Інформаційний вимір гібридної війни
Планування, підготовка та ведення гібридної війни. Стратегічне використання засобів масової інформації з метою впливу на політичні переконання іноземних аудиторій. Анексія територій, на яких Росія має життєво важливі інтереси, прихильне населення.
| Рубрика | Политология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 21.07.2018 |
| Размер файла | 87,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Так, під час опитування, проведеного серед росіян у 2015 році, виявилося, що більшість людей радше не вірять заявам свого уряду щодо присутності російських солдатів у Криму, ніж погоджуються з такими заявами. Однак навіть ці скептики вважають, що Москва змушена надавати неправдиву інформацію з огляду на несприятливі обставини, у яких опинилась Росія. Поширена думка про те, що інтереси Росії та Заходу не співпадають, легітимізує обман на нижчому рівні та послаблює соціальний запит на те, щоб знати «правду». Також відсутня єдина істина (як у 1990-х роках), і багато телеглядачів, читачів газет і користувачів мережі Інтернет у різних країнах можуть обирати ту істину, яка їм найбільше до вподоби. Додайте до цього той факт, що уряди навчилися краще контролювати спектр наративів у ЗМІ, до яких їх громадяни мають легкий доступ, що дає їм змогу представляти різні версії «реальності» для різних аудиторій удома та за кордоном.
Україна стала жертвою цього світоглядного розколу між Заходом і «російським світом». Країна постала перед дилемою, подібною до тієї, з якою мали справу республіки Балтії-Естонія та Латвія: російськомовне населення, яке зазнає впливу російських ЗМІ, відчуває себе виключеним із політичного життя, що зумовлює процес його відчуження. Виправдовуючи постфактум свою інтервенцію в Крим і на Донбас, Росія стверджує, що деякі елементи протестного руху Євромайдану в 2013-2014 роках використовували символи, пов'язані з нацизмом. Ще одним приводом для вторгнення називають несвоєчасні зміни до українського законодавства, які могли призвести до маргіналізації російськомовного населення. Підживлюючи політичну дистанцію між занепокоєними своїм іміджем західними урядами та Києвом, Москва дбає про те, щоб Україна не одержувала активну іноземну допомогу для відновлення своєї територіальної цілісності. Отже, питання військового розв'язання конфлікту залишатиметься невизначеним, доки український політикум спершу не усуне дефіцит «м'якої сили» як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні. На сьогодні про цей аспект протидії гібридній війні говорять мало. Окремі успіхи, такі як перемога Сусани Джамаладінової (більше відомої під сценічним псевдонімом Джамала) на «Євробаченні 2016» із піснею «1944», є недостатніми для того, щоб замінити послідовну політику. Вони нейтралізуються контрприкладами, такими як заборона на в'їзд прикутій до інвалідного візка Юлії Самойловій, російській учасниці «Євробачення 2017», яке проводилось у Києві. Хоча українська влада посилалась на національне законодавство, яке забороняє несанкціонований в'їзд до Криму (Ю. Самойлова виступала там після його анексії Росією), негативного резонансу серед інших учасників пісенного конкурсу уникнути не вдалося.
Як і східні члени Європейського Союзу (далі ЄС), Україна розглядає націоналізм більше в етнічній, ніж у цивільній площині. Деякі науковці стверджують, що по річці Ельбі проходить межа між двома політичними культурами в Європі традиційними й консервативними суспільствами на сході та ліберальними й асимілятивними суспільствами на заході. Росія представляє себе як бастіон консервативних цінностей, тоді як ЄС виступає за мультикультуралізм. Будь-яка дія (не важливо, санкціонована державою чи ні), що веде до відчуження російськомовного населення в Україні, не робить країну безпечнішою, натомість відштовхує ЄС від України. У час, коли Київ зазнає торговельних втрат унаслідок складних відносин із Москвою, важливо продемонструвати культуру політичної інклюзивності, щоб залучити інвестиції ЄС до України. Інакше навіть найактивніші зусилля зі зміцнення економіки країни даватимуть невтішні результати. Це вже підтверджується млявим темпом інвестицій ЄС в Україну з 2014 року. Первісні надії на те, що європейські компанії побудують нові ринки в країні, згасли. Проте українська промисловість вважається конкурентоспроможною завдяки своєму низькому рівню собівартості. Крім того, країна зберігає свою головну привабливість як джерело сільськогосподарської продукції. Єдиний спосіб змінити цю ситуацію посилити боротьбу з корупцією, підвищити прозорість та, що найважливіше, продемонструвати те, що ризик ескалації конфлікту зменшується. Це потребуватиме проведення інформаційної кампанії, націленої на населення не підконтрольних уряду територій.
Мислити стратегічно, а не тактично
Тим, хто скептично ставиться до політики асиміляції, буде корисно ознайомитися з інформаційними аспектами російсько-грузинської війни 2008 року. На рівні щоденних репортажів ЗМІ Тбілісі швидше, ніж Москві, вдавалось представляти міжнародним журналістам свою версію подій у театрі бойових дій. На політичному рівні Грузія знайшла співчуття, поставши таким собі Давидом перед російським Голіафом. Однак ці короткострокові тенденції не мали тривалого ефекту. Після того, як початкове обурення стихло, Захід повернувся до стану майже нормальних відносин із Росією, полишивши Грузію саму на себе. Як це сталося? Відповідь полягає в тому, що Росія, заявивши про захист громадян у сепаратистських анклавах Грузії, частково перебрала на себе потік співчуття, виставивши Грузію винуватцем воєнних дій. Більшість західних оглядачів погоджуються з тим, що хоча реакція Росії була непропорційною, Грузія несла певну відповідальність за конфлікт. Розпочатий нею наступ на Абхазію та Південну Осетію було сприйнято як провокативний, незважаючи на те, що російсько-грузинські відносини почали погіршуватись ще за декілька місяців до того. Чи то Грузія фактично розпочала воєнні дії, чи то вона намагалась попередити вступ Росії на сепаратистські території, уже неважливо. Сама лише наявність власників російських паспортів на грузинській землі та застосування Тбілісі військової сили поблизу них дали Москві технічний привід стверджувати, що ця інтервенція була продиктована гуманітарними поривами. Війна, яка спалахнула в результаті цього, довела, що в разі виникнення складної регіональної кризи, яка не зачіпатиме життєво важливі інтереси Заходу, у західному політичному дискурсі не знайдеться місця для будь-якої ескалації, навіть якщо вона продиктована (за офіційною версією) самообороною.
До того ж стримування сторін від ескалації не супроводжується спробами об'єктивно розподілити відповідальність за кризу. Оскільки вважається, що російські експерти мають краще розуміння політики на пострадянському просторі, ніж нейтральні фахівці за межами регіону, їх обов'язково запрошують західні ЗМІ, щоб дізнатись про їхнє бачення під час випусків новин. Навіть якщо їхні заяви є ідеологічно викривленими, схильність професійної журналістики до дотримання «наукового методу» означає, що до їхніх думок будуть ставитись так само, як і до думок іноземних критиків Росії. Лише в тих випадках, коли Росія діє безпосередньо всупереч конкретним західним інтересам, західні ЗМІ активізують свої зусилля, щоб з'ясувати суть сумнівних тверджень.
За такої ситуації головною сильною стороною Москви є стратегічне терпіння. Її активні дії є кінцевою стадією більш тривалого процесу, що може розвиватись роками. Литовський учений Агнія Грігас поділила цей процес на сім стадій, демонструючи те, яким чином тверда та м'яка сили можуть поєднуватись для формування «розумної сили»:
1) поширення м'якої сили через такі організації, як Фонд «Русский мир»;
2) адвокація російських співвітчизників, маргіналізованих у країнах, де вони проживають;
3) політична мобілізація співвітчизників із метою посилення їхніх зв'язків «с Родиной» (історичною батьківщиною);
4) «паспортизація» співвітчизників, інколи всупереч місцевому законодавству;
5) інформаційна війна або пропаганда, яка набула нового значення з 2000 року;
6) фізичний захист співвітчизників перед загрозою для них самих і для їх майна;
7) анексія територій, на яких Росія має як життєво важливі інтереси, так і прихильне населення.
Хоча Крим залишається єдиним прикладом, коли було пройдено всі сім стадій (в інтерпретації А. Грігас), конфлікт на Донбасі містить елементи багатьох із них. Критичний перехід відбувається між стадіями 5 та 6, коли перші «зелені чоловічки» з'являються на території громади з метою її захисту шляхом захоплення урядових будівель для передання влади. Це відбувається лише тоді, коли Москва може правдоподібно стверджувати події постфактум, що вона діяла від імені громади, яка опинилась у небезпеці. За відсутності будь-якої загрози процес «повернення в лоно імперії», описаний вище, не зможе дійти до точки, коли залучення збройних сил можна буде виправдати. З іншого боку, більшість дій, наведених у стадіях 1-5, застосовують також інші великі держави з метою поширення свого впливу за кордоном. Винятком є «паспортизація» в країнах, де заборонене подвійне громадянство. Отже, будь-якій країні, що є ціллю ведення гібридної війни, важко прямо протидіяти м'якій силі з-за кордону, окрім як шляхом пристосування власної політики для спротиву майбутньому військовому варіанту. анексія гібридний війна масовий
Ключ до вирішення цієї проблеми, імовірно, можна знайти у вдалому використанні розриву між «м'яким» і «твердим» типами сили, завдяки чому запобігти розвитку стадій 6 і 7, описаних вище. Зазвичай м'яка сила є радше інклюзивною, ніж ексклюзивною. Вона спрямована на приваблення представників інших культур шляхом пропонування їм знань і перспектив, яких вони не знаходять у своїх суспільствах, проте які можуть бути корисними в розвитку зазначених суспільств. Під час холодної війни як США, так і Радянський Союз стверджували, що їхні моделі державного управління найкраще підходять для людства загалом. Вони не стверджували, що капіталізм є найкращою системою лише для Америки або що соціалізм підходить виключно для Радянського Союзу й більше нікого. Тепер ситуація змінилася. Росія позиціонує себе як ексклюзивну домівку для російськомовного населення й співвітчизників та виправдовує застосування твердої сили (здебільшого військової, проте також економічних стимулів і погроз) для їх «захисту». Її м'яка сила охоплює набагато меншу демографічну базу, ніж Радянський Союз під час холодної війни. Ця ексклюзивність потребує більш традиційного (та інклюзивного) підходудо м'якоїсили.
Щодо України пріоритетною метою заходів із протидії гібридній війні має бути запобігання погіршенню суспільних діалогів до точки спалаху насильства між групами громадян. Це позбавить Росію змоги заявляти про потребу в більш відкритому «захисті» російських співвітчизників у країні. Водночас може бути запущено процес протидії інформаційній війні з боку Москви шляхом висвітлення інтеграційних заходів, яких Київ вживає з метою нівелювання впливу стадій 1-5.
Запровадження культури відкритих дебатів
З пропагандою можна вести боротьбу шляхом контрпропаганди, однак коли головною аудиторією є власне населення, процес донесення ідей повинен узгоджуватись із фактами. Багато чого залежить від того, чи аудиторія справді зацікавлена в дебатах або ж більша її частина бажає лише розваг, замаскованих під «новини». В останньому випадку необхідні освітні заходи, орієнтовані на розвиток індивідуалістської й критичної оцінки. В іншому разі будь-які ідеї сприйматимуться або викидатимуться на основі колективістського «групового мислення». Вони не приведуть до фактичної трансформації думок.
У цій площині варто процитувати Вікінтаса Пугачаускаса, литовського журналіста, який у 2015 році написав чудову статтю до дебютного номера журналу «Journal on Baltic Security». Він стверджує (ми доповнили подекуди зазначене твердження, за потреби В. Ч., П. М.), що багато хто на Заході вдається до інтелектуальної традиції самокритики. їх бажання піддавати сумнівам статус-кво доходить до того, що вони спираються на російську пропаганду для того, щоб дізнаватись про помилковість дій своїх урядів. Це частково зумовлене відразою до упередженості, притаманної західним ЗМІ. Навіть у такому разі з огляду на індивідуалістичний характер західного суспільства інсинуатори все одно застосовують процеси критичного мислення для формування в цільової аудиторії суб'єктивної оцінки, упередженої до їх урядів.
В. Пугачаускас зауважує, що натомість аудиторії в традиційній радянській/російській сфері впливу не є схильними до критичної оцінки репортажів ЗМІ. Вони або категорично відкидають усю інформацію, джерелом якої є ЗМІ, або сприймають її без незалежного осмислення. Така ситуація є спадком тоталітаризму. У суспільствах, таких як держави Балтії, де суспільна думка поляризована між тими, хто шукає тісніших зв'язків із Росією, та тими, хто бажає від неї дистанціюватися, брак критичного мислення є шкідливим. Це збільшує суспільні розриви, що активно використовуються в московській так званій «доктрині Караганова». Цю доктрину було запропоновано в 1992 році, вона ознаменувала початок кремлівських зусиль із використання зв'язків з етнічними росіянами та російськомовним населенням у Східній Європі з метою висунення вимог щодо їх політичної ідентичності. Згідно з її положеннями співвітчизники є потенційним іноземним активом за умови, що вони мешкають за кордоном і не інтегруються в приймаючі суспільства. Упродовж2000-х років цей парадоксальний підхід довів свою сталість, оскільки ціни на вуглеводні давали Москві змогу виглядати вартовим регіонального благополуччя. Співвітчизники радо відгукнулись на можливість поновлення своїх зв'язків із батьківщиною в надії одержати привілейований доступ до можливостей для бізнесу. Однак унаслідок рецесії й фінансової кризи 2008-2010 років відбулися дві зміни. По-перше, на перший план вийшли соціальні розриви між не російськомовним місцевим населенням та російськомовним населенням, при цьому останні опинились у невигідних умовах через свою меншу чисельність. По-друге, програми російських ЗМІ в Східній Європі набули значного поширення, оскільки національні мережі не могли забезпечити продукцію подібної якості, а перегляд західноєвропейських програм обходився занадто дорого. Отже, у той час як російська діаспора зазнавала дедалі більшої маргіналізації, психологічний вплив на неї з боку Росії збільшувався. Цей збіг обставин відіграв значну роль у збільшенні потужності російської гібридної війни проти України на її ранніх стадіях, доки події в Києві в 2013-2014 роках не змусили Москву зайняти більш відкриту позицію.
В. Пугачаускас припускає, що дихотомічний характер східноєвропейського медійного клімату (сліпа довіра проти підсвідомої підозри) веде до формування світогляду за принципом «переможець забирає все». Щоб усунути таку поляризацію, пострадянські держави повинні подолати менталітет за принципом «так або ні», що глибоко вкорінився в їхній політичній свідомості за десятиліття тоталітарного правління. Натомість вони мають прагнути до наслідування західних журналістських практик, що полягають у забезпеченні балансу поглядів і репрезентативності. Скептики можуть стверджувати, що такі методи практики в разі їх застосування в Україні сприятимуть поширенню російської дезінформації, якій необхідно протидіяти за допомогою політики цензури та контролю ідей за принципом «згори донизу». Однак вони не враховують той факт, що навіть західні ЗМІ ретельно аналізують заяви, зроблені ворожими іноземними суб'єктами, готуючи репортажі з питань національної безпеки. Об'єктивність не означає брак патріотизму. Лише тоді, коли західні канали новин висвітлюють далекі від них конфлікти, що не знаходять відгуку в серцях їхніх співгромадян, їх редакторський склад нехтує повним дослідженням точності заяв протиборчих сторін. На жаль, для більшості країн Європи воєнні дії на Донбасі є другорядною проблемою. Проте для самих українців ця проблема є реальною й нагальною. Запровадження західних стандартів професійної журналістики не є загрозою для української національної самосвідомості. Навпаки, це допоможе Києву заручитись додатковою довірою шляхом демонстрації його готовності до протиставлення дезінформації реальних фактів.
Війна за серця та думки є важливішою, ніж фізична війна
Можливо, найважливіше, про що Україна має пам'ятати, це те, що її західні партнери (як трампівська Америка, так і провідні держави члени ЄЄ) залишаються відкритими у своєму ставленні до Росії. Розмови щодо надання Україні летальної зброї зустрічають суворий спротив у деяких європейських колах, які вважають нинішні події на Донбасі здебільшого російсько-українським конфліктом або взагалі внутрішньою справою, у яку ЄЄ не варто втручатись. Отже, після того, як ЄЄ певною мірою посприяв погіршенню відносин між Москвою та Києвом (як окремо зазначали науковці, такі як Еліас Гьотц і Джеффрі Прідхем), він тепер поступово обмежує умови своєї підтримки Києва. У разі односторонньої ескалації воєнних дій із боку України Захід, імовірно, знайде в цьому для себе виправдання, щоб зняти із себе відповідальність замість підтримки відновлення її територіальної цілісності. Для того щоб утримувати європейських партнерів на своєму боці, Україні необхідно зосередити увагу на завоюванні сердець і думок на Донбасі та в Криму. На щастя, це можна зробити без фізичного контролю над територією. Як показує успіх власної інформаційної війни Росії, яку вона вела в роки, що передували Євромайдану, такі заходи потребують тривалих часових меж і певної винахідливості, щоб достукатись до цільової аудиторії.
Стартовим кроком України стало інвестування в телевізійні трансляції на тимчасово окупованих і не підконтрольних уряду територіях. Однак унаслідок технічних обмежень обладнання, що використовується для цього, телевізійна вежа, розташована в контрольованому сепаратистами Донецьку (друга за висотою в Україні), усе ще пригнічує сигнал більшості трансльованих програм. Рішенням Києва стала заборона деяких російських телеканалів і сайтів соціальних мереж, однак це не справило значного впливу на непідконтрольні території. Навпаки, це зумовило побічні наслідки (більшою мірою подразливий фактор, ніж серйозна перешкода), що полягають утому, що деякі західні неурядові організації, такі як «Human Rights Watch», критикують Україну за обмеження свободи слова. Так само Угорщина скористалася проблемою переведення навчання в школах на українську мову, щоб висловити протест проти очевидної маргіналізації угорської меншини в Україні. Згідно із заявами
Будапешта він чинитиме перешкоди на шляху інтеграції України до ЄС у разі реалізації таких заходів. Отже, навіть найпростіші внутрішні ініціативи з розбудови нації наштовхуються на опір груп, які не мають стосунку до сепаратистів і Росії.
Щоб достукатись до аудиторій, які є ворожими чи байдужими, українські ЗМІ повинні пропонувати не лише новини щодо поточних справ, а й розважальний продукт високої якості, причому бажано місцевими мовами, якими б вони не були. Зробити це буде дуже важко через брак фінансування. Росія наразі виділила еквівалент 1,2 млрд дол. на свою контрольовану державою медіаіндустрію, тоді як Україна мізерні 76 млн дол. Навіть якщо не звертати уваги на потребу в послідовних економічних реформах і політичній роз'яснювальній роботі на непідконтрольних територіях, фактом залишається те, що Києву потрібно зменшити свою залежність від фінансової підтримки Заходу. Надії, які висловлюються в певних колах, про те, що США або ЄС можна переконати в необхідності прийняття пакету допомоги типу Плану Маршалла, який би сприяв економічному відновленню Донбасу, найімовірніше, навряд чи справдяться. Натомість Україні потрібно знайти власний шлях до завоювання сердець населення, розпочавши з комунікації з ним в ефірі.
Таким чином, значні інвестиції, зроблені Росією у формування міжнародного дискурсу щодо України, не допускають успішне військове вирішення конфлікту Києвом. Для того щоб хоч якось наблизитись до повернення своїх територій на Донбасі, український уряд повинен мислити, орієнтуючись на довгострокову перспективу. Варто зосередити зусилля на тому, щоб відмежуватись від Росії в інформаційній сфері, а не наголошувати на близькості власної політичної культури з політичною культурою ширшого пострадянського простору. В умовах, коли ЄС залишається економічно відстороненим, незважаючи на риторичні заяви про підтримку, США впадають в ізоляціонізм, а Китай намагається відвернути увагу Вашингтона від Південно-Східної Азії, уникаючи критики Росії, альтернатив залишається небагато. Визнання того факту, що навіть якщо насіння гібридної війни походить із-за кордону, то його руйнівний вплив може дати паростки лише в родючому ґрунті, не є політично простим. Щоб зробити такий ґрунт несприйнятливим до іноземних махінацій, необхідно опанувати мистецтво формування наративу. Це потребує радше стратегічного, ніж тактичного підходу, коли ЗМІ використовуються лише як канал для дезінформації. Зрештою, це потребує перетворення України на інклюзивну державу.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
- Пріоритети партнерства зі Сполученими Штатами Америки в контексті посилення обороноздатності України
Розгляд сучасних пріоритетів стратегічного партнерства України зі Сполученими Штатами Америки у сфері безпеки і оборони в контексті гібридної війни. Аналіз положень безпекової політики США, викладених в оновлених редакціях стратегічних документів.
статья [24,8 K], добавлен 11.09.2017 Інформаційна війна як цілеспрямовані інформаційні впливи, що здійснюються суб’єктами впливу на об'єкти впливу з використанням інформаційної зброї задля досягнення мети. Принципи її ведення, аналіз технологій. Вплив на розвиток міжнародних відносин.
дипломная работа [189,7 K], добавлен 11.10.2014Характеристика поняття електоральної поведінки як найбільш розповсюдженої форми політичної участі; особливості і чинники її формування в Україні. Визначення впливу на волевиявлення виборців засобів масової інформації та ідеологічних преференцій населення.
статья [16,7 K], добавлен 26.07.2011PR як суспільне явище та його застосування у політичних процесах. Дослідження сфери політичних комунікацій. Роль впливу політичного PR на електоральну поведінку. Місце ЗМІ у політичному PR. Специфіка діяльності окремих галузей засобів масової інформації.
курсовая работа [89,2 K], добавлен 24.11.2010Аналіз норм законодавства про вибори та його складової - підінституту інформаційного забезпечення. Основні цілі та види інформування виборців. Проблемні питання регулювання ролі та функцій засобів масової інформації у процесі інформаційного забезпечення.
статья [20,5 K], добавлен 13.11.2017Сутність політичного тероризму, його психологічна і ідеологічна складові. Інформаційні технології у терористичній і контр-терористичній діяльності. Політико-правове регулювання боротьби з тероризмом, роль засобів масової інформації у цьому процесі.
автореферат [46,7 K], добавлен 11.04.2009Засоби масової інформації як невід’ємна складова інформаційного простору держави, що здійснює вплив на всі сфери життя суспільства. Ідея надання Закарпатській області автономного статусу - одне із найбільш популярних гасел русинських організацій.
статья [30,2 K], добавлен 31.08.2017Типи політичних режимів (типи влади). Демократія як система цінностей. Становлення демократії в Україні. Громадянство і громадянськість. Компетентність і відповідальність. Конституція. Свобода совісті. Свобода слова, вільні засоби масової інформації.
реферат [30,5 K], добавлен 14.01.2009Політичний режим як сукупність засобів, за допомогою яких правлячий клас здійснює економічну і політичну владу у суспільстві. Динамічний аспект політичної системи. Тоталітарний, авторитарний, демократичний, анархічний, охлократичний політичні режими.
реферат [15,6 K], добавлен 10.03.2010Особливості законодавчого процесу Чехії, повноваження Президента. Судова влада та Уряд. Політичні партії та засоби масової інформації в політичній системі суспільства. Партійно-політичний спектр чеського суспільства, його політико-електоральний аналіз.
реферат [34,0 K], добавлен 11.06.2011Сутність політичної ідеології - системи концептуально оформлених політичних, правових, релігійних уявлень, поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей. Консерватизм, лібералізм, фашизм, як політичні ідеології.
реферат [37,0 K], добавлен 13.06.2010Суть і зміст цивільного контролю над збройними силами. Причини дестабілізації цивільно-військових відносин. Суб’єкти цивільного контролю над воєнною організацією і правоохоронними органами держави. Форми взаємозв’язку армії та засобів масової інформації.
курсовая работа [39,9 K], добавлен 04.01.2009Міжнародний комуністичний рух після Другої світової війни. Посилення кризових явищ в країнах "реального соціалізму". Міжнародний соціал-демократичний рух. "Політика прибутків" правлячих партій. Масові демократичні рухи, їх роль в житті різних країн світу.
контрольная работа [38,4 K], добавлен 26.06.2014Типологія політичних партій. Політичні партії та громадсько-політичні організації і рухи. Сутність та типи партійних систем. Функції громадсько-політичних організацій та рухів. Основні причини виникнення партій та ефективність їх впливу на суспільство.
реферат [24,3 K], добавлен 13.06.2010Роль комунікативних процесів у політичному житті як соціальної взаємодії через повідомлення, яке стосується управління і здійснення влади. Вплив засобів масової інформації на погляди суспільства. Політичне маніпулювання та можливості його обмеження.
реферат [34,0 K], добавлен 30.04.2011Створення спеціальних державних органів, які виконували функції по забезпеченню пропагандистської діяльності за кордоном. Використання радіоефіру, надсилання листівок військовому та місцевому населенню супротивника. Управління воєнною інформацією.
статья [30,9 K], добавлен 06.09.2017Польща як одна з країн постсоціалістичної Європи, сучасна територія якої сформувалася після Другої світової війни. Поняття політичної системи, її елементи. Сучасна політична та партійна система Польщі, її специфіка та етапи формування, фактори впливу.
реферат [14,0 K], добавлен 18.01.2011Потреба, мотив, способи спілкування та його результат. Проведення ділових нарад, публічний виступ політика, підготовка до наради. Спеціальні поради щодо голосу, виразу обличчя, використання жестів, ведення бесіди, дискусії та розв'язання конфліктів.
реферат [30,3 K], добавлен 10.03.2010Політичні відносини як компонент політичної системи. Носії політичної діяльності і політичних відносин. Політичне управління: суб’єкти, функції, типи. Підготовка та прийняття політичних рішень. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх розв’язку.
контрольная работа [34,3 K], добавлен 03.04.2011Вісім головних видів комунікації. Загальне поняття та особливості масової комунікації. Принципи та концепція виборчої пропаганди та агітації. Важливі постулати політичної агітації – дохідлива, чітка, емоційна мова. Обмеження передвиборної компанії.
презентация [126,0 K], добавлен 15.04.2014
