Політико-правові ідеї Е. Берка і сьогодення

Размещено на http://allbest.ru

Львівський торговельно-економічний університет

УДК 342.7(4) “17”

Політико-правові ідеї Е. Берка і сьогодення

Вдовичин І.Я. доктор політичних наук,

Вступ

Постановка проблеми. E. Берк належить до числа тих діячів, чий світогляд слід охарактеризувати «дивний лібералізм» або «дивний консерватизм». Частина його інтелектуальної спадщини, безперечно, свідчить про ліберальність поглядів; інша частина дає необхідні аргументи для визнання Е. Берка як мислителя консервативного табору. У цьому сенсі спадщина Е. Берка дуже цінна для вирішення проблеми породжених сучасною кризою лібералізму, у час, коли традиційні політико-правові концепти піддаються ерозії, а новітні викликають сумніви у своїй реалістичності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Обрана тема, присвяченим різним аспектам життя і творчості Е. Берка, історії політико-правової думки в Англії, відображена в працях західних дослідників: А. Кобба, К. О'Брайена, Дж. Уолдрон, Ф. О'Гормана П.Стенліса, Ф. Хірншоу. Серед сучасних російських вчених слід відзначити М. Белова, а з українських А. Карася, В. Климончука, Л. Кухту, В. Лісового, А. Романюка.

Постановка завдання. Однією з центральних ідеологій на межі XVIII- XIX століття у всій Західній Європі став лібералізм: вчення про свободу особистості і права людини як основні суспільні цінності. І водночас, під впливом ексцесів Французької революції, стало очевидним, що не усе так просто із реалізацією гасел прав і свобод людини на практиці. Одним із перших, хто звернув на це увагу був англійський мислитель, один із лідерів партії вігів (лібералів) Едмунд Берк. Радикальні технологічні, соціо-культурні, політичні зміни, що зробили надзвичайно плинними практично усі усталені уявлення, спонукають до пошуку меж де свобода не стає свавіллям, а необхідне державне регулювання -- тиранією.

Виклад основного матеріалу

Берк Едмунд (англ. Edmund Burke; 12.01.1729, Дублін, Ірландія -- 09.07.1797, Біконсфілд, Бекінгемшир) -- англійський державний діяч, член Парламенту, публіцист, мислитель. Основоположник теорії британського консерватизму. Радянські дослідники наступним чином характеризували його внесок у політико-правову думку, і зокрема праці «Роздуми про Французьку революцію»: «спрямованої проти буржуазної революції у Франції, яка розпочалась у 1789 р., Берк виступив у книзі як ідеолог найбільш консервативної частини англійської буржуазії, як виразник інтересів пануючих класів, що готувалися розв'язати війну проти країни, яка піднялася на боротьбу з абсолютизмом і феодальними порядками»[12, 14].

Подібна характеристика дається і в радянському підручнику з «Історії політичних і правових вчень». Е. Берк згадується як «реакційний» мислитель, серед представників консервативної політико- правової думки: «Англійський парламентарій Едмунд Берк, ... -- усі вони прагнули дискредитувати Просвітництво, особливо властиву йому віру у всесилля розуму і розумного закону» [14, 387]. Фактично такий погляд на Е. Берка характерний і для переважної більшості сучасних дослідників. Та сумлінний аналіз політичної позиції та праць мислителя спонукає до переосмислення стереотипів.

Закінчивши Трініті-коледж в Дубліні, Е. Берк в 1750 р відправився в Лондон вивчати право. У 1765 р. -- особистий секретар Прем'єр-міністра Англії маркіза Рокінгема, увійшов до складу парламенту, де незабаром стає головним ідеологом партії вігів[3, 67]. Вже така інформація зі словника засвідчує непересічність постаті Е. Берка і як мислителя і як державного діяча. Усіма він незаперечно визнається як засновник новітнього консерватизму, і водночас -- ідеолог партії вігів (лібералів).

У 60-х роках XVIII ст. колись могутня партія вігів втрачала популярність та налаштованість до свіжих ідей. Вона розпалася на кілька ворогуючих фракцій, очолюваних великими аристократичними кланами.

Незабаром Берк висунувся на роль головного ідеолога і організатора (по парламентській термінології -- «батога») фракції Рокінгема. У своїх творах того періоду він спробував намітити шляхи виходу партії з кризи і теоретично обгрунтувати її претензії на владу. В 1769 р. він надрукував «Зауваження з приводу недавньої публікації під назвою «Сучасне становище країни»», а в 1770 р. -- «Роздуми про справи сучасних незадоволених» [24, 57]. Саме віги, вважав він, -- найбільш надійні захисники і охоронці британської свободи. Та й сам Берк, не шкодуючи сил, боровся за збереження і розширення традиційних вольностей англійців. Він захищав свободу слова, коли «партія двору» намагалася переслідувати редакторів газет за публікацію звітів про парламентські засіданнях, вимагав пом'якшити передбачені законом покарання для неспроможних боржників і для гомосексуалістів, закликав до скасування работоргівлі і протестував проти утисків євреїв. Але це -- лише окремі епізоди його майже тридцятирічної парламентської діяльності. Головними її подіями стали розтягнулися на роки п'ять великих політичних баталій, в кожній з яких Берк зіграв одну з провідних ролей.

Першою з таких битв виявилася американська Війна за незалежність. З самого початку кризи Берк належав до числа прихильників компромісу з колоніями. В 1774 р. він і його «рокінгемські» друзі розійшлися з парламентом з усіх питань, що стосувалися Америк; він виклав обгрунтування такої лінії поведінки в «Листі бристольським суддям» [24, 57]. Більшість в парламенті отримали прихильники жорсткої лінії. Берк і його однодумці не змогли запобігти війні, що коштувала Англії її північноамериканських колоній.

У зрілій політичній діяльності Берк виступав за лояльніше ставлення до англійських колоній у Північнй Америці і обстоював скасування урядом «Акту про гербовий збір», що передбачав оподаткування (фактично визиски) колоній, і який викликав значне незадоволення і спричинював непокору в колоністів[3,68]. Берк також критикував англійське управління Ірландією, особливо за дискримінацію католиків. Берк був проти намагань англійського короля Георга III підсилити свою владу й доводив потребу створення політичних партій, які були б виразниками інтересів груп громадян і які б обстоювали свої чіткі й ясні принципи. Зберігаючи упродовж життя глибоку прихильність до християнства, Берк інтерпретував свободу і громадянське суспільство в консервативному значенні традиції [13, 137].

Другою великою битвою Берка стала спроба обмежити вплив «партії двору» в самій Англії. Ще тривала війна, коли він в 1780 р висунув законопроект з пропозицією ліквідувати численні синекури, що використовувалися королем для підкупу депутатів. Однак лише в 1782 р, після того, як плутанина викликана військовою поразкою, дозволила Рокінгему знову очолити уряд, цей закон пройшов, правда, в сильно урізаному вигляді. Берк прагнув розвинути успіх, але смерть Рокінгема від грипу перекреслила всі його плани [24, 57].

Знову опинившись в опозиції, Берк почав третю баталію. За підтримки свого друга і нового лідера вігів Чарльза Джеймса Фокса він виступив з викриттям зловживань Ост-Індської компанії і вимагає притягти до суду генерал-губернатора Індії Уоррена Гастінгса [24, 58]. Фактично він засуджував політику колоніалізму, звертав увагу на давність культури і традиції державного життя Індії.

Полем четвертого бою була Ірландія. З болем в серці Берк бачив, як його мала Батьківщина страждає під гнітом Англії. Мрія Берка про мирне звільнення батьківщини так і не збулася. Таким чином, на час Французької революції Берк, чия партія в будь-якому випадку залишалася в опозиції, був одиноким, непопулярним, розчарованим, змучений виснажливою працею та залишений своїми старими парламентськими товаришами і колегами[24, 58]. Громадська позиції Берка, яка не приносила йому ні популярності ні багатства, підважує звинувачення у «реакційності».

Та з'ясувалось, що основна інтелектуальна і політична битва, яка за великим рахунком триває і досі, ще попереду. Найбільш знаменитим з великих битв Берка став його «похід» проти Французької революції. Багато англійців з ентузіазмом зустріли звістку про падіння «деспотизму» в сусідній країні. Однак Берк не поділяв їх захоплення. Так, він прекрасно знав про пороки Старого порядку. Ще в 1773 році роки він відвідував тогочасну «столицю світу» Париж, який безтурботно віддавався розвагам і розпусті. Він був шокований французькою легковажністю і вузьким прагматизмом тієї епохи. Але французи застережень не почули, і ось тепер революція зі своїми радикальними ексцесами, повністю підтверджувала слушність попереджень Берка.

Починаючи з 1790 р. промови і памфлети Берка, включаючи його кращий твір -- «Роздуми про революцію у Франції» , звучали різким дисонансом хору захоплених голосів, які вихваляли цей «тріумф свободи». Осуд мислителем соціального експерименту, що відбувався по іншу сторону Ла-Маншу, викликало подив у англійської публіки. Події начебто не давали ніяких підстав для подібної критики революції, і вожді вігів поспішили від нього відмежуватися. Та Берк усвідомлював масштаб соціальної напруги, яка отримала можливість реалізувати себе не через реформи, а насильство, вбачаючи у ньому єдино правильну відповідь на складні проблеми людського буття. Берк засуджував революційні Національні збори Франції перш за все прагнення скасувати у Франції відразу весь старий порядок і «одним махом створити нову конституцію для величезної королівства і кожної його частини на основі метафізичних теорій і абстрактних ідеалів, вигаданих «літературними політиками (політичними або літераторами)», як Берк називав філософів Просвітництва. «Було абсолютно необхідно перекидати всю будову, починаючи з фундаменту, і вимітати всі уламки, щоб на тій же основі спорудити нову експериментальну будову з абстрактного, теоретичного проекту?» [20], -- питав Берк.

Така позиція Берка окреслює основний сенс його підходу до врегулювання політико-правових проблем -- осуд догматизму, у які б гасла, навіть «найпрогресивніші», він не вбирався. Порівняно з багатьма відомими вченими його доробок у кількісному вимірі не є таким великим.

Основні праці: «Філософське дослідження про походження наших ідей піднесеного і прекрасного» (1757), «Захист природного суспільства» (1756), «Роздуми про французьку революцію» (1790). Та понад два століття вони залишаються у центрі уваги і викликають гостру полеміку. Обумовлено це перш за все тим, що Берк прагнув спростувати метод і вчення ідеологів та діячів Великої Французької революції. Він писав, що їх метод апріорний, заснований на індивідуальному розумі і оперує спрощеними побудовами. Цим обумовлена помилковість основних положень теорії французьких революціонерів. Така позиція викликала як гостре засудження прихильників революційних змін та звинувачення у реакційності, так і підтримку тих, хто вважав що знайшов у творчості Берка аргументи на незмінність існуючого стану речей. берк гобс суспільний право свобода

Послідовники радикальних змін насильницьким способом продовжують використовувати ідеологічні штампи: «Для Берка революційна доктрина -- це втілено зло» [16, 45]. Та сумлінне ознайомлення із життєвим шляхом мислителя, його парламентською діяльністю, науковими творами дає підстави робити про спрощене розуміння його ідей, небажання що критиків, що прихильників звернути на основну ідею Берка -- наголос на критиці ідеї «соціальної інженерії», утопії, базованої на переконання примусом зверху здолати усі недосконалості світу, під яким б ідеологічними гаслами вона не пропонувалась. Як свідчать публікації, такий підхід складно дається навіть розважливим західним дослідникам, серед яких продовжує зберігати вплив погляд, що Берк пропагував ідею заперечення розуму й закону природи. Є щось майже викличне в тій його поступці, що, мовляв, суспільство є штучним, а не природним утворенням, що воно не є плодом самого розуму, що його норми -- це умовності, та що воно залежить від таємних інстинктів і схильностей, навіть від забобонів [18, 538].

Останнім часом знову надзвичайно впливовими (і навіть домінуючими) стали різноманітні варіанти соціальної інженерії, серед яких найбільше виокремлюється проект «світової держави». Прихильники такого варіанта вдосконалення управління розраховують, що влада, здійснювана з єдиного центру, забезпечить оперативне вирішення проблем людства.

Прихильники такого підходу наполягають, що традиційні підходи виглядають нестійкими і вже не відповідають часу, і отож вони популяризують ідею руйнування суверенітету держави: «Нації прагнуть до демократії в той самий момент, коли зміни в демократичному порядку організації суспільства ставлять під сумнів життєздатність незалежної демократичної держави. Широкі області людських прагнень прогресивні на глобальному рівні, а доля демократії сповнена невизначеності» [22, 278].

Періоди кризи завжди спричиняють зростання впливу радикальних гасел і пошуку простих відповідей, здатних більш-менш переконливо все пояснити і пообіцяти достатньо швидке розв'язання проблем. «Принципова різниця між Світовою державою, що народжується протягом XXI століття, і нині існуючими національними державами полягає у об'єкті державного регулювання, оскільки Світова держава виявляє і реалізує свою планетарну владу не у просторі територій, а у просторі процесів, що протікають у просторі окремих країн і міждержавних утворень. За стан території відповідають національні держави» [17, 125]. Цікавою є пропозиція роз'єднати рішення і відповідальність. Центр монополізує за собою керівництво, відповідальність перекладається на суверенні держави (фактично -- несуверенні), обмежені в ресурсах, які вони будуть спроможні самостійно мобілізувати для вирішення проблем територій. Ще один штрих -- мова йде про території, а не про людей (громадян).

Технократичний варіант вдосконалення державно-правового устрою, за умов глобалізації, опертий на зміни, спричинені інформаційними технологіями, запропоновано Е.Тоффлером у праці «Третя хвиля». Автор викладає власне бачення наслідків глобального інформаційного наступу і змін, які охопили усі сфери буття людини. Його застереження достатньо переконливі, коли він демонструє соціальні наслідки технологічного прориву: руйнуючи наші сім'ї, розхитуючи нашу економіку, паралізуючи нашу політичну систему, розбиваючи наші цінності. Третя хвиля зачіпає кожного. Вона змінює всі співвідношення сил, привілеї та прерогативи сьогоднішньої еліти, чиє становище стало вкрай хитке, і створює тло, на якому завтра відбуватимуться визначальні битви. «Багато в цивілізації, що народжується, суперечить старій традиції індустріальної цивілізації. Вона є водночас високотехнічною та антиіндустріальною» [19, 20]. Та більш сумнівними є ідеї, які, на думку мислителя, повинні запропонувати альтернативу чинному державно-правовому ладу.

Для подолання породжених Третьою хвилею труднощів він закликає до радикальних змін системи управління і права. «Чим швидше ми почнемо створювати альтернативні політичні інституції, оперті на три принципи, -- владу меншин, напівпряму демократію, поділ рішень, тим кращими будуть наші можливості для мирного переходу» [19, 391]. У той чи інший спосіб У. Бек, пропагандист позитивної спрямованості глобалізації, поділяє подібні підходи, наполягаючи, що лише критика національно-державної ортодоксії та нові категорії, що беруть на озброєння новий космополітичний погляд, надають нові шанси у боротьбі за владу [2, 40].

У той час, як на думку Е. Берка урядування не виникає із природних прав, які можуть існувати і справді існують незалежно від нього, оприявнюючись дуже чітко і з високим ступенем абстрактної довершеності; але їхня абстрактна довершеність є їхнім же практичним недоліком. Право на все спонукає до безмежних бажань. Урядування є винаходом людської мудрості для задоволення людських бажань. Люди мають право вимагати, аби ці бажання були розумно задоволені. До цих бажань слід віднести цілком цивілізовану потребу в належному обмеженні всіляких пристрастей.

Суспільство не тільки вимагає, щоб пристрасті індивідів було вгамовано, а й того, щоб і в цілому й поодинці схильності людей можна було швидко притамувати, їхню волю належним чином скерувати, а пристрасті упокорити. Це можливо зробити, лише застосувавши владу зовнішню щодо них самих і за виконанням своїх функцій не підпорядковану волі й пристрастям, які їй самій належить приборкувати й підкоряти. «У цьому розумінні обмеження, як і свободи людей, слід віднести до їхніх прав. Але оскільки свободи й відповідні обмеження із плином часу та зміною обставин урізноманітнюються й зазнають нескінченних модифікацій, то їх не можна оперти на якийсь абстрактний принцип; отож нема більшої дурниці, як їх обговорювати, виходячи з цього принципу» [5, 283].

Власне цим і пояснюється його доволі скептичне відношення до революційних спроб вдосконалити державний і правовий лад. Він радше вбачає у цьому прагнення до власної вигоди а не до конструктивного вирішення проблем. Тому від доволі критично оцінює постаті прихильних негайних і радикальних змін, ставить під сумнів їх інтелектуальну спроможність. На його думку й не дивно, що з цими ідеями -- про незаконність та узурпованість, чи в кращому випадку, як про безглуздий жарт -- щодо всього в конституційному ладі або врядуванні вдома, як у церковних, так і державних справах, -- вони вдивляються у закордон з пожадливим і пристрасним завзяттям.

Допоки вони перебувають під впливом цих уявлень, то марна справа їм щось казати про звичаї предків, фундаментальні закони батьківщини, усталену конституційну форму -- здобутки, які підтверджено тривалим досвідом, зростанням громадянської міці, національним процвітанням. Вони зневажають досвід як вияв мудрості неосвічених людей; що ж до всього іншого, то під ним видлубали таке провалля, в якому одного разу зникнуть усі взірці старовини, всі прецеденти, хартії й законодавчі акти парламенту. У них, бачте, «права людини».

Поруч із цими правами не чинні ніякі правила, не дійсна ніяка угода; ні темперамент, ані поступливість не визнаються; усе, що не узгоджується достоту з їхніми вимогами, -- обман і несправедливість. Нехай жоден уряд не шукає порятунку в тривалості свого буття або в справедливості чи милосердності правління, коли зіткнеться із цими правами. Протести цих розумників залишаються в силі як проти старого й благотворного правління, так і проти найжорстокішої тиранії або найпоміркованішої узурпації, якщо ці управлінські форми не узгоджуються з їхніми теоріями. «Вони завжди в незгоді з урядом, але не з приводу зловживань, а правомочності й документального підтвердження власності» [5, 281].

Форму правління, що склалася в Англії, Берк вважав слушною, оскільки вона грунтується на єдності монархічного, аристократичного та демократичного начал, рівновазі короля і парламенту. Він був переконаним опонентом не тільки демократії, а й демократизації аристократичної системи. Гарантією стабільності суспільства вважав збереження нерівності. Очевидно, що для сучасного спрощеного сприйняття ідеї суверенітету народу, такий сумнів у спроможності арифметичної більшості до відповідальної державної позиції видається помилковим. На цій підставі ще один представник ліберальної думки -- Ф. А. Гаєк робить умотивований висновок: «І чи слід дивуватися, що існуючі представницькі асамблеї, переконані в тому, що все, ними вирішуване, обов'язково є справедливим, перестали навіть розглядати в конкретних випадках, чи це справді так?» [10, 434] Та слід визнати слушність і такого теоретичного застереження: «Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального історичного процесу, історії розвитку певної галузі, бути багатоаспектним, з урахуванням як загальних, так і специфічних особливостей» [23, 191]. Усе це засвідчує далекоглядність позиції Берка, а також його інтелектуальну мужність, бо і у той час він наразився на гостру критику.

Застереження щодо небезпек розрахунку на «більшість» поділяє і представник постмодерної думки Бодріяра, який ставить під сумнів надмірний оптимізм щодо громадянської активності переважної більшості людей. На його думку, «маси», -- мовчазна більшість, чорна діра, яка поглинає соціальне; вони тяжіють до фізичної і статичної форми, одночасно не соціальної і над соціальної, цілком соціальної. Вони не можуть бути керовані жодною політичною владою, але маси породжують ілюзію влади; функціонування усіх сучасних систем прищеплено на тілі цієї мутної сутності мас. Маси ніде, ніким і нічим не можуть бути представлені. Вони існують поза і без демократичної репрезентації; вони парадоксальним чином поєднують у собі над керованість і катастрофічну загрозу тотальної дерегуляції [9, 84].

У своїх політико-правових працях Берк орієнтувався на історичний досвід досвіт і британську конституцію базовану на традиції англійського державного життя. Найважливіша риса британської конституції полягає, на його думку, в гарантіях політичної свободи, яку він розумів не як можливість «робити, що хочеш», а як право громадян у межах законів жити спокійно і безпечно. Найважливішою передумовою цього є «поміркований уряд», в якому представлені всі найважливіші групи суспільства, а різні влади так стримують одна одну, «що влада гальмує владу». Передбачене конституцією змішане врядування, в основі якого лежить поділ і взаємоконтроль влад, запобігає небезпеці зловживання владою. Загалом Е. Берк до питань державного управління підходив досить прагматично, про що прямо і заявляв: «Наука управління є практичною за своєю природою, спрямованою на практичні цілі, а також справою, яка вимагає досвіду, часом набагато більшого, ніж окремішня людина, -- нехай найпроникливіша й спостережлива, -- спроможна набути протягом усього свого життя; отож необхідно з безмежною осторогою відважуватися на повалення будівлі, яка упродовж століть цілком успішно слугувала загальним цілям суспільства, або ж на її радикальне оновлення, не маючи перед очима моделей чи зразків, корисність яких доведено» [5, 284].

Тому навряд чи слушною є критика позиції Берка щодо обережного поводження з претензіями людського розуму на здатність оперативно встановлювати досконалий державний і правовий лад, його залежить лише незначною мірою від розрахунку, чи егоїзму, чи навіть від свідомої волі. «У своїй іронічній атаці на прославляння революціоністами розуму Берк був навіть готовий заявити, що суспільство залежить від «забобону», себто від глибоко вкорінених почуттів любові й лояльності, починаючи з родини й округи та поширюючись на всю країну й націю» [18, 543]. Та критики Берка забувають, що почуття у своїй глибині досить часто інстинктивні. Вони становлять масову субструктуру людської особистості, у порівнянні з якою розум і егоїзм є поверховими.

В основі суспільства й моралі лежить потреба в тому, щоб кожна людина почувалася частинкою чогось більшого й тривкішого за її власне ефемерне існування. Спільноти тримаються вкупі не силою хитро вирахуваного егоїзму, але почуттям членства та обов'язку -- почуттям того, що індивід має своє місце в спільноті, хоч би і якнайнижче, та що індивід є морально зобов'язаний нести той тягар, якого традиційно кладе на нього його суспільне становище. Без такого почуття стала спілка людей неможлива, оскільки індивідуальний розум, не підпертий узвичаєними інституціями та їхніми обов'язками, є ненадійним знаряддям. Мислитель послідовно критикує спроби радикально зруйнувати увесь попередній інтелектуальний та державно- правовий досвід. «Особиста незалежність на самовпевненість (незмінні супутники усіх тих, хто ніколи не відчував впливу розуму, який переважає їх власний) узурпують суд. Зрозуміло, жоден закон, що встановлює непорушні основи надії та страху, не буде утримувати поведінку людей у визначених межах чи спрямовувати їх до певної мети» [7, 173-174].

Для усіх подібних підходів властивим є ігнорування процесу формування людської індивідуальності. Освіта, виховання, традиція, релігія, культура, сім'я... залишаються поза увагою, чи вважаються маловпливовими чинниками. Людину сприймають переважно через її спроможність виконувати ті чи інші виробничі функції та роль споживача. Увесь пафос гуманістичних гасел, під якими пропонують проекти досконалого суспільства, на практиці стає несуттєвим.

Важлива характерна риса переважної більшості утопій -- «науковість», їхні прихильники вважають, що світ розвивається закономірно, і людина, володіючи певною інформацією, в змозі коригувати перебіг подій. Таке припущення стосується не тільки новітніх соціальних доктрин з формування світової держави. «Нові тоталітарні ідеології (більшовизм і нацизм. -- І. В.) відрізнялися від своїх попередників саме тим, що їх приваблювала не «ідея» ідеології (боротьби класів та експлуатація робітників чи боротьба рас і турбота про германські народи), а сам логічний процес, який із неї можна було розвинути», -- писала X. Арендт [1, 525]. Усе це спонукає до критичного погляду на варіанти соціальної інженерії, в яких, незалежно від аргументації, пропонують обмеження можливості людини обирати власну долю, у тому числі й не завжди щасливу, з точки зору влади, спроможної завдяки контролю не допускати відхилень у поведінці.

Саме це почуття масовості громадського життя й відносного безсилля індивідуального розуму та волі й зробило Берка ворогом абстрактних ідей у царині держави і права. Такі ідеї завжди є занадто простими, щоб узгоджуватися з реальними фактами. Вони приймають такий рівень вигаданості, що й наймудріший державний діяч такого не має, і такий рівень гнучкості, якого в інституцій не буває. Його позиція полягає у тому що інституції не придумуються і не створюються -- вони живуть і розвиваються. Отже, до них треба підходити з повагою і торкатися їх обачливо, оскільки винахідливий політик-планувальник, виношуючи ризиковані, спекулятивні задуми нових установлень, може легко зруйнувати те, що надумає перебудувати. Давні інституції працюють добре тому, що за ними лежать віки призвичаєння, зріднення й шани; жодна ж нова вигадка, хоч би яка вона була логічна, не запрацює, поки не обросте такою самою кількістю звичок і почуттів.

Відповідно й претензії революціонерів на створення нової конституції та нового урядування здавалися Беркові божевільними й трагічними. Він наголошував, що політичні рішення, позаяк вони спрямовані на досягнення суспільних цілей, мають вироблятися лише суспільними засобами, тобто при спільних зусиллях багатьох умів. А для такої злагоди умів, яка одна тільки й спроможна створити все добро, що до нього ми прагнемо, потрібен час. Піддаючи осуду радикальний запал французьких революціонерів до негайних, непродуманих змін, заперечення досвіду минулого як непотрібного він посилається і на власні життєві спостереження. Е. Берк пише, що доля зводила його з великими людьми і тим не менше, ще не доводилося бачити хоч би один план, що не зазнав би виправлень унаслідок зауважень, зроблених людьми, які своїм розумінням стояли куди нижче за особу, що перебувала на чолі справи. Тому, реалізуючи проект державно-правового реформування слід звертати увагу не так на декларовані гасла як практику його втілення. Ідучи шляхом повільного, але добре забезпеченого прогресу, ми стежимо за наслідками кожного кроку; успіх чи неуспіх першого кроку кидає нам світло на крок другий, і так, від одного спалаху світла до наступного, ми надійно посуваємося протягом усього шляху. Ми стежимо, щоб частини системи не заходили у сутички.

Недоліки, що таяться у найбагатонадійніших задумах, усуваються в міру їх виникнення. При цьому намагаємося, по змозі, не жертвувати однією перевагою заради іншої. Ми компенсуємо, ми примиряємо, ми врівноважуємо їх. Ми спроможні об'єднати в одне ціле всі різноманітні аномалії та суперечливі принципи, які співіснують в умах і ділах людей. Звідси виростає довершеність, проте довершеність не простоти, а чогось вищого -- поєднання. «Там, де йдеться про щонайважливіші інтереси людства, пов'язані з довгою низкою поколінь, уся ця наступність повинна мати певний голос на радах, спроможних так глибоко впливати на неї. Як по справедливості, то саме ця робота потребує участі розуму людей, що належать до різних віків. Керуючись саме таким поглядом, найкращі законодавці часто задовольнялися упровадженням якого-небудь певного міцного провідного принципу правління -- сили, подібної до тієї, яку хтось із філософів назвав пластичною природою, а впровадивши принцип, вони потім лишали його діяти на свій власний розсуд» [4, 479].

Як бачимо, Берк не був прихильником консервації ні системи управління ні права, та зміни слід втілювати відповідально, надаючи перевагу результату а не задекларованій догмі, можна змінювати й поліпшувати, але щоразу потроху і завжди у відповідності із звичаями народу та в дусі його власної історії. Саме звичай, традиція, і належність до суспільства, на думку Берка, надають людській природі набагато більше моральної якості, ніж те робить розум. Він вважав що цивілізація є володінням не індивідів, а спільнот; усі духовні надбання людини походять від її належності до організованого суспільства. Адже суспільство й суспільна традиція -- це охоронець усього створеного людиною, її моральних ідеалів, її мистецтва, науки й освіти.

Належність до суспільства означає доступ до всіх багатств культури, до всього того, що становить відмінність між дикунством і цивілізацією. Це не тягар, а відчинені двері до визволення людини [18, 544]. Що цілком слушно, виходячи із ідеї природного права, яке людина має та не може реалізувати у стані відсутності права закріпленого і підтримуваного організованою спільнотою. У чи не найбільш радикальній формі це висловив Г. Гобс, який був переконаний у абсолютно позитивній ролі держави, яка навіть у деспотичній формі є кращою порівняно з станом первісної свободи, суть якої, на думку Т. Гобс, -- «війна усі проти усіх». В природному стані немає загальної влади і немає закону -- «людина людині -- вовк». Але люди наділені інстинктом самозбереження і з метою мир і безпеку вони відмовляються від своїх природних прав на користь утворюваної ними шляхом договору держави. «Поза державою -- панування пристрастей, війна, страх, бідність, мерзенність, дикість, у державі -- панування розуму, мир, безпека, багатство, благо, взаємодопомога, витонченість, наука, доброзичливість» [11, т.1, 374 ].

Згідно концепції Т. Гобс, кожна людина, при утворені держави погоджується відмовитись від власних прав на абсолютну свободу в тій мірі, в якій це необхідне для забезпечення миру і безпеки і задовольнятись таким ступенем свободи по відношенню до інших людей, який би він допустив у інших людей по відношенню до себе. Т. Гобс однозначно і послідовно виступав за рівність прав, свобод і обов'язків між громадянами. Та щодо взаємовідносин між державою і громадянином такої рівності немає. На його думку, держава повинна володіти по відношенню до підданих абсолютною владою. Він зазначав, що ті, хто скаржаться на зазначені утиски, не приймають до уваги, що становище людини завжди пов'язано з тою чи іншою незручністю, і що величезні утиски, які може інколи відчувати народ при тій чи іншій формі правління, заледве чутливі порівняно з тими лихами і жахливими нещастями, «які є супутниками громадянської війни, чи з тим розпашілим станом безвладдя, коли люди не підкоряються законам і не визнають над собою ніякої примусової влади, стримуючої їх від грабунку і помсти» [11, т.2, 143]. На важливості права, а свою дієвість право і набуває завдяки певному санкціонованому примусу наголошує і французький мислитель П. Рікер, який підкреслював, що функція права -- дозволити будь- кому реалізувати свої здібності, а виправдання права полягає у тому, що завдяки йому, реалізуються людські здібності [21, 105].

Аналізуючи будь-які державно-правові питання, Берк перш за все співвідносить їх теоретичний компонент з практикою втілення. На його думку в реальності обставини (як він іронічно зауважує -- деякі пани вважають за ніщо) надають будь-якому державно-правовому принципу його характерного відтінку та зумовлюють його специфічні наслідки. Якраз обставини роблять будь-яку державну чи правову схему доброчинною чи шкідливою для людства. З абстрактного погляду і врядування і свобода є однаково добрими. Та мислитель попереджає: «і все ж, чи міг би я, керуючись здоровим глуздом, десять літ тому вітати Францію з її щастям мати врядування (а вона тоді мала врядування) без дослідження того, яким було це врядування та яким чином воно здійснювалося? І чи можу я тепер вітати ту ж саму націю з її свободою? Може, на тій підставі, що за абстрактного підходу свобода зарахована до благодатей людства, я серйозно повинен вітати божевільного, що вирвався із захисного обмеження та цілющої темряви свого усамітнення, з тим, що він повернув собі втіху від світла та свободи? Чи повинен я вітати грабіжника або вбивцю, що вирвався із тюрми, з поновленням його природних прав? Це означало 6 продовжувати розігрувати сцену зі злочинцями, присудженими до галер, та їх героїчним визволителем -- метафізичним рицарем сумного образу» [6, 286].

Несприйняття ідей Е. Берка, їх критика багато в чому обумовлювалось його закликом до розважливості і відповідальності. Він застерігає від намагання моментально змінити світ на краще, оскільки це радше призведе до помилок і негативних наслідків. «А таки може піти багато років, але так воно й має бути. Одна з чудових переваг цього методу, де час є один із помічників, у тому й полягає, що дія його повільна, а подеколи й майже непомітна. Якщо обачливість і обережність є складові частини мудрості, коли ми маємо справу із матеріалом, не наділеним духом, то вони, безперечно, стають ще й складниками обов'язку, коли предмет руйнування та будівництва -- не цегла й дошки, а мислячі істоти, адже різка переміна становища, умов та звичок може вкинути маси людей у нещастя» [4, 478].

Слід визнати слушність думки Берка що людська сутність і створене нею духовне середовище не є втіленням абсолютної досконалості, і навіть небезпечним є прагнення максимального втілення цих чеснот. Та це не є підставою відмовити йому у прихильності до прав і свобод людини. Погляд про постійну загрозу перетворення будь-яких гасел у свою протилежність (гібридну війну. -- І.В.) поділяв і такий незаперечний прихильник лібералізму як Д. С. Міль. Цей мислитель застерігав, що в ім'я філантропії, демократії та рівності може бути створено таке суспільство, де цілі штучно звузили й зменшили, а більшість людей обернули, «використовуючи фразу його видатного друга Токвіля, на звичайнісіньких «працьовитих овець», де за його власними словами, «колективна посередність» поступово душила оригінальність та індивідуальні таланти» [8, 242].

Досвід багатьох поколінь, стверджував Берк, втілився в моралі, звичаї і традиції народів. Відповідно, лейтмотивом багатьох його творів є думка про необхідність дбайливого ставлення до цієї спадщини предків. З таким же повагою Берк ставився до історично сформованим державним інститутам різних країн. Він відкидав широко поширену в добу Просвітництва теорію суспільного договору, згідно з якою суспільство і держава з'явилися в результаті усвідомленого рішення окремих індивідів. На його переконання, витоки і того, і іншого (він наголошував на потребі сприймати такі ідеї конкретно історично. -- І. В. ) приховані у глибині віків, і вже якщо пояснювати їх походження договором, то треба говорити про «договорі» між Богом і людством в цілому. Відповідно, на думку Берка, такий контракт неможливо розірвати, бо, лише виконуючи покладені нею зобов'язання, люди користуються перевагами буття в суспільстві, яке тільки і робить людину власне людиною, тобто істотою, яка стоїть незрівнянно вище решти тваринного світу. Здатність людей до вдосконалення реалізується саме в суспільстві і, отже, єдине стан, який природний для них, це -- громадянський, а зовсім не стан дикунства, як стверджували багато філософів Просвітництва.

Розглядаючи кожну державу як результат творчих зусиль і спадковому володінні всіх поколінь її громадян, Берк особливо велике значення надавав принципу наступності в політиці і праві, які можуть бути зруйновані в результати радикальних насильницьких змін, під якими б гаслами права народу на суверенітет вони б не втілювались. Мислитель наголошує на руйнуваннях наслідках для суспільства знеособлення відповідальності: «Тим самим він вбиває в усіх, хто йому служить, усі моральні принципи, усяке почуття гідності, усі роздуми і постійність характеру, водночас віддаючи себе на волю зневажливого народного лизоблюдства чи придворних підлиз» [7, 172].

На думку Берка, згідно вічного закону світобудови, протиріччя в суспільстві так само неминучі, як ів природі. Та ці відмінності і протилежності, особливо ті, що стосуються державно-правових питань слід врегульовувати, та без перетворення суспільства у закликів натовп. « Шалена лютість за півгодини розвалить більше, ніж розважливість, обачливість і далекоглядність можуть вибудувати за сторіччя. Помилки й недогляди дотеперішніх інституцій очевидні й відчутні. Не потрібно багато хисту, аби вказати на них, а там, де панує абсолютна влада, досить одного слова, щоб повністю знищити ваду -- разом із самою інституцією» [4, 477].

Складність і багатогранність соціальних відносин Берк вважав не тільки джерелом протиріч в суспільстві, як і розбіжності між інтересами різних соціальних верств, зокрема, між інтересами бідних і багатих. Радше протиріччя є інструментом реалізації суспільних інтересів, демонструючи як наявні проблеми, що потребують розв'язання, так і служать засобом існування суспільства, для якого найбільшу небезпеку становлять уніфікація та примітивізація соціальних відносин. На думку Берка, майнова нерівність є найефективнішим стимулом до праці, без якого існування цивілізації взагалі неможливо. У той же час зрівняльний переділ власності не задовольнив би потреб незаможних. Проблема бідності може вирішуватися тільки поступово, з розвитком виробництва. Також пропонує і соціальну підтримку для тих, хто дійсно не може себе утримати.

Для того щоб усвідомити сучасність багатьох політико правових ідей Берка звернемось до роздумів тих мислителів, які є загальновизнаними прихильниками прав і свобод людини. І ми побачимо, що вони теж, як і Берк вбачають одну із основних причин кризи державно-правових інститутів, перш за все у відсутності чітких світоглядних та морально-етичних принципів. Сучасна цивілізація розмиваючи твердість ідейних переконання з остраху перед впливом всеохоплюючих ідеологій має наслідком втрату здатності до опор.

Можливість такого напрямку подій передбачив ще Д. С. Міль, зауваживши, що схильність людського роду -- властива як правителям, так і простим співгромадянам -- нав'язувати іншим власні погляди в якості правил поведінки, отримує таке енергійне підживлення з боку певних, як найкращих, так і найгірших із притаманних людській природі емоцій, що її навряд чи колись могло стримати щось, окрім браку влади; і оскільки ця влада не слабшає, а посилюється, то, -- коли проти цього зла не буде зведено міцний бар'єр морального осуду, -- в умовах, що нині існують у світі, ми повинні очікувати на його розростання[15, 17]. І це говорив мислитель чия віра у спроможність людини конструктивно реалізовувати свободу незаперечна. А світ порівняно з консервативним Берка позбувся багатьох морально-стримуючих обмежень. Такі слова не є ворожі правам і свободі людина а є попередження щодо демагогічних практик, зацікавлених у використанні демократичної процедури з цілком протилежною метою ніж вони запроваджувалися.

Берк вважав, що оскільки різного роду протиріччя -- невід'ємний елемент соціального буття, мистецтво державного управління якраз і полягає в досягненні такого оптимального поєднання переваг і недоліків, при якому навіть останні служили б на благо суспільства. У той же час, він наполегливо застерігав від виключного опертя на слова, наголошував на панівному принципі практики у справі державно-правового будівництва. Тому писав: «І тому я повинен утриматися від того, аби вітати Францію з новою свободою, аж доки не дізнаюсь, яким чином цю свободу поєднали з урядуванням, із силою громадськості, з дисципліною та послухом армії; зі збором та ефективним розподілом державних прибутків, з моральністю та релігією, з убезпеченням власності, зі спокоєм і порядком, з громадянськими та суспільними звичаями. Кожне із названих є також чимось добрим (у своєму роді); без них свобода, що існує, не є добродійною; та вона без них, вірогідно, й не буде існувати довго» [6, 286-287].

Висновки

Берк заперечував можливість існування політико-правової системи придатного для всіх часів і народів. Інститути кожної держави, на його переконання, є результатом тривалого історичного розвитку і пристосування до національних особливостей, традицій і звичаїв даної країни. Жоден із великих експериментів «соціальної інженерії», що вплинули на державно-правові інститути і на політико-правову думку, не засвідчили своєї результативності. їх ініціатори та послідовники демонстрували і демонструють своє вороже ставлення до критичної думки, схильні до примусу, щоб позбавили впливу та прав усіх хто ставить під сумнів їх підхід до вирішення проблем. Берк аж ніяк не відкидав можливості реформування будь-якої сфери суспільного життя, в нових обставинах старі установи можуть втратити свою доречність і перетворитися в перешкоду для нормального функціонування державного організму.

Однак будь-яке перетворення, на думку Берка, повинно носити перш за все прагматичний характер, виступаючи виключно як засіб усунення недоліків.

Список використаних джерел

1. Арендт Ханна. Джерела тоталітаризму / Ханна Арендт ; пер. з англ. -- 2-е вид. -- К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. -- 584 с.

2. Бек Ульрих. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія / Ульрих Бек ; пер. з нім. О. Юдіна. -- К. : Ніка- Центр, 2011, --408 с.

3. Берк Едмунд II Історія політичної думки. Навчальний енциклопедичний словник -- довідник / заг.ред. д.п.н. Хоми Н.М. [В.М.Денисенко, Л. Я. Угрин, Г.В. Шипунов та ін.] -- Львів: Новий Львів-2000, 2014. -- С. 67-68.

4. Берк Едмунд. Збереження та зміни / Едмунд Берк II Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -- К.: Смолоскип, 1998. -- С. 473-479.

5. Берк Едмунд. Права людини / Едмунд Берк II Консерватизм. Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -- К.: Смолоскип, 1998. -- С. 281-285.

6. Берк Едмунд. Свобода і влада / Едмунд Берк II Консерватизм. Антологія/ Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -- К.: Смолоскип, 1998. -- С. 286-287.

7. Берк Э. Размышления о революции во Франции / Э. Берк / пер з англ. Симона Векслер; под общей ред. Андрея Бабича. -- Лондон, 1992. -- 408 с.

8. Берлін І. Чотири есе про свободу [Текст] / Пер. з англ. О. Коваленка / Ісая Берлін. -- К.: Основи, 1994. -- 422 с.

9. Бодрийяр Жан II Постмодернизм. Энциклопедия. -- Мн.: Интерпресссервис; Книжный Дом, 2001. --С. 83-86.

10. Гаек Фрідріх А. Істинний смисл демократичного ідеалу / Фрідріх А. Гаек

11. Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. -- К. : Смолоскип, 2005. -- С. 432-434.

12. Гоббс Т. Сочинения : в 2-т. / Томас Гоббс. -- М. : Мысль, 1989. -- Т.1. -- 622 с., 1991,--Т.2.--735 с.

13. История политических и правовых учений: домарксистский период: учебник / под ред. О.Э Лейста. -- М.: Юрид. лит., 1991. -- 528 с.

14. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теорія і некласичних інтерпретаціях : Монографія / Анатолій Карась. -- Київ ; Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. -- 520 с.

15. Мееровский В. Эдмунд Берк как эстетик / В. Мееровский II Эдмунд Берк . Философские исследования о происхождении наших идей возвышенного и прекрасного / Э. Берк. -- М.: Исскуство, 1979. -- С. 14-38.

16. Міл Джордж Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. [Текст] / Джордж Стюарт Міл. -- К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. - 463 с.

17. Предисловие «Манифест контрреволюции» II Берк Э. Размышления о револююции во Франции / Э. Берк / пер з англ. Симона Векслер; под общей ред. Андрея Бабича. -- Лондон, 1992. -- С. 5-54.

18. Рябека О. Світова держава як продукт глобалізованого організаційного розвитку / О. Рябека II Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. -- 2014. -- №3(71).--С. 114-126.

19. Себайн Дж. Г. Історія політичної думки : пер. з англ. І Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. -- К.: Основи, 1997. -- 838 с.

20. Тоффлер Е. Третя хвиля / Е. Тоффлер. -- К.: Всесвіт, 2000. -- 480 с.

21. Традиціоналізм Берка. Режим доступу: http://bibliograph.com.ua/istoria- politicheskih-i-pravovyh-ucheniy-1/99.htm

22. Філософія права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О.Г. Данильян, О.П. Дзьобай, О.С. Максимов та ін. / за ред.. д-ра філос. наук, проф. О. Г. Данильяна. -- Харків: Право, 2009. -- 208 с.

23. Хелд Д. Демократия, национальное государство и глобальная система II Современная политическая теория / Автор-сост. Д.Хелд; пер. з англ, под общ. ред. В.И.Даниленко. -- М.: NOTA BENE, 2001. -- 480 с.

24. Чернілевський Д.В. Методолгія наукової діяльності: навч. посіб.вид. 3-є, перероблене / Д.В. Чернілевський, М.І. Томчук, О.А. Дубасенюк [та ін.]. / за ред. Д.В. Чернілевського. -- Вінниця: Нілан -- ЛТД, 2012. -- 364 с.

25. Эдмунд Берк. Биографический очерк II Берк Э. Размышления о револююции во Франции / Э. Берк / пер з англ. Симона Векслер; под общей ред. Андрея Бабича. -- Лондон, 1992. -- 55- 62.

Анотація

У статті аналізуються політико-правові ідеї Е. Берка як критика концептів «соціальної інженерії». Погляди Е. Берка на характер і результативність змін державно-правового ладу, традиційно проголошуваних консервативними через сумнів в абсолютизації Просвітництва як виключно поступу, розкриваються як застереження від небезпек радикального реформування. Привернуто увагу до існування певної циклічності у формуванні та сприйнятті політико-правових ідей «соціальної інженерії». Обгрунтовується значення аргументації Е. Берка для уникнення системних помилок під час об'єктивно необхідних змін існуючих політико-правових та соціально-економічних відносин.

Ключові слова: Е. Берк, соціальна інженерія, право, держава, культурна традиція,свобода, особа.

Annotation

This article analyzes the political and legal ideas of Edmund Burke as a critic of the "social engineering" concepts. Edmund Burke's views on the nature and effectiveness of changes in state and legal system, traditionally proclaimed as conservative because of doubts about the absolutization of the Enlightenment as the only progress, are reported as a warning against the dangers of radical reforming. In the article attention is attracted to the existence of a recurrence in the formation and perception of political and legal ideas of "social engineering." Also significance of E. Burke's arguments have been substantiated to prevent system errors during objectively necessary changes of the existing political-legal and socio-economic relations.

Keywords: Edmund Burke, social engineering, law, government, cultural tradition, freedom, individual.

Размещено на Allbest.ru