Історіографія вітчизняного владознавчого дискурсу: чверть століття пошуків, концептуалізації, узагальнень

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРІОГРАФІЯ ВІТЧИЗНЯНОГО ВЛАДОЗНАВЧОГО ДИСКУРСУ: ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ ПОШУКІВ, КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЇ, УЗАГАЛЬНЕНЬ

Дем'яненко Борис (Переяслав-Хмельницький)

У статті запропоновано історіографічний аналіз найпомітніших вітчизняних публікацій періоду незалежності, присвячених дослідженню влади (політичної, державної, соціальної тощо) в контексті органічного поєднання здобутків світової теорії влади (насамперед демократичного досвіду) з українським політико-владним контекстом. Ґрунтовне ознайомлення з вітчизняним владознавчим дискурсом, його творче осмислення, дозволить вийти на нові рівні розуміння феномену влади (політичної, державної, соціальної тощо), подолати стійкі стереотипні, аматорські й міфологізовані уявлення про неї, сформулювати якісні й дієві практичні рекомендації, мінімізувати негативні наслідки кризових явищ у політичній системі країни, упровадити ефективну модель влади, яка б відповідала потребам сучасного стану посттоталітарної України, історичним, цивілізаційним і глобалізаційним викликам, які перед нею постали.

У результаті здійсненого історіографічного аналізу українського владознавчого дискурсу констатовано, що у вітчизняній літературі влада (політична, державна, соціальна тощо) розглядається як відносини керівництва й підпорядкування в суспільній групі, державі й суспільстві; як вольовий елемент, який виражається в здатності суб'єктів нав 'язати волю об 'єктам за допомогою примусу й переконання, підпорядкувати їх власним інтересам; як інститут, здатний забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах. Вітчизняний владознавчий доробок має потужний евристичний потенціал, засвідчив достатню теоретико-методологічну забезпеченість емпіричних досліджень влади. Концептуальні проблеми влади, що вже давно є головним предметом дискусій у західній філософії, політології, соціології, психології і культурології, знаходять належне упровадження у вітчизняному суспільствознавстві. Автором статті визначено коло владознавчих проблем, які потребують глибшого дослідження й концептуалізації.

Ключові слова: владознавство, кратологія, влада, політична влада, державна влада, соціальна влада.

Историография отечественного властезнания: четверть века поисков, концептуализации, обобщений. Демьяненко Борис

В статье предложен историографический анализ наиболее заметных отечественных публикаций периода независимости, посвященных исследованию власти (политической, государственной, социальной и т. д.) в контексте органического соединения достижений мировой теории власти (прежде всего демократического опыта) с украинским политико-властным контекстом. Основательное ознакомление с отечественным властезнанием, его творческое осмысление, позволит выйти на новые уровни понимания феномена власти (политической, государственной, социальной и т. д.), преодолеть стойкие стереотипы, аматорские и мифологизированные представления о ней, сформулировать качественные и действенные практические рекомендации, минимизировать отрицательные последствия кризисних явлений в политической системе страны, внедрить эффективную модель власти, отвечающей требованиям современного состояния посттоталитарной Украины, историческим, цивилизационным и глобализационным вызовам, которые перед ней стоят.

В результате проведенного историографического анализа украинского властезнания, констатировано, что в отечественной литературе власть (политическая, государственная, социальная и т. д.) рассматривается как отношения руководства и подчинения в социальной группе, государстве и обществе; как волевой элемент, который выражается в способности субъектов навязать волю объектам с помощью принуждения и убеждения, подчинить их собственным интересам; как институт, способный обеспечить единство действий и устоявшийся порядок в общественных отношениях.

Отечественное властезнание имеет мощный эвристический потенциал, продемонстрировало достаточную теоретико-методологическую обеспеченность эмпирических исследований власти. Концептуальные проблемы власти, которые длительное время выступают главным предметом дискуссий в западной философии, политологии, социологии, психологии и культурологии, нашли адекватное внедрение в отечественном обществоведении. Автором статьи определен круг проблем в изучении власти, которые требуют более глубокого исследования и концептуализации.

Ключевые слова: властезнание, кратология, власть, политическая власть, государственная власть, социальная власть.

Historiography of domestic cratological discourse: quarter century of researches, conceptualizations, generalizations. Demyanenko Boris

Historiographical analysis of the most remarkable Ukrainian publications of independence period devoted to the study ofpower (political, civil, social, etc.) in the context of organic combination of the achievements of international theory ofpower (democratic experience first of all) with the Ukrainian political and power context is suggested in the article. A detailed review of domestic cratological discourse, its creative interpretation will allow to reach a new level of power (political, civil, social, etc.) phenomenon understanding, overcome persistent stereotypes, amateur and mythologized ideas of it, formulate qualitative and effective practical recommendations, minimize the negative effects of the crisis in the Ukrainian political system, introduce an effective model of government that would meet the current needs ofpost-totalitarian Ukraine from one hand and handle historical, civilization and globalization challenges from other.

As a result of the carried out historiographical analysis of Ukrainian cratological discourse has been ascertained that the power (political, civil, social, etc.) in national literature is considered as a leadership- subordination relationship in social group, the state and society; as volitional element which is reflected in the ability to impose own will using coercion and persuasion, to subordinate others by own interests; as an institution that can provide unity of action and established order in public relations. Domestic cratological heritage has a powerful heuristic potential, has demonstrated sufficient theoretical and methodological provision of empirical researches of power. Conceptual problems of power that has been a major subject of debate in Western philosophy, political science, sociology, psychology and cultural studies for long time have found the proper implementation in the national social science. Author of the article defines the range of cratological problems that require deeper study and conceptualization.

Keywords: cratology, power, political power, state power, social power.

З початком статті читач може познайомитися у Випуску 41 «Наукових записок з української історії» (ст. 111-125).

Питання функціонування законодавчої влади в Україні розглядали О. Бандурка, Ю. Древаль [87; 89], В. Борденюк [108], Ю. Ганжуров [88], Б. Дем'яненко [1], В. Єрмолаєв [90], Г. Журавльова [108; 110], В. Журавський [91-94], А. Заєць [95], В. Звірковська [96], В. Ковриженко [97], О. Коляструк [98], Л. Кривенко [99], А. Кудряченко [100], І. Кучеренко [101], О. Майборода [102], Н. Макаренко [103], Р. Максакова [104], Н. Мосюкова [105], Г. Нечипоренко [106], Н. Пеньковська [109], А. Погорєлова [110], О. Скребець [111], В. Шаповал [113-115], Ю. Шемшученко [116], О. Шморгун [117] та ін. [107-108; 112]. У роботах згаданих авторів змістовно охарактеризовано особливості розвитку парламенту й парламентаризму, їх вплив на систему державної влади і суспільно-політичне становище в Україні. До здобутків названих учених слід віднести визначення ролі Верховної Ради України в забезпеченні конституційного процесу та особливостей її впливу на формування конституційних засад держави; з'ясування проблем розподілу повноважень, правового становища парламенту та його суверенітету, формування процесуальних механізмів взаємовідносин з іншими інститутами влади; окреслення проблеми удосконалення парламентської діяльності, здійснення законодавчого процесу та реалізації українським парламентом на практиці європейських демократичних цінностей; розгляд теоретичних і практичних проблем розвитку культури парламентаризму в Україні.

Зокрема, В. Журавський висвітлив теоретичні й організаційно-правові проблеми становлення й розвитку українського парламентаризму від найдавніших часів до сучасності, від найпростіших форм представницького правління до формування Верховної Ради України на демократичних засадах. Дослідник проаналізував сучасний український парламентаризм як відображення єдності світового та європейського цивілізаційного й формаційного підходів, місце та роль українського парламенту в конституційній системі влади, розкрив структуру, описав особливості правового регулювання організації його діяльності, надав загальну характеристику компетенції Верховної Ради України [92]. Окрім того, ученим розкрито історичні засади українського парламентаризму; досліджено роль парламенту в зміцненні демократичних засад сучасного суспільства; висвітлено шляхи удосконалення діяльності українського парламенту [94].

Р. Максаковою ґрунтовно досліджено теоретичні проблеми установчої влади, її організації та реалізації в Україні; визначено проблемні питання теорії установчої влади, обґрунтовано виділення її видів і форм реалізації. Дослідниця проаналізувала конституційно-правове регулювання установчої влади в Україні від 1917 р. й до нашого часу, схарактеризувала її безпосереднє здійснення українським народом, а також реалізацію в діяльності органів публічної влади в Україні [104]. Н. Мосюковою проведено комплексне дослідження взаємозалежності та взаємовпливу суспільно-політичного життя, виборчого законодавства, виборчої кампанії й характеру діяльності парламенту. Дослідниця з'ясувала причини і напрями структурної еволюції парламенту, формування фракцій, дослідила динаміку взаємодії Верховної Ради України з вітчизняними політичними партіями, визначила критерії оцінки її діяльності, виявила фактори, які перешкоджали ефективнішій роботі парламенту [105]. Н. Мосюкова встановила, що, незважаючи на поступове посилення виконавчої влади впродовж 1990-х рр., в Україні збереглася певна рівновага між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Н. Пеньковська проаналізувала основні теоретичні підходи до процесу формування й діяльності політичних коаліцій, обґрунтувала типологію парламентських коаліцій в Україні, дослідила процес їх утворення та діяльності в умовах посткомуністичних трансформацій. Дослідницею визначено основні фактори впливу парламентської коаліції на процес урядування (політичні умови, правова база, рівень інституціоналізації органів влади, розвиненість горизонтальних і вертикальних комунікацій у політичному просторі); відзначено, що в сучасних умовах особлива роль належить комунікативному чиннику взаємодії парламентської коаліції та уряду, процесу політичної комунікації між парламентською коаліцією та виконавчою владою, парламентською опозицією, громадськими об'єднаннями, мас-медіа та політичними партіями. Н. Пеньковська обґрунтувала ґенезу парламентаризму в українській політиці, дослідила роль парламентської коаліції в урядуванні на різних етапах становлення державності [109].

Шляхи формування та функціонування виконавчої влади в Україні, визначення внутрішніх і зовнішніх чинників, що вплинули на процес її становлення, стали об'єктом дослідження таких науковців, як П. Бабич, Л. Биков, З. Борисенко, Г. Буянкіна, О. Воронько, Л. Дуб, С. Дубенко, С. Кадькаленко [118-119], К. Ващенко [127], В. Горбатенко [120], І. Дахова [121], П. Діхтієвський [122], А. Дуда [118-119; 135], Л. Дунаєва [123], В. Замніус [124], С. Кисіль [125], А. Коваленко [126], О. Кордун [127], М. Корнієнко [128], Т. Кравцова [129], О. Крупчан [130], І. Кульчій [136], М. Лациба [131], В. Малиновський [132], Р. Мартинюк [133], О. Муза [136], Н. Нижник [134136], О. Окопник [137], М. Ославський [138], Р. Павленко [127; 139], Є. Перегуда [140], О. Порфімович [141-142], О. Совгиря [143], О. Сушинський [144], В. Тужик [145], С. Чикурлій [146], В. Шаповал [147], В. Ярема [148]. Вітчизняними дослідниками розглянуто теоретичні й практичні проблеми формування та функціонування виконавчої влади в Україні, розкрито питання її становлення, розвитку й ресурсного забезпечення, теоретико-правові засади виконавчої влади з використанням нових методологічних підходів. Науковцями приділено особливу увагу громадянину України як суб'єкту та об'єкту влади; висвітлено нові аспекти адміністративно-правових форм діяльності органів виконавчої влади України [118-119]. У науковій записці «Засоби подолання кризових явищ у системі державного управління: світовий досвід і Україна» [120] вітчизняні вчені зазначили, що система органів виконавчої влади в Україні потребує належного врахування апробованих європейським досвідом принципів і стандартів щодо інституційних і процесуальних засад функціонування публічної адміністрації (вітчизняний аналог - органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування), заснованої на фундаментальних цінностях свободи, демократії та верховенства права. Неодмінною характеристикою демократизації суспільства виступає належне урядування. У національних історичних і політико-правових дослідженнях переважною мірою розглядається шлях розвитку споріднених з урядуванням концепцій (менеджеріалізму, адміністрування, управління тощо) у передових країнах світу, що потребують подальшого вивчення та формулювання відповідних пропозицій і рекомендацій щодо використання у вітчизняному правовому регулюванні [120, с. 49]. Група авторів під керівництвом В. Горбатенка зазначила, що складність запровадження в Україні принципів демократичного врядування обумовлюється, окрім термінологічно- пізнавальних аспектів, низкою об'єктивно існуючих факторів, що перешкоджають процесові: високим рівнем корупції, спротивом проведенню демократичних реформ, у т. ч. адміністративно- правового спрямування в середині апарату державного управління, застарілістю поглядів і підходів до управління як серед державних службовців, так і серед учених, дослідників; упередженим ставленням до пропонованих моделей реформ [120, с. 50].

Т. Кравцова розкрила правові засади провадження державної регуляторної політики органами виконавчої влади, описала адміністративно-правову природу їхньої діяльності в сфері економіки та визначила напрями реформування [129]. У колективній монографії «Виконавча влада в Україні: реформування та перспективи» [136] автори проаналізували становлення та функціонування органів виконавчої влади за умов адміністративної реформи в Україні, розкрили сутність і принципи реформування органів виконавчої влади в державі, розглянули судовий контроль як фактор оптимізації їх реформування, ризики і прогнози у процесі реформування вітчизняних органів виконавчої влади.

Є. Перегуда [140] на основі використання здобутків неоінституціоналізму дослідив політичні механізми взаємодії органів виконавчої влади на етапах становлення державної незалежності України. Він розробив циклічну модель історичного розвитку системи органів державної влади і рекомендації щодо вдосконалення процесів взаємодії органів виконавчої влади України, здійснив аналіз особливостей взаємодії органів виконавчої влади України на сучасному етапі державотворення, розглянув відносини між центральними органами виконавчої влади і запропонував основні напрями їх модернізації. Дослідник зазначив, що особливістю пострадянських країн (зокрема, України) стало те, що акцент на політиці децентралізації та деконцентрації повноважень робився на пізніших етапах їх розвитку, після того, як на етапі становлення держави відбулася консолідація державної влади і централізація механізмів державного управління, зокрема тих сил, які виступили політичним фундаментом вищих органів державної влади. Становлення виконавчої влади в Україні в роки незалежності відбувалося в руслі модернізації суспільства загалом, спричиненої як об'єктивними обставинами, так і суб'єктивними інтересами політичних акторів. Є. Перегуда зазначив, що, з одного боку, вона була зумовлена технологічною відсталістю економіки, інших сфер суспільної життєдіяльності, нездатністю України конкурувати з іншими країнами, що створювало реальні загрози виживанню в умовах глобалізації. З іншого боку, модернізацію підштовхнула ліберальна бюрократія, представники якої прагнули конвертувати свої посади в економічні переваги, захопити активи в економіці та інших сферах і таким чином встановити й посилити контроль над суспільством. У сфері виконавчої влади ідеологія неолібералізму, що стала ідеологією суспільних перетворень (особливо на першому її етапі), передбачала впровадження концепції розподілу функцій державної влади між її гілками, організаційне відокремлення місцевих органів виконавчої влади від місцевого самоврядування тощо [140, с. 338]. Учений аргументував думку, що 1990-- 2000-і рр. стали (мовою історичного неоінституціоналізму) «критичним моментом», коли здійснювався вибір моделі виконавчої влади. У перші роки незалежності відбувалася конкуренція різних моделей взаємодії центральних і місцевих органів влади. У цей час сильні позиції мали противники організаційного відокремлення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, які виступали за збереження вертикалі цих органів за радянським зразком (під керівництвом Верховної Ради), були прихильниками підпорядкування парламентові уряду України, обмеження повноважень президентської влади [140, с. 339]. На середину 1990-х рр. остаточний вибір було зроблено на користь президентсько-парламентської республіки, розбудови вертикалі місцевих органів виконавчої влади, організаційно відокремлених від органів місцевого самоврядування та підпорядкованих вищим органам виконавчої влади, розбудови вертикалі центральних органів виконавчої влади [140, с. 340].

Є. Перегуда зазначив, що взаємодія між органами виконавчої влади різних рівнів стала складною системою, яку формували взаємодії в багатокутнику Президент України - Кабінет Міністрів України - центральні органи виконавчої влади (їхні територіальні підрозділи) - місцеві державні адміністрації (їхні підрозділи). Перевага, яка була надана саме такій конструкції, зумовлювалася як національними традиціями, так і співвідношенням політичних сил цих років. Якщо за радянських часів основним політичним механізмом взаємодії органів державної влади була політична монополія КПУ, то в нових умовах новою «керівною силою» став Президент України (вітчизняний парламент не міг виконати цю роль через фрагментованість депутатського корпусу), який мав прямий мандат населення України і проголосив ідеологію неоліберальних реформ, які задовольняли інтереси бюрократії як головної рушійної сили модернізаційних перетворень [140, с. 340]. Аналіз функціонування виконавчої влади в умовах дії редакції Конституції України 2004 р. засвідчив, що тенденцією розвитку механізмів взаємодії органів виконавчої влади стала концентрація політичного впливу. Це сприяло збільшенню ролі середнього шару управління, який асоціюється з посадами віце-прем'єрів, і зменшенню ролі нижньої ланки. Такий стан, на переконання дослідника, відповідає об'єктивному процесу зростання ролі координаційних механізмів у діяльності органів виконавчої влади [140, с. 343]. Не зважаючи на те, що централізована модель виконавчої влади себе вичерпала, домінантні у 2000-х рр. партійно-політичні механізми за незмінності моделі регіональної влади не забезпечили набуття виконавчою владою нової якості та становлення динамічної системи взаємодії її органів. Зростання ролі уряду та центральних органів виконавчої влади у програмуванні діяльності місцевої влади не усунуло надцентралізації системи влади [140, с. 343].

У сфері взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також взаємодії органів державної влади з органами місцевого самоврядування вітчизняні дослідники вважають доцільним: 1) при розробці проекту реформи регіонального управління зосередити увагу на визначенні переліку повноважень, які можуть бути делеговані від органів виконавчої влади виконавчим органам обласних і районних рад; 2) чіткіше регламентувати порядок ініціювання звільнення голів місцевих державних адміністрацій з посад обласними й районними радами і прийняття відповідних рішень щодо звернення до Президента України; 3) законодавчо обмежити частку державних асигнувань у структурі місцевих бюджетів; 4) упровадити кадрові реєстри на обласному й районному рівнях, а відповідність за їх формування покласти на місцеві державні адміністрації [140, с. 348]. історіографія вітчизняний влада дискурс

О. Порфімович проаналізувала зв'язок політичної культури й іміджу органу державної виконавчої влади, запропонувала підхід, за якого політичний імідж органу державної виконавчої влади формується під впливом різноманітних чинників: політичної культури його першої особи, політичної етики, етикету, коректності, відповідальності. Дослідниця показала, що за умов недостатньої сформованості громадянського суспільства в Україні, функції креатора носія та провідника політичної культури має виконувати держава (в особі органів виконавчої - перш за все центральної влади) [141-142]. В. Яремою дослідницьку увагу до інституту уряду в українській науці показано в кількісному та якісному вимірах, висвітлено результати контент- аналізу назв дисертацій за ключовими словами: «уряд» («Кабінет Міністрів України»), «держава», «управління», «політика» і «влада» [148].

Незважаючи на потужний масив наукових публікацій і досліджень, присвячених проблемам функціонування виконавчої влади, взаємодії її інститутів із законодавчою владою тощо, значно менше уваги науковцями приділено діяльності урядів незалежної України, що обумовлюється здебільшого тривалий час законодавчо не визначеним статусом, доволі частими змінами урядів і відносно закритим характером урядової діяльності. У той же час політичні і правові аспекти законодавчого визначення статусу Кабінету Міністрів України й центральних органів виконавчої влади, їхньої еволюцію, питання парламентської відповідальності уряду розглядалися в працях В. Замніуса [124], В. Кампо [8], М. Корнієнка [128], С. Лавренюка [149], Р. Павленка [139] та ін.

Феномен президентської влади в Україні став предметом ґрунтовного дослідження таких науковців, як В. Андрущенко, М. Михальченко [59], С. Балан, А. Коваленко, І. Кресіна [164], І. Батракова [150], Д. Бєлов, Ю. Бисага [151], В. Врублевський [152], А. Гальчинський [153], Б. Дем'яненко, В. Дем'яненко [154-155], О. Долженков [156], О. Дудник [157], М. Жулинський, О. Сліпушко [158], М. Кармазіна [159-160], Т. Кіс [161], Н. Кононенко [162], І. Костицька [163], Л. Кривенко [165], А. Кудряченко [166], В. Литвин [167], Ю. Луканов [168], В. Мельниченко, Н. Плахотнюк [169], С. Серьогіна [170], Ю. Стасюк [171], В. Сухонос [172], М. Томенко [173], В. Шаповал [13], В. Шатіло [174]. Ними простежено генезис інституту президентства в Україні в контексті європейської та світової демократичної практики; виокремлено позитивні й негативні риси президентської каденції Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка; визначено основні чинники, необхідні для зміни існуючої системи влади в Україні [58; 60; 154-155]; розглянуто проблеми, пов'язані з походженням, розвитком і поширенням на планеті інституту президентства [60]. Здійснений аналіз президентських каденцій Л. Кравчука, Л. Кучми, В. Ющенка дав підстави зробити висновок, що, по-перше, у виборі моделі президентства в Україні немає чітких орієнтирів; по-друге, зберігається розрив між конституційними нормами і фактичним становищем Президента України в системі органів державної влади, інститут президентства в Україні нині є гіпертрофованим: у своїй поточній діяльності він виходить за межі наданих йому повноважень; по-третє, очевидною є неефективність політичних інститутів, оскільки не визначена мета модернізаційного курсу країни; по-четверте, в Україні спостерігається слабкість національної ідентичності, що впливає на становлення інституту президентства (громадяни ідентифікують Президента України не з національним, а регіональним лідером); по-п'яте, залишається невизначеною подальша траєкторія розвитку інституту президентства (чи відбуватиметься його демократизація, чи він дрейфуватиме в напрямі авторитаризму, поширеному на пострадянському просторі) [155].

Проблеми формування української судової системи періоду незалежності, функціонування судової гілки влади досліджували В. Бойко [175], Л. Вінокурова [176], Р. Куйбіда [177], М. Куцин [178], Л. Москвич, С. Подкопаєв [179], В. Паліюк [180], С. Прилуцький [179; 181], І. Рекецька [182], І. Севостьянова [183], В. Стефанюк [184], А. Стрижак [185], В. Сухонос [187], В. Татаренко [188], І. Туркіна [189-190], Ю. Чуприна [191] та ін. [107; 186]. На сторінках їхніх наукових праць відображено політологічну експлікацію місця та ролі судової влади у процесі діалектичної взаємодії громадянського суспільства та держави в сучасній Україні; запропоновано визначення судочинства як правового механізму контролю громадянського суспільства за владою; виявлено особливості взаємодії судової влади і громадянського суспільства в сучасній Україні порівняно із загальносвітовими закономірностями [176]; аргументовано тезу, що судова влада часто уповільнює темпи політичних змін, запропонованих політичними системами, які перемогли на виборах, доти, поки ці зміни не будуть відзеркалювати інтереси більшої частини суспільства; обґрунтовано висновок, що адміністративне судочинство в Україні варто організувати відповідно до вимог доступності правосуддя для громадян, а також незалежності суддів від незаконного впливу з боку органів влади й високопосадовців [182]. І. Туркіна приділила увагу судовій владі як соціальному феномену, запропонувала форми здійснення державного управління в сфері забезпечення діяльності судової системи [190].

Заслуговують на увагу слушні підходи і висновки дослідників про те, що сучасний етап розвитку системи правосуддя характеризується відсутністю системного й узгодженого бачення подальшого проведення й завершення судової реформи. Як зазначав В. Бойко, часто науці відводиться лише теоретичне обґрунтування вже здійснених заходів. За таких умов законодавство і практика випереджають доктрину, а роль науки нівелюється і зводиться лише до коментування. Такий висновок ученого ґрунтується не тільки на опрацюванні новітньої української історіографії з проблем правосуддя, а й на вивченні законотворчої діяльності парламенту та з'ясуванні наукових розробок із судової проблематики [175, с. 8].

Размещено на Allbest.ru