"Декомунізація" і легітимація правлячої еліти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

«ДЕКОМУНІЗАЦІЯ» І ЛЕГІТИМАЦІЯ ПРАВЛЯЧОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНІ

Циба В. М., кандидат філософських наук, доцент кафедри політології та права Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, співредактор міжнародного часопису «Ідеологія і політика»

АНОТАЦІЯ

декомунізаційний легітимація політичний еліта

Ключові слова: «декомунізація», легітимація, ідентичність, націоналізм, конструкт, політика пам'яті, історичне минуле, Український інститут національної пам'яті.

АННОТАЦИЯ

«Декоммунизация» и легитимация правящей элиты в Украине

Цыба В. М., кандидат философских наук, доцент кафедры политологии и права Нежинского государственного университета им. М. Гоголя, соредактор международного журнала «Идеология и политика»

В статье показан идеологический контекст и избирательный характер «декоммунизационного» законодательства, его непосредственное отношение к этноцентричной политике памяти. Автор доказывает, что «декоммунизация» является попыткой легитимации новой политической элиты Украины, которая в условиях продолжающегося экономического кризиса и военного конфликта на Востоке страны сделала выбор в пользу радикального конструирования национальной идентичности. Подобная модель консолидации опасна тем, что, с одной стороны, она дезинтегрирует социально-, этнически и регионально неоднородное украинское общество, а с другой стороны, наносит серьезный удар по внешнеполитическому имиджу Украины как субъекта евроинтеграции.

Ключевые слова: «декоммунизация», легитимация, идентичность, национализм, конструкт, политика памяти, історичне минуле, Украинский институт национальной памяти.

ABSTRACT

«Decommunization» and the Legitimization of the Ruling Elite in Ukraine

Tsyba V., PhD in philosophical sciences, associate professor of the Department of political science and law, Nezhin state University of M. Gogol, co-editor of the international journal «the Ideology and politics»

The article deals with both ideological context as well as selective mode of the «Decommunization» Laws, and their direct relation to the ethnocentric politics of memory. The author argues that «Decommunization» is an effort of the new Ukraine's political elite to be legitimized, but under enduring economic crisis and war conflict in East Ukraine the chosen option proves to be a way for a radical construction of the national identity. This kind of consolidation, from the one hand, threatens to disintegration of socially, ethnically and regionally heterogeneous Ukrainian society and, from the other hand, it might sharply strike on the image of the country which is considered to become a subject for European integration.

Keywords: «Decommunization», legitimization, identity, nationalism, construct, politics of memory, historical past, Ukrainian Institute of National Remembrance.

9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила пакет законів про здійснення процесу т.зв. «декомунізації» (надалі - Закони). Хоча формально текст законів передбачав боротьбу з наслідками як нацистського, так і радянського тоталітарних досвідів, у політичному сенсі головним спрямуванням кампанії стала боротьба не зі спадщиною нацистського минулого (адже ще за радянської доби практично всі символи та історичні артефакти націонал-соціалізму були знищені або потрапили до державних музеїв), а з колективною пам'яттю про радянську владу та соціалістичний експеримент на Україні. Не менш важливим аспектом політики «декомунізації» мало стати створення в суспільстві нової ідеологічної атмосфери, суголосної орієнтації країни на європейські цінності і стрімке дистанціювання від спільних з Росією практик комеморації. Поняття «декомунізація», яке є саме по собі жорстким ідеологічним конструктом, репрезентує особливості зміни внутрішньополітичної ситуації в Україні після Євромайдану 2013-2014 років. Опис змісту та структурної динаміки цієї трансформації є необхідною складовою прогнозування соціально-політичних наслідків «декомунізації».

У своїй статті я розгляну специфіку «декомунізації» як інструмента формування нової ідентичності українського суспільства у руслі ініційованої згори «політики пам'яті». Отже, спершу я окреслю тенденції політики пам'яті, провадженої попередніми українськими урядами, проаналізую правовий характер згаданих Законів, і, нарешті, розгляну питання про відношення «декомунізаційного» законодавства до проблеми легітимності нової української еліти.

Передісторія «історичних» законів

В Україні, як і в решті східноєвропейських республік, термін «декомунізація» набув неоднозначного, ідейно-кон'юнктурного відтінку. Проблема закладена вже у неможливості афірмативного визначення цього процесу. Так, приміром, український дослідник Л. Мачулін визначає його як «визволення пам'яті пострадянського індивіда від дії тоталітарної знаково-символічної системи» [43, с. 71]. Така інтерпретація є прикметною в тому сенсі, що органічно вписується у зміст декомунізаційних законів, і тому подане визначення є не науковим, а радше ідеологічно ангажованим. Будь-яке визначення вимагає коректності й несуперечливості, натомість у даному разі ми стикаємося з низкою труднощів. По- перше, у зазначеному підході наявна дещиця соціологічного есенціалізму, адже стверджується, що існує деяка спільність пострадянських індивідів, свідомість яких (отже і їхня пам'ять) перебуває під дією тоталітарної символіки. А втім, лишається незрозумілим, за якими правилами ця свідомість індивідів може функціонувати в нових умовах демократичного суспільства. По-друге, якщо припустити, що історична пам'ять є не індивідуальною, а колективною характеристикою, неясно яким чином має відбуватися її звільнення на індивідуальному рівні. По-третє, чим є саме по собі подібне звільнення: зміною регістру пам'ятання про минуле, сформованого тоталітарною ідеологією, чи відмовою від обов'язкових моделей історизації минулого, його, так би мовити, інституційною лібералізацією тощо. У такому разі «декомунізаційна» політика суперечить цінностям індивідуальної свободи, отже, межує з приховано-рецидивним впливом старих тоталітарних означників. Нарешті, закономірно постає питання про те, чому згадане «звільнення» має з необхідністю відбутися: чи то йдеться про неминучу залежність політики пам'яті від трансформацій у публічній сфери (тоді вузол не- узгодженостей трохи ослаблюється), чи то про потребу відмежувати суспільство від домінування будь-яких абсолютистських символічних систем (тоді він дедалі міцніше затягується). Хай там як, найефективнішим є етимологічне виснування змісту «декомунізації» - офіційної політики дезавуювання ідеології комунізму, якщо це так, боротьба з радянськими символами виявляється не намаганням позбавити масову свідомість радянських артефактів, а головно створити перешкоди для можливості певних соціальних груп символічно інструменталізувати власні інтереси за допомогою лівих ідеологічних конструктів. Розібратися в цьому питанні і є нашим завданням.

Характерно, що спроби позбутися елементів радянської політичної системи розпочалися в Україні ще в період радянської влади. На мій погляд, реконструкції радянської історичної спадщини пройшов щонайменше чотири етапи. Перший етап можна датувати періодом Перебудови, коли місцеві Ради Донеччини й Луганщини зініціювали перейменування міста Жданова на Маріуполь, а Ворошиловграда - на Луганськ відповідно у 1989 та 1990 роках. На другому етапі, після проголошення незалежності України Президія ВРУ своїм Указом від 30.08.1991 року позбавила КПУ статусу легальної політичної партії, а її власність передала на баланс місцевих Рад. Загалом протягом 1990-1993 років, переважно на Західній Україні (вперше у м. Червоноград Львівської обл.), було повалено майже

2 тис. пам'ятників і постаментів радянської доби, а в 1994-2004 роках ще близько 600 у Центральній Україні [11]. Якщо місцева влада Галичини та частково Волині схвально ставилася до спроб партій та громадських організацій правого ґатунку перенормувати історико-культурний контекст, то за межами цих регіонів дерадянізація відбувалася повільно й без ентузіазму з боку населення. Практично всі 90-ті роки відзначилися потужним електоральним тріумфом лівих сил, а також наміром президента Л. Кучми здійснювати політику обережного лавірування.

Третій етап дерадянізації припав на час правління президента В. Ющенка. Ініційований ним Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» (2006), який установив юридичну відповідальність за заперечення факту Голодомору як ґеноциду (термін «Голодомор» імпліцитно ототожнює ці два явища) та стимулював політичне піднесення правих радикалів з ВО «Свобода», підготував належне підґрунтя для організованого демонтажу пам'ятних знаків більшовикам, визнаним виконавцями політики голоду на Україні. Саме тоді було створено Комітет декомунізації [35, с. 61-62], до якого увійшли 30 організацій, здебільшого націоналістичного штибу на зразок УНА-УНСО і «Тризубу» ім. С. Бандери, а також «Меморіал», «Просвіта» та Спілка офіцерів, де права ідеологія мають помітний вплив. Однак намагання В. Ющенка (за взірцем меморіалізації Холокосту в Ізраїлі та США) перетворити Голодомор на квінтесенцію національної ідеології шляхом заснування Українського інституту національної пам'яті (2006), Меморіалів пам'яті героїв Крут (2007), Музею-меморіалу жертв Голодомору (2009) та нагородження Зіркою Героя України Р. Шухевича (2007) та С. Бандери (2010) виявилися кавалерійською атакою напередодні розгрому. Протягом 2010 року новий глава держави В. Янукович заморозив майже всі «меморіальні» проекти Ющенка, реструктурував вектор діяльності УІНП (директор якого В. В'ятрович, висуванець Ющенка, мусив тимчасово емігрувати, а його посаду за квотою КПУ, як учасника нової парламентської коаліції, обійняв поміркований В. Солдатенко), і неодноразово особисто висловлювався проти запланованої своїм попередником «ревізії історії». Показово, що в очах найбільш вірної радянському світогляду соціальної групи - ветеранів Червоної Армії - Янукович вбачався особою, дії якого були спрямовані на заколихування антагонізму між регіональними ідентичностями країни. А проте, економічна політика Януковича, зорієнтована на інтереси вузької групи лідерів крупного бізнесу, зрештою спричинила спалах громадянського конфлікту. Отож стратегія Януковича, в цілому підваживши реформістську модель націєтворення, обернулася більш виразним відчуженням владної еліти від решти суспільства.

Повалення 8 грудня 2013 р. представниками ВО «Свобода» пам'ятника В. Леніну в Києві під час Євромайдану стало силовою передмовою до теперішньої «декомунізації», четвертого етапу дерадянізації, який триває досі. По суті, день старту «ленінопаду» можна вважати символічним рубежем, що зафіксував початок переходу громадянського Майдану на радикальні позиції, коли вандалізм легалізувався як спосіб боротьби за прихильність мас. З приходом до влади лідерів Євромайдану та анексією Криму Росією легітимність нової влади у межах країни вимагала перегляду принципів національної єдності. Проте, ймовірно, на той час влада ще не мала чіткого проекту ідеологічної реформи. Не випадково, що інтерес до неї оновився навесні 2015 р. в обстановці гострої парламентської кризи, встановлення відносного затишшя на Донбасі та дипломатичних поступок української делегації в Мінську.

«Декомунізаційні» закони in corpore

Зважаючи на те, що на офіційному сайті Українського інституту національної пам'яті, співробітники якого розробили проекти Законів, термін «декомунізація» вжито без лапок і без синхронної прив'язки до денацифікації, мету правотворчої діяльності УІНП можна тлумачити не як сфокусовану виключно на дерадянізації. ХочатекстЗаконупро«Прозасудженнякомуністичноготанаціонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів...» однією зі своїх цілей називає «забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина» і «недопущення будь-якої дискримінації за національною, соціальною, класовою, етнічною, расовою або іншими ознаками у майбутньому» [17], він, разом із тим, вказує лише на порядок ліквідації символів комуністичного ладу. Стаття 2 Закону визнає комуністичний режим злочинним, що є не лише оцінковою дією, похідною від ідеологічної візії нової влади, а й визначає, що весь період існування СРСР (як і УРСР) був часом злочинів і утисків громадянських свобод (включно з періодом Перебудови). Подібне формулювання викликає подив, адже за цією логікою, навіть рішення ВР УРСР про проголошення державного суверенітету України 16 липня 1990 р. та підняття жовто-синього прапора над Київрадою 24 липня 1990 року слід вважати епізодами тоталітарного панування в Україні. При цьому п.11 ст. 4 Закону дозволяє антикварну торгівлю радянською символікою, оскільки така діяльність начебто не спроможна пропагувати ідеали злочинного режиму. Воднораз ст. 6 не гарантує державної охорони об'єктам, які мають подібну символіку. З огляду на те, що таких знаків збереглося багато на спорудах, пам'ятниках і обелісках (зокрема тих, які вшановують пам'ять загиблих у Другій світовій війні), держава фактично відмовилася від переслідування потенційних вандалів, але дозволила комерціалізувати перерозподіл історичних артефактів.

За одночасно внесеними змінами до Законів взагалі заборонялося висування на посаду сільських і міських голів, депутатів місцевих рад, народних депутатів України та Президента України особам, які пропагують ліву ідеологію з використанням комуністичних ознак і гасел, себто практично всім, хто вважає себе (і, за Конституцією, має на це право) комуністом або соціалістом. Найбільш резонансна складова Законів пов'язана з імперативним перейменуванням упродовж 6 місяців об'єктів топоніміки, в назвах яких згадуються («прославляються») радянські знаменні події, діячі абощо. Ці назви було запропоновано змінити на нові, котрі б «вшановували пам'ять борців за незалежність України у ХХ ст.». Зауважмо, що у п. 15 ст. 1 Закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті» перераховано радикальні організації, причому деякі, як-от Антибільшовицький бльок народів (АБН), були створені за фінансової підтримки Держдепартаменту США у роки «Холодної війни» з емігрантів-націоналістів західної української діаспори.

Не викликає сумніву, що прийняття цих нормативно-правових актів стало можливе внаслідок трансформації політичної системи, ідеологічний вектор якої набув відверто консервативно-націоналістичної форми: національна ідентичність повинна відігравати роль консолідаційного чинника в державі, де соціальне розшарування загрожує загострити соціальні вимоги, надавши тим самим тривалу політичну та електоральну підтримку для лівої опозиції.

Склад Верховної Ради, який ухвалив пакет законів, в ідеологічному та соціальному аспектах відображує інтереси крупного бізнесу з помітним украпленням ліволіберального популізму («Батьківщина», Партія Олега Ляшка). Ф. Буркгардт, застосувавши індекс Райса (дає змогу з'ясувати, як в ході голосування в парламенті репрезентоване певне лобі), показав, що надшвидка законодавча активність ВРУ у випадку «декомунізаційних» законів (ухвалені одразу в першому читанні) засвідчила недотримання передбаченого Регламентом обговорення й доопрацювання законопроектів. Більше того, ухвалення законів, що мали настільки далекосяжні наслідки, відбулося за відсутності в день голосування не лише більшості народних депутатів та коливань у правлячій коаліції. Так, реально голосував на підтримку чотирьох законів лише 31 % депутатів від складу ВРУ, «за» (при відсутності в залі парламенту) - 49 % [3, с. 110], а 20 % були не присутніми або голосували «проти». Зважмо, що просту відсутність в момент голосування політичні соціологи звично тлумачать як «брак твердої позиції щодо даного питання», себто як «незацікавленість». Насправді, твердить Буркгардт, світова практика доводить: якщо депутат відсутній, він де-факто голосує «проти». цікавим є й те, що з-поміж 18 депутатів-націоналістів «за» Закони проголосували тільки 6 [3, с. 111]. Як спосіб ухвалення законопроектів, так і законотворча ситуація у Раді загалом, продемонстрували кричуще нехтування процедурними нормами і, отже, порушили питання про статус цих Законів.

Певно, що однозначно позитивним результатом цього процесу мав стати омріяний для істориків безперешкодний доступ до архівів СБУ, де зберігається значний пласт документів радянського часу, а відверто негативним - визнання бойових та парамілітарних націоналістичних структур у 1917-1953 рр. комбатантами і цим самим де-факто непричетними до скоєння злочинів проти людяності (Закони акцентували увагу на неправомірності засудження «борців за незалежність України» за критеріями кримінального законодавства). Як державна установа УІНП на чолі з істориком В. В'ятровичем, відомим своїми запереченнями участі ОУН та УПА у злочинах Голокосту та геноциду поляків на Волині, ймовірно в очікуванні неоднозначної реакції суспільства, вдався до роз'яснень щодо мотивів і практики «декомунізації». Так, її метою було названо «очищення публічного простору від тоталітарної символіки», «відхід від радянського минулого» і «відновлення історичної та соціальної справедливості» [7, с. 101]. В інтерв'ю урбаністському часопису «Місто» В. В'ятрович обмовився, що завданням декомунізації є «подолати комуністичну, тоталітарну спадщину, знівелювати її в історії, зробити так, щоб вона не відтворювалася і не впливала на сьогодення» [7, с. 101]. Причиною недостатньої демократичності українського суспільства він вважає запізнілу «декомунізацію» та реабілітацію радянського минулого президентом В. Януковичем.

Поза тим, у чому має полягати історична справедливість і чому вона зорієнтована на селективну колективну комеморацію ініціатори Законів не удо- кладнили. Сам факт того, що певний політичний лад визнано протиправним не в суді, а в парламенті, а глава держави підписує суперечливий з погляду права акт, свідчить про політичну анґажованість суб'єктів влади. Важливо відзначити, що значна частка громадян у цілому позитивно сприймають радянське минуле і становлять найбільш організований сегмент електорату лівих партій. Тим не менше, для порушників Закону № 317-VIII передбачено кримінальне покарання на строк до 5 з можливістю конфіскації майна (а в разі особливо злісного порушення - до 10 років ув'язнення) [17]. Отож до ідеологічного пресингу додається погроза застосування юридичного примусу, що загалом потверджує ідейно-класовий характер прийнятого законодавства, яке додатково вмотивоване наміром до перерозподілу електоральних сил у середовищі невдоволених владою (потенційно революційних) верств.

«Декомунізація»: юридичні колізії

З юридичної точки зору, Закон № 317-VIII порушує низку положень чинної Конституції України (ст. 15, 36, 37, 76, 85, 103). У цих статтях задекларовано свободу ідеологічного самовираження; неприпустимість цензури; скасування обмежень щодо об'єднання громадян у політичні партії; підкреслено, що заборона тих чи інших політичних партій можлива лише на підставі судового рішення; положення цього Закону обмежують право громадян обиратися до парламенту та на посаду Президента України. Отож до критиків «декомунізаційних» законів долучилися й правники, вказуючи на те, що вони порушують не лише Конституцію, а чимало інших нормативних актів, зокрема Кримінальний кодекс і закон про судочинство та статус суддів.

У контексті проголошеного урядом курсу на євроінтеграцію України в листопаді 2015 р. на «декомунізаторів» чекала неприємна несподіванка: Венеціанська комісія визнала закон № 317-VIII таким, що порушує стандарти Ради Європи і може вважатися антидемократичним знаряддям придушення опозиції [1, с. 148]. Європейське право, як відомо, ґрунтується на низці базових принципів: пріоритет міжнародних норм над національним законодавством, недопущення обмеження прав людини, інклюзивність замість ексклюзивної співучасті громадянського суспільства в урядуванні, перевага рішень судів над рішеннями органів влади. За цих умов чи не єдиним виходом для громадян України-противників «декомунізації» є вимагати скасування Закону № 317-VIII або звертатися до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. До речі, страсбурзький суд неодноразово ухвалював рішення на користь угорських і польських лівих, по яких теж пройшлася (незрівнянно м'якіша за українську) хвиля національних декомунізацій [1, с. 149]. Після того, як 16 грудня 2015 р. районний суд Києва (за позовом Міністерства юстиції України та за участю Уповноваженого ВРУ з прав людини!) заборонив діяльність КПУ, колись найбільшої партії у парламенті, нехтування «промоутерів євроінтеграції» порадами представників Ради Європи і порушення ними конституційних прав громадян на політичні об'єднання стали виразно дисонувати з проголошеним євроінтеграційним курсом країни.

Як і у випадку з Законом про Голодомор, метою «декомунізаційних» законів було не вшанування пам'яті жертв політичних репресій, а нав'язування (на це вказує відсутність попереднього публічного обговорення, типового для подібних процесів у решті східноєвропейських країн) громадськості такої стратегії розбудови суспільства, в якій орієнтація на правоконсервативні цінності мала переважати соціальні, ідеологічні та регіональні відмінності. При цьому роль громадськості як чинника подолання деструктивності таких відмінностей дивним чином відтінювалася на задній план. Зокрема, в роз'ясненнях УІНП щодо процедури перейменування географічних об'єктів вказано, що в разі, якщо місцева влада «не впорається з проведенням громадських обговорень», право ухвалювати рішення щодо перейменування автоматично переходить до державного органу вищого рівня [36]. Зрозуміло, що в сучасних реаліях це положення означає, що місцевій владі, якщо вона має побоювання щодо неприйнятності змін з боку громади, достатньо зімітувати діяльність, аби вулиця чи інший об'єкт було все рівно перейменовано, а пам'ятник повалено. До прикладу, Сполучені Штати, безумовний правовий орієнтир для нових демократій, неодноразово різко критикували вимогу провадити декомунізацію одночасно з люстрацією та лімітацією свободи слова, як це відбулося в Польщі, котра подається українськими ЗМІ як своєрідна оаза пост-комуністичного розквіту [45], а також в Угорщині.

Аналіз академічної дискусії про Закони на сайті часопису «Критики» показує, що, абсолютизуючи неоднозначний досвід східноєвропейських суспільств, команда В'ятровича свідомо оминає згадкою той факт, що рішення Європейського суду з прав людини змусили більшість урядів внести поправки до свого декомунізаційного законодавства [20], суттєво пом'якшивши його, наприклад, відмовитись від кримінального переслідування противників цих законів, а в Румунії, Угорщині, Чехії та Польщі - від офіційної заборони компартій. Наприклад, у справі «Вайнай проти Угорщини» страсбурзький суд оголосив про неприпустимість ототожнення червоної зірки з тоталітарним режимом. Враховуючи те, що рішення цього суду є обов'язковими для України, а пов'язані з виконанням його ухвал витрати є частиною державного бюджету, потік позовних заяв здатний сколихнути черговий на скандал довкола України. Угорський прецедент вказує на те, що правова колізія є неминучою, позаяк тлумачення певного факту (використання комуністичної символіки, пропаганда лівої ідеології) як злочинного вимагає того, щоб він з необхідністю супроводжувався додатковими обтяжуючими діями (які, власне, і є об'єктом кримінального права). Саме на цій підставі конституційні суди ФРН, Чехії, Угорщини, Молдови та Польщі відмовилися визнати використання певної символіки правопорушенням [40]. Проте, в національному праві є чимало країн, які, засуджуючи нацизм, відмовилися урівняти цю ідеологію з комуністичною і тим паче піддати забороні її символічну культуру (Франція, Австрія, Норвегія, Бразилія і т.д.).

Не менш вагомим аргументом є те, що не всі мешканці України вважають радянську владу злочинною, а сумлінні історики фактологічно потверджують химерність таких «чорно-білих» маркерів щодо минулого. Простіше кажучи, Закон № 317-VIII свідомо спрямований створення нової штучної ідентичності за рахунок на фрагментацію суспільства і віктимізації та поступовій маргіналізації мільйонів громадян, котрі співчувають ідеології, близькій до комуністичної. Як слушно зауважила польська журналістка Г Койнаш, В'ятрович і його однодумці не зробили жодних висновків зі спроб стрімкої дерадянізації періоду Ющенка.

«Декомунізація» і символічне перенормування легітимності

Один із головних мотивів на користь декомунізації полягає в тому, що подолання тоталітарного радянського спадку посутньо не позначиться на переслідуванні політичної опозиції, оскільки начебто «в Україні просто не існує європейських лівих», які змагають за цінності реальної свободи та демократії [2]. Інакше кажучи, через звернення до концептів т.зв. єврокомунізму з запереченням радянської моделі соціальної держави і подальшою її реінтерпретацією як антисоціальної, відбувається дискредитація комуністичної ідеології не як форми державної пропаганди, а саме як ідеології соціального протесту. Характерною рисою декомунізації є просування скасування деяких державних свят, встановлених ще за радянської доби, котрі в масовому уявленні ідентифікуються як «радянські», а між тим є властиво днями відзначення подій, пов'язаних із соціальною та професійною ідентичністю та солідарністю. Йдеться, зокрема, про День міжнародної солідарності робітниць (8 березня) та Міжнародний день солідарності трудящих (1 травня). Аргументи прихильників збереження цих свят умотивовані також острахом перед різким перериванням традиції вихідних днів і побоюванням збільшення робочого часу для найманих працівників. Прихильники скасування (формально «команда В'ятровича», неформально уряд) оперують аргументами «застарілості» та «ідеологічності» цих свят (які відзначають навіть у країнах розвиненого капіталізму, напр., у ФРН, Франції та Італії), а також економічними показниками недоотриманих коштів у неробочі дні. Так, на думку економіста М. За- болоцького, втрати від двох зазначених вихідних дорівнює 0,7 % ВВП або близько 14 млрд. грн. недоотриманого прибутку [16]. Економіста особливо настрахало те, що громадяни і організації у ці дні «спалюють енергетичного вугілля, мазуту й природного газу на 31 % більше, ніж у будь-який інший період опалювального сезону» [16]. Одначе «недоотриманий прибуток» є терміном, що стосується здебільшого власників підприємств, а не громадян у цілому, адже рекордні темпи тінізації економіки створили ситуацію, коли низькі податкові ставки і корупція чиновників уможливлюють те, що відрахування до бюджету від податків з середнього та крупного бізнесу залишаються нерелевантними отриманим їх власниками прибуткам. У даному разі скасування двох вихідних днів посутньо не змінить описаного становища, даючи працівникам важливу можливість соціальної та родинної комунікації. З іншого боку, якщо зважити на те, що офіційний робочий день, приміром, у Франції становить 6, а не 8 годин, а кількість вихідних не менша за українські, теза про ледачість вітчизняних робітників і службовців і продуктивність іноземних розходиться з реальністю. Справді-бо, як доводить міжнародна статистика, найбільше працюють не найбагатші країни, а ті, де рівень ВВП на душу населення є меншим, ніж у розвинених країнах [25], де діє жорстке трудове законодавство та не існує численних профспілок. Економіст М. За- болоцький наприкінці своєї статті щиро шкодує, що приватний бізнес повинен дотримуватися таких «безглуздих», на його погляд, вимог регулятора як обов'язкові вихідні [16]. Певною мірою, означена позиція викриває економічне походження ініціативи зі скасування «комуністичних свят», яке уряд не готовий взяти на себе, а змушений прикривати власні наміри пропозиціями публічних осіб на кшталт В. В'ятровича. Найбільш кумедною стала пропозиція віце-прем'єр-міністра В. Кириленка перенести День космонавтики з 12 квітня (данина радянській епосі) на інший день, прив'язавши його до історії української космічної галузі. Цю ідею різко розкритикував перший астронавт незалежної України Л. Каденюк, до дня польоту в космос якого пропонувалося її змістити [19].

Загалом, станом на грудень 2016 року, у рамках «декомунізації» було демонтовано 1320 пам'ятників В. Леніну та 1069 пам'ятників іншим радянським керівникам, перейменовано 51 483 вулиці (з них 200 у Києві), 32 міста й 955 населених пунктів [31]. Натомість постали 4 нові пам'ятники С. Бандері, на честь якого змінили назви 34 об'єктам топоніміки, зокрема у столиці [31]. У містах, де постаментам нашвидку замінили окремі частини, підлаштовуючи стару опору під нових героїв, політичний кіч виглядає ще різкіше (одеський Ленін став Дартом Вейдером, а в одному з містечок Луганщини, завдяки домальованим козацьким вусам і шапці-кучмі, він «став» уже Шевченком) [23]. Проте головна проблема «стихійного» повалення пам'ятників полягає в їх незаконності. Зауважмо, що пакет «декомунізаційних» законів post factum легалізував протиправні дії правих активістів, при чому щодо жодного з фактів вандалізму не відбулося належного кримінального провадження. На тлі українських реалій симптоматичною є оцінка американськими психологами В. Аленом і Д. Ґрінберґером актів вандалізму як відчайдушних (а відтак невдалих і, певною мірою, патологічних) спроб особи поширити відчуття контрольованості щодо змін навколо себе [42, с. 319].

Окремі факти перейменувань свідчили не про бажання позбутися радянського досвіду державотворення, а радше про «націоналізацію» історичного минулого. Так, топонімічні об'єкти, пов'язані з іменами К. Маркса, італійських анархістів (sic!) Нікола Сакко і Бартоломео Венцетті, діяча руху за деколонізацію П. Лумум- би та інших, які ніколи не були членами КПРС чи співробітниками радянських каральних органів, теж підпали під дію законів про «декомунізацію». Як пояснив один із керівників УІНП О. Зінченко [13], це пояснювалося тим, що імена цих осіб активно використовувалися радянською тоталітарною пропагандою. Аргумент має і зворотну силу, позаяк імена Т. Шевченка та М. Драгоманова, І. Франка та Л. Українки (усі троє були соціалістами, а Франко - співголовою соціалістичної партії), а також М. Хвильового (член КП(б)У), Л. Курбаса, М. Куліша та численних інших діячів культури, за логікою законотворців, теж мали би стати об'єктами декомунізації, адже їхні імена та твори регулярно експлуатувалися тоталітарною державою. Вибірковість, помічена в Законах, обґрунтували тим, що ці особи зробили внесок значно більший за той, який вони зробили будучи комуністами або лівими активістами. Утім, твори того ж таки Т. Шевченка можна за бажанням визначити як заклик до дій, спрямованих на «розпалювання міжнаціональної, релігійної та соціальної ворожнечі» (ст. 161 Кримінального Кодексу України). Що вже казати про палкого реалізатора політики українізації Миколу Скрипника, який, між іншим, розпочав участь у Громадянській війні в Україні одним із керівників апарату ВЧК. І як ставитися до заборони вжитку імені одного з українофілів у лавах КПУ, непричетного до політичних репресій, героя шкільних підручниках 90-х Петра Шелеста? Або до ідейних переконань поета і комуніста Василя Симоненка, який наразі залишається в літературному каноні? І вже зовсім є загадкою, чому С. Петлюра, який все життя вважав себе соціалістом, уникнув згаданої заборони.

Для авторів Законів виявилося незначною дрібницею те, що більшість осіб із запропонованого УІНП переліку (520 осіб) для декомунізації, самі стали жертвами політичних репресій, а частина загинула під час Громадянської війни і до доби сталінізму була непричетна. Фактично, підхід УІНП до цього питання виражається в ототожненні жертв сталінізму зі сталінізмом як явищем, відтак вражає зухвалою непослідовністю та науковою непрофесійністю, які спроможна пояснити хіба що ідеологічна кон'юнктура нового політичного контексту.

Академічна дискусія і реакція влади

Важливим джерелом розуміння того чи іншого явища є реакція на нього експертів та інших публічних інтелектуалів. За даними соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2017 року київським Центром Разумкова, 69 % експертів-політологів відмічають позитивний вплив декомунізації на формування загальнонаціональної ідентичності, тоді як 31 % впевнені у протилежному [12]. Приблизно такий розподіл відтворюється і в оцінці для масової свідомості історичної ролі українських націоналістичних рухів та їхніх діячів. Наведені вище дані засвідчують певний консенсус в експертному середовищі щодо необхідності продовження обраного курсу на конструювання націоцентричного модусу історичної пам'яті.

А все ж, процес «декомунізації» в силу своєї суперечливості й директивності, не міг не спровокувати гостру полеміку в колах українських та іноземних публічних інтелектуалів. Історикиня й професорка Києво-Могилянської академії Н. Яковенко виступила з панегіриком В'ятровичу, назвавши його діяльність на посаді голови УІНП «блискавичною» і такою, що «заслуговує на пам'ятник» [5]. Схожу позицію зайняв і відомий американський історик українського походження Олександр Мотиль, відомий дослідженням європейських імперій і своїми заявами про необхідність «віддати Донбас і забути», який наголосив, що «рух України в напрямку Заходу неможливий без повного розриву з радянським минулим», оскільки «радянські конструкти перетворили Україну та українців на пасивний об'єкт історії» і що Закони роблять з українських націоналістів не святих, а «борців проти колонізації» [55, с. 58]. Більш зважену позицію продемонстрували професор Українського Католицького Університету історик Я. Грицак (котрий залюбки повторює тезу польського колеги Я. Ґроса про те, що природа комуністичного режиму полягає в «розтратності людського матер'ялу»), котрий виступив з критикою «шкідливої політики», яку провадить УІНП. На думку Грицака, «декомунізація створює ілюзію, що історію можна подолати, лікуючи історичну пам'ять, але історія лікується не пам'яттю, а політичними реформами» [9]. Як і західні ліберальні історики, Грицак описує «комунізм в Україні» крізь призму амбівалентного поняття “модернізація”, наголошуючи на тому, що комуністична влада не спромоглася модернізувати СРСР (!) [9]. Прибічник поступової і «м'якої» декомунізації політтехнолог Тарас Березовець висловив упевненість, що «пам'ять про тоталітарні часи буде жити серед людей, навіть, якщо демонтувати всі пам'ятники» [39].

На відміну від українських гуманітаріїв і політологів західні експерти були значно обережнішими в оцінці перспектив «декомунізації» для стабілізації українського суспільства. Сам по собі різкий стрибок від одного історичного на- ративу до іншого загрожує травматизувати суспільну свідомість. Невдовзі після ухвалення Законів, 69 вчених з України та інших країн звернулися до П. Поро- шенка з відкритим листом, в якому закликали не підписувати увалені Верховною Радою законопроекти з огляду на те, що вони порушують конституційні норми, суперечать міжнародним зобов'язанням України та шкодять її іміджеві [18]. Не менш руйнівним, на думку підписантів, буде вплив Законів на політичне врегулювання на Сході України [20].

Один з підписантів листа, німецький політолог Андреас Умланд (Інститут Євроатлантичного співробітництва, Київ) підкреслив, що Закони написані непрофесійно, без урахування думки академічних експертів і без належного громадського обговорення. За словами Умланда, автори законопроектів з УІНП мають поміж закордонних колег загалом сумнівну наукову репутацію [33, с. 115]. Найбільшою проблемою, вважає експерт, є навіть не однозначна інтерпретація радянської історії як дзеркально подібної до історії нацизму, а моментальне її заміщення символікою таких не менш тоталітарних структур, як ОУН і УПА, котрі на Заході сприймаються як здебільшого ксенофобські [32]. На колективний лист представників академічної спільноти, як і на зауваги Венеціанської комісії, президент України відреагував мляво.

Важко не погодитися з думкою російського історика Михайла Гаухмана, що «декомунізація» замість дерадянізації означатиме й надалі ставлення правлячої еліти до суспільства як до пасивного об'єкту, а юридична заборона ідеології свідчить про острах щодо зваженої оцінки попередніх поколінь народу України [8]. Звернімо увагу на важливу деталь: пост-революційний уряд виокремив для себе певну спорідненість «ідеологія комунізму - радянський лад - комуністична пропаганда» і, долаючи її юридично, релегітимує себе ідеологічно. Однак ідеологічну систему знищити неможливо - це комплекс поглядів, коріння яких слід шукати в політичній дійсності і - в разі їх відтворюваності в часі - у невипадковому попиті певних соціальних груп. Натомість структурне втілення цих поглядів (рух, партія, політична система) можна позбавити інституційних ресурсів - такою б і мала бути модель дерадянізації. Як висловився А. Портнов, учасникам тяганини про «історичну правду», як і раніше, бракує готовності до контекстуалізації історичних проблем без їх політизації [27].

«Декомунізація» і громадськість: соціологічний аспект

Зрозуміти соціологічну специфіку української «декомунізації» можна в рамках регіонального протистояння ідентичностей. Цей процес, по суті, годі розглядати окремо від реабілітації та увічнення націоналістичного тренду в політиці нової України. На тлі відмови від радянських символів і героїки владою посилено просувався новий пантеон героїв та політичних кредо. З початком війни на Донбасі президент Порошенко став дедалі активніше залучати (вперше під час інавгурації у червні 2014-го) у своїх офіційних зверненнях типово націоналістичний слоган «Слава Україні!». Таке звертання до військових і загалом до громадян зробило небезпідставними припущення окремих іноземних ЗМІ стосовно намагання очільника держави зміцнити свій авторитет завдяки використанню спричинених війною ультрапатріотичних настроїв.

У травні 2014 р. авторитетна соціологічна група «Рейтинг» провела опитування щодо оцінки населенням постаті С. Бандери. В ході опитування було виявлено, що лише 31 % респондентів схвально відгукнувся про Бандеру, при чому понад 76 % осіб з цієї категорії мешкало на Західній Україні і лише 8 % на Сході, тоді як про негативну оцінку його особистості заявило 48 % опитаних [46, с. 260]. цю конфігурацію оцінок варто пов'язувати з упливом збройного конфлікту на Сході України, позаяк ще в 2012-му позитивно ставилися до Бандери лише 20 % українців, майже всуціль на Заході [46, с. 260]. Рішення зробити з керівника ОУН фігуру консолідації у період кризи є радше невдалим, оскільки він не визнавав окремої ідентичності російськомовних українців.

Відмітимо, що зростання популярності Бандери збіглося зі зменшенням позитивного ставлення до Росії - з 78 % у лютому 2014-го до 30 % на травень 2015-го. Порівняймо ці дані з настроями ностальгії щодо СРСР. Якщо через півроку після старту «декомунізації» (жовтень 2015) 31 % шкодував про розпад Радянського Союзу і ще 14 % не мали щодо цього чіткої позиції, то рік по тому кількість тих, хто відчував ностальгію, навіть збільшилася до 35 % [14], зрівнявшись з показниками 2010 року. Парадоксально, але навіть серед тих, хто назвався прибічниками ПО «Самопоміч» і ВО «Свобода» число ностальгуючих склало 9 і 8 %, при чому 44 % з них україномовні (у жовтні 2015 таких було 23 %).

На ці параметри накладаються й результати опитування (листопад 2016) про ставлення до процесу декомунізації [29]. Так, заборона комуністичної ідеології (так було сформульоване запитання) знайшла підтримку 48 % і осуд 36 % опитаних, тобто за два роки після Євромайдану цей діапазон посутньо не змінився. При цьому ініціативу демонтажу радянських пам'ятників і директивне перейменування вулиць не підтримує близько 60 % громадян (навіть серед тих, хто не ностальгує за СРСР). Крім того, помітна тенденція до зниження підтримки Бандери (35 % позитивно, 46 % негативно) та засудження постатей Леніна й Сталіна (відповідно 25 % і 22 %). Водночас, хоча кількість прибічників ОУН і УПА зростає (протягом 2014-2015 рр. з 27 % до 41 %), їхня частка в цілому залишається регіонально забарвленою (76 % прибічників у шести західних областях) і ледь перевищує частку своїх опонентів (38 % у 2015-му) [15]. Наведені дані дають підстави виснувати, що розкол у поглядах відображає наявність в Україні двох полярних ідентичностей. Очевидно, що українці не демонструють в цьому питанні одностайності, а вплив ЗМІ (як українських, так і іноземних) не здатен змінити позицію третини населення країни. Таким чином, кожен третій є мовчазним або прямим критиком «декомунізації», а отже і радикальних стратегій нової влади в цілому. Для коректнішої інтерпретації результатів подібних соціологічних досліджень резонно було би залучати не тільки етнолінґвістичні характеристики, а й ідеологічні симпатії респондентів.

Щоб оцінити рівень просування й попередні наслідки проекту «декомунізації», а також зв'язок цих величин із легітимацією дій владної структури, звернімося до результатів соціологічних опитувань, проведених у Центральній Україні, зокрема в репрезентативній для настроїв населення цього регіону Полтаві. За даними ГО «Інститут аналітики та адвокації» [21], проведене в Полтаві, найменше схвалюють «декомунізацію» працюючі жінки у віці 30-49 років, при тому, що 25 % молоді міста (віком до 30 років) симпатизують цьому процесові, а 27 % ставляться до нього негативно [21]; 27 % літніх людей (віком 60 років і більше) схвалюють, стільки ж не схвалюють зміст Законів. Показово, що представники УІНП готові йти навіть на зміну до реєстру національних культурних пам'яток, аби лише демонтувати деякі з шедеврів радянського авангарду (серія барельєфів в київському метрополітені, пам'ятник М. Щорсу у столиці тощо).

Своєрідним саботажем «декомунізації» в УІНП вважають перейменування на «безликі, а не історичні назви населених пунктів» [10], коли замість Ленінського постає, скажімо, Грушівка, а замість вулиці Щорса - Квітнева, що, на думку ідеологів «декомунізації», є свідченням живості радянського спадку в умах місцевих жителів, бо ж, як висловився один з керманичів УІНП Б. Короленко, «історія для них [місцевих мешканців] починається у 1918 році з приходом радянської влади» [10]. Зауважмо, що подібна іронія приховує легковажне ставлення до повноважень органів місцевого самоврядування, яким за участі місцевих мешканців належить вирішувати як і що найменувати. Кумедна історія з перейменуванням Комсомольська на Горішні Плавні (засноване 1960 року місто не мало історичної урбаністичної назви) показує, як відбувається декомунізація в економіці, точніше як дерадянізація мимохіть обертається звеличенням деіндустріалізації [1, с. 150].

«Зворотна передача» убік історизації топоніміки може потягнути за собою негативні соціальні конотації, нехтування соціальними здобутками суспільства і несподівано посилювати не ідеологічну, а якраз міжкласову конфліктність. Так, у м. Ніжин (Чернігівська обл.) вулицю М. Крапив'янського (більшовика, організатора партизанської боротьби проти німецької окупації 1918 року) без погодження з мешканцями вулиці перейменували на Графську (стара назва), що репрезентує пріоритет цінностей станового суспільства.

Разом із тим, опитування, проведене Ukrainian Institute for the Future у грудні 2016 року, показало, що навіть найбільша частка абсолютних прибічників «декомунізації» на Заході країни, не перевищує 34 % («повністю підтримую»), оскільки 37 % мешканців Галичини й Волині висловилися на її підтримку з вагомим зауваженням, що «в країні є більш важливі проблеми» [37]. Максимальне схвалення в інших регіонах коливалося від 25 % на Харківщині, Сумщині та Чернігівщині, до 21 % респондентів на Півдні України. Найменше підтримали кампанію у центрі (майже 17 %) та на неокупованій території Луганської й Донецької областей («однозначно підтримую» - 11 %). Характерно, що в обох областях також розташовано найбільше категоричних противників «декомунізації», відповідно 35 % і 30 % громадян [37]. Таким чином, у цілому по країні 23 % повністю виправдовують доцільність «декомунізації», 31 % підтримують, але не схвалюють командний спосіб реалізації, ще 20 % взагалі не підтримують і 19 % ставляться до неї індиферентно [37]. Якщо до цього додати, що, попри наведені дані, в УІНП переконані, що декомунізація є «ініціативою низів», схвалена «переважною більшістю громадян» [39], тоді доводиться визнати директивний характер провадженої політики і небажання рахуватися з неоднозначними суспільними настроями. Про це свідчить і той факт, що президент П. Порошенко підписав Закони лише 15 травня 2015 р., через тиждень після святкування Дня перемоги, ймовірно остерігаючись стихійного незадоволення ветеранів та опозиційно налаштованої частини суспільства.

Масові настрої щодо заходів із «декомунізації», неоднозначне до них ставлення наводять на думку про те, що реальною проблемою для українського суспільства є зростання відчуження мешканців Півдня і Сходу в постмайданній Україні. Вертикальні ініціативи парламенту та президента ігнорують світоглядні позиції значної частини громадян і спрямовані на дискредитацію їхніх поглядів аж до визнання їх злочинними чи «антиукраїнськими». Прикладом є реакція місцевої громади колишнього Кіровограда на перейменування назви міста на «Кропив- ницький». І хоча більшість містян, у відповідності з нормами Закону № 317-VIII, пристали на повернення місту історичної назви Єлисаветград, націоналістична меншість просувала інші альтернативи. Упродовж 2015 року в Кіровограді відбулося кілька мітингів, які продемонстрували розбіжність між громадською думкою та волею прибічників «проукраїнської назви» [38, с. 220-222]. Тим не менше, у квітні 2016 року рішенням ВРУ було змінено назву обласного центру, щоправда цьому рішенню симпатизувало не більше 8 % жителів [46, с. 262]).

Цей випадок не поодинокий і є маркером ставлення можновладців до громадської думки. В інтернет-спільнотах та у друкованих часописах, наприклад, в «Українському журналі», деякі автори всерйоз наголошують, що під час «декомунізації» думкою громадян правомірно (sic!) знехтувати, оскільки вона пройшла формування в категоріях радянської і російської (sic!) пропаганди [30, с. 12]. Сам по собі такий акцент промовисто підкреслює потужні консервативні чинники формування нової, нерадянської, ідентичності.

Разом із тим, в офіційних ЗМІ стратегія влади зазвичай подається як складова «європейського вибору» суспільства без згадки про питомо вибірковий характер цього процесу, як і про в цілому стриману, а іноді негативну реакцію на декомунізацію країн-сусідів України. Так, перейменування вулиць на пошану ОУН і УПА, зокрема у Києві, і послідовна відмова дати офіційну оцінку влаштованим бандерівцями етнічним чисткам під час Другої світової війни викликали шквал обурення в Польщі [22, с. 19], як це вже мало місце після Указу президента Ющенка про нагородження Бандери Зіркою Героя України. Відтак Україна ризикує нормалізацією стосунків зі своїм головним зовнішньополітичним партнером в ЄС. Скидається на те, що внутрішня політика для легітимації рішень П. По- рошенка і уряду за умов систематичної кризи мала визначальне значення.

Як показує аналіз подій, за умови послаблення конфлікту на Півдні та Сході у 2014-му проект декомунізації був би практично неможливий або, принаймні, виявився б не настільки докорінним. Фактичний дефолт держави у 2015 році супроводжувався мілітаризацією економіки та наступом на соціальні гарантії громадян. Зменшення державних дотацій, політика «затягування пасків» водночас зі зростанням воєнного бюджету з близько 25 млрд. грн. (або 1,5 % ВВП) в 2014 році до 100 млрд. грн. (або 5 % ВВП) у 2016 році [6] вимагали від уряду гнучкої інформаційної кампанії, спрямованої на підтримку довіри серед населення. У цьому руслі Закони про «декомунізацію» варто розглядати як один із інструментів релегітимації владних інститутів.

Можливо, ухвалені закони були б ідеологічно збалансованими, якби не суб- ститували радянську міфологію націоналістичною. Але насправді такий варіант уявити важко: як найбільш мобілізована сила, радикально праві виконують функцію військового та ідеологічного оплоту правлячої еліти, цим самим диктуючи формат ідеологічного супроводу нової політичної стратегії. Таким чином, відродження антикомуністичної риторики має на меті досягнення відразу двох цілей: (а) нейтралізацію впливу російських медіа на свідомість східних українців через утворення унітарного медіа-поля і (б) узмістовнення ідеї національної єдності, оригінальну версію якої владні еліти незалежної України так і не спромоглися виробити. У площині прагматичної політики «декомунізаційні» закони повинні протидіяти очікуваному в умовах кризи відновленню позицій лівих сил і соціальній мобілізації ними невдоволених режимом громадян. Цим, вірогідно, й пояснюється їх правова неоднозначність і рішучість реалізації.

ВИСНОВКИ

Будь-яке ототожнення (зведення ознак одного явища до ознак іншого явища за умови неврахування відмінностей між ними) історичних явищ зазвичай скероване конкретними політичними мотивами. Уподібнювати комунізм і нацизм лише на основі поверхової генералізації механізмів управління суспільством є непрофесійним і навіть ризикованим наміром. У кращому разі альтернативний дискурс має запропонувати нові соціальні цінності й пріоритети, котрі рівною мірою гарантують економічний та символічний комфорт широким верствам громадян. А проте, правлячій українській еліті наразі нема чого запропонувати, крім примарної інтеграції до співтовариства, яке з побоюванням стежить за провадженими в Україні реформами. Те саме справедливо і щодо перенормування радянського минулого: радянську державу, яка за жодними параметрами не відповідала описам марксистськими класиками критеріїв комуністичного суспільства, але взяла на озброєння спотворені догми марксизму, оголошено (в добрих традиціях радянського офіціозу) історичним втіленням комунізму - і відтак піддано забуттю. З погляду соціального психолога, годі й казати про глибоко вкорінене у мисленні й діях декомунізаторів «колективне несвідоме» більшовизму.