Соціально-економічна політика української лівиці Галичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІВИЦІ ГАЛИЧИНИ

The article traced the origins of the Ukrainian «economic socialism» from the theoretical works of Julian Bachynsky, Vyacheslav Budzinovsky, Ivan Franko to the corresponding programmatic principles of the Social democratic workers party of Austria (SDPA), the Galician workers party (GUP), the Social democratic party of Galicia and Silesia (SDPS), the Ruthenian-Ukrainian radical party (RUPP), the Ukrainian social-democratic party (USDP). The chronological boundaries of the research are (the end ofXlX--thefirst third oftheXX century).

It wasfound that the European left socio-economic postulates of the lateXIX-- early XX centuries were removed on the Ukrainian soil by the Galician national socialist theorists and the practitioners selectively, creatively, taking into account the characteristics of social and national structure of the region, its economic infrastructure. During the interwar period, the Ukrainian left-wing representatives used adjusted to the local conditions acquisition oftheir ideologicalpredecessors.

Keywords: social policy, «economic socialism», the land question, the labour question, cooperation, theLeftParly of Galicia, the SocialDemocraticLabourParty of Austria, the Galician Workers Party, the Social Democratic Party of Galicia and Silesia, the Ruthenian-Ukrainian Radical Party, the Ukrainian Social Democratic Party, the CommunistParty ofWestern Ukraine, the CommunistParty ofPoland.

Соціально-економічне питання завжди посідало провідне місце у діяльності всіх партій лівого спектру в Україні у різний час і на різних її частинах (під австрійській, під російській, під польській). Правда, одні з них, як, наприклад, комуністи абсолютизували первинну роль економічного чинника у здійсненні всіх суспільних і політичних перемін. Інші, - приміром, радикали, вважали, що не досягнувши національно- державницького визволення українців не можна домогтися вирішення їх соціально-економічних проблем.

Так, РУРП, утворена 1890 року, визнавала себе «соціалістичною», а отже, також чимало уваги приділяла «економічному блоку» у своїй політичній програмі. Але вже через п'ять років вона постановила, «що здійснення усіх її ідеалів соціалістичних можливо є лише при повній самостійності і політичній русько- українського народу і повнім неограниченім праві його вирішувати самому у всіх справах його дотикаючих» [1, с. 70]. Цей постулат спричинив ланцюгову реакцію в українському політичному середовищі. Він став провідним у діяльності правонаступниць РУРП - Української радикальної партії, Української соціалістично-радикальної партії, а також Української соціал-демократичної партії, і, звичайно, галицьких українських партій націонал-демократичного спрямування.

Усі ліві українські партії не мали масової класичної соціальної бази - українського робітництва, яке своєю кількістю й організованістю завжди поступалося польському та єврейському, до того ж - часто денаціоналізувалося, було аполітичним. Тому брак соціальної опори серед робітників ідеологи лівого руху намагалися компенсувати залученням під його прапори ремісників, селян та інтелігентів, які, як правило, походили зі священицьких родин. Очевидно, усе це дозволило тогочасним політикам лівого спектру небезпідставно стверджувати, що тодішню українську націю становили селянин і піп. Назагал вони приділяли чимало уваги вивченню і класифікації соціальної структури краю.

Особливістю лівого руху в Галичині було і те, що українські соціалісти і комуністи боролися за соціальну базу і потенційного виборця не лише між собою, але й з польською лівицею.

Але ще ніхто з дослідників не досліджував цю тему комплексно, виокремлюючи та порівнюючи соціально- економічну політику усіх суб'єктів лівого руху Галичини від його зародження до заборони владою СРСР.

Актуальність теми визначається вічною актуальністю вирішення окремою людиною, сім'єю, якоюсь верствою населення, суспільством, державою соціально-економічних проблем. У будь-який досвід минулого, в т.ч. набутий українськими партіями лівого спрямування, може бути корисним і сьогодні. А особливо - положення неподільність і необхідність щонайменше одночасного розв'язання національно-державницьких і соціально- економічних завдань.

Мета - дослідити особливості соціально-економічної політики українських партій лівого спрямування у Галичині на різних етапах його півстолітнього існування.

Написана стаття ґрунтується на методологічних принципах об'єктивності, історизму і наукового плюралізму. Застосовано проблемно-хронологічний підхід, методи політологічної реконструкції, аналогії, логічного аналізу, порівняльного аналізу, синтезу, узагальнення і систематизований аналіз досліджень і публікацій.

«Економічний соціалізм» - надзвичайно важлива складова соціалістичного та комуністичного руху на західноукраїнських землях. У другій половині XIX століття закладено теоретичне підґрунтя у бачення економічного ладу та економічних відносин майбутніми провідниками українських соціалістів, зокрема 1878 року І. Франко написав польською мовою «Катехізис економічного соціалізму». Суть соціалізму, на його думку, полягала в усуненні «всякої суспільної нерівності, усякого визиску та злиднів» шляхом передачі засобів виробництва з приватної власності в загальну [2, с. 67]. У 1880 році І. Франко разом із польськими соціалістами Б. Червенським та Л. Інлендером уклав першу «Програму галицьких соціалістів», яка значну увагу приділяла економічним проблемам тогочасних робітників і селян (як українських, так і польських і єврейських) [3].

Економічна програма соціалістів Австро-Угорщини викристалізувалася після утворення 1889 року Соціал- демократичної робітничої партії Австрії (СДРПА). «Декларація про принципи» висувала вимоги «справедливого робітничого законодавства», скорочення тривалості робочого дня, заборони дитячої праці. Передбачався також «перехід засобів виробництва у суспільну власність більшості, тобто трудового народу» [4]. Галицька робітнича партія (ГРП), а згодом соціал- демократична партія Галичини і Сілезії (СДПГ-СДПГС), також керувалася програмними принципами австрійської соціал-демократії і була її автономною секцією. ГРП, зокрема, закликала владу ввести єдиний прогресивний податок на дохід замість непрямого оподаткування, усунути обмеження у праві на об'єднання, встановити робочий день, що відповідає суспільним умовам. Також галицькі соціалісти пропонували заборонити роботу в неділю, дитячу працю й таку, що загрожує здоров'ю жінок, запровадити закони щодо захисту життя й здоров'я робітників, проводити санітарний контроль їхніх помешкань, наглядати за копальнями, фабриками, майстернями й домашнім промислом через виборних робітниками урядників, забезпечити самоврядування робітничих кас взаємодопомоги та ін. [4, с. 73].

Значно менше уваги ліві політичні сили приділяли аграрному питанню. Зокрема, на першому з'їзді СДПГіС виступив В. Будзиновський (як запрошений) і запропонував партії прийняти проект аграрної програми радикалів, який передбачав одержавлення великого землеволодіння шляхом викупу та поступовий перехід у власність держави селянських земель, що, на його думку, зміцнило б союз двох партій. Зрештою, аграрне питання стало одним із центральних на І (відбувся у Львові в залі міської ратуші 31 січня - 2 лютого 1892 р.), II з'їзді галицької соціал-демократії (березень 1893-го, у Кракові) та III з'їзді партії, що відбувся у Львові 12-15 серпня 1894 року, де було розглянуто проект аграрної програми, розроблений Я. Козакевичем.

У той же період утворено ППС (1893), яка декларувала «економічний націоналізм» [5, с. 55-63].

Русько-українська радикальна партія (РУРП), утворена 1890 року, визнавала себе «соціалістичною», а отже, також чимало уваги приділяла «економічному блоку» у своїй політичній програмі [6].

Її аналіз дає підстави для висновку, що свої першочергові завдання в соціально-економічній сфері партія бачила в захисті найбідніших верств населення і надання їм можливості здобувати безоплатну освіту [7, с. 124-140]. Актуальність таких завдань випливала зі специфічного соціально-економічного становища українців краю. Скасування кріпацтва (1848) сприяло зародженню капіталістичних відносин у сільськогосподарському виробництві. Однак зубожіле українське селянство, яке становило переважну більшість місцевого населення, не володіло первинним капіталом і не могло активно включитись у нові виробничі відносини. Земля, її надра, фабрики, лихварський промисел в основному зосередилися в руках польської і єврейської меншин [8, с. 93].

За таких обставин радикали запропонували конкретні шляхи та способи піднесення життєвого рівня знедолених українців. Серед них: організація робочого люду незалежно від занять для боротьби з капіталістичним визиском; здійснення державою політики соціально-економічного протекціонізму щодо робітничих мас; зниження або повне скасування для них податків унаслідок збільшення розміру «оподаткування великих спекуляційних операцій капіталістичних»; зменшення витрат на мілітаризацію, утримання адміністративного апарату. Вжиття цих та інших заходів мало б істотно полегшити соціальний тягар незаможних людей, створити передумови для їхнього економічного поступу [9, с. 71-100].

Чимало тогочасних економістів і політиків шлях до розв'язання багатьох соціально-економічних проблем села бачили в парцеляції землі. Проте соціал- демократи, зокрема Ю. Бачинський, відстоювали інші позиції. Парцеляція, на його думку, з одного боку, перешкоджає капіталізації села, а з іншого - не зупиняє його пролетаризації, як це відбувалося в тодішній Росії. Засуджуючи шлях парцеляції, він не був противником придбання селянами землі взагалі, а уявляв собі організацію сільського господарства як «щось в роді акцийного підприємства, ще приміром оден морг ґрунту рівняв би ся одній акції».

Партійний теоретик закликав до об'єднання зусиль селян, залучення бідніших із них до «мужицьких фільварків» [сільськогосподарських кооперативів. - І. Б.], що відповідало б духові економічного перевороту, сприяло б піднесенню добробуту й культури «мужика». «Мужицькі фільварки» не потребують стільки, як окремі господарства, польових доріг, господарських будівель, інвентарю, полегшують меліорацію, осушування, зрошення земель, запровадження економічного поділу праці, застосування вигідних форм кредиту, гуртової реалізації продукції, збільшують доходи від вкладеної праці. Очевидно, що ідея створення акціонерних (кооперативних) сільськогосподарських підприємств - «мужицьких фільварків» заслуговує на увагу і сьогодні.

Непотрібність селянина місту соціал-демократи пояснювали тим, що капіталізм, ставши «уже досить сильною ногою у Галичині, зруйнував середньовічну господарку, так сільську як і міську, але не витворив в краю фабричного промислу» [10, с. 64]. Отож, для певної частини сільських пролетаріїв, вигнаних селом і не прийнятих містом, позбавлених захисту в ріднім краї, залишився єдиний шлях - еміграція. Лише до США станом на 1909 рік виїхало близько півмільйона українців.

Рецепт лікування від еміграції і пролетаризації полягає в усуненні причин, які їх породили. А «є се не що інше, як лише нинішній політичний централізм Австрії... от - се ті тяжкі кайдани нашої економічної неволі, се та тяжка запора на дорозі нашого культурного розвитку» [10, с. 92].

Аграрні страйки початку XX століття визначили зміст ухвал політичних партій Галичини. Зокрема, як РУРП, так і УСДП взяли активну участь у Великому селянському страйку 1902 року.

Після завершення страйкової кампанії, 21-22 березня 1903 року у Львові відбувся І з'їзд УСДП. Партія закликала соціал-демократів боротися за скорочення робочого дня сільськогосподарських робітників, закликала владу забезпечувати належне лікування селян через каси хворих (значна увага до селянства пояснюється масовими селянськими страйками, які прокотилися у краї 1902 року). «Аграрне питання» знову порушувалося на II з'їзді УСДП у січні 1906-го. М. Огородник висунув вимогу «усуспільнення землі і всіх средств продукції», Соціал-демократи наголошували на необхідності «викупу церковної та дідичівсь- кої великої посілості та передачі її разом з державними, крайовими та громадськими землями під спільну управу громадам під контролею краю та держави» [2, с. 147].

Суспільно-політичні умови у Галичині, де домінуючі позиції у всіх сферах економіки займали поляки та євреї, не сприяли реалізації програмних положень українських партій лівого спектра напередодні Першої світової війни. Більшість із них так і не змогла дати відповідь на запитання: «Що робити далі?». Вихід зі становища члени партій шукали по-різному. Зокрема, радикал К. Коберський відзначав, що «треба піднести матеріальний стан української етнографічної маси - селянина, робітника, інтелігента. Заснувати їх професійні спілки, боротися за кращу платню, за зниження податку і т.д. Боротися всіма засобами проти грабунку землі колонізацією. Захопити в свої руки всю економіку, не тільки хліборобство, а й торгівлю, а там згодом при допомозі кооперативного капіталу повести наступ на промисловість. Це програма на кількадесят років» [2, с. 147].

На противагу багатьом своїм сучасникам, соціалісти стверджували, що в селах панує не лише дрібна господарка, а й поступово формується середнє і велике сільськогосподарське виробництво. Ілюстрували вони цей процес на прикладі Поділля, де практично в кожному селі було кільканадцять господарів, «котрих Газдівства опираються на 50, і понад 100 моргів поля. Суть господарки, котрі і купують більші фільварки...» [11, с. 16]. Водночас Ю. Бачинський зазначає, що середній сільський клас у Галичині лише формується і тому, на жаль, ще не відіграє якоїсь значної ролі в національній політиці, як це є, приміром, у Чехії або Угорщині.

Окрім безземелля, для українського населення Галичини важким тягарем стало лихварство. До середини 70-х років XIX століття через брак банків збіднілі галицькі селяни змушені були позичати гроші в борг переважно в євреїв-шинкарів по селах. Річні відсотки становили від 150 до 500. Ситуація дещо змінилася в останній чверті XIX століття, коли для кредитування дрібних господарств створено селянські банки і позичкові каси.

Сприятливі умови для реалізації економічної програми партії лівого спектра знайшли у ЗУНР, проте короткий період існування держави та польсько- українська війна не дозволили навіть частково втілити задумане у життя. Зокрема, делегати з'їзду УРП (1919) наголошували, що «землі великої посілости, церковні і мертвої руки» повинні відійти на «користь малоземельного та безземельного селянства». Землею також мали бути «наділені в першій мірі фронтові борці». До своєї заслуги УРП відносила також ухвалення земельного закону ЗО УНР [12, с. 114].

Дуже короткий період в Галичині функціонували інституції влади ГСРР. В економічній площині Декретами Галревкому було ліквідовано приватну власність на засоби виробництва, встановлено 8-годинний робочий день, організовувалася примусова здача хліба, оголошувалась конфіскація поміщицької землі, врожаю і сільськогосподарського реманенту.

Після входження Західної України до складу Другої Речі Посполитої, Галичина й надалі залишалася відсталою аграрною окраїною, оскільки правлячі кола Польщі проводили щодо регіону специфічну політику, штучно виділивши Західну Україну в окрему зону - так звану Польщу «Б», на противагу центральним та західним частинам держави (Польща «А»), куди надходили основні капіталовкладення.

У Польській державі 1920-1930-х років українці потерпали від її «надмірної уваги». «Ціла польська господарська політика податкова, промислова, торговельна та кредитова не дає українському працюючому селянству можливості звільнитися з напівголодного становища, - відзначали радикали. - Кредити та податкові знижки дістаються тільки польській шляхті і колоністам. Про охорону праці двірських слуг і заробітників не має навіть мови. Безземельні та малоземельні селяни не дістають жодної допомоги, хоча вимушені сплачувати великі податки» [13].

Кожна з партій української лівиці у міжвоєнний період XX століття виробила власну економічну платформу, яка базувалася або на соціалістичній, або ж на комуністичній ідеології. Зокрема, УРП-УСРП критикувала доктрини марксизму та заявляла про «минулий характер капіталізму», господарство якого велося в інтересі експлуататорів, домагалася перебудови капіталістичного ладу на соціалістичний із збереженням товарно-грошових відносин. Таким чином, радикали у своїй програмі висували засаду «господарської демократії» [14, с. 145-160].

Щодо селян, у політичній програмі «Чого хоче Українська Соціялістично-Радикальна партія» «найважливішою справою українського народу» названо земельне питання. Члени партії наголошували, що «всі землі, що обробляються постійним найманим трудом, мають без викупу перейти до народнього земельного фонду для наділу малоземельного й безземельного селянства України» [15, с. 192-201]. Розподіл земель мали здійснювати ради працюючого народу. Польська колонізація мала бути ліквідована, а земля перейти до рук місцевого селянства [16, с. 15].

Робітниче питання належало до пріоритетних для УРП-УСРП. Соціалісти-радикали вимагали від влади «справедливої оплати праці», восьмигодинного робочого дня (при особливо важких умовах праці - шестигодинного), заборони використання праці дітей віком до 16 років, належних умов праці, захисту від травм, безробіття і т.д. Члени партії виступали з різкою критикою монополістичних підприємств, оскільки «всякий монополь, це по перше річ крайньо шкідлива для народнього господарства, а по друге - він руйнує кооперативну засаду добровільности і вільної конкуренції» [16, с. 20].

Важлива умова належного ставлення держави до українських робітників - створення національних фахових організацій. «Робітництво через свої організації, - відзначав К. Коберський, - мусить добиватися контролі над веденням капіталістичних і державних підприємств, ставлячи своєю метою їх соціалізацію». Великі підприємства, фабрики, копальні, ліси мали перейти у власність держави [17, с. 57].

багато уваги УРП-УСРП приділяла кооперації. Кооперація, на думку соціалістів-радикалів, мала характер соціального компромісу (включала елементи як капіталістичного, так і соціалістичного ладу), що могло б забезпечити зміну суспільного ладу еволюційним шляхом. «Історично кооперація, - як відзначав К. Коберський, - утворена пристосуванням соціалістичного ідеалу до умов капіталістичного оточення» [17, с. 72]. Заснування кооперативів мало на меті збільшити трудовий прибуток. «Ми хочемо мати в кооперації цю організацію, яка піднесе усю масу селянства, робітнитства, учительства й дрібного міщанства на вищий економічний урівень, поліпшить у першу чергу їх щоденне життя», - відзначав один із лідерів партії [17, с. 72].

У кооперації К. Коберський виділяв як моральні (ідея єдності або солідаризму - основа цілого кооперативного світогляду, ідея рівності і свободи, ідея справедливої ціни, суспільна ідея, ідея самопомочі та власних сил), так і економічні ідеї (боротьба із зайвим посередництвом, тверді ціни, господарська ощадність, поліпшення становища робітника, піднесення селянського та ремісничого господарства) [17, с. 75]. «Спілки-крамниці, спілки для збуту худоби, збіжжя, яєць, конопель, спілки молочарські, спілки робітничі, спілки для закупу машин і насіння, спілки кредитові - це те безмежне поле для діяльності українських освічених людей, викинених з посад усіма окупантами України», - відзначав К. Коберський [17, с. 75].

Чимало критики на адресу польської влади звучало з трибуни польського сейму і сенату (детально проаналізовано в шостому розділі), на сторінках періодичної преси. «Земельні злидні» - одна з тем, про яку, на думку редакції «Громадського голосу», «треба бити в дзвін тривоги» [18, с. 2]. У статтях «Геть з капіталістичним визиском», «Оборона селянської праці» та інших журналісти констатували, що «тривалий успіх може дати лише загальнокраєва сильна професійна організація, котра може провадити оборонну акцію виразно в цілім краю» [18, с. 2].

У розвідці «За виховання молоді» часопис відзначив певні успіхи праці УСРП із селянами. «Одначе тим дотеперішнім успіхом не можна вже цілком вдовольнитися і спочити «на лаврах» бо й зло не спочиває» [18, с. 2]. «Громадський голос» наголошував, що соціалісти-радикали прагнуть змінити «сучасний несправедливий буржуазний лад на новий справедливий соціалістичний» [19, с. 2]. З цією метою УСРП розпочала організовувати «працюючих людей». З цих причин українські ліві неодноразово критикували опонентів, передусім УНДО, яке не протистояло колонізаційним планам польського уряду та не перешкоджало приходові у регіон значної кількості поляків. У черговій статті цієї серії «За рівноправність селянської праці!». М. Стахів зауважив, що у Східній Галичині «ще дотепер не усунено наслідків панщинного поневолення селянської праці». На думку соціаліста- радикала, міста і надалі «удержують велику частину своїх видаткових бюджетів коштом дооколичного селянства» [20, с. 2].

Економічна програма комуністичних партій - доволі передбачувана, оскільки опиралася на марксистське вчення з традиційною риторикою про «визволення пролетаріату з під влади буржуазного ладу». Проте відзначимо, що економічне питання у першій половині XX століття тісно перепліталося з національним. Зокрема, КРИЛ відзначала, що «польський робітник не зможе звільнитися з пут польського і міжнародного капіталу, доки буде допомагати польській буржуазії придушувати визвольні стремління підкорених народів або хоч би байдуже буде ставитися до них. Польський селянин не вирве землю від поміщиків, поки не впаде влада поміщиків на українських і білоруських землях, яка підсилює їх могутність у державі» [21, с. 109].

КПСГ-КПЗУ також чимало уваги приділяла економічним проблемам. У «Відозві ЦК КПЗУ до трудящих з закликом боротися за возз'єднання Західної України з Радянською Україною» (1924) відзначено: «Як КПСГ виказувала, так і КПЗУ виказує облудну політику буржуазних націоналістичних партій, які хочуть задержати працюючі маси в невиносимому ярмі західноєвропейського капіталу, доводить, що шумно гучні патріотичні фрази не закриють нагої правди колоніального поневолення всіх земель сучасної Польщі, тільки служать до отуманення і роз'єднання працюючого класу та мають недопустим до революційного визволення пролетарів міста і села, заведення робітничо-селянської влади - диктатури пролетаріату» [21, с. 110].

З цих причин КПЗУ закликала робітників боротися за створення одноцілого пролетарського фронту всіх народів, «замешкуючих землі Західної України... Боротися за відновлення і скріплення професійних союзів, за створення фабричних рад - вибороти реальну заробітну платню, підпирати всі змагання до створення робітничо-селянського уряду як передумови заведення правдивої робітничої влади. КПЗУ закликає цілий робітничий клас земель Західної України не допустити до ніякої інтервенції імперіалістичної буржуазії, яка хоче згнобити революційну боротьбу пролетаріату сусідніх держав» [21, с. 110].

КПЗУ закликала селян до боротьби за «відібрання без викупу дідичівських земель і розділення їх поміж працюючим населенням села, спільної боротьби разом з робітниками, яка поведе пролетаріат міста і села Західної України до злуки з братами по той бік кордону - на Радянській Україні» [21, с. 111].

Як КПЗУ, так і КПП не могли офіційно функціонувати в умовах польського владного режиму, що привело до радикалізації економічної програми партій. У резолюції III з'їзду КПП (1925) вказувалося, що «панування у Західній Україні і Західній Білорусії є також економічно однією з найважливіших основ польського капіталізму: ці землі є для Польщі джерелом сировини (деревина, нафта) і широким ринком збуту. Крім цього, десятки тисяч урядовців наживаються на «кресах», збагачуючись за рахунок українського й білоруського населення... Особливу вагу як господарську, так і політичну мають «креси» для польських поміщиків, які, володіючи в Західній Білорусії і Західній Україні величезними латифундіями, черпають з них значну частину суспільної сили і свого впливу на державну політику» [21, с. 111].

«Ці мнимі поступки не змінюють фактичного курсу польської політики, яка по відношенню до українців і білорусів має винищувальний характер, - відзначали комуністи. - Одним з найбрутальніших засобів є осадництво, яке полягає на поселенні колишніх польських солдатів, на відібраних землях, відібраних у селян, яких війна вигнала до Росії, та розпарцельованих на підставі аграрної реформи, і озброєння урядом колоністів для придушення білоруського та українського руху. Намагаючись створити якнайпотужнішу противагу цьому рухові, уряд і панівні класи на загарбаних землях постійно ведуть політику націоналістичного цькування, намагаючись перетворити все польське населення цих земель на опору імперіалізму і анексії. Уряд намагається підбурювати проти білорусів і українців також і місцеве єврейське населення» [21, с. 111].

Резюмуючи, КПП констатувала увагу партійців на тому, що «необхідно вести безперервну боротьбу проти терору поліції і осадницьких банд, озброєних урядом. У цій боротьбі слід застосовувати організацію оборони, збройний опір, роззброєння осадників і поліції, озброєння революційних селян... Організація мас під час революційного руху повинна постійно проявлятися у згуртуванні населення всіх сіл навколо селянських комітетів оборони» [21, с. 112]. Проте подальші заклики партії мали виключно теоретичне значення, оскільки кількість прихильників комуністичних ідей у 1930-х роках неухильно зменшувалася, що пов'язано з антиукраїнською національною політикою більшовиків у Радянській Україні [22, с. 78].

Висновки. Отже, у теоретичній і повсякденній діяльності галицької української лівиці блок питань, пов'язаний із соціально-економічними проблемами, мав надзвичайно важливе значення. Уже перші програми РУРП, УСДП засвідчили бажання цих партій поліпшити становище простого народу шляхом реформування агропромислового комплексу країни. Після утворення низки партій комуністичного напряму, інтерес лівиці до соціально-економічних питань тільки зростав.

На перше місце вийшла робітнича тематика. Наголосимо також, що Чимало уваги УРП-УСРП приділяла кооперації. На думку соціалістів-радикалів, вона мала характер соціального компромісу (включала елементи як капіталістичного, так і соціалістичного ладу), що могло б забезпечити зміну суспільного ладу еволюційним шляхом.

«Класичні» вимоги лівиці: восьмигодинний робочий день, єдиний прогресивний податок на дохід, усунення обмежень у праві на об'єднання, заборона праці у вихідні дні, неприпустимість використання дитячої праці й такої, що загрожує здоров'ю жінок тощо. Між двома світовими війнами до цих вимог додалася боротьба з польською колонізацією та осадництвом, відпливом капіталу із Західної України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Четвертий з'їзд радикальної партії // Радикал. - 1896. - 5 січ. - №7.

2. Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал- демократії в Галичині й на Буковині (1890-1918 рр.) / О. Жерноклеєв. - Івано-Франківськ: ВДВЦІТ, 2006.

3. Франко І. Програма галицьких соціалістів // І. Франко. Зібран. тв.: у 50-ти т. К.: Наукова думка, 1986. - Т.45. - С.449- 453.

4. Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії (1899-1918) / О. Жерноклеєв. - 2-е вид., допов. - К.: Основні цінності, 2000. - 168 с.

5. Кугутяк М. Радикальна партія в Східній Галичині / М. Кугутяк // Український історичний журнал. - 1990. - №10. - С.55-63.

6. Програма Русько-української радикальної партії // Народ. - 1890. - 15 жовтня. - 4.20.

7. Кравець М. До читання про Русько-українську радикальну партію у Східній Галичині в 90-х роках XIX ст. / М. Кравець // З історії західноукраїнських земель. - К.: Вид-во АН УРСР, 1957. - Вин. II. - С.124-140.

8. Шкраб'юк П. Ми, українські радикали... (Михайло Павлик

і Радикальна партія) / П. Шкраб'юк. - Львів, 2012. -192 с.

9. Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини / Я. Грицак // Записки НТШ. Праці історико- філософської секції. - Львів, 1991. - Т.222. - С.71-110.

10. Бачинський Ю. Україна irredenta / Ю. Бачинський; передм. В. Дорошенка. - 3-тє вид. - Берлін: Вид-во Української молоді, 1924. - 327 с.

11. Бачинський Ю. Моя переписка з Михайлом Драгомановим (Додаток до «Україна irredent-u») / Ю. Бачинський. - Львів, 1900. - 72 с.

12. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії: нарис суспільно- політичного руху (XIX ст. - 1939 р.) / М. Кугутяк. - Івано- Франківськ, 1993. - 200 с.: іл.

13. Економічні концепції соціал-демократії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://lubbook.net/book_452_glava_14.

14. Міщук М. Національно-державна платформа Української соціалістично-радикальної партії (1926-1939 рр.) / М. Міщук // Нова парадигма. - 2005. - №42. - С.145-160.

15. Міщук М. Національна ідея в політичних програмах та практичній діяльності Української радикальної партії (19181939 рр.) / М. Міщук // Україна соборна: збірник наукових статей. - Київ, 2005. - Вип.2. -4.1. -С.192-198.

16. Чого хоче Українська Соціалістично-Радикальна партія. - Львів: Українська видавнича спілка «Громада», 1926. - 47 с.

17. Коберський К. Українське народництво по обох боках Збруча / К. Коберський. - Львів; Коломия, 1924. - 158 с.

18. М. С. Земельні злидні / М. С. // Громадський голос. - 1936. - 24 жовтня. - С.2.

19. М. С. Оборона селянської праці / М. С. // Громадський голос. - 1936. - 11 липня. - С.2.

20. М. С. За рівноправність селянської праці? / М. С. // Громадський голос. - 1936. - 31 жовтня. - С.2.

21. КРР. Uchwaly і resoluye. - Warszawa, 1953. - Т.2. - S.109-178.

22. Radziejowski J. Komunistczna Partia Zachodniej Ukrainy. 1919-1929. Wezlowe problemy ideologiczne / J. Radziejowski. - Krakow, 1976. - 215 s.

REFERENCES

1. Chetvertyj z'i'zd radykal'noi' partii' // Radykal. - 1896. - 5 sich. - №7.

2. Zhemoklejev O. Nacional'ni sekcii' avstrijs'koi' social-demo- kratii' v Galychyni j na Bukovyni (1890-1918 rr.) / O. Zhemoklejev. - Ivano-Frankivs'k: VDVCIT, 2006.

3. Franko I. Programa galyc'kyh socialistiv // I. Franko. Zibran. tv.: u 50-ty t. K.: Naukova dumka, 1986. - T.45. - S.449-453.

4. Zhemoklejev O. Ukrai'ns'ka social-demokratija v Galychyni: narys istorii' (1899-1918) / O. Zhemoklejev. - 2-е vyd., dopov. - K.: Osnovni cinnosti, 2000. - 168 s.

5. Kugutjak M. Radykal'na partija v Shidnij Galychyni / M. Kugutjak // Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhumal. - 1990. - №10. - S.55-63.

6. Programa Rus'ko-ukrai'ns'koi' radykal'noi' partii' // Narod. - 1890. - 15 zhovtnja. - Ch.20.

7. Kravec' M. Do chytannja pro Rus'ko-ukrai'ns'ku radykal'nu partiju u Shidnij Galychyni v 90-h rokah XIX st. / M. Kravec' // Z istorii' zahidnoukrai'ns'kyh zemel'. - K.: Vyd-vo AN URSR, 1957. - Vyp. II. -S.124-140.

8. Shkrab'juk P. My, ukrai'ns'ki radykaly... (Myhajlo Pavlyk і Radykal'na partija) I P. Shkrab'juk. - L'viv, 2012. - 192 s.

9. Grycak Ja. «Molodi» radykaly v suspil'no-politychnomu zhytti Galychyny / Ja. Grycak // Zapysky NTSh. Praci istoryko-filosofs'koi' sekcii'. - L'viv, 1991. - T.222. - S.71-110.

10. Bachyns'kyj Ju. Ukrai'na irredenta / Ju. Bachyns'kyj; peredm. V. Doroshenka. - 3-tje vyd. - Berlin: Vyd-vo Ukrai'ns'koi' molodi, 1924. - 327 s.

11. Bachyns'kyj Ju. Moja perepyska z Myhajlom Dragomanovym (Dodatok do «Ukrai'na irredent-u») / Ju. Bachyns'kyj. - L'viv, 1900. - 72 s.

12. Kugutjak M. Galychyna: Storinky istorii': narys suspil'no- politychnogo ruhu (XIX st. - 1939 r.) / M. Kugutjak. - Ivano- Frankivs'k, 1993. - 200 s.: il.

13. Ekonomichni koncepcii' social-demokratii' [Elektronnyj resurs]. - Rezhym dostupu: http://lubbook.net/book_452_glava_14.

14. Mishhuk M. Nacional'no-derzhavna platforma Ukrai'ns'koi' socialistychno-radykal'noi' partii' (1926-1939 rr.) / M. Mishhuk // Nova paradygma. - 2005. - №42. - S.145-160.

15. Mishhuk M. Nacional'na ideja v politychnyh programah ta praktychnij dijal'nosti Ukrai'ns'koi' radykal'noi' partii' (1918-- 1939 rr.) / M. Mishhuk // Ukrai'na soboma: zbimyk naukovyh statej. - Kyi'v, 2005. - Vyp.2. - Ch.l. - S.192-198.

16. Chogo hoche Ukrai'ns'ka Socialistychno-Radykal'na partija. - L'viv: Ukrai'ns'ka vydavnycha spilka «Gromada», 1926. - 47 s.

17. Kobers'kyj K. Ukrai'ns'ke narodnyctvo po oboh bokah Zbrucha / K. Kobers'kyj. - L'viv; Kolomyja, 1924. - 158 s.

18. M. S. Zemel'ni zlydni I M. S. II Gromads'kyj golos. - 1936. - 24 zhovtnja. - S.2.

19. M. S. Oborona seljans'koi' praci / M. S. // Gromads'kyj golos. - 1936. - 11 lypnja. - S.2.

20. M. S. Za rivnopravnist' seljans'koi' praci? / M. S. // Gromads'kyj golos. - 1936. - 31 zhovtnja. - S.2.

21. KRR. Uchwaly і resoluye. - Warszawa, 1953. - T.2. - S.109-178.

22. Radziejowski J. Komunistczna Partia Zachodniej Ukrainy. 1919-1929. Wezlowe problemy ideologiczne / J. Radziejowski. - Krakow, 1976. - 215 s.

Размещено на Allbest.ru