Геокультурні стратегії курдів у "діалозі цивілізацій"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Геокультурні стратегії курдів у "діалозі цивілізацій"

курд цивілізація макіавеллі геокультурний

Нині в контексті специфіки політичного процесу на Близькому Сході стратегія «діалог цивілізацій» виглядає швидше метафорою бажаних моделей людського досвіду міжнародного спілкування, які складаються з очікувань і наукових рефлексій подій міжнародного життя. В цьому плані цікавою рефлексією є дослідження мусульманського вченого М. Легенгаузена по уточненню значення метафори «діалог цивілізацій». Озвучуючи результати своєї праці, він зазначає, що основний задум теорії зіткнення цивілізацій полягає в бажанні абсолютизувати конфліктність і тим самим зберегти лідерство. В нашому дослідженні ми використовуємо ідею діалогу між цивілізаціями.

Проте метафора діалогу М. Легенгаузена між Хафізом та Макіавеллі, в якому один говорить про реальну політику, а інший - про кохання, як нам здається, не гарантує ні адекватної інтерпретації його сенсу, ні адекватних умов для його практичної реалізації. Крім того можливо зауважити й те, що діалогічна логіка не виникає сама по собі. Її існування забезпечене багатовікою традицією європейської цивілізації, заснованою давньогрецьким діалогом філософів в спільному пошуку істини, класичними ліберальними ідеями правової рівності громадян, договірною природою держави, діалектичною філософією Г. Гегеля, нинішніми концепціями міжкультур - ного діалогу (М. Бахтін), діалогікою культур (В. Біблер), комунікативною поведінкою (Ю. Габермас). Крім того, у розвитку цих традицій імпліцитно міститься тенденція до виходу європейської культури за межі власних традиційних підстав і містить в собі як «взаємність», так й «специфічну поведінку символічних персонажів» історії (Ф. Арон).

Зокрема, французький соціолог Ф. Арон уявляв цей діалог в формі здійснення своїх обов'язків, тобто специфічну поведінку символічних, як вважав, персонажів, - дипломата й солдата. Ф. Арон вважав, що дві і тільки дві особи діють повноправно вже не як будь-які члени, а як представники спільнот, до яких вони належать: посол при виконанні своїх обов'язків виступає інструментом політичної волі лідера, від імені якого він виступає, солдат на полі битви є політичним знаряддям сили, від імені якої він несе смерть собі подібним. Посол і солдат уособлюють і символізують міжнародні відносини, а вони, будучи міждержавними, ведуть до дипломатії і війни². Ми вважаємо також за доцільне включити в нашу теоретичну «бесіду» американських дослідників Романа Фрідмена і Майкла Голдберга³. Ці вчені в дещо узагальненому та редукованому вигляді типологізують стратегії прийняття рішень в залежності від рівня знань еліти. Це означає, що адекватність політичних рішень залежить від соціального контексту, в якому отримуємо інформацію і приймаємо рішення.

В такому контексті необхідно говоримо про міжнародні відносини як про частину суспільного буття. А як відомо, на кінцевому ступені «гегелівської спіралі» своєрідним синтезом і найдинамічнішим фактором людського буття є сама по собі життєдіяльність (людини, групи, етносу, народу). То є своєрідна «досвідна апробація» домінантних (та константних) концептів для будь-якої людини, групи і народу значимостей буття - потреб, інтересів, цілей, проблем і завдань. Життєдіяльність людей, груп і народів здійснюється у сферах суспільного життя. Іншими словами, відбувається діалог цивілізацій в різних сферах. В цьому контексті, як нам здається, кориснішою буде метафора наукового дискурсу між двома рівноцінними дипломатами - мудрецями - представниками своїх цивілізацій, а саме італійця Макіавкллі та тунісця І. Абдуррахман Ібн Халдун (1332-1406). А.І. Халдун був одним з перших теоретиків історії цивілізацій і автором соціологічних концепцій. Тут ми є солідарними з думкою вченого А. Тойнбі⁴ про те, що за своєю значимістю для політології він може бути поставлений в один ряд з такими пізнішими авторами, як Макіавеллі, Віко, Монтеск'є. А.І. Халдун використовував стратегії мислення, які він засвоїв із спадщини античної давньогрецької та елліністичної культури, філософії перипатетиків, суфіїв, калам, «Іхван-ус-Сафо». Ідеї А.І. Хал - дун черпав із уявлення про соціальну сутність людини, духовне і матеріальна життя якого немислиме поза суспільством («умра»), цивілізації, гуманізму. І суть справи тут не зводиться до виявлення паралелей або проведенню аналогій з такими західноєвропейськими мислителями як Данте, Макіавеллі, Віко, Гердером, хоча, мабуть, відкриття несподіваних паралелей ідей пізнішого часу ідеям А.І Халдуна є досить важливим моментом. А.І. Халдун, на наш погляд, як мислитель широкого масштабу, зумів на противагу пануючій релігійній ідеології і традиції поставити ідею про об'єктивні засади розвитку держави. Він побачив основу суспільного розвитку в його матеріальній базі. Разом з тим сильним моментом його діалогу може бути його вченням про неминуче виникнення, розвиток, а пізніше загибель суспільства і культури відповідно до закону об'єктивного історичного розвитку суспільства. Халіфат як ідеал, як кращий шлях до досягнення людьми щастя в цьому світі розглядався Ібн Халдуном в природно-історичних і необхідних рамках держави, заснованої на владі одного правителя силою закону або зброї. Зміст політичної доктрини Ібн Халдуна, яку розкрив в діалозі в свій час з монгольським полководцем Тимурланом, являє собою ряд рекомендацій, що стосуються різних сторін соціально-політичному житті суспільства, вирішення питань економічної та фінансової політики, адміністративної організації, і, найголовніше, виховання правителів у дусі моральності і справедливості.

Найбільш знаменитий твір Ніколо Макіавеллі - «ll principe», який перекладається як: Государ / Князь / Правитель, був написаний в 1513 році, а вперше опубліковано в 1532 році⁶. Відкинувши все надлюдське, все надприродне, Макіавеллі кладе в основу життя, як і А.І. Хальдун батьківщину. Призначення людини на землі, його найперший обов'язок - це патріотизм, турбота про славу, велич, свободу батьківщини. Оскільки в ті часи поняття батьківщини не існувало, а поняття вірності, підданства стосувалося Государя, Нікколо Макіавеллі звернувся до цієї постаті. Государ представляється Макіавеллі людиною успіху. Головним чинником політичного успіху Н. Макіавеллі вважав перетин трьох величин - «властивостей часу» - «стратегії» - «успіху». Ця ідея згодом була розгорнута в класичній європейській філософії політики XIX століття в концепції «відповідальності - політики - ефективності»). Макіавеллі по суті справи став першим європейцем, який долає протиріччя, закладене у концепції «універсальної людини». Макіавеллі стверджує, що головне в політиці - пошук адекватних методів - і - засобів, що справжнім об'єктом політичної рефлексії можуть бути лише «стратегії успіху». На передній план Макіавеллі виносить інноваційну політичну стратегію як спосіб досягнення успіху через використання в різних обставинах різних засобів. Макіавеллі дійшов висновку про необхідну зв'язку тріади понять: (1) «реальність» - (2) «стратегія» - (3) «ефективність».

Як бачимо, разом із Легенгаузеном, Ароном, Фрідменом, Голдбергом, Тойнбі, Макіавеллі, Віко, Гердером, Хальдуном світова думка в своєму геокультурному різномаїтті не може сприйняти дипломатичну й воєнну ефективність інакше, ніж шляхом ризикованого втручання в хід подій; тільки таке втручання і може бути відповіддю на непредзаданість подій, єдиним шансом домогтися успіху.

Саме такої геокультурної стратегії, на нашу думку, дотримуються нині курди.

Оскільки курди остаточно завершили свою етнічну консолідацію ще в V-VI століттях н.е., і мають чітко виражені етнонаціональні ознаки: територією основного розселення курдського етносу; мову в різних діалектних формах; ментальність антропологічні та етнічні особливості; своєрідну і багату культуру; роль в історії та культурі всіх країн і народів Близького Сходу; найчисельніше (до 30 млн.) населення серед усіх етносів планети. Основний ареал їхнього етнічного розселення в Західній Азії (в даний час між 34° і 40° північної широти і 38° і 48° східної довготи) завжди був політично розділений між кількома ворогуючими між собою державами. Ми також стоїмо на позиціях синтетичного аналізу різних аспектів політичної реальності, що дозволяє перейти від «бесіди» в політико-змістовному контексті кратологічного дискурсу до геокультурних та геополітичних інтенцій.

Курди неодноразово робили спроби домогтися самостійності для окремих великих племінних об'єднань, очолюваних найбільш впливовими і знатними вождями, які претендували на першість своїх династій. Деякі з них володіли відносно тривалий час великими територіями на правах фактично суверенних держав. Так Хасанвай - хіди були володарями великого району в Південно-Східному Курдистані в 959-1015 рр., Марваніди, які правили в Південно-Західному Курдистані (район Діарбекір і Джазіри) в 985-1085 рр., Шаддадіди (951-1088 рр.), чиї володіння перебували в Закавказзі, нарешті Айю - біди (1169-1252 рр.), також вихідці із Закавказзя, що підкорили Єгипет, Сирію, Палестину, Ємен, Центральний і Південно-Східний Курдистан, найбільш знаменитим представником яких був переможець хрестоносців султан армянський курд Салах Ад-Дін. Джерело його успіхів було в його особистості. Він ввійшов в історію Сходу як завойовник, героєм, що зміг об'єднати ісламські країни. Однак жодна з курдських династій не опинилася довговічною і не змогла перетворити панування її територію в національний осередок курдської державності. В імперії Саладіна, наприклад, більшість населення становили не курди, а араби, а військо складалося в основному з тюрків. Ідея національно-державного об'єднання ще не була в той час поширена і не могла отримати дієву підтримку серед курдів, розділених по племенам і дрібним феодальним володінням⁷.

Положення курдів в Османській імперії і в шахському Ірані було подвійним. З одного боку, вони разом з усім населенням, гинули в нескінченних прикордонних війнах. З іншого боку, і в Туреччині, і в Ірані в курдських провінціях склалася своєрідна система васалітету, коли реальне управління на місцях здійснювали не урядовці, а самі курдські племінні вожді і феодально-теократична верхівка - беї, хани, ага, шейхи - в обмін на лояльність по відношенню до центральної влади. Існування протягом тривалого часу цього своєрідного буфера в системі центр - курдська периферія частково полегшувало становище курдських народних мас, сприяло збереженню і зміцненню курдським народом своєї національної ідентичності.

Можливість створити власну державу у курдів з'явилася після Першої світової війни, коли Османська імперія припинила своє існування, а на її території виникли нові держави. Відповідно до Севрського договору, підписаним у серпні 1920 р., Курдська Республіка могла бути створена в південно-східному районі Туреччини, підмандатній території Франції та Великобританії. Однак цей договір де-факто так і не набрав чинності. І вже в 1923 р, згідно Лозаннському договору, частина курдських територій відійшла до Туреччини, а інша частина опинилася під мандатом Великобританії та Франції. Пізніше ці території опинилися в складі Іраку та Сирії. Боротьбу за свої права і свободи курди ведуть з середини XIX століття. Іноді їм вдавалося перемогти, але перемоги виявлялися тимчасовими. Так сталося, наприклад, в 1946 р., коли за підтримки СРСР на території Іранського Курдистану була проголошена Меха - бадська Республіка, яка проіснувала майже рік. Після цього численні курдські повстання, як правило, закінчувалися поразкою і часто приводили до розколу всередині курдського руху. Радянський Союз протягом тривалого часу надавав неофіційну підтримкукурдським партіям і їх лідерам. Саме тому курди традиційно розглядалися Заходом як союзники Москви на Близькому Сході⁸.

Необхідно зауважити, що в процесі багаторічної боротьби курдів за створення своєї держави під керівництвом таких харизматич - них керівників як: Махмуд Барзінджі, Казі Мухаммед, Мустафа Барзані, Абдулла Оджалан, Джаллаль Талабані та ін., еліта курдського національно-визвольного руху сприйняла певний політичний досвід: 1. Поспішні дії з метою створення власної держави без урахування специфіки регіону та конкретного історичного моменту завжди завершуються катастрофічним провалом, а значить, потрібно бути готовим до всіх сценаріїв розвитку подій і чекати сприятливих; 2. Без зацікавленості ззовні і значної зовнішньої підтримки практично неможливо формувати «незалежний Курдистан» або статусу автономії в рамках тієї чи іншої держави; 3. Врахування 1-го і 2-го факторів передбачає подальше формування зовнішньополітичних пріоритетів курдського національно-визвольного руху. Так курдська еліта дочекалася часу, коли в 2003 р. ситуація змінилася. Тоді курди надали підтримку США в Іраці. Натомість американська еліта сприяла створенню на території Іраку курдської автономії з широкими правами.

Політичний процес в формі «Арабських революцій», що було започатковано в близькосхідному регіону, знову актуалізував курдське питання. Особливо виразно це виявилося у зв'язку з подіями в Сирії. Мабуть, саме в цій країні курди перебували в особливо безправному становищі, піддаючись дискримінації за національною ознакою і переслідуванням з боку силових структур. Правлячий режим країни не визнавав курдів громадянами країни, визначаючи їх як біженців з Туреччини. Відповідно, вони не мали паспортів і були позбавлені всіх цивільних прав. Проте відразу після початку політичних потрясінь в Сирії влада країни, прагнучи запобігти переходу курдів на бік опозиції, зробили ряд кроків щодо задоволення їх політичних вимог. Так, вони надали громадянство кільком сотням тисяч курдів, а також випустили з в'язниць кілька сотень курдських політв'язнів. Правлячий режим пообіцяв надати курдській меншині ряд соціальних та культурних прав, однак через що йде в країні громадянської війни виконати ці обіцянки поки проблематично. Крім того, курдським лідерам вдалося подолати наявні між ними протиріччя і виробити єдину програму дій. Політичні партії та рухи сирійських курдів об'єдналися в Вищу курдську раду. Рада стала представницьким органом курдів на національному та міжнародному рівнях. Основними вимогами, висунутими радою, є отримання рівних з арабами політичних, соціальних і культурних прав, припинення дискримінації за національною ознакою, а також можливість утворення курдської автономії з широкими повноваженнями по типу автономії Іракського Курдистану. Поки не зовсім ясно, яким чином можуть бути визначені межі цієї автономії, враховуючи нерівномірне розселення курдів по території країни, в тому числі в північно-східній частині. Проте в даний час курди активно створюють свої адміністративні структури на підконтрольних їм територіях, які з часом можуть перетворитися на урядові органи автономного регіону.

Таким чином курдські політичні діячі стали складовою частиною регіональної політичної еліти. При цьому, політики цих країн не просто визнали цей факт, але починають розуміти, що участь курдів в регіональних політичних процесах може стати ефективним, у тому числі в руслі внутрішньорегіональної конкуренції, коли від позиції курдів залежать позиції тих чи інших держав.

Курди з самого початку 2003 року зайняли позицію активної участі в роботі федеративних органів влади Іраку. Це, безумовно, дало їм суттєві переваги, а їх вплив у країні зріс. Президент Іраку Джалал Талабані і міністр закордонних справ Хошияр Зібарі впродовж двох термінів сумлінно займаючись загальноіракськими справами, багато зробили і для курдського населення. Курди отримали певні гарантії безпеки і позиції в державному механізмі Іраку: зріс вплив курдів у армії, виконавчій та законодавчій (у парламенті) гілках влади.

Курдський фактор почав набувати все більшого значення в регіоні Близького Сходу, в тому числі для американської та іранської політики.

Нині курдські партії та організації досягли певного рівня взаємодії із стратегічними інтересами США і Великобританії. Курдський політикум зміг у складних умовах підготовки та проведення війни в Іраку здійснити стратегічні альянси і не обмежитися радикалізмом, властивим для будь-якого національно-визвольного руху. Усі зацікавлені держави Близького Сходу зрозуміли, що якщо еліта США і Великобританії зацікавлена в розвитку політичних відносин з курдською елітою на півночі Іраку, то необхідно встановлювати певні відносини з державою, яку так чи інакше, буде створено в Північному Іраку.

Тепер склалися різні позиції щодо перспектив участі курдської еліти в політичному процесі Близького Сходу. При цьому виникає питання контролю родовищ нафти та Кіркуку. Запаси нафти в іракському Курдистані оцінюються в 45 млрд. барелів і вважаються четвертими на планеті. Запасів природного газу тут також може вистачити на сто років. Не дивно, що, володіючи такими природними багатствами, регіональний уряд Курдистану стає серйозним актором у цьому геологічно привабливому, але політично дуже нестабільному регіоні.

За великим рахунком, у інвестицій в курдську нафту, як зазначали ще в 2013 р. експертами по інвестиціям в енергетику країн Близького Сходу та Африки, є лише одна ризикова ланка сепаратистські настрої курдського етносу. Така поведінка стимулює в регіоні конфлікти, в яких сторонами протистояння інтересів стануть не тільки Багдад і Ербіль, але й інші актори міжнародних відносин: країни, де курдська проблема також гостро стоїть, зацікавлені в паливно-енергетичних ресурсах; геополітичні суперпотуги.

Для турецької сторони виникнення Курдистану, з одного боку, геополітичний виклик, з іншого широкі економічні можливості. Геополітичний виклик пов'язаний з подальшим розширенням Курдистану, що охоплює частину сучасних територій Туреччини. Проте був і позитивний момент. Турецька еліта очікувала той момент. Коли іракський Курдистан зможе офіційно продавати нафту Туреччині і створити безальтернативні маршрути експорту енергоресурсів через Туреччину. В цьому контексті офіційна Анкара зможе вести обережну і збалансовану політику в регіоні.

Проте відбувся успішний наступ угрупування Ісламської держави Іраку та Леванту (ISIL (ІГІЛ). В цих умовах американська еліта спробувала підштовхнути центральні влади регіону і курдів до об'єднання перед обличчям серйозної загрози. При цьому існувало розуміння, що, навіть об'єднавшись, Аль-Малікі та Барзані не зможуть вести ефективну кампанію проти ІГІЛ без військово-технічної допомоги Вашингтону.

Ряд аналітиків⁹ вважає, що після взяття Синджару у курдів теоретично було три варіанти дій: (1). «Панкурдскій», тобто злиття сил курдів Південного (іракського) і Західного Курдистану і створення на базі цього великого курдського району «Великій Кандиль», який би об'єднав в собі курдські землі, розташовані на території Іраку і Сирії. З одного боку, це призвело б до створення значного курдського району, але, з іншого боку, до зростання ризиків зіткнення з суперпотугами. Об'єктивно проти цього варіанту нині виступають не тільки всі зовнішні чинники, а й практично майже всі курдські фракції, незалежність, а десь навіть і конфліктність яких у відносинах один з одним істотно зросла останнім часом; (2). Максимально дис - танціюватися від чисто арабського збройного конфлікту і зосередити свої зусилля на захисті районів компактного проживання курдів, включаючи надання військової та іншої допомоги найбільш по-страждалим від агресії ІГІЛ курдам-єзидам в районі Синджара і поблизу прикордонного з Туреччиною міста Кобань. Крім того стає все більш очевидним, що тільки військовими заходами проблеми безпеки в Іраку і збереження держави як єдиного цілого вирішити не вдасться. Антисуннітска політика може втягнути іракських курдів в нову громадянську війну, скомпрометувати курдських лідерів перед арабським населенням і в майбутньому створити проблему в налагодженні відносин із сусідніми арабо-сунітськими провінціями; (3). Участь з Багдадом у очолюваній США коаліції і проти ІГІЛ на території власне Іраку, де найважливішою і наступною по порядку реалізації був штурм Мосула¹⁰.

Тоді стало очевидним, що уряду аль-Маліка не вдається впоратися із завданнями щодо нормалізації ситуації в Іраку і виведення країни з тривалої політичної та фінансово-економічної кризи. Це посилює небезпеку розколу країни за етно-конфесійною ознакою. Причому іракський прем'єр-міністр, який є шиїтом, непопулярний як серед арабів-сунітів, так і арабів-шиїтів, які виступають проти волюнтаристських методів його правління.

Крім того, нині США і Іран, правда, рухомі різними цілями, тим не менш, бачать майбутнє Іраку формально однаково. Ірак, за їхніми уявленнями, повинен зберегти територіальну єдність. В результаті Ербіль і Багдад, по-своєму пов'язані одночасно і з Вашингтоном, і з Тегераном, виявилися не тільки союзниками, але були змушені рахуватися, а, можливо, і формально прийняти зобов'язання. Ця перспектива передбачає збереження єдиного Іраку, в якому будуть змушені примиритися араби-шиїти, араби-сунітами і курди.

Ця версія зобов'язань може бути підтверджена низкою фактів: 1). Передача влади Нурі ель-Маліком Хейдар ель-Абаді. Останній взявся за усунення перепон у відносинах між Ербілем і Багдадом. Мова зараз йде про де факто рівних правах Ербіля і Багдада в полі - тико-правовому та соціально-економічному розвитку підконтрольних їм територій при збереженні федеративного єдності, але з досить слабким федеративним центром; 2). Укладення угоди 2 грудня 2014 року щодо постачання нафти та домовленості по родовищах світового значення в районі Кіркука; 3). Визнання права Ербіля на організацію самооборони; 4). Прийняття бюджету і фінансування курдських військових формувань бригад пешмерга; 5). Центральна влада дозволила пряме постачання іракським курдам озброєнь і бойової техніки західними країнами; 6). Дозволено отримувати допомогу іноземних держав у підготовці курдських військових кадрів.

Ці заходи можна вважати черговим кроком на шляху до формування вищезгаданої форми державності. Таким чином, у курдів виникли певні міжнародні зобов'язання, які є частиною їхнього плану отримання більшої незалежності і самостійності в рамках Іраку як федерації, що припускає, що Ербіль стане максимально повноправним союзником по коаліції проти ІДІЛ. Сьогодні Ербіль не може вирішити питання про незалежність від Іраку, але може істотно посилити свої позиції всередині Іраку, саме в цьому, може, і полягає суть нинішньої лінії Ербіля.

Отже, нині існує потреба в новому баченні міжнародного права, здатному забезпечувати більш безпечний, більше гармонійний і більш справедливий світопорядок. Призначення цього «нового» міжнародного права, як видається, має складатися не тільки і не стільки в збереженні балансу інтересів більшості держав, скільки в забезпеченні найбільш загальних інтересів усього людства в цілому. Інакше кажучи, «нове» міжнародне право має регулювати відносини між державами не просто в інтересах своїх народів, а й так, щоб ці інтереси не суперечили б інтересам людства в цілому. У цьому зв'язку видається, що основною метою «нового» міжнародного права слід визнати стійкість глобального (загальнолюдського) розвитку, тобто безпечний, вільний, всебічний і гармонійний розвиток кожної особистості, кожного народу і кожної держави в злагоді з навколишнім природним і соціальним середовищем на основі рівних прав і рівних можливостей. Процес формування «нового» міжнародного права, видимо, і буде являти собою рішення вищеназваних триєдиних завдань.

Размещено на Allbest.ru