"...Се властиво наїзд і душення...": Російська імперія в рецепції Івана Франка

Юрчук Е. А. "... Это свойственно наезд и душение... Российская империя в рецепции Ивана Франка.

Annotation

Key words: empire, colony, anticolonialism, national identity, national culture, intelligentsia.

Постановка проблеми

Сучасне українське літературознавство, з одного боку, характеризується тенденцією до світової інтеграції щодо прочитання літератури, з іншого - формує усвідомлення неможливості такого прочитання без переосмислення або й деконструкції у найширших смислах цього слова попереднього соціокультурного досвіду. Останнє немислиме без аналітичної ревізії колоніальної та антиколоніальної практик в українській літературі.

З огляду на це постколоніальної оцінки потребують знакові для історії національної культури явища та постаті. У дослідженні аналізуються політичні статті Івана Франка, в яких автор осмислює Російську імперію.

Аналіз основних досліджень і публікацій

Пострадянське українське літературознавство пропонує низку досліджень, у яких застосовано неапробовані раніше методологічні стратегії щодо творчості Івана Франка. За слушним твердженням Петра Іванишина: ''Цьому ж безпосередньо сприяє й постімперський характер новітньої культурної дійсності, й широкі теоретичні можливості новітнього літературознавчого пошуку'' [1: 12].

Постколоніальні студії над творчістю Івана Франка продукують Тамара Гундорова, Григорій Грабович, Ярослав Грицак. У своїх дослідженнях науковці найчастіше послуговуються постмодерною деконструкцією, що подекуди веде до тенденційного іманентно космополітичного прочитання Франкової текстуальності. До прикладу, Ярослав Грицак у праці ''Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад'' вказує на виключну периферійність постаті Івана Франка в контексті європейських процесів кінця ХІХ - початку ХХ століття: "... Франко був цікавий, але все-таки периферійний автор. Поза сферою ''домашнього вжитку'' Франко не залишив тривкого й виразного сліду ані в світовій, ані у центральноєвропейській культурі. Хоч би як пишалося українське франкознавство Франковим знайомством із Германом Баром, Теодором Герцлем чи Шніцлєром, на них воно не справило жодного помітного впливу (принаймні в детальних щоденникових записах Бара, Герцля, Шніцлєра Франкового прізвища ніде не згадано). Радше навпаки: то вони впливали на Франка, хоча він і не квапився цього визнавати'' [2: 135]. У схожих студіях, на наш погляд, відчутна неможливість віддецентралізації українського мислення, колоніально вкорінена мазохістська потреба шукати для власної національної ідентичності підтвердження своєї неспроможності у порівнянні з іншими зразками культурного досвіду.

Сьогодні пропоновані Ярославом Грицаком інтерпретаційні маркери творчості Івана Франка в контексті загальноєвропейських процесів видаються ретроспективними в межах опозиції Михайло Драгоманов (космополітизм) - Іван Франко (національний поступ). Придивившись пильніше до франкового періоду, усвідомлюємо, що в Західній Європі акумулювався негативний образ українського як периферійного. Цьому, на думку Мирослава Шкандрія, сприяла польська шляхта, яка стверджувала ''.що немає ніякого українського народу, а є тільки етнографічна маса, яка з часом під впливом польської культури набуде польської ідентичності '' [3: 303]. Однак це і час, коли відбуваються зрушення в українській національній самосвідомості. Позбуваючись ізоляційного статусу, українська культура не тільки демонструє відкритість щодо європейських впливів, а й утверджує себе як незалежний культурний феномен (''перенесення '''духовної столиці'' України з Києва до Львова справило на цю ''переорієнтацію'' культури та відповідне її входження в загальноєвропейський культурний контекст вирішальний вплив насамперед тому, що напрямки втягнуло українське національне відродження в епіцентр тих бурхливих процесів національного будівництва, якими в ''вік націоналізму'' охоплена була вся Європа'' [4: 17]).

Натомість відмінною є традиція інтерпретації доробку Каменяра з національно орієнтованої позиції. Це дослідження Івана Денисюка, Тараса Салиги, Романа Голода, Ярослава Гарасима, Петра Іванишина та інших.

Мета статті - проаналізувати особливості розуміння Російської імперії у політичних статтях Івана Франка.

Виклад основного матеріалу

Ранні літературно-критичні статті Івана Франка наповнені драгоманівською інтонацією. Захопившись ідеями Михайла Драгоманова, а також маючи непоборний пієтет до російської літератури (М. Салтиков-Щедрін, І. Тургенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський та інші), російських критиків-ідеологів (М. Чернишевського, Д. Писарєва, В. Бєлінського), письменник у власних студіях демонструє ідеї російського лібералізму. Саме російську ідеологічну матрицю він накладає на імперсько-колоніальне протистояння галицько-українського та австро-угорського. Окрім того, драгоманівський вплив позначається і на розумінні і сприйнятті Російської імперії. Іван Франко розділяє Росію на монархічну імперську систему й прогресивну російську культуру та інтелігенцію. Тобто початково у франковому осмисленні російського імперського ще не існує усвідомлення, що саме інтелігенція сприяє посуванню і легітимізації імперської зверхності, саме вона у формах культури чинить посутній вплив на колонізованого, тим самим сприяє формуванню в останнього відчуття власної неповноцінності, маргіналізує національне як зайве, подекуди архаїчне.

Зауважимо, що драгоманівський рецидив в українській культурі був не раптовим. Сам Михайло Драгоманов та його адепти виглядали досить привабливо в умовах тотального утиску української мови, культури. З одного боку, вони сприяли впровадженню вивчення української мови, апелювали до позитивного досвіду російської ліберальної інтелігенції, говорили про потребу української освіти для українців, з іншого - за цією прекрасною перспективою приховувалися імперські акценти, адже жоден із лібералістів не мислив Україну поза російським контекстом, вважав українську мову та культуру складовою російського інтелектуального досвіду.

Зрозуміло, що з часом концепція української мови для домашнього вжитку (М. Костомаров) та драгоманівська теорія, що не передбачала незалежності українського народу, мусили наштовхнути Івана Франка на переосмислення всього того, що раніше видавалося очевидним. Таке переосмислення відбулося на початку 80-х, після зближення письменника з народовцями. У 1882 році він пише: ''Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить...''.

Знайомство з західними зразками культури, зміна світоглядних орієнтирів, впливали не тільки на Франка-письменника, а й на публіциста, суспільного діяча. Відкидаючи космополітизм, він торкається проблем національної консолідації та боротьби. Приваблива ідея простої людини у її російський версії, відштовхує як національно розмита, а подекуди й сповнена імперських контекстів, адже російська література, обстоюючи права російської маленької людини, залишає осторонь світ колонізованих людей.

Зрілий Франко критикує ідеї Михайла Драгоманова, формує нове бачення Російської імперії, її інтелектуального істеблішменту. Він по-новому осмислює слов'янофільство, вказуючи, що за ліберальною риторикою приховано імперський шовінізм, відкидає панславізм як загрозливе явище, яке лише утверджує російський імперіалізм хоч і в прихованих формах (флер визвольної національної ідеї). Аналітика щодо Російської імперії з'являється на сторінках польськомовних львівських видань (до прикладу, газета ''Kurjer Lwowski''), Літературно-наукового вісника. Іван Франко вдається до нищівної критики москвофільства, вважаючи його ідеологію загрозливою. Не відкидаючи поваги до російської культури та її діячів, він однак підкреслює їх шовіністичне ставлення до інших народів.

У пропонованій студії зосередимо увагу на публікації ''Подув весни в Росії'', яка видається засадничою для розуміння особливостей осмислення Російської імперії у Франковій рецепції.

Іван Франко моделює парадоксальний у своїй амбівалентності образ Росії, яка, з одного боку, прагне європейських ідеалів, базовими з яких є гуманізм та демократизм, з іншого - залишається державою азійського типу, практикуючи деспотизм щодо власного народу, а також колонізаційну політику завоювання у стосунку до інших етносів. Особлива роль у цій дилемі належить національній інтелігенції. Враховуючи це, слідом за Іваном Франком, розглянемо декілька основних тверджень про специфіку Російської імперії.

По-перше, це держава, яка має національну еліту без ''самосвідомого життя''. Публіцист проводить паралелі між 1854 роком (часи Кримської війни) та 1904 роком (''подув весни''), вказуючи, що вони відмінні за подіями, але аналогічні за своїми наслідками. Що в середині ХІХ століття, що на початку ХХ століття в Росії з'являються опозиціонери, які прагнуть протистояти традиціям державного життя, ''.в якому занадто яркими плямами вирізувалися жорстокості Івана Грозного, акти деспотично накидуваної цивілізації Петра Великого та недавня велич і всеобіймаючий тиск миколаївського режиму'' [5: 469]. Однак, Іван Франко діагностує, що всі ці спроби протистояння виглядають ''безпомічними'' та ''безтямними'' (Традиція північноросійських республік та земських соборів давно була заглушена і видавалася многим чимось міфічним, а пізніші часи не лишили по собі нічого аналогічного, крім безпомічних та безтямних розмахів уроді надволзької ''вольницы'' Разіна та Пугача, або ще більше безпомічних і в своїй безпомічності глибоко трагічних мрій таких одиниць, як Радищев, або таких груп, як декабристи'' [Франко: 470]). Або вони позначені не іманентністю для російського національного психотипу - російська інтелігенція не має поняття про свободу та самосвідомість, про власний державний устрій, вона вражена бацилою ''невлічимого теоретизування'' та пристосуванства: ''...критикуючи теорії найчільніших діячів Західної Європи, в ту саму пору преспокійно мирилося з нечувано дикими та жорстокими фактами окружаючої дійсності; або у інших брала гору потреба практичної діяльності, і в такім разі вони преспокійно покидали свої теорії, запрягалися в ярмо тої російської дійсності.'' [Франко: 471]. Отже, публіцист безкомпромісно артикулює, що свобода в Росії - це або ''вольниця'' або анархія штибу разінської, або безпомічні мрії інтелігенції, яка сприймає західноєвропейські демократичні традиції, але не має для них власного ґрунту, ініціатива якої паралізується оманливими закликами ''не робити урядові трудностей'' [5: 476].

По-друге, це держава, яка завдячує національній еліті легітимізацією імперських дій. Іван Франко вказує, що російська інтелігенція не тільки закриває очі на ''криваві войни пригноблених Росією націй'', а й виправдовує їх або боротьбою з довічними ворогами (наприклад, поляками), або потребою цивілізації для диких народів (наприклад, кавказцям): ''.се були або непокірні дикуни, яких конче треба було прикоротити, щоб уможливити доступ до них цивілізації, або се були віковічні вороги Росії, ті вороги ще зі ''смутного времени'', з якими треба було звести віковічні рахунки'' [5: 470]. Попри пієтет до ''дорогих перлин'' російської літератури (Тургенєва, Достоєвського, Толстого та інших) Франко апелює до легітимізації привласнення чужих територій саме в текстах російських письменників, які вдаються до підміни понять, називаючи цивілізацією ''наїзд і душення'': ''Читайте найчільніших представників російської думки миколаївського часу - Пушкіна та Лермонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ - ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них - се властиво наїзд і душення, затоплювання в кровавих потоках свобідних етнічних одиниць, а не ніяка цивілізація'' [5: 470].

По-третє, це держава, у якій базисними для її громадян (від інтелігенції до простолюдина) є три поняття: ''самодєржавіє, православіє і народність''. Іван Франко не тільки називає ці три ''мальовані чучела'', а й вдається до їх аналізу. ''Самодєржавіє'' - історія деспотичних та нікчемних царів і ''чиновницького самовладства''. Безапеляційно публіцист говорить про правління Миколи ІІ як про гумористичний епілог попередніх жорстоких правлінь: ''Се вже не самодержець, не тінь самодержця, навіть не труп самодержця. Страшний іще своїм мертвецьким грізним обличчям, се манекен на царським престолі, лялька на пружинах, якими порушують незримі, невловимі руки'' [5: 473]. В провину чиновництву й бюрократизму письменник ставить і гноблення власної інтелігенції, і зубожіння російського люду, і його неосвіченість, і безумство імперської культурної колонізації: ''.осоромила Росію на весь світ безумною системою русифікації в Польщі та в Литві, забороною української мови.'' [5: 474]. А потім звертає погляд на російського чиновника, проводячи аналогію з римськими володарями, яких самовладство доводило до ''.спеціальної форми божевілля.'' [5: 473]. Він діагностує - російський чиновник дуріє, не маючи опору, втративши різницю між можливим і неможливим. ''Православіє'' позначене ідеологічним фарисейством, ''.здеградованого до ролі слуги, поліцейського та шпіона душ.'' [5: 474]. ''Народність'' є формою колонізації, адже базована на доктрині однонародності, що стає офіційною перепусткою для гноблення недержавних етносів.

По-четверте, Росія - це імперія, у якій патріотизм перетворюється на національний фанатизм, украплений ідеєю про власну особливу місію. Іван Франко аналізує результати війни з Японією. Він вказує, що російський народ був безтямно втягнутий у цю війну, коли ця безтямність була підмінена рафінованою брехнею про непереможність російської армії, штучно роздмуханим патріотизмом. І знову роль інтелігенції у цьому процесі неприваблива. Пригнічена розумінням власного безсилля, вона радить ''.не висувати тепер занадто внутрішніх болячок, не йти наперекір розбурханій хвилі патріотизму, кричати не ''долой самодержавие! '', а ''да здравствует армия!'' [5: 479]. У контексті цього Іван Франко підкреслює кволу ''російську весну'', її відмінність від європейських конституційних весен: ''.ніде ''весна народів'' не починалася так смутно та глухо, не промовляла таким алегоричним, замотаним язиком. Серед таких страшних та трагічних зверхніх обставин'' [5: 484]. Російська інтелігенція не тільки демонструє інертність, а й пропагує її - ''несупротивлення злу'', задеклароване Левом Толстим: ''Недаром твій чільний письменник і мислитель вискіпав і поклав ''во главу угла'' всього свого світогляду найабсурднішу, найменше відповідну для європейського вдачі євангельську доктрину ''несупротивлення злу'' [5: 484].

По-п'яте, Росія - це ''мовчуще божество'', імперія, яка базована на забороні слова. Відоме особливе ставлення Івана Франка до слова, до мови нації. Недаремно у поемі ''Мойсей'' він докоряє найперше українцям тим, що вони втрачають власну мову. Так само відсутність свободи слова стає наріжним каменем для розуміння деспотизму Російської імперії. У той час, коли відбувається офіційна пропаганда, ''провінціальна Росія, себто весь російський народ, стоїть під безумовною забороною слова; його погляди виявляє лише урядова адміністрація. (...) Відси йде та глуха мовчанка громадських інституцій, що нівечить їх силу і значення, робить їх нездібними до життя.'' [5: 493].

Висновки та перспективи подальших досліджень проблеми

Отже, ''Подув весни в Росії'' Івана Франка - це своєрідні підсумки власного ставлення до Російської імперії, її інтелігенції, підсумки, визначальними атрибутами яких є скепсис та іронія. Артикулюючи Російську імперію від Кримської війни до Японської, публіцист діагностує розірваність Росії між Європою (демократизм, свобода слова) та Азією (деспотизм), що увиразнюється в російському лібералізмі. Іван Франко вказує на свавілля російського чиновника, інертність російського інтелігента та тотальну зомбованість російського народу ідеями патріотизму, що перетворюється на національний фанатизм, якому іманентна ідея ''руского міра'', ''православіє'' та нетерпимість до інших народів (''чурки'', ''хохли''). Читаючи Франка, з'являється відчуття катастрофічного безчасся, адже вся та атрибутика російського світу залишається незмінною і в ХХІ столітті. Саме це і визначає потребу пропонованого дослідження. Адже погляд Івана Франка - людини кінця ХІХ - початку ХХ ст. - на Росію це й погляд українського інтелектуала початку ХХІ ст. (sic! оптимістично хочеться у те вірити).

Список використаних джерел та літератури

1. Іванишин П. Іван Франко як предтеча постколоніалізму / Петро Іванишин // Вісник Львівського університету. Серія філологічна, 2013. Випуск 58. С. 12-21.

2. Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад: есеї / Ярослав Грицак. К.: Критика, 2011. 352 с.

3. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби / Мирослав Шкандрій. К.: Факт, 2004. 496 с.

4. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / Оксана Забужко. К.: Наукова думка, 1992. 118 с.

5. Франко І. Подув весни в Росії / Іван Франко // Будівничий української державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка / Упоряд. Д. Павличко. К.: Вид.дім ''Києво-Могилянська академія'', 2006. С. 469-498.

Размещено на Allbest.ru