Серед причин, які лежать в основі дослідження, яке з'являється в цьому виданні, найбільш важливим є, безсумнівно, визнання того, що, незважаючи на поширення поняття "субсидіарності" в політичному дискурсі та впровадженні принципу субсидіарності в законодавстві України, про його етимологічні витоки мало сказано, а це означає, що послідовність правового принципу і його конкретний потенціал, як і раніше, залишається в значній мірі невизначеним.

Без сумніву, принцип субсидіарності утверджується в українському законодавстві та у відносинах центру та регіонів, але важливо визначити його історичні витоки. Адже дослідження етимологічних витоків принципу субсидіарності сприятиме обізнаності з становлення даного принципу в політичній науці та допоможе визначити етичні, політичні і соціальні основи принципу субсидіарності, що в кінцевому результаті сприятиме у використанні принципу субсидіарності на практиці державними службовцями, управлінцями та громадськими активістами.

Аналіз досліджень і публікацій

Історичні витоки поняття "субсидіарність" шукаємо в італійських термінологічних словниках, а саме Vocabolario della lingua italiana [23] 1840 року видання, Nuovo vocabolario italiano-latino [І7] 1859 року видання та більш сучасному Grande dizionario della lingua Italiana [12] 2000 року видання. Щодо кристалізації принципу субсидіарності в політичній думці важливим документом виступає Енцикліка Пія ХІ Quadragesimo anno [20] 1931 року, в якому вперше рекомендується принцип субсидіарності як принцип згідно з якоим мають будуватись відносини між державою та суспільством, а також підручник С. Папа "La sussidiarieta alla prova" [19] та Г. Лобрано "Saperi e poteri locali" [14], в яких здійснено аналіз введення принципу субсидіарності в політичну думку Європи в ХІХ столітті. Щодо сьогоднішнього розуміння принципу субсидіарності вартими уваги виступають напрацювання таких іноземних Д. Болоніно [8], А. Фоссаті [10], Л. Гаета [11], Л. Малфер [15], П. Саварезе [21], Р. Сіріко [22] та вітчизняних Т. Панченко [5], С. Квітка [2], A. Некряч [4], B. Єлагін [1], К. Чабанова [6] науковців.

Мета дослідження дослідити етимологічні витоки та сутнісні характеристики принципу субсидіарності.

Завдання статті:

1) окреслити історичні витоки поняття "субсидіарність",

2) простежити становлення принципу субсидіарності в політичній думці на межі ХІХ - ХХ століть та 3) дати сучасне розуміння ролі принципу субсидіарності у відносинах держави - суспільства - громадянина.

Виклад основного матеріалу

З етимологічної точки зору термін "субсидіарність" походить від латинського subsidium, що означає "допомогу в потребі, порятунок" [23, c.1461]. У перших згадках даний термін використовувався в римській військовій термінології, де вказував на резервні війська, підмогу; тобто частина війська позаду бойової лінії, яка мала прийти на допомогу іншим у разі потреби [23, c.1461]. Слово subsidium також пов'язано з дієсловом subsidior, що означає "приходити на допомогу" [23, c.1461]. Як поняття субсидіарність має також спільне коріння з такими словами, як sussidio, sussidiare, sussidiario [17, c.2178], що означає "допомога", але не така мирна, як принцип субсидіарності, який ми знаємо сьогодні.

Слово subsidium у римській воєнній справі трактується як зважена допомога за необхідності, щоб а) надати допомогу у випадку потреби (порятунок від можливої поразки), б) завдати вирішального удару під час битви з метою переможного вирішення битви. Важливо відмітити, що латинське походження слова "субсидіарність" вказує на наступні два різних значення: бути готові втрутитися і втрутитися, щоб підтримати.

Пізніше слово subsidium використовується і в побуті давніх римлян, у випадках необхідності завершити певні громадські роботи (будівництво мостів, доріг, канав тощо) відповідно до попередньо визначених часових рамок (часто - щоб встигнути до свят) [23; 17].

У середні віки термін "субсидіарності" був втрачений і не використовувався, а потім повернувся в термінологію ХІХ століття. Віднаходить і використовує вперше термін "субсидіарність" німецький єпископ Еммануель фон Кеттелер, депутат Національного Сейму Франкфурта, автор вислову "subsidiares Recht" [14, с.94]. Це була програма політичних реформ, в яких засуджувалось неконтрольоване втручання держави в життя суспільства, яке, згідно з Кеттелером, "було важким абсолютизмом, істинним рабством духу і душі, якщо держава зловживає тим, що я називаю Закон субсидіарності" [19, с.8]. Із цим твердженням німецький єпископ вводить "закон субсидіарності": "закон, який повинен встановити межі втручання держави в справи суспільства, і в той же час визначити обставини, коли держава має право втручатися в справи суспільства" [19, с.8].

Водночас філософські витоки принципу суб - сидіарності такі стародавні, що деякі дослідники ведуть їх до Аристотеля, а інші - до Фоми Аквінського або до Альтузіуса. У більш пізній період в філософсько-політичних доктринах декларувалась ідея про субсидіарний характер держави у взаємовідношенні до суспільства і людини, ідеї, які можна відносити до субсидіарних, розвивались у працях Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, В. Гумбольдта, Г. В.Ф. Гегеля, Б. Франкліна, Т. Пейна, Т. Джефферсона, А. де Токвіля, В. Острома, Е. фон Кеттлера та ін.

У той час як з погляду історії політичної думки можна простежити, що визначення етичних, політичних і соціальних основ субсидіарності були розроблені Пієм XI в "Quadragesimo аппо" (1931), які, власне, і є основою сучасної концепції субсидіарності, яка у 1931 р. була визначена наступним чином:". повинна залишатися чинною дуже важлива засада суспільної філософії: незаконним є відбирати в окремих осіб змогу робити те, що вони можуть зробити власними силами і старанністю та доручати це спільноті. Так само несправедливим є доручати більшому і ієрархічно вищому згромадженню те, що можуть здійснити менші і нижчі громади. Це є водночас велика шкода і порушення належного ладу в суспільстві; адже природною метою будь-якої діяльності самого суспільства є надати членам суспільного організму додаткову допомогу, а не придушувати і поглинати їх" [20, №80].

Для запобігання незаконного поглинання та втручання вищого рівня влади в нищий, Пій XI пропонує, ввести розподіл повноважень відповідно до принципу субсидіарності, а саме: необхідно, щоб найвища влада Держави передавала меншим і нижчим спілкам виконання справ і обов'язків меншої ваги, які, зрештою лише відвертали б її від важливіших завдань; таким чином вона зможе з більшою свободою, силою та ефективністю виконувати ту роль, яка належить тільки їй, бо тільки вона може ці завдання виконувати: тобто завдання керівництва, нагляду, заохочення та стримування, залежно від випадку і потреби.

Отож люди на керівних постах повинні бути твердо переконані, що чим досконаліше буде дотримуватися ієрархічного порядку між різними асоціаціями, відповідно до засади допоміжної функції суспільної діяльності, тим ефективнішою буде влада і здоровішим громадське життя, а отже, тим щасливішою і багатшою буде сама Держава" [20, № 81].

Сьогодні ж термін "субсидіарності" використовується для визначення ролі втручання центральної влади та розглядається як останній "засіб" у випадках, коли суб'єкти та інститути локального рівня не в змозі самостійно забезпечити втілення рішень, тобто надається перевага прийняттю рішень на рівні якомога "ближчому" до громадянина [11, с.121].

субсидіарність політична думка

Щоб краще зрозуміти сучасну суть принципу субсидіарності, ми звертаємося до "Великого словника італійської мови", відповідно до якого принцип субсидіарності є "принципом ідеологічно-інституційного походження з християнської соціальної доктрини католицького натхнення, який по-різному трактується в інших демократично-ліберальних концепціях суспільства і держави, відповідно до якого структури і політичні інституції більш високого рівня, зокрема, такі як національна держава, повинні піклуватися тільки про аспекти загального блага (для прикладу військова оборона, грошово-кредитна політика і т.д.), тому не можуть адекватно забезпечити структури та інститути нижчого рівня (проміжні соціальні органи), такі як місцеві громади, організації профспілок, добровільні ініціативи (на практиці, те, що роблять настоятелі церкви) та інші "волонтерські" організації чи організації приватного типу (асоціації, кооперативи, підприємства)" [12, с.579].

Отож, загалом, принцип субсидіарності є принципом організації спільноти і виступає в ролі організуючого принципу, який об'єднує людей та їхні соціальні утворення в інститути та скеровує їх "на регулювання всієї системи взаємовідносин між самими людьми, ринком і державою" [13, с.51].

У світлі розуміння субсидіарності політична влада в відносинах з громадянським суспільством не може мати за мету ексклюзивну та односторонню організацію суспільства. Громадянське суспільство має керувати собою самостійно, з повною та вільною ініціативою, в той час як завдання політичної влади полягає в захисті, допомозі і регулюванні [18, с.32]. Принцип субсидіарності, отож, вимагає поваги до автономії. Держава не є абсолютною причиною (також тому що спільнота безпосередньо стикається з проблемами, які розглядаються, таким чином знає краще відповіді на питання та способи ефективнішого вирішення проблеми), політична влада, залишаючи за собою функції по контролю і нагляду, втручається тільки в умовах продиктованих об'єктивною необхідністю [16, с.53-54].

Принцип субсидіарності визначає модель організації та політичні дії у відповідності до взаємодоповнюваності, підтримки та інтеграції, а не заміни [10, с.43]. Субсидіарність передбачає відмову від систематичних форм експропріації завдань та ініціатив, що мають відношення до тих, хто безпосередньо змушений здійснювати необхідні втручання [22, с.9]. Як слушно зазначає український науковець С. Квітка, принцип субсидіарності "не тільки визнає наявність обмежень центральної влади, а й пропонує методику визначення обсягу повноважень місцевих органів управління" [2, с.30].

Суспільно-політична конструкція, що базується на принципі субсидіарності, передбачає державно-приватну систему втручання, розроблену у відповідності до принципу інтеграції сфер автономії, а не на взаємовиключенні [10, с.44]. Відповідно до принципу субсидіарності, всі вищестоящі інститути повинні надати допомогу (subsidium) - підтримку, просування, розвитку - по відношенню до нижчих [3, с.186].

Устрій, заснований на принципі субсидіар - ності, передбачає визнання і заохочення організацій, асоціацій та спільноти, в яких віссю виступає "людина-сім'я-група", які і складають суспільство [22, с.10]. Тому субсидіарність у своїй основі має "визнання фундаментальних прав індивідів і соціальних груп, а отже, і першість таких прав по відношенню до держави" [10, с.43]. Це не означає, виклик прерогативам державної влади, яка насправді є необхідною для забезпечення, захисту, контролю та координування всієї діяльності, що представляє спільний інтерес [10, с.43].

У підсумку, субсидіарність сприяє здійсненню ініціатив власне громадянином (ами), тому що громадянин (и) є той (ті), хто знає (ють) краще свої проблеми та потреби і, отже, знають кращі способи вирішення своїх проблем та задоволення потреб [8, с.54].

Принцип субсидіарності є інституційним елементом, що має сильний вплив на процес прийняття рішень, оскільки заснований на тому, що спосіб яким цей принцип реалізується, має наслідки на функції, завдання, цілі, які різні установи, організації та державні установи переслідують [8, с.55]. У даному конкретному сенсі принцип суб - сидіарності сприяє співробітництву між державою і регіонами та між державою і громадянами, у плані інтеграції, "діючи як фактор "відновлення рівноваги" у здійсненні його для того, щоб уникнути можливих зловживань" [7, с.153], як прості індивіди, так і групи людей здатні співпрацювати в дусі доброї волі один з одним і з процедурним контролем установ, сприяючи суспільному добробуту [21, с.33].

Опосередковано шлях, що сприяє субсидіарності "може бути можливістю до побудови нової етичної культури, яка може допомогти поширити соціальну відповідальність" [15, с.63] управлінців щодо своїх громадян. Але не тільки: відповідно до принципу субсидіарності самі громадяни, не в меншій мірі від управлінців, відповідальні за власне майбутнє, і майбутнє своїх поколінь.

Висновок