Переваги та ризики референдної демократії (європейський досвід)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

референдний маніпулятивний демократія

Переваги та ризики референдної демократії (європейський досвід)

Н. А. Вінникова

кандидат політичних наук, доцент

Дослідження участі громадян у виробленні політичних рішень є однією з пріоритетних тем політичної науки. В контексті потенційної перспективи винесення на референдум питання про вступ України до Північноатлантичного Альянсу ця проблематика набуває особливої актуальності. Використання механізмів безпосереднього залучення громадян до вироблення й ухвалення політичних рішень є центральною тезою сучасних теоретичних інтерпретацій демократичного урядування. Переваги прямої участі громадян у політикотворчих процесах є очевидними: окрім своєї визначальної функції - забезпечення прямого народного волевиявлення, плебісцитарні механізми ухвалення рішень сприяють активізації громадянської самосвідомості і можуть посилювати згуртованість суспільства перед необхідністю вирішення загальносуспільних проблем. Різноманітні форми громадянської партисипації у виробленні політичних рішень покликані забезпечувати інклюзивність у систему урядування і громадський контроль за владою.

Серед плебісцитарних механізмів ухвалення рішень референдуми є найпоширенішою формою прямої демократії через їхній законодавчий статус у багатьох країнах, а також масштаби їхнього впливу на перебіг подій. Наукова література пропонує чимало визначень референдумів і спроб їхньої диференціації від плебісцитів. У рамках політичної науки референдум здебільшого ототожнюється з плебісцитом як затвердження політичного рішення шляхом народного голосування, тобто як звернення до виборчого корпусу з метою ухвалення остаточного рішення з конституційних, законодавчих або внутрішньо- і зовнішньополітичних питань.

У спектрі нормативно-правової оцінки, зокрема міжнародного права, підкреслюється відмінність між референдумом і плебісцитом. Плебісцит трактується як опитування населення з метою встановлення статусу певної території. Таке визначення плебісциту звужує контекст питань, що виносяться на публічне голосування, до територіальних. Хоча виходячи з етимології плебісциту від лат. «scitum» - рішення і «plebs» - простий народ, це поняття визначає не так змістовні, як процедурні характеристики ухвалення рішень, саме шляхом прямої партисипації громадян. Узагальнюючи вищезазначені дефініції, референдум можна визначити як інструмент безпосереднього здійснення громадянами законодавчої влади, покликаний забезпечувати їхнє право доносити власні погляди та враховувати плюральні інтереси у процесі прийняття рішень.

Водночас існує чимало прикладів, коли використання плебісцитарних механізмів ухвалення рішень мало досить амбівалентні наслідки. Нерідко референдні форми участі громадян у політикотворчих процесах лише створюють ілюзію власне такої участі, адже насправді їхні можливості щодо висловлювання свого бачення проблеми доволі обмежені: громадянам пропонують зробити свій вибір із альтернативних відповідей на заздалегідь сформульовані питання. Фактично здійснити легітимацію вже визначених опцій рішення. Сумніви щодо референдумів як ефективного інструменту прямої демократії виникають через недостатню обізнаність населення і розуміння питань, які виносять на голосування, а також ризик того, що воля більшості буде переважати за рахунок прав меншин. Навіть країни зі сталими демократичними традиціями і високим рівнем розвитку громадянської правосвідомості неубезпечені від деструктивних ефектів реалізації прямого народного волевиявлення: замість очікуваного блага для всіх воно створює ефекти розчарування, закладає кліважі в суспільстві, й навіть можливість громадянського протистояння. Результати найгучніших референдумів 2016 р., а саме: щодо виходу Британії з ЄС, консультативний референдум щодо ратифікації Угоди про Асоціацію між ЄС і Україною в Нідерландах і конституційної реформи в Італії, мали неоднозначну оцінку як з боку громадян, так і з боку експертного середовища, оскільки кожен з цих плебісцитів заклав ризики для стабільності політичних систем не тільки на державному, а й на міжнародному рівні управління.

Референдні практики можуть розколювати суспільства на майже рівні табори прихильників і опонентів питання, винесеного на публічне волевиявлення, як це відбулося 2016 р. на референдумі щодо виходу Великої Британії з ЄС, згідно з результатами якого 51,89% висловилися за те, щоб Британія вийшла з ЄС, а 48,11 % - за те, щоб залишилася [1]. Показово, що протягом шести місяців після референдуму думки обох сторін майже не змінилися, про що свідчать соціологічні опитування: станом на грудень 2016 р. 47% опитаних підтвердили своє прагнення виходу з ЄС, висловлене на референдумі, у той час як 45% хотіли б залишитися в Європейському Союзі [2]. Окрім непереконливої більшості щодо Брекзіту, проблема ускладнюється зовнішнім фактором, а саме нелояльною позицією європейських політичних еліт щодо умов Брекзіту, зокрема в частині подальшого налагодження взаємодії між Об'єднаним Королівством і Європейським Союзом. Ще одним кліважем серед наслідків Брекзіту виявилися наміри уряду Шотландії провести референдум щодо виходу зі складу Об'єднаного Королівства. Зазначимо, що 62% шотландців, серед тих, хто проголосував, висловилися за збереження членства в Євросоюзі [1]. І хоча Брекзіт ще перебуває на стадії свого оформлення, очевидним є факт, що референдум, будучи демократичним механізмом для всіх, замість об'єднання громадян навколо вирішення певної проблеми, підсилив наявні та виявив латентні лінії розколу в суспільстві, несучи загрози стабільності політичної системи аж до потенційної деконструкції державного устрою.

Референдні практики ухвалення рішень можуть бути маніпулятивними інструментами з метою забезпечення суто партикулярних інтересів окремих політиків або політичних сил, які прагнуть влади чи намагаються її утримати. Це відбувається, коли політичні діячі, не розраховуючи на підтримку законодавчої гілки влади або прагнучи підсилити власний політичний капітал, вдаються до плебісцитарних механізмів ухвалення рішень. Результати референдуму в такому випадку слугують важелем впливу на представницькі органи влади. Однак ініціюючи проведення референдуму, можна потрапити у пастку через невірну оцінку підтримки потенційно очікуваного результату і замість бажаної суспільної легітимації запропонованого рішення можна втратити власну політичну позицію, публічно делегітимізувавши себе як політичний гравець. Наочним прикладом стало ініціювання Прем'єр-міністром Італії Матео Ренці референдуму щодо внесення змін до конституції країни, а саме зменшення впливу Сенату, вищої палати італійського парламенту, шляхом скорочення кількості сенаторів і обмеження їхніх повноважень, а також централізацію, яка мала на меті значне зменшення впливу регіонів на рішення у сферах інфраструктури, транспорту, охорони здоров'я тощо [3]. Хоча проект конституційної реформи було схвалено парламентом, Ренці вирішив заручитися підтримкою населення. Задля підсилення ефекту значущості референдуму, прагнучи привернути на свою сторону якомога більше схвальних голосів, він ризикнув політичною кар'єрою, оголосивши, що в разі відхилення його пропозицій піде у відставку. Ренці не вдалось переконати виборців у тому, що конституційна реформа суттєво покращить політичне середовище Італії. 4 грудня 2016 р. італійці відхилили конституційну реформу більшістю (59%) голосів із тих, хто взяв участь у референдумі [4]. Ініціювавши референдум, М. Ренці переоцінив рівень суспільної підтримки, і це вартувало йому найвищої урядової посади. Якщо для Ренці цей референдум мав на меті легітимацію пропонованого проекту реформ, то для італійських радикальних політичних сил - «Руху 5 зірок» і «Ліги Півночі», цей плебісцит став зручною платформою для посилення власної популярності, приваблення електорату шляхом критики чинної влади. Дійсно, одна з небезпек, яка криється в практиках прямої демократії - це поширення популізму і радикалізація електоральних настроїв. Зокрема, в ЄС політичний дискурс євроскептицизму використовується як передвиборча технологія, на спекуляції якої популістські партії формують свій бренд, оптимізують електоральні показники і отримують можливість проходження в європейські, національні й місцеві представницькі органи влади.

Наведені приклади демонструють, що плебісцитарні механізми ухвалення рішень можуть мати досить амбівалентний ефект як для ініціаторів референдумів, так і для тих, хто бере в них участь. Нерідко референдуми використовуються як маніпулятивні інструменти для того, щоб отримати легітимацію заздалегідь ухваленого рішення, або для того, щоб перекласти відповідальність за необхідність ухвалення рішень зі складних чи сенситивних проблем суспільства на громадян. Навіть за сприятливих умов практики референдної демократії можуть обернутися пасткою, і замість очікуваного блага для всіх принести соціальну напруженість, ризики «тиранії більшості» й третирування тих, хто підтримав альтернативний варіант рішення, посилення доцентрових авторитарних тенденцій і поширення радикального популізму. Означені проблемні аспекти вимагають ретельного й комплексного аналізу обставинного контексту, за якого проводиться референдум. Важливо, що на відміну від рішень, ухвалюваних представницькими або виконавчими органами державного управління, які можуть бути скореговані або скасовані чинною чи прийдешньою владою, плебісцитарні рішення, як воля народу, не можуть бути ігноровані або просто відмінені.

Размещено на Allbest.ru