Трансформація партійної системи України: 1991-2017

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України (Україна, Київ)

Трансформація партійної системи України: 1991-2017

Олексенко В.О.

аспірант

З моменту проголошення незалежності, партійна система України зазнавала постійних інституціональних та «полюсних» трансформацій, частина яких за невдалих обставин призводила до затяжних та повторюваних політичних криз. В результаті, її сучасний стан кардинальним чином відрізняється від початкового. Станом на сьогодні, партійна система України має низку невирішених проблем як у аспектах впливу на національну політику, так і у питанні політичної когабітаціїї партій у парламенті. Актуалізує дослідження динаміки партійної системи України стратегічний характер проблематики та її вплив на процес стабілізації політичної системи, а отже і національну безпеку держави.

Еволюції партійної системну політичних дослідженнях присвячено багато уваги: розробка даної проблематики фактично розпочалась з появою багатопартійності в Україні та знайшла своє відображення у роботах Ю. Шведи, М. Примуша, В. Литвина, В. Степаненка, О. Процика, В. Войтківа, Н. Рагозіна, А. Колодій, А. Кинєва та інших. Аспекти періодизації динаміки партійної системи незалежної України досліджували А. Зелінський, О. Тарань, Ю. Шайгородський та інші. У багатьох дослідженнях українські автори спирались на системи класифікації та політичні моделі Дж. Сарторі, Ж. Блонделя та М. Дюверже. Вагомий внесок у дослідження проблематики зробили аналітичні матеріали Центру Разумкова.

У межах дослідження динаміки партійної системи України існують певні розбіжності у позиціонуванні теоретичних та практичних аспектів, обумовлені обранням авторами різних критеріїв для аналізу та різних підстав для періодизації: ідеологічних трансформацій, змін у виборчому законодавстві та правовому полі функціонування партій, ваги політичного лобі.

Мета статті - аналіз трансформації партійної системи незалежної України з огляду на їх роль у стабілізації політичної системи та забезпеченні національної безпеки держави.

Умовно, можна виділити три ключові параметри внутрішніх перетворень у партійній системі України:

внутрішні зміни у політичних партіях - злиття та поглинання;

зміна формату партійної системи;

умови політичного простору - політичний режим, виборча система, конституційно-правовий лад, соціальна дисторція суспільства тощо.

Висновки щодо політичної ваги партій на першому етапі розбудови незалежної України надали президентські вибори 1991 року: з одного боку, партійна участь у формуванні політичного інституту президентської влади і активна роль в агітації за кандидатів та політичні програми є беззаперечною; з іншого - сама передвиборча кампанія та результати виборів вказали на сприйняття політичних партій широкими масами населення скоріше як допоміжних політичних формувань [2, с. 143].

Першу модель партійної системи незалежної України можна класифікувати за системою Дж. Сарторі як атомізовану в умовах суспільно-політичного транзиту до демократії. У теоретичній площині, система політичних координат поставала мінімалістичною: ліві - праві. На окремий політичний табір претендували також так звані «реінтеграційні партії»: репрезентуючи де-факто лівий полюс, доповнювались утопічною «надбудовою», що акцентувала увагу на можливості відновлення союзу пострадянських республік у новому інтеграційному форматі [7].

Недостатньо опираючись на реальний стан речей початкового етапу політичного транзиту, праві політичні сили позиціонували демократичні моделі західного світу як взірець та приклад для державних перетворень, але не брали до уваги специфіку політичного простору перехідної пострадянської України. У свою чергу, ліві політичні сили продовжували витрачати час на критику правих орієнтирів та парадигм.

У вересні 1993 року значна частина політичних сил обох полюсів виявилась не готовою брати на себе політичну відповідальність за можливі наслідки досить радикальних для транзитного періоду реформ та запропонувати свою кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра; президентські вибори 1994 року засвідчили невідповідність внутрішніх ресурсів партій та загальну неспроможність до проведення масштабних виборчих кампаній: з 14 партій, функціонуючих у парламенті на момент проведення виборів, лише 6 офіційно висунули своїх кандидатів [5, с. 234].

Результатом стало фактичне виключення партій із системи прийняття політичних управлінських рішень та зведення до мінімуму показників їх впливу на формування та реалізацію загальнодержавної політики.

Право Президента України формувати Кабінет Міністрів де-факто надавало йому можливість абсолютної домінації у питаннях прийняття політичних рішень. Відверте розбалансування політичної системи стримувань та противаг зробило появу концепції Кабінету Міністрів як вищого органу державної влади з винятково виконавчими функціональними обов'язками питанням часу. Дана модель була реалізована та зафіксована на нормативно-правовому рівні у 1996 році з прийняттям Конституції України. Фіксація Конституцією президентсько-парламентської форми правління жодним чином не сприяла посиленню впливу законодавчої влади на формування загальнодержавної політики.

Період атомізованої партійної системи добіг кінця у 1997 році разом з прийняттям Закону України «Про вибори народних депутатів України» та імплікації змішаної виборчої системи, за якою здійснювались парламентські вибори у 1998 та 2002 роках: 225 народних депутатів за мажоритарною системою відносної більшості та 225 за методом пропорційного представництва - 50/50%.

Обидві класичні виборчі системи демонструють певні недоліки. Мажоритарна система, з одного боку, є досить простою у застосуванні, але через дію принципу «50% + 1 голос» призводить до втрати гранично великої кількості голосів, та, як наслідок, послаблення представництва в парламенті чи іншому виборному органі. При всій відносності недоліків пропорційної системи, наявна можливість не персоніфікованих виборів (у разі голосування за закритими виборчими списками) та жорстка необхідність сталої багатопартійності і поляризації політичних сил для формування стабільної парламентської більшості, що була на той час недоступною.

Головними недоліками, що не давали мажоритарній виборчій системі бути прийнятною для політичної системи України, навіть у вигляді комбінованої з пропорційною, є наступні:

зазначена вище формула голосування «50% + 1 голос» для переможця - за найбільш несприятливих обставин половина голосів виборців просто втрачається, що веде до викривлення політичного представництва та розвитку політичного авторитаризму;

наочно продемонстрована неспроможність створити сталу парламентську більшість через партійні міграції та розрізненість позапартійних депутатів;

можливість дискримінації малих партій через проблеми електоральної політики України: для виборця є природним орієнтуватися на представників найбільших та найвпливовіших партій, вважаючи, що представники малих партій потенційно не зможуть отримати достатньо місць у парламенті, і відповідно, не зможуть ефективно працювати в умовах меншості;

широке поле для політичного тиску на позапартійних депутатів;

можливість державної влади безпосередньо впливати на результати виборів за допомогою таких прийомів, як маніпуляції з адміністративним поділом виборчих округів [1].

Результатом спліту мажоритарних та пропорційних виборів стало збільшення вдвічі розмірів одномандатних округів. Фактично, головним інструментом гри стає адміністративний і фінансовий ресурс. Останнім аргументом на користь того, що вирішальна битва малих партій за представництво в парламенті була програна ще до її початку, стає чотирьохвідсотковий прохідний бар'єр. Прикрим, але цілком природним результатом стає масове проникнення фінансово-промислових груп у велику політику.

Технічно, систему поляризованого плюралізму, що прийшла на зміну атомізованій, можна ототожнити з двопартійним парламентом або «парламентом двох змінних» - опозиції та лобіювання. Поєднуючи велику політику та великий бізнес, політичні партії почали виконувати роль груп тиску [6, с. 142].

Система політичних координат на даному етапі стала деформованою та значно ускладнилась у порівнянні з попередньою: потужний лівий полюс - розрізнений та хаотичний центр - слабкий правий полюс. У практичній площині поляризація виглядала наступним чином: пропрезидентські сили - політичний центр - з одного боку, та біполярна опозиція, лівий полюс якої представляли анти-системні партії, з іншого. Поступово, але впевнено та невідворотно, політична вага лівих сил зменшувалась з двох причин:

невідповідність риторики лівих партій «способу життя» лідерів лівих партій («комерціалізація»);

загострення проблем соціально-економічного, зовнішньо- та внутрішньополітичного, культурно-етнічного вимірів (розрив між багатими/бідними, мовне питання, криміналізація влади, інтеграційний курс України), демонструючи вищий пріоритет, ніж ідейні та ідеологічні протистояння лівих та правих, поступово змістили акцент з полюсної боротьби на конфронтацію між пропрезидентськими та антипрезидентськими силами.

Такі стрімкі трансформації у політичному просторі підштовхували державну владу до інституціональних експериментів, кінцева мета яких - відстояти свої позиції у великій політиці та претензії на владу у довгостроковій перспективі. У свою чергу, це спонукало опозиційні політичні сили у найкоротші терміни віднайти та імплікувати відповідні механізми противаг з метою отримати шанс зафіксувати власні позиції.

Спроби стабілізувати політичну систему знайшли своє відображення у пошуках та імплікації оптимальної для України виборчої системи: чергові парламентські вибори 2006 року проходили на основі оновленого Закону України «Про вибори народних депутатів України» за пропорційною виборчою системою з жорсткими виборчими списками у загальнодержавному виборчому окрузі та з прохідним бар'єром 3% голосів виборців.

Політичним блокам вдалося об'єднати зусилля 50 політичних партій України - представники більше половини існуючих політичних партій отримали можливість взяти участь у формуванні вищих органів державної влади. Так, наявні всі підстави стверджувати, що політична система поляризованого плюралізму трансформувалась у систему поміркованого плюралізму [4].

Інтеграційних перешкод для партійних блоків виявилось чимало:

однаковий розмір грошової застави та прохідного бар'єру;

людський або «особистісний» фактор - мотиви та амбіції окремих партійних лідерів, що могли суперечити партійній риториці;

існування «технічних» партій;

Найбільш ефективними у контексті стабілізації політичної системи проявили себе наступні метаморфози:

встановлення імперативного мандату - прямої заборони для партій, обраних за фіксованими («жорсткими») списками певної політичної сили, вільно мігрувати у парламенті між фракціями;

зниження індексу ідеологічної поляризації законодавчої влади внаслідок різкого спаду політичної ваги лівих партій.

Найбільш спірний наслідок парламентських виборів

року за новою моделлю - формування системи модифікованої двопартійності - «2,5 політичних сил» або «2,5-партійної системи»: біполярний розподіл політичного простору між лівоцентристською та правоцентристською партіями, що об'єднали навколо себе менш вагомі ліві та праві партії, мотивуючи останні наближенням до влади, а не ідеологічними орієнтирами [4].

Дострокові парламентські вибори, ініційовані у

році після кількох невдалих спроб врегулювання затяжної парламентської кризи, дещо змінили положення політичних центрів у владі, але не змінили біполярності політичного простору.

Головними чинниками, що розкололи суспільство на два табори у період системи поміркованого плюралізму, були культурно-етнічні та зовнішньополітичні (в першу чергу - інтеграційні) пріоритети. У зовнішньополітичному вимірі провідні політичні сили поділились на прозахідні та проросійські, виключаючи навіть теоретичну можливість успішної політичної когабітації. Причина - наявність низки взаємовиключних параграфів у двох потенційних векторах міжнародної інтеграції. Етнічно-культурну складову суспільно-політичного дисонансу, фактично, можна вважати похідною від інтеграційної - найбільш гострою проблемою постало саме мовне питання. Соціально-економічний вимір відійшов на другий план, не в останню чергу з тієї причини, що будь-які макроекономічні прорахунки, за збігом обставин, можна було кваліфікувати як зовнішній вплив світової кризи 2008-2009 років.

Станом на 2011 рік, були всі підстави говорити про циклічність еволюції партійної системи незалежної України: технічно, модель поляризації політичних сил не зазнала радикальних змін, але продемонструвала тенденції до послаблення ролі партій у політичній системі та монополізації українського політичного простору. Початком переходу до альтернативної моделі партійної системи можна вважати скасування змін, внесених до Конституції України у 2004 році. Реакцією на такий стан речей стала поява нових сил з альтернативною політичною риторикою, відмінною від орієнтирів, пропонованих біполярною системою. Пріоритетними знову стають питання підтримки режиму та соціального забезпечення.

Події Майдану 2013-2014, що завершились відставкою уряду та втечею президента, почали новий цикл трансформації партійної системи та політичного простору загалом: 21-22 лютого 2014 року рішеннями Верховної Ради VI скликання в Україні була відновлена дія положень Конституції України в редакції 2004 року, які передбачали парламентсько-президентську модель організації державної влади, розпочалось оновлення владних інститутів.

Партійна система України зазнала суттєвих змін: ізоляція від влади і фактичний вихід з політичної гри формувань, що до подій Майдану належали до складу пропрезидентської коаліції, рефрагментація політичних сил, які представляли нову владу. Поствиборчий період відзначився конкуренцією та конфліктами між політичними силами, що під час подій листопада 2013 - лютого 2014 років виступали на одній стороні.

Не став несподіванкою той факт, що різкі зміни в політичному просторі спричинили дезорієнтацію електоральних уподобань громадян, в першу чергу тієї частини, що не знайшла серед новостворених партій послідовників своїх вже сформованих політичних орієнтирів. З'явились окремі політичні сектори, на які могли претендувати новостворені партійні формування.

Станом на 2014-2015 роки, на початку етапу нової трансформації партійна система фактично зберігала вигляд, який сформувався за результатами парламентських виборів 2012 року. Рефрагментація партійного простору - створення нових партій, розколи та злиття існуючих - пройшла кілька етапів. Станом на березень 2015 року, в Україні були зареєстровані 262 політичні партії [3].

Парламентські вибори 26 жовтня 2014 року проводились згідно Закону України «Про вибори народних депутатів України» 2011 року - за мажоритарно-пропорційною виборчою системою у співвідношенні 50/50 та прохідним бар'єром 5%. Вибори не проводилися в АР Крим і на територіях Донецької і Луганської областей, непідконтрольних Україні - загалом вибори проводились у 198 з 225 одномандатних округів [3].

Важливою особливістю виборів стало подвійне переформатування партійно-політичного поля: перший раз - після перемоги Майдану, другий - за результатами позачергових президентських виборів. За підсумками, з п'яти партій, що мали фракції в діючій Верховній Раді, у незмінному вигляді на старт нової виборчої кампанії вийшли лише дві.

Ротація у системі політичних координат «влада - опозиція» спричинила виникнення особливих умов та обмежень діяльності політичних сил, що опинились в опозиції після Майдану: з одного боку, була відновлена вільна політичної конкуренція, з іншого - представники «нової» опозиції зіткнулися з правовими наслідками діяльності екс-керівництва держави. Індивідуальний характер обмежувальних заходів не загрожував самому існуванню партій. Єдиним винятком можна вважати рішення Міністерства юстиції України щодо заборони трьом наявним в українському політичному просторі комуністичним партіям бути суб'єктами виборчого процесу та брати участь у виборах на підставі Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» № 595-VIII від 14.07.2015 [3].

Наразі депутати від опозиції не входять до керівництва Верховної Ради і не очолюють жоден з парламентських комітетів; у Законі України «Про Регламент Верховної Ради України» відсутній розділ, скасований ще у 2011 році, що детермінує права парламентської опозиції.

Висновки. Станом на другу половину 2017 року, партійна система України залишається біполярною: домінуючий полюс складають партії про-європейської парламентської більшості, протилежний - опозиційний сили; традиційні ліві партії у парламенті не представлені. Водночас, існує певна напруженість всередині парламентської коаліційної більшості, яка детермінується готовністю партій нести спільну відповідальність за наслідки політики Уряду щодо найбільш гострих питань сьогодення.

Що стосується подальшого розвитку подій, вбачається можливою реалізація одного з трьох сценаріїв:

інтенсифікація моделювання партійної системи окремими провладними політичними силами, спрямованого на фіксацію власних позицій за допомогою зосередження максимально великої кількості важелів впливу на державну політику;

збереження і розвиток системи поміркованого плюралізму без суттєвих змін у балансі сил;

початок нового циклу трансформацій у бік поляризованого плюралізму: поява нової двосторонньої ліво-правої опозиції.

Підводячи підсумки, діючу партійну систему України можна класифікувати як помірковано плюралістичну. Проте не варто забувати, що динаміка політичного простору в багатьох аспектах буде залежати від зовнішніх чинників інституційного та соціального характеру. Активний процес створення нових політичних формувань, підготовка до чергових парламентських виборів, зовнішньополітичний вплив, можливі перегрупування провладних політичних сил

сукупний вплив цих чинників утворює рівняння з багатьма змінними, наявно демонструючи, що партійна система України поки не набула статичного формату та буде змінюватись і надалі.

Список використаних джерел

партійний політичний безпека держава

1. Кобржицький В.В. Мажоритарна і пропорційна виборчі системи: переваги та недоліки [Електронний ресурс] / В.В. Кобржицький // Український науковий журнал «Освіта регіону». 2009. - № 2. - Режим доступу: http://social-science.com.ua/article/73.

2. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці / В. Литвин. - Київ, 1994. - 495 с.

3. Партійна система України до і після Майдану: зміни, тенденції розвитку, суспільні запити [Електронний ресурс] / Інформаційно-аналітичні матеріали Центру Разумкова до міжнародного круглого столу «Партійна система України на сучасному етапі: виклики, проблеми, суспільні очікування». - Київ, 2015. - 137 с. - Режим доступу: http://old.razumkov.org.ua/upload/1442416518_file.pdf

4. Партійна система України: особливості становлення, проблеми функціонування, тенденції еволюції [Електронний ресурс] / Центр Разумкова: національна безпека і оборона. - 2010. № 5. - С.2-33. - Режим доступу: http://old.razumkov.org.ua/ukr/files/ categoryjournal/NSDl 16_ukr_l.pdf.

5. Степаненко В.І. Політичні партії України: уроки розвитку / В.І. Степаненко // 36. Політичні партії в незалежній Україні: роль та місце в політичній трансформації суспільства; за ред. В. Нікітіна, В. Шумілкіна. - Харків, 2001. - 486 с.

6. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: навч. посіб. / Ю. Шведа. - Львів: Тріада Плюс, 2004. - 528 с.

7. Sartori G. Parties and Party Systems: a Framework for Analysis / G. Sartori. -ECPR Press.

Размещено на Allbest.ru