Теоретичне осмислення феномену російського марксизму (до 100-річчя більшовицького перевороту)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичне осмислення феномену російського марксизму (до 100-річчя більшовицького перевороту)

Олександр Федьков

У статті обґрунтовано концепцію інтернаціональних та національних соціал-демократичних партій. З'ясовано, що Російська соціал-демократична робітнича партія відповідала критеріям інтернаціональних марксистських організацій. Російські марксисти виступали за створення централізованої РСДРП, в складі якої національні соціал-демократії могли функціонувати на автономних засадах. Розв'язання національного питання вони пов'язували з проголошенням «права націй на самовизначення». Водночас російські марксисти уникали з'ясування конкретних організаційно-правових форм, у рамках яких могло бути реалізоване це право. Вони вважали, що захищати інтереси пролетаріату краще у великих державах і виступали проти існування національних марксистських партій, які відстоювали право націй на самовизначення, досягаючи національно-територіальної або національно-персональної автономії, чи добивались незалежності. Такий «інтернаціоналізм» став теоретичною підставою для реалізації імперіалістичної політики більшовиків у добу революції та громадянської війни 1917--1921 рр.

Ключові слова: марксизм, концепція інтернаціональних і національних партій, Російська соціал-демократична робітнича партія.

Минуло століття від тих подій, які започаткували у 1917 р. на теренах колишньої романівської імперії добу революції та громадянської війни. Унаслідок низки складних і взаємопов'язаних соціально-політичних пертурбацій утворився Радянський Союз та низка незалежних держав. Власне, нові тенденції у суспільному розвитку охопили увесь світ. Вагому роль у зазначених процесах відігравали соціал-демократичні партії, які стали формуватися у середині ХІХ ст. на основі марксистської теорії, а вже на межі ХІХ і ХХ ст. займали важливе місце в політичному житті низки країн. Проте згодом, в період Першої світової війни, між соціал-демократичними партіями проявилися гострі суперечності, які дали підстави говорити про «крах ІІ Інтернаціоналу» -- міжнародного об'єднання марксистських партій. У добу революції та громадянської війни зазначені протиріччя набули ще гостріших форм. Для прикладу, більшовицький радянський уряд -- Рада народних комісарів -- повів війни проти новоутворених національних держав, біля керма яких перебували соціалісти національних держав, зокрема й соціал-демократи... У чому полягає сутність концепції інтернаціональних і національних організацій? Що собою являла російська марксистська партія наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст.? Чи існували передумови для протистоянь соціал-демократів у революційну добу 1917--1921 рр.? Відповідь на ці питання можна дати лише теоретично осмисливши феномен соціал-демократичних партій і спілок.

Марксизм як ідейно-політичний напрям і практика реалізації його різновидів (моделей) у різних країнах були центральною темою науково-історичних досліджень в СРСР. Показовою у цьому відношенні виявилася проблематика головного друкованого органу істориків Радянської України -- «Українського історичного журналу»; третина його публікацій наприкінці 1950 -- на початку 1960-х рр. безпосередньо присвячені історії партії [43, с. 239]. Якщо ж взяти до уваги суміжні теми, то статті з історико-партійних досліджень на сторінках друкованого органу сягали 70%. Надалі подібне

співвідношення зберігалося. Проте проблема полягала не лише в безпрецедентних диспропорціях у тематиці журналу. Зазначені статті, за спостереженням вченого діаспори Я. Пеленського, були пристосованими до політичних потреб комуністичного режиму [43, с. 239]. Відтак вони залишались суціль заідеологізованими. Такою ситуація залишалася до часу занепаду Радянського Союзу. Лише на межі 1980 та 1990-х рр. в українській історіографії розпочався процес переосмислення ролі та значення соціал-демократії в історичному минулому України [1; 2; 11; 40; 41]. Зазначений процес опирався на здобутки західних учених, праці яких стали використовуватися та перевидаватися [7; 22]. У сучасний період розвитку історичної науки значна увага приділяється історії Російської соціал-демократичній робітничій партії [29; 32; 33; 34]. Проте на сьогодні бракує праць, у яких би здійснювалося теоретичне осмислення феномену російської марксистської партії. Тому метою цієї статті є з'ясування місця та ролі РСДРП у соціал-демократичному русі Російської імперії наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст. у контексті концепції інтернаціональних і національних марксистських партій.

Марксизм зародився в добу завершення промислової революції на основі аналізу розвитку передових країн тодішнього світу і його творці, К. Маркс і Ф. Енгельс, взялися пояснити причини вад капіталістичного суспільства та вказати шлях до їх виправлення. Вади буржуазного ладу вони вбачали в існуванні приватної власності на засоби виробництва. Автори названої комуністичною теорії вдалися до широких узагальнень, які мали переконати громадськість у її науковості. Головна ідея марксизму полягала в насильницькому знищенні приватної власності та «експропріації експропріаторів» організованим у диктатуру пролетаріату і побудові нового комуністичного суспільства. Економічний аналіз тодішнього буржуазного ладу К. Маркс здійснив у фундаментальній праці «Капітал». Автор доводив, що основа експлуатації власником засобів виробництва, капіталістом, робітника приховується у привласненні створеної останнім додаткової вартості. Отже, перетворення приватної власності на суспільну призведе до знищення експлуатації. Загалом марксистська теорія приваблювала своєю позірною простотою та доступністю для розуміння. І хоча разом з появою нового вчення у нього з'явилися численні опоненти, воно швидко поширювалося і набувало прихильників у Європі та Америці. Незважаючи на те, що марксизм зародився у передовій капіталістичній країні, він знайшов чисельних прозелітів у відсталій, переважно селянській Російській імперії.

У працях, присвячених політичним партіям і суспільним рухам початку ХХ ст., один із лідерів російської соціал-демократії Л. Мартов охарактеризував соціал-демократичний напрям. Виходячи з того, що його ідеологією був марксизм, він виділив близько десяти політичних партій, які належали до цієї групи. Беззастережно соціал-демократичними названі РСДРП, Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі та Росії (Бунд), Революційна українська партія (УСДРП), Соціал-демократія Королівства Польського й Литви, Соціал-демократія Латиського краю, Вірменська соціал-демократична організація та Литовська соціал-демократична партія. Окрім того, автор назвав ще декілька організацій, які, на його думку, перебували на роздоріжжі між соціал-демократією та іншими «менш визначеними у класовому відношенні» політичними партіями» -- Вірменська національно-революційна партія «Гнчак», Польська партія соціалістична та Польська партія соціалістична «Пролетаріат» [16, с. 22; 18, с. 537-538]. У сучасному російському енциклопедичному виданні з історії політичних партій, поряд із названими, називають ще Соціал-демократичну партію Фінляндії [24, с. 566-568]. Попри те, що зазначені організації мали єдину ідейну основу, між ними та й всередині них точилися гострі дискусії з питань стратегії та тактики, співвідношення демократичних, зокрема, національних і соціалістичних завдань, ролі різних соціальних груп у революції й інших.

При дослідженні політичних партій важливою методологічною проблемою є їхня класифікація. Ученими зроблено чимало для поділу політичних партій на системи та підсистеми на основі певних критеріїв [24, с. 5-9; 24, с. 8-13; 38, с. 289-338]. При цьому метод класифікації застосовується не лише щодо партійних систем загалом, але й щодо певних типів політичних партій. Ця проблема залишається актуальною для політичних організацій соціал-демократичного напряму. У радянській історіографії та у працях вчених країн соціалістичного табору використовувався поділ соціал-демократичних партій на революційні та опортуністичні [8; 9, с. 487-490]. Попри те, що зазначена класифікація відбивала відомі тенденції в тодішньому соціал-демократичному русі, вона мала й значні вади. Вона виступала засобом ідейно-політичної боротьби та відбивала тенденцію до догматизації марксизму, що проявилася в міжнародній, але найбільше -- в російській соціал-демократії. Сьогодні дослідники історії марксистських партій у Російській імперії визнають, що не лише більшовики, але й меншовики виступали за революційні зміни в країні. Зазначене можна сказати й про інші соціал-демократичні партії країни [25, с. 76]. Таким чином, вищезазначена класифікація не може задовольняти сучасних учених ще й через свою заідеологізованість.

Значно більше може дати для розуміння соціал-демократичного руху в багатонаціональній Російській імперії, зокрема й у Наддніпрянській Україні, обґрунтована нами концепція. Предметом нашого аналізу стали соціал-демократичні партії та спілки і насамперед російська соціал-демократія, прихильники якої радикально змінили долі не лише народів, які входили до складу Російської імперії, але й світу. Обидві фракції РСДРП, і більшовики, і меншовики, проголошували прихильність до інтернаціональних принципів. Водночас, в країні діяла низка соціал-демократичних партій та груп, які в процесі тісної співпраці дискутували між собою з різних питань теорії та практики соціалізму. Комплексне дослідження всіх марксистських організацій із використанням історико-порівняльних методів і процедур, дозволило теоретично осмислити феномен соціал-демократії. Ми виокремили два основних критерії в оцінці марксистських партій: 1) ставлення до проблем партійного будівництва, включно з окресленням принципових підходів до взаємин між марксистськими організаціями та 2) визначення ними шляхів і форм розв'язання національного питання. Потреба такого розгляду пояснюється не лише дослідницькою стратегією, виробленою автором, але й невивченістю зазначених проблем. Зокрема, відомий російський історик О. Міллер зазначає, що ставлення соціалістичних партій, у тому числі й марксистських, до національного питання залишається не розробленим [20 с. 41-42]. Попри те, що окремі аспекти проблеми знайшли відображення в науковій літературі, вона й справді потребує подальшого дослідження.

У статті сучасної російської дослідниці М. Смірнової, присвяченої діяльності національних соціал-демократичних партій, зазначається, що «насправді російські національно-партійні рухи соціал-демократичного напряму представляли різноманітні варіанти вирішення проблеми «націоналізму» і «інтернаціоналізму», що було реалізовано в їх програмних документах і практичній діяльності» [28, с. 131]. Погоджуємося з цією засадничою тезою та пропонуємо, залежно від пріоритетів у розв'язанні соціальних і національних проблем і від принципів партійного будівництва, усі марксистські партії Російської імперії поділяти на інтернаціональні та національні. Інтернаціональні соціал-демократії виступали за побудову соціалістичного ладу, в якому здійсниться усуспільнення засобів виробництва й на цій підставі будуть ліквідовані класи, а відтак -- соціальний та національний гніт. У питаннях партійного будівництва інтернаціоналісти були прихильниками створення єдиної, централізованої соціал-демократичної партії, в якій би на підвалинах автономії діяли національні секції. За складом учасників зазначені організації були полінаціональними.

Національні соціал-демократичні партії також перебували на класових засадах і у своїх програмних вимогах виступали за революційний переустрій чинного суспільства. Вони ставили питання про національно-правовий статус пригноблених націй у майбутньому (досягнення політичної незалежності, національно-територіальної чи екстериторіальної персональної автономій). У справах партійного будівництва вони виступали за існування незалежних соціал-демократичних партій або ж побудову РСДРП як федеративного об'єднання національних марксистських організацій. Національні марксистські організації складалися головним чином із представників однієї національності, тієї, яку вони репрезентували.

Водночас, як і всяка схематизація, класифікація передбачає, що в рамках зазначених груп партій існували певні, часом значні відмінності. Так, інтернаціональні соціал-демократичні партії відбивали тенденцію глобалізації суспільства в умовах модернізації. Проте рівень переважання інтернаціональних завдань над національними пріоритетами у зазначених партій був неоднаковим. Те саме можна сказати й про національні марксистські політичні партії; розвиток їхнього національного радикалізму залежав від ступеня національної свідомості робітничого класу та загалом суспільства, рівня впливовості інших національних політичних партій, з якими взаємодіяли соціал-демократи.

Інтернаціоналізм як ідеологічна та суспільно-політична течія відстоювала концепцію співпраці вільних і рівноправних спільнот. Він виходив із принципу, що нація, національна приналежність не можуть бути виключними чинниками у розвитку суспільства. Інтернаціоналізм ставить ідею міжнаціональної співпраці й солідарності понад національними інтересами [27, с. 879-880]. Якщо додати, що у марксизмі визнавався пріоритет класового над національним, то стає зрозумілим наскільки був важливим цей принцип в соціал-демократичному русі. Водночас, у процесі партійного будівництва марксистські партії використовували принцип демократичного централізму -- систему керівництва й організації, за якої місцеві осередки підпорядковані центральним партійним органам. При цьому, як стверджують сучасні дослідники, російські соціал-демократи -- й меншовики, й більшовики -- були прихильниками демократичного централізму з наголосом на другій частині цього поняття [25, с. 228]. При поєднанні принципів інтернаціоналізму та демократичного централізму в практиці партійного будівництва, особливо щодо національних марксистських партій, існували різноманітні інтерпретації та застосування. Проведення централістичної лінії у розбудові РСДРП, з акцентом на інтернаціоналістському характері партії та при недооцінці значення розв'язання національного питання на практиці перетворювалося в боротьбу російської соціал-демократії з уявним «опортунізмом» і «націоналізмом» національних марксистських партій. Часто за таким псевдо-інтернаціоналізмом приховувався російський великодержавний шовінізм.

Виходячи з зазначених критеріїв, до інтернаціональних марксистських партій можна зарахувати РСДРП та Соціал-демократію Королівства Польського й Литви. До цієї ж групи слід віднести й Українську соціал-демократичну спілку. Всі інші марксистські партії, що діяли в Російській імперії, зокрема й РУП (УСДРП) належали до національних соціал-демократій. Інтернаціональні та національні марксистські партії різнилися у тактиці та стратегії діяльності. Перші акцентували увагу на класових завданнях пролетаріату у повсякденній боротьбі -- проти самодержавства та буржуазії, а майбутнє пов'язували з побудовою соціалістичної республіки, в якій з ліквідацією приватної власності зникне експлуатація, зокрема й національна. Національні соціал-демократичні партії, поряд з класовими завданнями, вважали за необхідне повсякденно боротися з національним гнобленням, а інтереси нації в майбутньому прагнули забезпечити за допомогою публічних державно-правових інститутів.

Охарактеризуємо РСДРП -- найвпливовішу інтернаціоналістську марксистську партію, яка діяла на всій території Російської імперії [6, с. 570-578; 35, с. 8-48]. Відомо, що від утворення першої російської марксистської групи «Визволення праці» й до заснування партії пройшло п'ятнадцять років. За цей час російський соціал-демократичний рух набув значного поширення, зокрема в Україні [21, с. 26-42]. Напередодні ІІ з'їзду партії в Наддніпрянщині вже діяло понад 35 організацій і груп, прямо чи опосередковано зв'язаних з друкованим органом партії, газетою «Искра» [1, с. 10]. Мережа російських марксистських організацій охопила всі українські губернії.

ІІ з'їзд РСДРП став однією з найсуперечливіших подій її історії до 1917 р.; форум скликався для того, щоб об'єднати розрізнені комітети, групи, гуртки в єдину централізовану партію і зробив це, але, водночас, він поклав початок розколу російської соціал-демократії на дві фракції, що згодом перетворились в окремі партії -- більшовиків і меншовиків, або, як тоді говорили, «твердих» і «м'яких» «іскрівців» [31, с. 67]. Попри це, РСДРП залишалася єдністю суперечностей.

Після з'їзду партію охопила гостра ідейно-політична та організаційна криза, зумовлена міжфракційної боротьбою. Проте РСДРП була досить впливовою політичною силою з розгалуженою мережею організацій, які користувались популярністю переважно серед фабрично-заводських російських або зрусифікованих робітників [27, с. 10-13; 35, с. 30-45]. Ідейно-теоретичні напрацювання та практична діяльність РСДРП в українських губерніях мала значний вплив на розвиток українського соціал-демократичного руху.

На сторінках партійних видань РСДРП велася дискусія з питань стратегії й тактики революційної боротьби. Підходи більшовиків і меншовиків до зазначених проблем на різних періодах революції знайшли належне висвітлення у науковій літературі [30; 30]. Вчені відзначають, що обидві фракції були революціонерами-марксистами й керувалися однією програмою, а в діяльності то зближувались, то розходились у питаннях стратегії та тактики. Об'єднувало їх те, що вони вели боротьбу за повалення самодержавства й встановлення демократичної республіки, використовували збройні форми боротьби та визнавали визначну роль пролетаріату в революції. Водночас і фракційні різниці були значними [30, с. 60-62]. Найголовніша відмінність, на наш погляд, полягала в тому, що більшовики виступали за продовження буржуазної революції та її переростання у соціалістичну; тобто виступали за негайну реалізацію комуністичної теорії. Меншовики вважали країну не готовою до соціалістичного експерименту й наполягали, що між цими подіями має пройти певний час, аж поки для цього створяться належні передумови. Вони були впевнені, що капіталістична еволюція народного господарства ще не завершилась і буржуазний лад ще має нереалізовані можливості для розвитку. Дослідники відзначають, що у борні фракцій формувалися різні менталітети й політичні культури (Л. Хеймсон) [37, с. 15-55], різні соціально-психологічні типи (С. Тютюкін) [31, с. 69-70]. Ми не будемо вдаватися до детального аналізу ідеології, стратегії та практики російської марксистської партії, оскільки вже з здійснено, зокрема в низці найновіших публікацій [10; 24]. Зосередимо увагу лише на тому, як відповідала РСДРП виокремленим нами критеріях приналежності до певного типу марксистських партій

На сторінках партійних видань РСДРП напередодні революції 1905--1907 рр. велася дискусія з питань стратегії і тактики боротьби. Однією з проблем партійного життя російської соціал-демократії післяз'їздівського періоду, яке активно обговорювалося, було організаційне питання. У широкому значенні воно визначалося, як «не лише встановлення тих або інших взаємин між складовими частинами партії, але й в значенні організації соціал-демократичної роботи загалом» [38, с. 15]. Звісно, воно мало й національний аспект -- побудова взаємин з інтернаціональними та національними партіями та спілками.

Організаційне питання вперше поставив В. Ленін ще до ІІ з'їзду РСДРП. Він виступив з працями «Що робити?» [12], «Лист до товариша про наші організаційні завдання» [14] та іншими, в яких виклав своє бачення побудови партії «нового типу». Це була надцентралізована організація, з «ядром професійних революціонерів» у центрі, прообраз майбутнього «ордену мечоносців», з суворою конспірацією, яка визначала шляхи розвитку партійного будівництва та революції [3, с. 113]. Наведемо більшу цитату з праці В. Леніна «Що робити?», в якій у концентрованому вигляді представлено його погляди на організаційне питання: «І от я тверджу: 1) що ні один революційний рух не може бути міцний без стійкої і зберігаючої наступництво організації керівників; 2) що, чим ширша стихійно втягувана в боротьбу маса, яка становить базис руху і бере участь в ньому, тим настійніша необхідність в такій організації і тим міцнішою повинна бути ця організація (бо тим легше всяким демагогам повести за собою нерозвинені верстви маси); 3) що така організація повинна складатися головним чином з людей, які професіонально займаються революційною діяльністю; 4) що в самодержавній країні, чим більше ми звузимо склад членів такої організації до участі в ній таких тільки членів, які професіонально займаються революційною діяльністю і здобули професіональну підготовку в умінні боротися з політичною поліцією, тим важче буде «виловити» таку організацію, і -- 5) -- тим ширший буде склад осіб і з робітничого класу і з інших класів суспільства, які матимуть можливість брати участь в русі і активно працювати в ньому» [12, с. 117]. Зазначений уривок досить виразно характеризує ленінські погляди на «партію нового типу» та систему взаємин, які вона визначала, по вертикалі: вожді -- професійні революціонери -- робітничий клас та «широкі маси». До цього слід додати про роль особистості В. Леніна. Він був загальновизнаним лідером більшовиків, за тодішньою термінологією -- «вождем». Це визнавали і його прихильники й супротивники [10, с. 42-49]. Теорія партії «нового типу» -- «авангардної партії професійних революціонерів», була, за словами відомого американського вченого М. Маля, найвагомішим внеском В. Леніна у марксизм [15, с. 91]. Згодом останній, за допомогою ним же створеної партії більшовиків, спробував реалізувати комуністичну доктрину в життя.

Означена лідером більшовиків модель побудови партії цілком відповідає концепції кокуса, що займає важливе місце в сучасній соціології політичних партій. Кокус або ядро політичної партії складає єдиний керуючий центр, який спрямовує дії всієї партії на завоювання певного статусу в суспільстві. Цей феномен особливо характерний для революційних партій, які підпорядковують свою діяльність одній меті -- здійснити революцію та захопити владу. Вони виступають, з одного боку, як стратегічна спрямовуюча сила суспільства, інструмент ідеологічної мобілізації та революційної агітації, а з другого, вимушені постійно захищати революційний імпульс від замахів контрреволюційних сил [19, с. 110-111]. Отже, більшовицька концепція побудови партії, втілена в життя, якнайкраще підходила для завоювання політичної влади.

На противагу ленінській концепції з організаційного питання формувалася меншовицька схема. У її розробці брали участь теоретики та практики меншовизму, зокрема Ю. Цедербаум (Л. Мартов), П. Аксельрод, М. Макадзюб (Панін), Ф. Ліпкін (Н. Череванін) та інші. Вона відрізнялася від ленінської, але також характеризувалася прихильністю до централізму. Останнє, очевидно, було неминуче для революційної партії у самодержавній Росії. Проте у меншовиків централізм передбачав поєднання з автономією місцевих партійних комітетів у справах ведення соціал-демократичної роботи, з залученням до останньої якнайбільшої кількості робітників. В умовах фактичного розколу партії вимога автономії мала важливе значення для меншості, адже Центральний Комітет РСДРП до липня 1904 р. контролювався більшовиками і міг використовуватися останніми для «завоювання» комітетів партії.

Окрім того, в організаційному питанні «м'які» виступали проти проголошеного більшовиками «стану облоги» в партії (зазначений термін ввів в обіг Л. Мартов під час дискусії на ІІ з'їзді РСДРП) [4, с. 371, 373-374; 13, с. 49]. Останній розумівся «твердими» як використання централізму, «особливих» та «виключних» законів проти «політичної розпливчатості» проти окремих осіб та груп у партії [38]. Звісно, це могло бути використано проти меншовиків і будь-якої опозиції в партії й мати негативні наслідки для перспектив розвитку російської соціал-демократії. Усвідомлюючи небезпеку, Л. Мартов відповів на наполягання В. Леніна брошурою [17]. У ній вождь більшовиків називався «генерал-губернатором» запровадженого «стану облоги» в партії. Лідер меншовиків закликав до повстання проти «ленінізму» [17, с. 68]. Цікаво, що останній термін увів у комунікаційний простір Л. Мартов і супротивники «твердих» використовували його в негативному сенсі. «Ленінізм» визначався як «бюрократична система, дуже далека від робітничої маси» [38, с. 43].

Для того, щоб наочніше показати різницю підходів двох фракцій до організаційного питання, звернемо увагу на питомі акценти, які робили фракційні лідери у працях, опублікованих у 1904 р. Наведемо дані проведеного нами контент-аналізу брошури В. Леніна «Лист до товариша про наші організаційні завдання» та передмови Л. Мартова до брошури Н. Череваніна. У своїй праці (51 065 знаків, 7212 слів) лідер більшовиків 19 разів вжив слово «конспірація» та його варіанти й жодного разу не використав слово «автономія». Водночас, у передмові (20 979 знаків, 2712 слів) Л. Мартов 27 разів згадав із різними акцентами слово «автономія» та лише двічі спом'янув «конспірацію». Звісно, наведена статистика не означає, що зазначені партійні діячі не розуміли значення, відповідно, автономії та конспірації у діяльності партійних комітетів російської соціал-демократії. Однак, вона, на наш погляд, засвідчує, що у партійному будівництві вони робили характерні наголоси. Більшовики уявляли її вкрай централізованою та конспіративною організацією, тоді як меншовики, визнаючи значення принципів централізму та конспірації у роботі РСДРП, велику увагу приділяли автономії її партійних комітетів.

Точка зору російських марксистів на проблему організаційних взаємин з іншими марксистськими партіями романівської імперії була викладена у доповіді делегації РСДРП Амстердамському міжнародному соціалістичному конгресу [5]. Й хоча її автором виступив один із лідерів «м'яких» Ф. Дан, проте вона загалом відображала погляди обох фракцій на організаційні взаємини з національними марксистськими партіями.

Висловлюючи принципові підходи, у доповіді зазначалося: «з точки зору соціал-демократії відповідь на це питання може бути лише одна: соціал-демократія кругом і всюди представляє інтереси робітничого руху в цілому; тільки особливі державно-правові умови перетворюють соціал-демократію кожної країни у відокремлене ціле; принцип «національного» або «племінного» представництва жодним чином не може бути покладений в основу соціал-демократичної організації» (курсив наш -- О. Ф.) [5, с. 89].

Тому, незважаючи на те, що РСДРП вела рішучу боротьбу з самодержавством, у національному питанні вона проявила себе як «державницька» партія. Свою партійну організацію вона прагнула побудувати «на таких засадах, щоби вона була єдиною соціал-демократичною організацією для всього пролетаріату, об'єднаного спільністю державно-правових умов, до якої національності він би не належав» [5, с. 88]. Воднораз, російські марксисти були вимушені рахуватися з фактом існування національних соціал-демократичних організацій, хоча й вбачали в цьому більше технічну, ніж сутнісну проблему. Тому вони вважали за доцільне «повільно і поступово» об'єднати всі національні організації в єдине ціле «з автономними групами в межах кожного місцевого комітету і загальнопартійної організації, оскільки це спричиняється технічними зручностями і потребами пропаганди і агітації» [5, с. 88]. Отже, меншовики (принагідно зазначимо, як і більшовики) вважали неминучим злиття національних організацій в складі РСДРП на автономних засадах.

На початку ХХ ст. соціал-демократи в Російській імперії прагнули за допомогою основоположних ідей К. Маркса та Ф. Енгельса з'ясувати суть національного питання та вказати шляхи його розв'язання. Дослідник двох «великих теорій», марксизму та націоналізму, відомий вчений Р. Шпорлюк зробив влучне спостереження, що стосується проблеми. Він стверджував, що по-перше, Ленін (від себе додамо: та інші російські марксисти -- О. Ф.) «наполягав на тому, що «інтернаціональні» інтереси пролетаріату важливіші за національні права і що ці інтереси легше відстоювати в рамках великих держав (таких, як Росія), а не в малих». І, по-друге, вони визнавали право націй на самовизначення, але відмовляли неросійським народам у праві створювати соціалістичні партії, які б реалізовували це право [42, с. 401]. Якщо бути точним, вони прагнули підпорядкувати марксистські партії пригноблених націй своєму впливу.

Можна без перебільшення сказати, що національне питання стало «каменем спотикання» у соціал-демократичному русі Російської імперії. Російські марксисти вперше звернулися до нього у зв'язку з створенням національних соціал-демократичних партій і розробкою теоретичних засад програми перед ІІ з'їздом РСДРП. Характеризуючи погляди російських марксистів на це контраверсійне питання на початку ХХ ст., ми свідомо не будемо зачіпати передвоєнну добу, коли В. Ленін здійснив перегляд підходів до розв'язання національної проблеми. Увага більшовицького лідера до нього зумовлювалася активізацією національних рухів і прагненням використати їхній потенціал для революції.

Характерна дискусія відбулася під час обговорення національної частини програми партії на ІІ з'їзді РСДРП. Делегати переважно нігілістично поставилися до надання будь яких організаційно-правових форм пригнобленим націям у майбутньому. Російські соціал-демократи виступали прихильниками централізму й висловлювалися в тому сенсі, що вони виступають проти «розділу держави на дрібні області» (В. Ленін) [4, с. 183]; що «запровадження вимоги обласного самоврядування і необхідності особливої вказівки на наші окраїни» буде «відповіддю тим націоналістам, які думають, що вирішення окраїнного питання може тільки бути в політичному відокремленні» Русов (Б. Кнунянц) [, с. 183]; що партія згодна прийняти «негативні права націй», тобто загальну ідею національної рівноправності. Водночас вони відмовлялися заохочувати розвиток національностей, оскільки «це -- справа стихійного процесу» Єгоров (Є. Левін) [4, с. 191]. Кольцов (Б. Гінзбург) обурювався «націоналістичною» поправкою Бунду: «Від нас вимагають суто наступальних заходів для підтримки навіть тих національностей, які вимирають» [4, с. 191]. Головний мотив такої позиції полягав у тому, щоб забезпечити найбільший, не обмежений національними перегородками та «забобонами» розмах класової боротьби. Примітно, що названі прихильники централізму у національному питанні надалі ввійшли до різних фракцій: два перших -- до більшовиків, два останніх -- до меншовиків. Зазначене засвідчує, що принципових розходжень щодо розв'язання національної проблеми між представниками обох фракцій не було. Єдність російських марксистів з цього питання існувала й у період революції 1905--1907 рр. і по її закінченні [36, с. 109-112].

У прийнятій ІІ з'їздом РСДРП програмі російські марксисти обмежилися загальними положеннями про знищення станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі, релігії, раси й національності; запровадження широкого місцевого, зокрема обласного самоврядування для місцевостей з особливими побутовими умовами та складом населення (Мартов вважав, що самоврядування може бути надане лише «для таких крупних одиниць, як Фінляндія, Польща, Литва і Кавказ» [4, с. 183], проте до програми партії ця теза не ввійшла); право населення отримувати освіту рідною мовою, використовувати рідну мову на зібраннях, в громадських та державних установах. Проголошувалося також «право на самовизначення за всіма націями, які входять до складу держави» [4, с. 421]. Проте такі дуже загальні обриси проблеми у головному партійному документі слугували основою для подальших дискусій з національного питання. Загалом, російські марксисти постійно проголошували свою прихильність до інтернаціональних принципів. Проте, при поєднанні з вимогою побудови РСДРП на централістичних підвалинах і підозрілому ставленні до вимог національних марксистських партій, уже тоді проглядався великодержавний шовінізм, убраний у інтернаціоналістські шати.

Отже, осмислення емпіричних фактів із історії соціал-демократії Російської імперії, дозволили обґрунтувати концепцію інтернаціональних і національних марксистських партій і спілок. В її основу покладено гіпотезу про існування організацій означених напрямів і виокремлено два основних критерії для порівняння: 1) пріоритети у розв'язанні соціальних і національних проблем і 2) принципи партійного будівництва. Інтернаціональні соціал-демократії виступали за збереження централізованої держави та побудову соціалістичного ладу, внаслідок чого здійсниться усуспільнення засобів виробництва й будуть ліквідовані класи, а відтак -- соціальний та національний гніт. У питаннях партійного будівництва інтернаціоналісти були прихильниками створення єдиної, централізованої соціал-демократичної партії, в якій би на підвалинах автономії діяли національні секції. Національні соціал-демократичні партії також мали класові засади і у своїх програмних вимогах виступали за революційний переустрій існуючого суспільства. Вони порушували питання про національно-правовий статус пригноблених націй у майбутньому (досягнення політичної незалежності, національно-територіальної чи екстериторіальної персональної автономій). У сфері партійного будівництва виступали за існування незалежних соціал-демократичних партій або ж побудову РСДРП як федеративного об'єднання національних марксистських організацій.

Російська соціал-демократична робітнича партія виявилася найпотужнішою інтернаціоналістською організацією і попри те, що в ній існували дві фракції, що мали різні погляди на стратегію і тактику боротьби, їхні підходи до організаційних взаємин з іншими марксистськими партіями та до національного питання загалом співпадали. Вони виступали за створення централізованої РСДРП (щоправда меншовики пропонували поєднати з автономією місцевих партійних комітетів), в якій національні соціал-демократії ввійшли б на автономних засадах. Щодо національного питання, то дуже загально проголошувалося «право націй на самовизначення». Водночас російські марксисти уникали проголошення конкретних організаційно-правових форм, у рамках яких могло бути реалізоване зазначене право. Вони вважали, що обстоювати інтереси пролетаріату краще в великих державах і виступали проти існування національних марксистських партій, які б відстоювали право націй на самовизначення, досягаючи національно-територіальної або національно-персональної автономії, чи добивались незалежності. Такий «інтернаціоналізм» і став теоретичною підставою для реалізації імперіалістичної політики більшовиків у добу революції та громадянської війни.

партія демократичний національний

Список використаних джерел та літератури

1. Варгатюк П. Л. 1898--1917: маловідомі сторінки історії / П. Л. Варгатюк, П. М. Шморгун // Маршрутами історії / упоряд. Ю. І. Шаповал ; Ред. кол. : Ф. М. Рудич, І. Ф. Курас та ін. -- Київ : Політвидав України, 1990. -- С. 2--30.

2. Варгатюк П. Л. Забуті події та імена: Із історії більшовицьких організацій України в дожовтневий період / П. Л. Варгатюк, П. М. Шморгун. -- Київ : Політвидав України, 1990. - 143 с

3. Волобуев О. В. Меньшевики накануне и в годы Первой российской революции / О. В. Волобуев // 1905 год -- начало революционных потрясений в России ХХ века. Материалы международной конференции. -- Москва : Издательский центр Института российской истории РАН, 1996. -- С. 112--127.

4. Второй съезд РСДРП: июль-август 1903 года. Протоколы // Протоколы и стенографические отчеты съездов и конференций Коммунистической Партии Советского Союза. -- Москва : Г осударственное издательство политической литературы, 1959. -- 850 с.

5. Доклад делегации Российской Соц.-Дем. Рабочей партии Амстердамскому Международному социалистическому конгрессу (14--20 августа 1904 г.). Издание РСДРП. --Женева : Типография партии Rue de 1а Coulouvreniere, 27, 1904. --108 с.

6. Історія Комуністичної партії Радянського Союзу. В 6 тт. Т. 1 : Створення більшовицької партії. 1883--1903 рр. / Ред. П. М. Поспєлов. -- Київ : Політвидав України, 1965. -- 602 с.

7. Карр Э. История Советской России. Большевистская революция. 1917--1923. Том 1 и 2. Пер. с англ. Предисл. Ненарокова А. П. /Э. Карр. -- Москва : Прогресс, 1990. --768 с.

8. Козловский Ч. Очерки истории польского рабочего движения / Ч. Козловский. -- Москва : Политиздат, 1980. -- 384 с.

9. Кривогуз И. М. Второй Интернационал. 1889--1914 / И. М. Кривогуз. -- Москва : Мысль, 1964. -- 494 с.

10. Кульчицький С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі / С. Кульчицький. -- Київ : Темпора, 2013. -- Кн. 1. -- 504 с.

11. Левенець Ю. А. Ліворадикальні партії на Україні напередодні жовтневого перевороту / Ю. А. Левенець // Укр. іст. журн. -- 1992. -- № 3. -- С. 23--32.

12. Ленін В. І. Що робити? Наболілі питання нашого руху / В. І. Ленін // В. І. Ленін Повне зібрання творів. -- [5-е вид.]. -- Київ : Видавництво політичної літератури України, 1968--1970. -- Т. 6: січень -- серпень 1902. -- 1969. -- С. 1--180.

13. Ленін В. І. ІІ з'їзд «Закордонної ліги російської революційної соціал-демократії» 13-- 18 (26--31) жовтня 1903 р. / В. І. Ленін // В. І. Ленін. Повне зібрання творів. -- [5-е вид.]. -- Київ : Видавництво політичної літератури України, 1968--1970. -- Т. 8 : вересень 1903 -- липень 1904. -- 1970. -- С. 33--54.

14. Ленін В. І. Лист до товариша про наші організаційні завдання / В. І. Ленін //І. Ленін Повне зібрання творів. -- [5-е вид.]. -- Київ : Видавництво політичної літератури України, 1968--1970. -- Т. 7 : вересень 1902 -- вересень 1903. -- 1970. --1-30.

15. Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917-1991 / Пер. з англ. А. Д. Г риценка, П. С. Насади, З. І. Клещенко, В. П. Павленка / М. Маля. -- Київ : Мегатайп, 2000. - 608 с.

16. Мартов Л. Политические партии в России / Л. Мартов. - СПб : Новый мир, 1906. - 32 с.

17. Мартов Ю. Борьба с «осадным положением» в Российской социал-демократической рабочей партии / Ю. Мартов. -- Женева : Типография партии Rue de 1а Cou1ouvreniere, 27, 1904. - 96 с.

18. Мартов Л. Социал-демократия 1905--1907 гг. / Л. Мартов // Общественное движение в России в начале ХХ-го века. Под ред. Л. Мартова, П. Маслова, А. Потресова. -- СПб : Общественная польза, 1914. -- Т. ІІІ, кн. 5 : Партии -- их состав, развитие и проявление в массовом движении, на выборах и в Думе. -- С. 537--643.

19. Медушевский А. Н. Демократия и авторитаризм: российский конституционализм в сравнительной перспективе / А. Н. Медушевский. -- Москва : «Российская политическая энциклопедия» РОССПЭН, 1998. -- 650 с.

20. Миллер А. И. История понятия нация в России / А. И. Миллер // «Понятия о России»: К исторической семантике имперского периода. Т. ІІ. -- Москва : Новое литературное обозрение, 2012. -- С. 7--49.

21. Очерки истории Коммунистической партии Украины. Изд. 2-е, доп. / [И. Д. Назаренко [и др.]. -- Київ : Политиздат Украины, 1964. -- С. 26--42.

22. Пайпс Р. Русская революция / пер. с англ. М. Д. Тименчика / Р. Пайпс. -- Москва : РОССПЭН, 1994. - Ч. 1. -398 с.

23. Плеханов Г. В. Централизм или бонапартизм? / Г. В. Плеханов // Г. В. Плеханов Сочинения. [Под. ред. Д. Рязанова]. -- Москва, Ленинград : Гос. изд-во, 1926. -- (Библиотека научного социализма под общ. ред. Д. Рязанова). -- Т. XIII. -- С. 81--93.

24. Политические партии России. Конец XIX -- первая треть XX века. Энциклопедия. -- Москва : Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 1996. -- 800 с.

25. Политические партии России : история и современность / под ред. проф. А. И. Зевелева, проф. Ю. П. Свириденко, проф. В. В. Шелохаева. -- Москва : РОССПЭН, 2000. -- 631 с.

26. Р. М. Інтернаціоналізм // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. Гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович / [Перевидання в Україні]. -- Львів : НТШ у Львові, 1994. -- С. 879--880.

27. Рудич Ф. М. Історичний досвід: минуле, сучасне, майбутнє / / Маршрутами історії / Упоряд. Ю. І. Шаповал ; Ред. кол. : Ф. М. Рудич, І. Ф. Курас та ін. -- Київ, 1990. -- С. 10--13.

28. Смирнова М. И. Национальные политические партии России социал- демократического направления (конец ХІХ -- начало ХХ в.) / М. И. Смирнова // История национальных политических партий России: Материалы науч. междунар. конф., 25--26 июня. 2003 г., Москва / Ассоциация «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН) и др. -- Москва : РОССПЭН, 1997. -- 631 с.

29. Смирнова М. И. Новое в историографии российской социал-демократии // Мировая социал-демократия: теория, история и современность : Материалы междунар. конф., 21--21мая. 1996 г., Москва / Рос. акад. наук, Отд-ние ист.-филол. наук [и др.]. -- Москва : Собрание, 2006. -- С. 19--33.

30. Тютюкин С. В. Марксисты и русская революция / С. В. Тютюкин, В. В. Шелохаев. -- Москва : «Российская политическая энциклопедия» РОССПЭН, 1996. -- 240 с.

31. Тютюкин С.В. Меньшевизм: страницы истории / С. В. Тютюкин. -- Москва : «Российская политическая энциклопедия» РОССПЭН, 2002. -- 560 с.

32. Тютюкин С. В. Десять лет в журнале «Отечественная история» / С. В. Тютюкин. -- Москва : Собрание, 2005. -- 432 с.

33. Урилов И. Х. История российской социал-демократии (меньшевизма). Часть вторая : Историография / И. Х. Урилов. -- Москва : Раритет, 2001. -- 352 с.

34. Урилов И. Х. Современная историография российской социал-демократии / И. Х. Урилов // Социал-демократия в российской и мировой истории: Обобщение опыта и новые подходы : Материалы междунар. науч. конф., 21--22 апр. 2008 г., Москва / Рос. акад. наук, Отд-ние ист.-филол. наук [и др.]. -- Москва : Собрание, 2009. - С. 16-30.

35. Уткин А. И. К вопросу о численности и составе РСДРП в 1905-1907 гг. / А. И. Уткин // Политические партии России в период революции 1905-1907 гг. Количественный анализ. Сб. ст. / Отв. ред. А. П. Корелин. - Москва : Институт истории СССР АН СССР, 1987. - С. 8-48.

36. Федьков О. М. Російський марксист Любов Аксельрод про національне питання на початку ХХ ст. / О. М. Федьков // Науковий діалог: Схід-Захід. Матер. IV всеукр. конф. з між нар. участю (м. Кам'янець-Подільський, 25 травня 2015 р.) : у 2-х частинах. - Кам'янець-Подільський, Дніпропетровськ : Інновація, 2015. - Ч. 1. - С. 109-112.

37. Хеймсон Л. Меньшевизм и большевизм (1903-1917): формирование менталитетов и политической культуры / Л. Хеймсон // РСДРП (о) в 1917 году. Документально-исторические очерки. / Под. ред. З. Галили [и др.]. - Москва : Новый хронограф, 2007. - С.15-55.

38. Череванин Организационный вопрос. С предисловием Л. Мартова / Череванин. - Женева : Типография партии Rue de la Coulouvreniere, 27, 1904. - 54 с.

39. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем / Ю. Шведа. - Львів : Тріада плюс, 2004. - 528 с.

40. Шморгун П. М. З історії соціал-демократичних організацій України напередодні і в період першої російської революції (1903-1907 рр.): новий підхід / П. М. Шморгун // Укр. іст. журн. - 1991. - № 2. - С. 3-14.

41. Шморгун П. М. Національно-визвольний рух на Україні на початку ХХ ст. / П. М. Шморгун // Наукові праці з питань політичної історії. Міжвідомчий науковий збірник. - Київ : Либідь, 1992. - Т. 173. Партії і соціальні групи в першій російській революції. - С. 3-12.

42. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / пер. з англ. Г. Касьянов / Р. Шпорлюк. - Київ : Основи, 1998. - 479 с.

43. Ясь О. «На чолі республіканської науки...». Інститут історії України (1936-1986): нариси з інституціональної та інтелектуальної історії (До 80-річчя установи) / вступне слово та наук. ред. Валерія Смолія / О. Ясь. - Київ : НАН України. Інститут історії України, 2016. - 542 с.

Fedkov Oleksandr

Theoretical understanding of the phenomenon of Russian Marxism (to the 100 th

anniversary of the Bolshevik coup)

The article deals with the concept of international and national social-democratic parties. It is found out that the Russian Social Democratic Labor Party was up to the criteria of Marxist international organizations. Russian Marxists took up the cause of creation of a centralized RSDLP, in which the national Social Democrats would be able to function on an autonomous basis. They connected the decision of the national question with the proclamation of «the right of nations to self-determination». At the same time, the Russian Marxists avoided clarifying specific organizational and legal forms with the help of which the right could be realized. They considered that it was better to defend the interests of the proletariat in large states and opposed the existence of national Marxist parties. These parties would be able to defend the right of nations for self-determination by means of national-territorial or national - personal autonomy. Such «internationalism» became the theoretical basis for implementing the Bolsheviks' imperialist policy during the era of the Revolution and Civil War in 1917--1921.

Keywords: Marxism, concept of international and national parties, Russian Social- Democratic Labor Party.

Федьков Александр

Теоретическое осмысление феномена российского марксизма (к 100 летию большевицкого переворота)

В статье обоснована концепция интернациональных и национальных социал- демократических партий. Выяснено, что Российская социал-демократическая рабочая партия отвечала критериям интернациональных марксистских организаций. Российские марксисты выступали за создание централизованной РСДРП, в составе которой национальные социал-демократии могли функционировать на автономных началах. Решение национального вопроса они связывали с провозглашением «права наций на самоопределение». В то же время российские марксисты избегали выяснения конкретных организационно-правовых форм, в рамках которых могло быть реализовано это право. Они считали, что защищать интересы пролетариата лучше в больших государствах и выступали против существования национальных марксистских партий, которые отстаивали право наций на самоопределение, достигая национально - территориальной или национально-персональной автономии, или добивались независимости. Такой «интернационализм» стал теоретическим основанием для реализации империалистической политики большевиков в эпоху революции и гражданской войны 1917--1921 гг.

Ключевые слова: марксизм, концепция международных и национальных партий, Российская социал -демократическая рабочая партия.

Размещено на Allbest.ru