Особливості процесу інституціоналізації партійних систем у країнах Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Особливості процесу інституціоналізації партійних систем у країнах Східної Європи

О. М. Стойко

Розглянуто два основних підходи до ролі політичних партій у ході демократичного транзиту. Виділено і охарактеризовано основні бар 'єри на шляху інституціоналізації політичних партій у країнах Східної Європи: ідеологічна структуризація, стабільність партійних структур, партійна організація, інституційне середовище та укоріненість у суспільстві.

Ключові слова: партія, інституціоналізація, демократичний транзит, громадянське суспільство, ідеологія, вибори.

Стойко Е. М. Особенности процесса институционализации партийных систем в странах Восточной Европы

Рассмотрено два основных подхода к роли политических партий в ходе демократического транзита. Выделены и охарактеризированы основные препятствия на пути институцыонализации политических партий в странах

Восточной Европы: идеологическая структуризация, стабильность партийных структур, партийная организация, институциональная среда и укоренение в обществе.

Ключевые слова: партия, институционализация, демократический транзит, гражданское общество, идеология, выборы.

Stoyko Olena. The specific of the party system institutionalization in Eastern Europe

The two basic approaches to the role ofpolitical parties in the democratic transition are considered. The main obstacles to the party system institutionalization in Eastern Europe, such as ideological structuring, stability of party structures, the party organization, the institutional environment, rooting in the society, are defined and characterized.

Key words: party, institutionalization, democratic transition, civil society, ideology, election.

політичний партія інституціоналізація ідеологічний

Традиційно постсоціалістична трансформація розглядається як унікальна у своєму комплексному характері, оскільки нова економічна система, нова політична система, новий конституційний устрій та, іноді, нові держави створювалися одночасно.

Партії стикнулися з барком або незначним демократичним досвідом у громадян та повною концентрацією влади за часів соціалізму. Спостерігачі відзначають, що складність і необхідність побудови сильних партій зумовлювалося глибиною і радикальністю цих змін. Г. Кітшельт, наприклад, стверджував: «У посткомуністичних режимах раннє формування впливових партій може бути навіть більш важливим інгредієнтом демократичної консолідації, ніж деінде».

Таке твердження походило від домінуючого у політичній науці підходу, який наполягає на важливості політичних партій для стабі лізації демократичних режимів (С. Хантігтон , Л. Даймонд ,С. Мейнверінг). Справжня роль, яку партії виконують у регіоні, все ще перебуває у центрі дискусій. Деякі автори, зокрема А. Агх, Дж. Елстер, включають партії до основних агентів транзиту і консолідації, в той час як інші, зокрема Г. Тука, вважають їх маргінальними та несуттєвими.

Традиційно міжнародна ситуація та погіршення економічної ситуації вважаються основними чинниками демократичного транзиту,а діяльність партійної номенклатури, контреліти та різноманітних громадянських ініціатив (рухи, народні фронти) розглядається як другорядна. Р. Марковскі стверджує, що розвиток дифузної політичної підтримки може передувати, а не слідувати інституціоналізації партійної системи.

Невизначеність дослідників щодо важливості політичних партій у демократичних переходах у Східній Європі вдало підмічена П. Левісом. З одного боку, він заявляє, що партії відігравали другорядну роль у демократичному транзиті, особливо на ранніх етапах. З іншого боку, він стверджує, що «конкуруючі партії були одними з основних організуючих чинників політичних змін та основним механізмом інституційного розвитку посткомуністичних демократій».

Дані Freedom House дають підстави стверджувати, що більшість постсоціалістичних країн можна вважати лише формально демократичними. Однак у багатьох з них були періоди, коли держава встановила особливо тісні зв'язки з певною партією чи групою партій. Аналітики часто стверджують, що виявили відродження старих гегемоністичних партій.

Структурована конкуренція, сильні і стабільні зв'язки між партіями і громадянами, стійка партійна організація, або, іншими словами, інституціоналізація партійної системи, наштовхується на серйозні перешкоди у всьому постсоціалістичному світі. Дослідники найчастіше вказують на такі несприятливі чинники як: слаб кість і нестабільність соціально-політичної диференціації (в кращому випадку - відсутність розколів у суспільстві, у гіршому - повна його атомізація), відчуження від політичної системи, політичний транзит, очолений елітами, особливо значний вплив засобів масової інформації, антипартійні настрої, слабке громадянське суспільство, міжнародні обмеження на діяльність уряду та брак демократичного досвіду.

Висока виборча волатильність, низький рівень популярності політичних партій, їх мала членська база, відносно низька явка на виборах, слабка партійна ідентифікація серед виборців, слабке вкорінення партій у громадянському суспільстві, їх фінансова залежність від держави, низький рівень організаційної лояльності серед політиків є найбільш очевидними ознаками слабкої інститу- ціоналізації. Брак членів та лояльних прихильників ускладнює партіям артикуляцію та агрегацію інтересів громадян. Висока волатиль- ність та низький рівень лояльності серед партійної еліти ослаблюють підзвітність та відповідальність осіб, які перебувають при владі14.

Виходячи з цих фактів, значна група дослідників транзитних процесів стверджує про текучість та незрілість постсоціалістичної партійної політики. Водночас інша група дослідників вказує на появу відносно стабільних структур та домінуючу роль партій, зокрема в Східно-Центральній Європі.

Знайти аргументи на користь цих двох позицій можна і щодо таких ключових характеристик партійної системи як персоніфікація, ідеологічна структуризація, внутрішня організація, укоріненість у суспільстві, інституційне середовище.

Конкуренція між персоналіями (конкретними політиками) та політичними партіями свідчить про домінування останніх у Східній Європі, а перші мають особливо сприятливі умови для розвитку у країнах колишнього Радянського Союзу за винятком країн Балтики. Однак, як показала поразка багатьох відомих політиків, особиста популярність не є достатньо впливовим електоральним ресурсом. Партійні лідери часто мають безспірну владу в рамках своїх партій, а їх особиста харизма забезпечує підтримку значної кількості виборців. Однак харизматичне лідерство не завжди шкодить партійному уряду. Коли з рядів політичних партій появилися такі лідери як В. Клаус та В. Орбан, підтримуючи партійну лояльність та вкладаючи значні зусилля у розробку ідеологічних засад, їх роль можливо навіть посилила кристалізацію партійної системи. Ці лідери довели, що є більш ефективними політиками, ніж їх відомі колеги (Л. Валенса та В. Гавел) насамперед завдяки наявності сильної підтримки з боку партії. Позапартійні політики якщо і досягали час від часу вражаючого результату, однак без підтримки партії не змогли утримати свої досягнення. Новий політичний клас був і переважно створений партіями в цих країнах.

Слабкість партій ще більш очевидна на місцевому рівні: менше половини мерів є членами партій. Тому низка дослідників погоджуються з думкою, що політичні партії є радше слабкими у виконанні таких функцій як інтеграції, мобілізація і посередництво.

Ідеологічне структурування партійних систем Східної Європи, як свідчать емпіричні дані, досить близьке до західноєвропейського і є набагато кращим, ніж у Латинській Америці. Як зазначає Г. Кітшельт, шанси на ідеологічне співробітництво залежать від рівня со- ціокультурного розвитку суспільства, досвідченості електорату, природи соціалістичного режиму та його попередника, типу транзиту, та новозбудованої інституційної рамки. Всі ці чинники взаємопов'язані і розвиваються за різними траєкторіями. У суспільствах, що були аграрними до встановлення соціалістичних режимів, відсутність руху робочого класу та демократичного досвіду, соціалізм виродився у непотизм. Режим, у якого не було жодної серйозної опозиції, і відповідно, еліти могли ініціювати перші реформи та стабілізувати свою владу через насадження клієнтистських зв'язків. З іншого боку високий рівень соціально-економічного розвитку (індустріалізація, урбанізація, сучасна бюрократія) та добре розвинена партійна політика, що існували до соціалізму, вкупі з заміщуючим типом транзиту, створюють ідеальні умови для ідеологічної і програмної конкуренції між партіями.

Що стосується партійної структури, то висока виборча волатильність та слабкість партійних традицій не стимулюють політиків до збереження лояльності партії, що програла на виборах. Навіть їх вступ до непарламентських партій може мати раціональне пояснення: партії, що не існували протягом попередніх виборів, отримують значну частку, іноді навіть більшість голосів виборців у Болгарії (2001), Латвії (1998, 2002), Польщі (2001) та Словаччині (1998, 2001). Як результат, лояльність політиків не завжди перевищує лояльність виборців. В Естонії серед кандидатів, які брали участь в успішних виборах, лише 41% зберегли вірність своїм партіям.

Зміцнення демократичних інститутів та зростання досвідченості виборців призводить до зменшення кількості партій у Східній Європі. Хоча впровадження пропорційної виборчої системи у деяких країнах вказує на протилежну тенденцію, але висока фрагментованість, як правило, передує, а не слідує за цими інституційними змінами. Досвід малих західноєвропейських країн свідчить, що фрагментація не завжди обов'язково підриває стабільність. Недавня історія постсоціалістичних країн дає нові інтерпретації поляризації партійної системи. Як підкреслює Г. Кітшельт, ідеологічна поляризація має як позитивні, так і негативні наслідки: вона може дестабілізувати політичну систему країни через часті зміни політичних сил при владі та створення тупикових ситуацій, але також сприяє ідеологічній структуризації та збільшенню рівня репрезентації.

Емпіричні дані свідчать, що висока поляризація, як правило, супроводжується більшою консолідацією у регіоні. Однак поляризація сама по собі не спроможна стабілізувати електоральну поведінку. Класична дилема досліджень електоральної поведінки полягає у тому, як пояснити стабільність голосування, незважаючи на загальний брак політичної інформації, знань та стабільного ставлення до політичних питань. У Східній Європі ситуація полягає у нестабільності зв'язку виборців із конкретною партією, незважаючи на зусилля партій щодо поглиблення зв'язку із суспільством.

Масштаб підтримки партійної системи відображається у рівні явки, силі партійної ідентифікації, стабільності виборчих моделей, рівні партійного членства, та ставлення громадян до партійної системи. Як зазначено вище, постсоціалістична політика має погані показники у цих вимірах, чим часто послуговуються автори, які вказують на незрілість партійних систем у східноєвропейському регіоні. Це супроводжується загалом високим рівнем незадоволення демократичними інститутами. Радше розчарування, ніж недовіра проявляється у надзвичайно високих показниках виборчої волатильності.

Більшість вчених вважають, що за загальним низьким рівнем популярності партійної політики стоять слабкі зв'язки між партіями та соціальними групами. Постсоціалістична політика не базується на розмежуваннях, як це було у Західній Європі протягом ХХ ст., що зумовлено природою східноєвропейських партій, які з'явилися в умовах транзиту і браку добре кристалізованої групової структури. Значна частина літератури розглядає прямий зв'язок між соціальними групами та партійними системами як ключовий елемент для стабілізації останніх. Закріплення партій в існуючих соціальних категоріях може прискорити формування партійної системи і навіть компенсувати відсутність добре розвиненого громадянського суспільства.

Слід також враховувати, що в умовах домінування засобів масової інформації, секуляризації та індивідуалізації, тісні зв'язки між соціальною групою і партією навряд чи сформуються. Незважаючи на відносну відсутність добре кристалізованих соціальних розмежувань, соціальні та демографічні чинники значною мірою визначають виборчу поведінку громадян у регіоні. Зокрема стать, вік, освіта, регіон, ступінь релігійності, дохід та етнічність мають сильний вплив на партійні уподобання. Етнічність є найбільш чіткою лінією розмежування в регіоні, зокрема тоді, коли доповнюється географічною концентрацією. Всупереч загальноприйнятим уявленням, до останнього часу (зокрема до загострення міграційної кризи у Євросоюзі) етнічні партії відігравали стабілізуючу роль у регіоні. Хоча спостерігачі регулярно передбачають майбутнє домінування класових розмежувань, однак на сьогодні є лише кілька ознак того, що саме класова приналежність є визначальним чинником у поведінці виборців.

Що стосується партійної організації, то у постсоціалістичних партіях домінуюча роль належить керівництву, а їх члени майже позбавлені інструментів впливу на процес прийняття рішень всередині організації. Рівень членства у партіях залишається низьким, а членські внески становлять лише незначну частку партійного бюджету.

Дослідники погоджуються з думкою, що постсоціалістичний транзит не продукує масові партії. Назви партій можуть відрізнятися, але більшість партій у регіоні характеризуються наявністю досить слабкої і локалізованої організаційної структури. Як слушно зазнає П. Левіс, «проблема тут в тому, що демократичні посткомуністичні партії не лише зазнають браку масового членства, вони також позбавлені будь-якої розвиненої організації чи структури».

Якщо ж акцентувати увагу не на членській базі, а на організаційній складності, то політичні партії у регіоні можна віднести до високоорганізованих. Як правило, у них є структура запозичена у масових західноєвропейських партій: вони мають зареєстрованих членів, осередки, місцеві представництва, статути, постійний персонал, проводять регулярні національні з'їзди тощо.

Процес прийняття рішень є централізованим і бюрократизованим, а представники партій перебувають під контролем обраного партійного керівництва. Більшість партій обмежують свободу своїх парламентських фракцій, а члени парламенту вважають позапарламентську роботу, насамперед в органах виконавчої влади, престижнішою і бажанішою.

Інститути виступають своєрідним індикатором ваги партій у політичній системі країни, показуючи їх успіх у створенні сприятливого середовища для своєї діяльності. Аналіз інститутів посилює позиції тих, хто відводить політичним партіям провідну роль у постсоціалістичній політиці. Якщо доводиться вибирати між великим і малим розміром виборчого округу, парламентською чи президентською республікою, однопалатним парламентом і бікамералізмом, більшість постсоціалістичних держав вибирають перший варіант. Саме ці інститути сприяють ідеологічній структуризації та створюють сприятливе середовище для діяльності партій.

Центральна роль парламентів у демократизації призводить до домінування політичних партій над групами інтересів. Останні реформи щодо перерозподілу повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади, впровадження «швидких законодавчих процедур» через необхідність адаптації законодавства до вимог Євросоюзу, дещо ослабили впливовість парламентів у Східній Європі, але політичні партії отримали додаткові важелі тиску на окремих парламентаріїв завдяки поширенню практики деталізації коаліційних домовленостей.

Аналіз останніх інституційних реформ надає додаткові свідчення зміцнення позицій розвинених партій. Скрізь по регіону впроваджуються бар'єри, що обмежують доступ нових гравців на політичну арену, та перешкоджають появі нових політичних партій. Недавні реформи у сфері парламентаризму вводять для учасників санкції за розпад парламентських фракцій, ускладнюючи для парламентаріїв процедуру зміни членства та посилюючи вимоги до створення парламентської фракції. Запровадження державного фінансування партій, яке в деяких країнах може сягати 70-80% бюджету партії, свідчать про посилення влади великих і розвинених партій. Перехід до державного фінансування партій створює загрозу ослаблення зв'язків між партією та громадянським суспільством, спонукає керівництво партій до пошуку вигід у співробітництві з органами державної влади та ставить у невигідне становище партії, які є надто малими для її отримання.

Державне фінансування разом з низкою інших чинників, таких як відносно високий виборчий поріг, вирішальна роль партій в державному управлінні, їх фокусування на співробітництво з органами державної влади замість зміцнення зв'язків із громадянами та організаціями громадянського суспільства, слабкість інших соціальних акторів створює сприятливі умови для виникнення у постсоціалістичному контексті картельних партій.

Отже, останнім часом з'являється все більше підтверджень посилення інституціоналізації партійних систем країн Східної Європи, що проявляється у їх ідеологічний структуризації, стабілізації їх структур, зміцненні партійної організації, яка значною мірою запозичила ознаки західноєвропейських масових партій, створенні сприятливого інституційного середовища для їх подальшого розвитку. Проблемними моментами залишаються лише укоріненість у суспільстві, що ослаблюється запровадженням державного фінансування діяльності політичних партій.

Размещено на Allbest.ru