Українська державницька ідея Івана Франка: сучасне прочитання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжрегіональна академія управління персоналом, кафедра конституційного права, історії та теорії держави і права, Навчально-наукового інституту права імені Володимира Великого

Анотація

Консолідація сучасної української нації відбувається на основі територіально-громадянського принципу навколо національної ідеї, зокрема головних етнокультурних цінностей українського народу. Процес внутрішньої консолідації, тобто “стягування”, в різних площинах (політико-державній, економічній і етнічній) національного організму, сучасної української нації в силу територіальної та міжконфесійної роз'єднаності, неповноти соціальної структури тощо є незавершеним до цього часу. В умовах незалежної Української держави, навіть у рамках єдиного конституційного поля, цей процес має істотні регіональні відмінності і його не можна вважати завершеним.

Для нації як політичного суб'єкта найголовнішим є збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності у властивій саме цій нації формі, тобто у формі реалізації національної ідеї. Через це пріоритетні політичні інтереси нації спрямовані на подальшу консолідацію спільноти, на створення чи збереження власної державності й налагодження відносин з іншими націями-державами.

Тож аналіз державницької ідеї Івана Франка ми розглядаємо з позиції політичної суб'єктності української нації, тобто українська нація постає творцем власної держави, яка використовується нацією як інструмент здійснення внутрішньої і зовнішньої політики. Іван Франко пройшов у своєму ідейному розвитку в середині 1890-х років два виразні етапи, пережив глибоку еволюцію світоглядних позицій - від послідовника М. Драгоманова, соціаліста “ліберального і персоналістичного складу” до націонал-демократа і речника “реального націоналізму”. Вчений розумів, що без осягнення національного ідеалу, як основоположної національної свідомості, на тернистих дорогах національно-визвольної боротьби український народ чекає повна зневіра й остаточна поразка, тому для Івана Франка було незаперечним, що у процесі становлення модерної нації вирішальну роль покликана відіграти інтелігенція, вносячи в народ національну ідеологію.

Ключові слова: консолідація української нації, українська державницька ідея Івана Франка, ідеал національної самостійності, суспільний поступ. франко нація інтелігенція політичний

Annotation

ENGLISH BOLD STATESMANSHIP BY THE IDEA OF IVAN FRANKO: CONTEMPORARY READING

Consolidation of the modern UkrainiaOn nation takes place on the basis of territorial and civil principle around national ideas, in particular the major ethno-cultural valuables of Ukrainian people. The process of internal consolidation, i.e. “charging" in different planes (political and public, economic and ethnic) of the national body of the modern Ukrainian nation by virtue of territorial and interfaith separateness is social structure, etc. is unfinished to this time. In terms of the independent Ukrainian State, even within a single constitutional fields, this process has substantial regional differences and it can not be considered yet completed. For the nation as a political entity, the most important is to preserve its identity and cultural and linguistic identity in their usual this nation form, i.e., in the form of realization of the national idea. By virtue of this priority political interests of the nation focused on further consolidation of the community, to create or save their own statehood and debugging.

Keywords: the consolidation of the Ukrainian nation, Ukrainian bold statesmanship by the idea of Ivan Franko, the ideal of the national independence, social progress.

Консолідація сучасної української нації відбувається на основі територіально-громадянського принципу навколо національної ідеї, зокрема головних етнокультурних цінностей українського народу. Консолідація етнічна (латин. consolido - зміцнювати, ущільнювати) є видом об'єднувальних етнічних процесів. Фахівці розрізняють міжетнічну консолідацію, коли відбувається злиття кількох споріднених за мовою і культурою раніше самостійних етносів у нове, більше за розмірами етнічне утворення, і внутрішньо-етнічну консолідацію, тобто коли відбувається внутрішнє згуртування етнічної спільноти шляхом нівелювання відмінностей між наявними у ній групами. Процес внутрішньої консолідації, тобто “стягування”, в різних площинах (політико-державній, економічній і етнічній) національного організму, сучасної української нації в силу територіальної та міжконфесійної роз'єднаності, неповноти соціальної структури тощо є незавершеним і до цього часу. В умовах незалежної Української держави, навіть у рамках єдиного конституційного поля, цей процес має істотні регіональні відмінності і його не можна вважати ще завершеним. Закономірно постає питання про випрацювання методологічних принципів і концептуальних засад гуманітарної політики Української держави для завершення цього процесу Федір Медвідь та ін., Гуманітарна безпека як сучасний фундамент українського суспільства, International Scientific Conference Ekonomy and Society: modern foundation for human development: Conference Proceedings, PartІ, Oktober 31, 2016. (Leipzig, Cermany: Baltija Publishing, 2016), 13-14..

Нація як суб'єкт політики є певною спільнотою, якій властиві політичні інтереси, реалізація яких можлива за умови легітимності її в системі політичних владних відносин. Для нації як політичного суб'єкта найголовнішим є збереження її ідентичності і культурно-мовної самобутності у властивій саме цій нації формі, тобто у формі реалізації національної ідеї. В силу цього пріоритетні політичні інтереси нації спрямовані на подальшу консолідацію спільноти, на створення чи збереження власної державності та налагодження відносин з іншими націями-державами.

“Політична суб'єктність нації”, на думку О. Терешкун, полягає в історичній здатності етнокультурної спільноти усвідомлювати себе суб'єктом політичних відносин на основі національної свідомості, політичної волі та національно-патріотичних відчуттів. Будучи складним соціополітичним феноменом, політична суб'єктність нації охоплює соціальний, інституційний і персоніфікований виміри Оксана Терешкун, “Політична суб'єктність української нації: генеза, стан, тенденції розвитку”. (Автореферат дис. на зд. наук. ступ. канд. політ. наук, 2005), 13..

Аналіз категорії “ідеал національної самостійності”, державницьку ідею Івана Франка ми розглядаємо з позиції політичної суб'єктності української нації, тобто українська нація постає творцем власної держави, яка використовується нацією як інструмент здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

Видатний український мислитель, письменник і поет, драматург і перекладач, вчений-енциклопедист і громадсько-політичний діяч Іван Франко (27.VIII.1856 - 28.V.1916), після закінчення Дрогобицької гімназії з 1875 р. навчався у Львівському університеті на філософському факультеті. У 1891 р. І. Франко закінчив Чернівецький університет. У 1893 р. здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті після захисту докторської дисертації “Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман і його літературна історія” Іван Франко, Історія моєї габілітації, Зібр. твор. у 50 т., Т. 39, 45..

Творча спадщина мислителя і митця світового рівня, який вільно писав українською, польською, німецькою, французькою й перекладав із 14 мов, тобто вільно володів всіма слов'янськими мовами, налічує близько п'яти тисяч літературних творів та наукових праць, що складе в перспективі 100-томне академічне видання, однак у 80-х роках ХХ століття видане лише 50-томне видання його творів, що охоплює тільки дві третини Франкової спадщини і лишається малодоступним через обмежені наклади О. Вергеліс, “Код Франка”, Дзеркало тижня, 20-26 травня, № 19, 2006..

І. Франко пройшов у своєму ідейному розвитку в середині 1890-х років два виразні етапи, пережив глибоку еволюцію світоглядних позицій - від послідовника М. Драгоманова, соціаліста “ліберального і персоналістичного складу”, до націонал-демократа і речника “реального націоналізму” Іван Лисяк-Рудницький, Вклад Галичини в українські визвольні змагання, Історичні ессе: у 2 т. (Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака). Т. 2. (Київ: Основи, 1994), 54-61..

Політико-правова доктрина молодого Франка, радикал-соціаліста, активного й провідного учасника радикальних політичних рухів зазнала певної еволюції, на думку В. Мазепи, у “зрілого” Франка, що перейшов на позиції ліберально-демократичної соціальної доктрини та світоглядного культуроцентризму у філософії Ibid.. Утвердившись на засадах “повної самостійності нації, зриваючи таким чином з федералістичною традицією Костомарова і Драгоманова” Іван Лисяк-Рудницький, Іван Франко в своїх німецьких писаннях, Історичні ессе: В 2 т. (Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака). Т.1. (Київ: Основи, 1994), 405-411., світогляд І. Франка зазнав істотної трансформації, що було пов'язано також з переходом української політичної думки з позицій федералізму на позиції самостійництва Ярослав Грицак, Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). (Київ: Критика, 2006), 222-230. Федір Медвідь, “Іван Франко: “Ідеал національної самостійносте”, Визвольний шлях. Кн. 7 (592). (Лондон, Київ, 1997), 815-820. Федір Медвідь, “Ідея національного поступу у творчості Івана Франка”, Іван Франко: дух, наука, думка, воля, Матеріали Міжнародного наукового конгресу, присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Франка (Львів, 27 вересня - 1 жовтня 2006р.). Т. 1. (Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008), 80-86..

Літературна і наукова спадщина І. Франка величезна і різноманітна, однак ми торкнемося його суспільно-політичних поглядів, що стосуються ідеалу національної самостійності, державницької ідеї вченого.

Суспільно-політичні погляди вченого, зокрема ідею суспільного прогресу у його творчості, осмислювало в різні часи і з різних методологічних засад ряд вчених-суспільствознавців, зокрема В. Антоненко, М. Брик, В. Горський, О. Гринів, Я. Грицак, Н. Горбач, Т. Гундорова, О. Забужко, М. Кашуба, О. Копиленко, П. Кононенко, В. Мазепа, А. Пашук, О. Пахльовська, В. Пшеничнюк, Л. Сеник, О. Скакун, М. Скринник та ін. Разом з тим сучасне прочитання і осмислення “Франка незнаного” з відповідних методологічних засад у контексті незалежницького поступу української спільноти є важливим як в плані теоретичному і пізнавальному, так і в плані державотворчому в контексті консолідації сучасного українського суспільства на базі української державницької ідеї.

У праці “Що таке поступ?” (1903) вчений підходить до проблеми суспільного прогресу досить ґрунтовно. “Одно те, що все на світі змінюється і ніщо не стоїть на місці, а друге - друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи змінюється на ліпше, чи на гірше?” Іван Франко, Що таке поступ?, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 302..

Однозначної відповіді, як бачимо вчений не дає, а наводить у наступному положенні підтвердження поступального розвитку суспільства з істотними застереженнями: “Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозі все щось нового, але часто й гублять не одно таке, за чим пізніше мусять жалувати. Іноді буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками літ” Іван Франко, Що таке поступ?, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 304.. Далі вчений деталізує це положення: “З усього того, що ми сказали досі, видно деякі цікаві речі, які слід затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями: бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір'я, потім хвиля знов підіймається, знов по якімось часі спадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад” Ibid., 309..

Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, вкупі з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі і здібностей породжує і загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тим-то критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а “емансипація людської одиниці”.

Саме з цього погляду І. Франко обстоює розуміння суспільного прогресу як процесу зростання вільної людської діяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду на щастя. “Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, - підкреслює мислитель, - се не що інакше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого”. Однак шлях до повного щастя, “емансипацію людської одиниці” неможливо здійснити наодинці. “Наскільки чоловік може бути щасливим у * * * * * * * * житті, він може се тільки у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації.

Визнаючи спільності, через які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, вчений на перше місце ставить родину Іван Франко, Що таке поступ?, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 345. Федір Медвідь, Виховання української еліти системою національної освіти в умовах консолідації сучасної української нації, Еліти і цивілізаційні процеси формування націй. Т. 2. (Київ, 2006), 337-346., потім громаду і завершує нацією, бо саме нація, на думку І. Франка, становить невід'ємну “органічну”, натуральну складову частину історичного процесу Федір Медвідь, “Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів”, Політичний менеджмент. (2005. № 1 (10); 2004), 35-43..

Вільний розвиток індивіда без усвідомлення нації як органічного фактора історичного поступу неможливий без залучення до неї, як обов'язкової передумови становлення й саморозвитку людської індивідуальності. “Все, що йде поза рами нації, - підкреслює вчений, - се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації” Іван Франко, Поза межами можливого, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 284..

У працях “Мислі о еволюції в історії людськості” (1881-1882), “Леся Українка” (1898), “Із секретів поетичної творчості” (1898-1899), “Похорон” (1899), “На склоні віку” (1900), “Поза межами можливого” (1900), “Принципи і безпринципність” (1903), “Що таке поступ?” (1903), “Ukraina irredenta” (1895), “Мойсей” (1905), “Одвертий лист до галицької української молодежі” (1905), “Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова” (1906) І. Франко дійшов висновку, що лише “політична самостійність всякого народу” є запорукою вирішення всіх інших його проблем Будівничий української державності: Хрестоматія політологічних статей Івана Франка, упоряд. Д. Павличко. (Київ: Києво-Могилянська академія, 2006), 6. Іван Франко, Поза межами можливого, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 280.. “А що значить політична несамостійність якоїсь нації, - писав вчений, - як у остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, <...> національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку.

Ідеал в сучасному розумінні є своєрідним “стопленням” знання про світ із переживанням цього світу, знання про суще з баченням перспектив його розвитку, переживанням світу як належного, тобто своєрідний світоглядний та регулятивний стрижень цілепокладаючої діяльності людини чи спільноти В.Загороднюк Ідеал, Філософський енциклопедичний словник. (Київ: Абрис, 2002), 231.. “Усякий ідеал, - пише мислитель, - се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого” Іван Франко, Поза межами можливого, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 280.. Ідеал національний, за І. Франком, - це “ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації" Іван Франко, Поза межами можливого, Зібр. твор. у 50 т., Т. 45, 284.. Висунення на перше місце національного ідеалу вчений пояснював тим, що “ідеал національної самостійності”, який вміщує у собі не тільки “західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”, лише “один тільки може дати їм поле для повного розвою” Ibid., 283.. Застерігаючи наступні покоління, І. Франко з болем у серці нагадував, що “не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію” Ibid., 283. Оксана Забужко, Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. (Київ: Наукова думка, 1992), 67. Вілен Горський, Історія української філософії. Курс лекцій. (Київ: Наукова думка, 1996), 198.. Отже, ідеал повинен не тільки усвідомлюватися, а й “почуватися серцем”, бути предметом і знання, і віри.