aron et le concept de puissance…

19. Жискар д'Эстен В. Французы: Размышления о судьбе народа… - С. 17.

20. Boniface P. La France… - Р. 29 - 30.

21. Іbid. - P. 38.

22. Moreau Defarge Ph. Les grands concepts… - Р. 122 - 125.

23. Boniface P. La France… - Р. 38.

24. Cooper R., Nye J., Slaughter A.-M. Qu'est-ce que la puissance aujourd'hui ? Dйbat animй par P. Lйvi [Texte]/ R. Cooper, J. Nye, A.-M. Slaughter//L'Europe et la puissance. - P., 2008. - P. 87.

25. Іbid. - P. 87 - 88.

26. Іbid. - P. 87.

27. De Villepin D. Un autre monde… - Р. 453 - 455.

28. Boniface P. La France… - Р. 32.

29. Іbid. - P. 35.

30. Іbid. - P. 36 - 38.

31. Іbid. - P. 36 - 42.

32. Moreau Defarge Ph. La France… - Р. 40, 47.

33. De Villepin D. Un autre monde… - Р. 455 - 456.

34. Lefevre M. Un programme gйopolitique… - Р. 726.

35. De Villepin D. Un autre monde… - Р. 456 - 457.

36. Іbid. - P. 457 - 458.

37. Іbid. - P. 458 - 459.

38. Іbid. - P. 459 - 460.

39. Boniface P. La France… - Р. 59 - 60.

40. Іbid. - P. 60.

41. Іbid. - P. 60 - 61.

42. De La Coste P. La gouvernance internationale de l'Internet [Texte]/P. de La Coste //Politique йtrangиre. - 2006. - №3. - P. 508.

43. Іbid. - P. 509 - 510.

Размещено на Allbest.ru