Актуальні міфи імперської ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальні міфи імперської ідентичності

М. Еліаде наголошував, що колективне мислення, формою якого є міф, ніколи не зникало на будь-якій стадії суспільної еволюції; сучасний світ все ще зберігає певну міфологічну поведінку, незважаючи на особистісне мислення: «Малоймовірно, що суспільство цілком звільнилося від міфу…» [6, 132]. Тенденцію перетворити людське існування на взірець, а історичний персонаж на архетип можна вважати загальнолюдською. Міф не лише не втратив своєї актуальності в сучасному світі, а й отримав нові імпульси, що здатні стати сенсоутворюючими у певних видах соціальної комунікації та ідентифікації: «.віра у міфи є ірраціональною компонентою людської поведінки» [19, 67]. Зокрема, міфологічні уявлення підживлюють політичні доктрини протягом усіх історичних епох, а історична пам'ять людства насичена не лише реальними фактами і подіями, а й переважно міфологемами. Тому актуальними є дослідження імперської ідентичності саме у модусі опри - явлення/деконструкції міфологічного.

Мета пропонованої статті полягає у дослідженні міфів імперської ідентичності на прикладі Російської Федерації.

Аналіз досліджень і публікацій. Класичними працями з політичної міфології у різноманітних ракурсах виступають дослідження Г.К. Юнга «Про сучасні міфи», Р. Барта «Міфології», К. Хюбнера «Істина міфу», М. Еліаде «Міфи сучасного світу», Е. Касірера «Філософія символічних форм», К. Флада «Політичний міф. Теоретичне дослідження». У Російській Федерації темою політичногу міфу займалися А. Кольєв «Політична міфологія. Реалізація соціального досвіду», А. Цуладзе «Політична міфологія», М. Шестов «Політичний міф тепер і раніше». На жаль в Україні бракує спеціалізованих монографічних досліджень із зазначеної проблематики. Варто лише виокремити розробку питання М. Савельєвою «Лекції по міфології культури».

Виклад основного матеріалу. Опановуючи внутрішній світ людини, міф маніпулює нею, занурюючи у специфічну міфологічну реальність, котру вона усвідомлює як достовірну. Якщо казка сприймається сучасною людиною як суцільне іномовлення, тим самим перестаючи бути міфом, то політичний міф спирається на віру у реальність, яка є живим буттям. У цьому функції архаїчного й політичного міфу збігаються. Якщо завдання архаїчного міфу полягало в тому, щоб будь-яка соціальна дія відтворювала космогонічну модель світу, тобто реконструювала світогляд, то культурне завдання політичного міфу полягає у відтворенні соціальної картини світу, порушеної через соціальні катаклізми: «Політичний міф «записує архетипи» у формі натхненних та мобілізуючих ідей, які обертаються на переконання соціальних груп та мас» [11, 219]. Отож, політичний міф - це архетипова конструкція, що кореспондує до сфери самоорганізації суспільства або народу: «Особливість політичного міфу полягає у тому, що він завжди прагне стати реальністю» [20, 57]. Політичний міф тривалої пролонгації трансформується в історичний міф, набуваючи ознак «вічності» національного міфу. Зокрема, міфи традиційного суспільства (походження держав і народів) стають конкурентоздатними політичними технологіями, адже маси за всіх часів вирізняються інфантильністю, коли несвідоме стає провідним. Успішним стане той лідер, що в духовно-моральних імперативах оформить ідею, яка відобразить зміст колективного несвідомого. Проте в основі кожного політичного міфу лежить теорія, адже міф, позбавлений концепції, обертається на казку.

Яскравим означником імперської ідентичності виступає відповідний міф, головна сила якого, як відомо, полягає у повторюваності [2, 296]. Імперська трансляція величі російської історії зумовила антиукраїнський комплекс, викликаний небажанням Києва, де «у дніпровській купелі було зроблено вибір для усієї Святої Русі» [17], слідувати у фарватері імперських міфів Росії. Проте, як зазначають самі ж російські дослідники, міф про особливу «історичну місію» народжувалися у різних народів у періоди національного приниження як специфічна психологічна компенсація [1, 50]. У даному випадку це, безумовно, травма від втрати статусу наддержави, адже приховані механізми імперської ідентичності полягають, насамперед, у доланні власних державних комплексів за чужий рахунок.

Нині у Росії на тлі глибокого занурення у минуле, відроджуються апологетичні пісенні жанри. Топосфера масової пісні є гіпертекстом популярної культури, що ще з радянських часів була засобом продукування ідеологічних парадигм. Безліч пісень, які співали про В. Леніна, з'явилися після смерті вождя, лише Й. Сталіна оспівували за життя. Про М. Хрущова вже виконували жартівливі частівки, а про Л. Брежнєва складали політичні анекдоти, що засвідчувало поступове відмирання «радянського міфу».

Проте нині керманич РФ В. Путін буквально «лягає на ноти». За нашим спостереженням, це почалося з «Пісні таджика» (Толібджона Курбаханова) 2012 р. напередодні президентських виборів. Серед пропрезидентських хітів можна згадати О. Лихачова з піснею «Владимир Путин - молодец», «Мой Путін» співачки Машані та інші. Проте пісня сочинської поетеси Т. Назарової «Мы - личная армия Путина» (2015 р.) дійсно вражає характерним образом «залізної медвежої лапи», застереженням «п'ятій колоні» та запевненням, що нікому не вдасться «поставити країну на коліна», що, безумовно, є проекцією колективного несвідомого населення РФ. Звертання до масової міфотворчості, яка неодмінно супроводжує політичний процес, дає змогу простежити взаємозв'язок політичних явищ та поведінки лідерів, що сполучаються з архетиповими образами міфічних героїв:

російський міф ідентичність імперський

Нам грозит разный сброд, / Но шагаем вперёд, / Не растеряны мы на

распутье! /У российской земли - / Есть защитник - народ! / У народа

России - есть Путин!

Міфопоетика імперської ідентичності завжди пафосна, коли людина a priori не задовольняється повсякденністю, а потребує театральної героїки. Оскільки істина натовпу - міф, біографія та життєвий шлях лідера завжди оповитий серпанком легенди. Поступово зникає Путін як реальна людина, натомість з'являється Путін як мономіф про «надприродного» керманича, що розлучився з дружиною та одружився з Росією. Особистісна світоглядна криза (падіння Берлінської стіни, чому він був свідком) обумовила його ініціацію через ритуальну смерть і відродження до нового життя та Місії. Тепер він - вічно молодий, має 8-ий дан з карате; він - сексуальний, зухвалий та всіх переграв. Путін може знаходити археологічні артефакти, керувати винищувачем, спрямовувати стерхів. Його хрестоматійна фотографія верхи з оголеним торсом кореспондує до образу кентавра з античної міфології, що вартує країну від Злих Сил. Репрезентована маскулінність лідера РФ засвідчує формування його особистої ідентичності на архетипі «воїна», що модифікується в образ «мачо» як мікст «крутості» і сексуальності [14]. Тому-то В. Путіну у підсумку несила стати «Батьком народу», бо експлуатація архетипу «батька», який спрямований у майбутнє, є стратегією, а не тактикою. Батьківство, на відміну від материнства, виступає продуктом культури (адже зоологічної моделі батьківства немає навіть у вищих приматів), а не генетики, яка обумовлює чоловічу агресію, суперництво, жадання перемоги. В. Путін - надлюдина, й у це вірять homo imperii, адже імперство є феноменом не стільки політичного буття, скільки людської свідомості. Лідер здійснює функцію очікування несвідомих сподівань «народних мас», тому-то: «Міф стає для політика невід'ємною частиною його рольової функції та інструментом політичної конкуренції» [11, 15].

Якщо деконструювати російські міфологічні патерни, заглиблюючись у колективне несвідоме, то можна вийти на базові архетипи: по-перше - Великої Батьківщини-Матері, який символізує походження та існування народу як макросім'ї з історією, що абсолютована як «священна», та географією «центру Ойкумени»; по-друге - надлюдини-Прародителя, втіленого в образі національного Героя, що у пануванні спирається на близьке оточення (почет) та універсальні й народні архетипи.

Наразі в РФ спостерігається спотворення рівноваги міфологічного балансу співвідношення «крові та ґрунту» у бік позиції - «кров вища за ґрунт» (бо, «Росія там, де живуть росіяни»), на відміну від попередньої - «ґрунт вищий за кров» (коли Росія з XVI ст. розпочала поглинання неслов'янських/нехристиян - ських народів задля збільшення своєї території).

Подібну конфігурацію засвідчує «Декларація руської ідентичності», що була прийнята 27 листопада 2014 р. за підсумками засідання XVIII Всесвітнього руського народного собору, присвяченого темі «Єдність історії, єдність народу, єдність Росії», яка проголошує: «руський - це людина, яка вважає себе руською; не має інших етнічних уподобань; розмовляє та мислить російською мовою; визнає православне християнство основою національної духовної культури; відчуває солідарність із долею руського народу» [4]. Конфесійна основа «Декларації» виключає, приміром, етнічних росіян-атеїстів, що становили більшість за часів СРСР, або росіян-протестантів, так само поширених на теренах РФ. Навіть в СРСР визнавали міфічну «триєдність» росіян, українців, білорусів - нині має місце редукція до православ'я, російської мови, специфічної «культурної духовності».

Прикро, що територія України опинилася в зоні дії імперських міфологем, які ґрунтуються на тяглості від Київської Русі. Адже без Києва імперський конструкт зависає у повітрі; московити лишаються спадкоємцями орієнтальної Орди, а не окцидентальної Русі, незважаючи на «сакральну Корсунь» (В. Путін). Ще від початку 2000-х років, науковий термін «Київська Русь» (введений для розмежування Київської і Московської) почав зникати з академічного дискурсу Росії, замінений на «Давньоруська держава», що кореспондує до 12-томної праці М. Карамзіна «История государства Российского», коли саме на державу, а не народ, покладається історична місія, що й зазначено у назві. У цьому річищі під патронатом В. Путіна була розроблена концепція, де «матір'ю городів руських» призначено з 2003 р. Стару Ладогу (на честь її 1250-річчя та знакового розташування у Ленінградській області РФ) [13], всупереч історіософській концепції «Повісті врем'яних літ», підтриманої М. Карамзіним [10, 45]. Проте невдовзі така «проєвропейська» позиція, яка до того ж підсилювала «норманську теорію» державотворення, виявилася неприйнятною. Тим паче, анексія Криму 2014 р. надала нових творчих можливостей у царині «фолк-хісторі» із заглиблення державних витоків РФ аж до римо - візантійського простору, що додає «аргументації» імперському міфові.

Ми розподіляємо політичні міфи на фундаментальні та технологічні. Як приклад фундаментального політичного міфу можна навести «кримнашистський», що розвинувся у річищі історичного «Москва - Третій Рим» як складова експансіоністського імперського міфу. Прикладом технологічного російського міфу був ліберальний «Єльцинський» міф, який циркулював у «перехідному періоді» до передачі влади В. Путіну. Будь-яка революція виступає руйнівницею «міфу держави», що було характерно і для «демократичної революції» 1991 р., як це обумовлено Р. Бартом: «…революція тотожна відсутності міфу» [2, 309]. Історично ліберальний міф не був укорінений у Росії, проте він спирався на «народний», соціальний «міф Правди», як-то зазначено з цього приводу у «Козацький молитві (Ой ся, ти, ой ся.)»:

У Бога просил казак / Правды для народа. / Будет правда на земле -

Будет и свобода.

Від початку міфологія доби Б. Єльцина конструювалася на темі «страждання за народ», особливо після Пленуму ЦК КПРС (1987 р.), де його було піддано остракізму (символічній страті) з боку комуністичної влади, що призвело до всебічної народної підтримки та у підсумку - політичної реінкарнації та експлуатації ліберального міфу «свободи та справедливості», адже міф - це персоніфіковане бажання маси. Нетривалий ліберальний міф Росії, обумовлений розпадом комуністичних міфів з їхнім есхатологічним навантаженням «Царства справедливості», зосередився на деміфологізації та викритті родових вад попереднього режиму, не переймаючись обґрунтуванням власної міфології. Тоді як прозахідна спрямованість єльцинівської Росії блокувала реінкарнацію російсько-імперського міфу (на відміну від ХІХ ст., коли літераторами формувався міф «народу-богоносця»), а національні рухи «окраїн» перешкоджали розробці російського національного міфу. За відсутності національного міфу геополітичний образ Росії структурувався як усічений варіант СРСР, що й живило відновлення ідеї СРСР у майбутньому. Проблема лібералів полягала у відсутності будь-яких зачіпок у минулому (якщо абстрагуватися від нетривалої просвітницької діяльності кола М. Новікова у XVIII ст. та «повстання» декабристів 1825 р.), адже традиція лібералізму була відсутня. Зокрема Б. Нємцов, який сам згодом (від 2015 р - його демонстративного убивства) став уособленням ліберального міфу, запропонував встановити у Москві пам'ятник Олександру ІІ і відзначати 19 лютого 1861 р. - скасування кріпацтва як національне свято росіян [12]. Проте проблема постала в тому, що скасування кріпацтва не стала знаковою подією для сучасної Росії з її сервільної ментальністю, де у підсумку поруч із Кремлем встановили пам'ятник Володимиру Хрестителю, котрий хоч не мав до Росії жодного відношення, але репрезентував бажані імперські аналогії.

Невдовзі ліберальний «міф Правди» втратив мобілізаційну силу разом із поразкою західної моделі на російському ґрунті й був заміщений конструктивним міфом «возз'єднання», «збирання земель», що став черговою метаморфозою імперського міфу під личиною «Руського міра». Відносини із Заходом повернулися до семантичної опозиції «Ми - Вони», переозначеної як «Ми - не вони» [11, 233]. Як відмітив з цього приводу А. Цуладзе: «Інтеграція із Заходом не підкріплена (у Росії - Р.Д.) відповідною політичною міфологією, у той час як міфологія «особливого шляху» міцно вкорінена у свідомості росіян» [20, 67].

Отож, міф імперії як контрміф відродився у надрах ліберального міфу, приміром, ностальгія за квазіімперією СРСР набула неочікуваної виразності на телебаченні РФ у проекті «Старые песни о главном», який від 1996 р. став візитівкою новорічних телепрограм. У підсумку це призвело до знакової події, коли немічний «батько» перед загрозою розпаду держави (з причини Кавказького сепаратизму) передав владу молодому наступнику - «сину» Путіну (за апробованою моделлю успадкування влади Сталіним від Леніна), що є стійким імперським маркером. Адже передача влади безпосередньо від правителя спадкоємцеві здійснювалася директивним шляхом (хоч і не обов'язково за родинним принципом), що є підтвердженням домінування влади над законом - характерною ознакою авторитаризму. Як зазначав О. Мотиль, протягом тривання історичного процесу імперії здатні виснажуватися, розпадатися, мімікрувати, але й відроджуватися у глобальних проектах [15].

На жаль, імперська ідея, на відміну від імперських утворень є нездоланною. У межах імперії не може бути нації за визначенням, адже РФ для її народів не є Батьківщиною (patria), яка всередині, а є Вітчизною (state) яка ззовні, що виступає «конструктом ідеально-офіційним» [22, 37]. Ідеолог правих неоконсерваторів Франції Анрі де Бенуа обґрунтовує та підтримує повернення до імперської форми правління. По багатьох пунктах імперія для Бенуа нагадує ідеократію і збігається з консервативною традицією Росії. Сенс імперії полягає у тому, що імператор втілює в собі містичну ідею, яка об'єднує різні нації та території: «Імперія - це від початку не територія, а принцип, ідея. Її політичний порядок насправді визначається не матеріальними факторами і не протяжністю території, але духовною або політико-юридичною ідеєю…імператор виводить свою владу з того, що втілює у собі щось більше за просто могутність. Як dominus mundi він є сувереном князів і царів, він. керує суверенами, а не їхніми землями, представляючи могутність, якою він править» [3, 44-442]. В імперії а priori не може національного міфу, адже т. зв. «руський проект» насамперед пов'язаний з історіософією Імперії, що невід'ємна від міфологічного дискурсу. Стереотипні міфологеми про «золотий вік Катерини», «світ дворянських гнізд», «золотий вік російської літератури», «економічне диво Столипіна», «культурно-богословський Ренесанс» та інші, що наразі тиражуються у культурно-політичному просторі РФ, забезпечують необхідне ностальгічне/романтичне тло задля легітимації у масові свідомості ідеї реставрації міфу Російської імперії. Дореволюційна Росія із «тюрми народів» сер. ХІХ ст. поступово обертається на «Росію, яку ми втратили» (кінотрилогія С. Говорухіна).

Нині імперська ідея виступає деміургом російської державності, що дає змогу віднести сучасну РФ за типом правління до імперій кінця ХІХ ст., з огляду на такі провідні характеристики як різнорідно-диференційований політичний простір (з феодальними анклавами на кшталт Чечні або з архаїчним побутом Півночі), сировинно-орієнтована модель рентної економіки, неспинна мілітаризація задля збільшення території та авторитарна форма управління, що відповідає поняттю «самодержав'я», коли особисті уподобання лідера стають нормативними для всієї країни. На відкритті «домашньої» Олімпіади у Сочі (2014 р.), було продемонстровано історичне шоу «Сни про Росію», де глядачеві у ХХІ ст. «була явлена Росія як європейська монархія, до того ж позбавлена сучасності» [22, 39].

Масштабність простору, охопленого владою (царя-імператора-президента), відповідна масштабність владних функцій завжди генерували підвищену відокремленість державних та громадських інститутів. Як зазначають з цього приводу дослідники: «У такій ситуації суспільна громадська міфологічна легітимація політичного лідерства ставала постійно необхідним елементом регулювання політичного процесу… Примітно, що до початку ХІХ ст. Російська держава не мала єдиного зведення законів. Соціально-політичні міфологеми заповнювали нерозвиненість правового простору й обмеженість формальноправового регулювання політичного процесу» [21, 225]. Хоча після 2014 р. РФ набуває уподібнення до довоєнного СРСР з культом «Артеку», освоєння Арктики та героїчного підйому у «допомозі» невизнаним анклавам Л/ДНР як «аналогії» громадянської війни в Іспанії 30-хх рр. [22, 38]. Саме це характеризує путінський режим як «гібридний», що вдається до мімікрії з єдиною метою - зберегти владу над загальним і прилеглим простором.

Б. Райтшустер для позначення періоду правління В. Путіна використовує влучний термін «демократура»: «демократура Путіна, позаяк у неї немає ніякої ідеології, і замість довготривалої стратегії її побічні дії визначаються лише короткометражною тактикою утримання влади, далеко не так вразлива, менш тоталітарна і, напевно, менш агресивна ніж її предтеча (Радянський Союз), утім, вона ще більш нестабільна і непередбачувана і тому значно небезпечніша» [18, 18].

Дійсно, імперський простір - це, передусім, еманація влади, яка надмірно персоніфікована, адже не буває імперії без «імператора», що виступає провідним облаштовувачем країни та інтегрує свою територію за допомоги силових структур. Імперський простір за ідеї «святості держави» становить основу російського ландшафтного середовища. В імперії немає кордонів - лише небокраї, коли експлуатується архетип «дороги», що і є Долею. Проте імперський простір - це простір-держава, а не простір-ландшафт. Навпаки, як зазначив В. Каганський: «Імперія руйнує ландшафт, навіть не підозрюючи про його існування» [8, 8]. Природні ландшафти нищаться під репрезентативні державні проекти меліорації, культивації сільськогосподарських культур у місцях з невідповідними кліматичними умовами, військові бази, олімпійські об'єкти, залізничні магістралі та мостові переходи, що у підсумку призводить до деградації, насамперед, культурних ландшафтів, як це засвідчують не лише «трофейні» (Карелія, Курили, Кенігсберг, Крим), але й автохтонні території, перетворені на спустошену Внутрішню Периферію (В. Каганський). Сакрально - імперська основа простору у принципі робить його надмірним і безмірними; за геополітичною стратегією простір привласнюється, а не облаштовується, що є тягарем для місцевого населення.

Проте імперські інтенції ґрунтуються виключно на імперській самосвідомості та самопожертві імперіомоделюючого народу і зникають після її нівеляції, що демонструє закономірне падіння специфічної групи імперій, як от Римська, Візантійська, Російська, Османська, де метрополією виступали гіпертрофовані столиці, які поширювали свою назву на всю територію імперій (Рим, Новий Рим, Московія, Висока Порта). Зокрема, «…Рим…правив під гаслом єдності у ім'я всезагального блага. І цього вистачало доти, поки зберігався імперський етнос» [5, 144]. Імперський простір доцентрований - «All roads lead to Rome», щільно зв'язаний, але через центр, всі значимі державні елементи сконцентровані нагорі: «У цьому сенсі СРСР був яскраво вираженою імперією, а РФ нею залишається» [9, 83].

Отже, імперська ідентичність, що конструюється навколо месіанських ідей, створює власні моделі раціональності («Третій Рим», панславізм, слов'янофільство, євразійство, розвинений соціалізм, нині «Руський мір»), засновані на пропаганді імперської величі. У підсумку Росія обернулась на одержавлений, не - сучасний, євразійський Хартленд. Ідеологія цивілізаційної «своєрідності», «самості» не вписалася у ландшафт майбутнього, адже унікальність має створювати щось принципово нове, чого не сталося. Сьогодні Імперія - це лише міф, обернений у минуле. Нині привабливі проекти Нової Імперії, запозичені у І. Ільїна, коли республіканські принципи (рівності, незалежності, конкуренції, новаторства) поступаються монархічним (культ держави, рангу, традиції, вірності), де еліта країни формується не «виборами, а перебором» [7, 31-32]. Державні комплекси РФ оприявлено у панічному мемові «.аби не було революції», що навіть затьмарив радянський «.аби не було війни», котрий відображає феномен довготерпіння, політичної довірливості, сервільних властивостей національного характеру російського народу.

Східно-слов'янська православна цивілізація, на роль якої претендує Росія, на очах орієнталізується, трансформується у Євразійську (постслов'янську), адже сама Росія, вже давно є православно-ісламською державою із тенденцією до кількісного збільшення ісламського компонента. Цивілізації однозначно виникають на ґрунті імперій, отже, в Євразійської цивілізації (якщо вона здійсниться, а не розколеться на уламки) є транзитивне майбутнє сполуки між Європою та Китаєм.

Наукова новизна полягає у виокремленні міфів російської ідентичності: фундаментального - імперського («Москва - третій Рим») з темпоральними модифікаціями («Кримнаш» і мономіф В. Путіна) та технологічного - ліберального («міф Правди» Б. Єльцина).

Висновок. Уже не викликає сумніву, що у випадку РФ не склався той імперський правопорядок, який мав відповідати глобальному ринку «колективного капіталу», на що сподівався А. Негрі [16]. Навпаки - відбулася реанімація імперських ідеологічних конструктів ХІХ - поч. ХХ ст. у обгортці «Руського міра»: мілітаризація на тлі економічної стагнації, що обумовлена сировинним характером економіки, експансія у навколишньому середовищі та відродженні інституту «наступників». Сьогодні під прикриттям терористичної загрози, ліквідації етнополітичних конфліктів, підтримки авторитарних режимів, «солдати імперії» як носії відповідної ідентичності, розсувають межі російського імперського простору ударами з «Градів» та «Буків», що вже становить реальну загрозу усталеному культурному світопорядку. Адже імперська ідея від початку обмежена банальною бінарною опозицією «Свої - Чужі»» як висхідним логічним принципом спрямована на розширення категорії «Свої» за рахунок Інших. Досі реально працює метафора «збирання, руських земель», артикульо - вана ще на початку XVI ст. Зрозумівши 2013 р., що Україна назавжди залишає пострадянську, проєвразійську сферу імперського впливу, В. Путін розпочав свою заздалегідь сплановану агресію проти України. Адже велич імперії завжди розбудовується коштом людського життя.

Політична міфологія свідомо й інструментально задіяна в інформаційних конфліктах як раціональне використанні ірраціональної сутності, чия істина - міф. Управління масами спирається на знання архетипу, архаїчних психічних установок, що конвертуються у певні наративи. Таким чином, ми б визначили метаморфозу та, водночас, пролонгацію ідентифікаційного імперського міфу, укоріненого в Росії як «міф про возз'єднання» (зокрема українських територій від 1654 р. через 1922 до 2014), що нині декларується через «добровільні референдуми». Проте замість консенсусного «оздоровлення» суспільства, це провокує процеси суспільно-політичної турбулентності, спонукає до подальшої «гібридизації» російського режиму, що, у підсумку, призведе до його остаточної деградації.

Література

1. Ачкасов В.А. «Миф Запада» в росийской политической традиции: поиск идентичности / В.А. Ачкасов // Россия и Грузия: диалог и родство культур / Ред. В.В. Парцвания. - СПб.: Сборник материалов симпозиума. Вып.1 Санкт-Петербургское философское общество, 2003. - С. 48-56.

2. Барт Р. Мифологии / Р. Барт. - М.: Академический проект, 2008. - 351 с.

3. Бенуа А. де. Против либерализма: (к Четвертой политической теории) / Пер. с фр., предисл. А. Дугина. СПб.: Амфора, 2009. - 476 с.

4. ВРНС: принята Декларация русской идентичности [Электронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravoslavie.ru/75079.html - Заглавие с экрана.

5. Гаспаров, М.Л. Об античной поэзии: поэты; поэтика; риторика / М.Л. Гаспаров. - СПб.: Азбука, 2000. - 478 с. - (Academia)

6. Еліаде М. Мефістофель і Андрогін // М. Еліаде; пер. з нім., фр., англ. П. Кьорян, В. Сахно. - К.: Вид. Соломії Павличко «Основи», 2001. - 591 с.

7. Ильин И.А. Основы государственного устройства. Проект основного закона России / Сост., предисл. и примеч. Ю.Т. Лисицы. - М: Рарогъ, 1996 - 160 с.

8. Каганский В.Л. Ландшафт. Империя. Россия / В.Л. Каганский // Международный журнал исследований культуры. - 2013. - №2 (11). - С. 5-15.

9. Каганский В.Л. Россия - СССР сегодня? Сравнительный портрет пространств. Статья первая. Сходство / В.Л. Каганский // Общественные науки и современность, 2005. - №2. - С. 78-89.

10. Карамзин Н.М. История славянских народов / Н.М. Карамзин. - М.: Эксмо, 2005. - 1024 с. ил.

11. Кольев А.Н. Политическая мифология: Реализация социального опыта / А.Н. Кольев. - М.: Логос, 2003. - 384 с.

12. Корзун А., Филимонова А. Алексанндр ІІ примирил Лужкова с Немцовым // Известия, 18.07. 2002. - С. 3.

13. Ладога - первая столица Руси. 1250 лет непрерывной жизни: Седьмые чтения памяти Анны Мачинской: Сб. статей / Научн. ред А.М. Мачинский. - СПб.: «Нестор-История» СПб ИИ РАН, 2003. - 302 с. (Старая Ладога, 21-23 декабря 2002 г.).

14. Лебедев В.А. Концепт крутости в современной массовой культуре / В.А. Лебедев // Virtus, 2016. - №9. - С. 23-25.

15. Мотиль О. Підсумки імперії: занепад, розпад і відродження / О. Мотиль; пер. з англ. П. Грицака. - К.: Критика, 2009. - 199 с.

16. Негри А. Наступает ли кончина государства-нации? «Империя» как высшая стадия империализма / А. Негри // Глобализация и идентичность: Хрестоматия; сост. Т. Воропай. - Харьков: Экслюзив, 2007. - С. 312-318.

17. Путин В. 27.07.2012 р. Промова на конференції «Православно-славянские ценности - основа цивилизационного выбора Украины». з нагоди святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі у Києві [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://antioha.livejoumal.com /17784.html - Назва з екрану.

18. Райтшустер Б. Путинократия. Человек власти и его система / Б. Райтшустер. - М.: Виват, 2014. - 368 с.

19. Флад К. Политический миф. Теоретическое иследование / К. Флад; пер. с англ. А.Г. Георгиева. - М.: «Прогресс-Традиция», 2004. - 264 с.

20. Цуладзе А. Политическая мифология / А. Цуладзе. - М.: ЭКСМО «Алгоритм», 2003. - 384 с. (Серия «История ХХІ века»).

21. Шестов Н.И. Политический миф теперь и прежде / Н.И. Шестов / за ред. проф. А.И. Демидова. - М.: ОЛМА ПРЕСС, 2005. - 414 с. - (Золотая коллекция).

22. Щербинин А.И. Образ родины или призрак империи? / А.И. Щербинин // Праксе - ма. - 2015. - №1 (3). - С. 36-42.

Размещено на Allbest.ru