Парламентсько-урядова комунікація як модель політичного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Парламентсько-урядова комунікація як модель політичного дискурсу

Розкриваються процеси взаємодії провідних суб'єктів політичної комунікації у форматі парламентсько-урядових контактів у системі національного державотворення. Розглядаються особливості формування як регламентно-офіційних, так й неформальних процедур взаємодії гілок державної влади. Вивчаються проблеми функціонування політичної еліти як правлячого класу на рівні парламентсько-урядової комунікації. Порушується питання про професіоналізацію зазначених суб'єктів комунікації як умови підвищення ефективності державного управління.

Ключові слова: політична комунікація, парламент, уряд, публічна сфера, міжінституціональні зв'язки.

Iurii Ganzhurov Parliamentarygovernmental communication as a model of political discourse. The processes of interaction of political communication's leading subjects in the format of parliamentarygovernmental contacts in the system of national statebuilding are revealed. The peculiarities of formation of regulatory and formal, as well as informal, procedures for interaction between the branches of state power are considered. The problems of the political elite functioning as a ruling class at the level of parliamentarygovernmental communication are studied. The issue of the communication subject's professionalization as a condition of increasing the efficiency ofpublic administration is discovered.

Key words: political communication, parliament, government, public sphere, interinstitutional relations.

Актуальність тематики дослідження значною мірою обумовлена доволі проблемним досвідом комплексної боротьби за політичну владу в Україні.

Саме ця боротьба через свою інформаційну змагальність завжди збагачує комунікативну мережу політичної системи. В контактах з парламентом виконавча гілка влади, з одного боку, набула досвіду ініціатора політичних компромісів, а з іншого сформувала дуже строкату, проте активну еліту урядовців-тимчасовців. Якщо взяти до уваги актуалізацію цієї проблеми авторитарними рефлексіями президентства В. Януковича, то стає зрозумілою тенденційно-кон'юктурна мотивація посилення незалежності виконавчої влади передовсім від єдиного законодавчого органу держави, коли зневага до міжінституціональних зв'язків між зазначеними суб'єктами політичної комунікації набувала небезпечних рис конфліктного характеру.

Власне, сама природа пошуку законодавчого консенсусу між законодавчою і виконавчою гілками влади обумовлюється низкою факторів, що випливають з інституціональної структури політичної комунікації. Поперше, йдеться про фактор лептимізації єдиного законодавчого органу ~ парламент, що обирається народом і виступає від його імені, має відповідний кредит довіри, котрий домінуватиме над механізмом формування уряду шляхом призначень посадовців. При цьому будь-які процедури посилення його соціальної легітимності за допомогою важелів залучення до його інституалізації парламентських партій, формалізації урядової коаліційності та декларативності щодо політичної відповідальності уряду не стільки змінять формат парламентсько-урядової комунікації, скільки актуалізують проблему правового імунітету Кабінету Міністрів. Не викликає сумніву, що перманентне зволікання з прийняттям закону України про Антикорупційний суд перебуває у площині прихильників комунікації на рівні безвідповідального управління, коли боротьба за контроль над виконавчою владою точиться навколо важелів ситуаційного й почасти вкрай тимчасового панування суб'єктів персоніфікованих інтересів. По-друге, рівень міжінституціональних зв'язків у форматі „парламент-уряд” суттєво корегується фактором невизначеності фактично подвійного підпорядкування уряду.

Це питання залишається предметом дискусій науковцівполітологів в процесі пошуку оптимальної для України формули поєднання історичної ментальності вітчизняного традиціоналізму у галузі реалізації державної влади з еволюціонізуючим пошуком нових прийнятних для політичної еліти і зрозумілих більшості населення способів прозорого і справедливого управління країною. Навіть прихильникам моделі авторитарного фаворитизму стає зрозуміло, що паралельна комунікація індивідуалізованого типу є нежиттєздатною передовсім для претендентів на керівні посади в уряді ~ конкуренція міністрів в інформаційному просторі діагностує хворобу політичної амнезії тих, хто із вражаючою схожістю залишав владний олімп. І проблема таких урядів, на кшталт „уряду Яценюка”, на нашу думку, полягає не в тому, що особисте моделювання Президентом парламентської більшості та уряду призводить до примітивних і недієздатних конфігурацій в інститутах влади. Основна причина в комунікативній імітації узгоджених дій між законодавчою і виконавчою гілками влади, в основі якої перебувають особистісні мотивації, котрі, на жаль, доволі часто умовно кореспондуються з інтересами суспільства.

Досвід державотворення в Україні містить чимало прикладів комунікативних спроб деформації конституційних зв'язків між гілками влади, і вивчення основних чинників їх циркуляції у політично-правовому просторі приводить до висновку про децентрований характер багатовекторних носіїв у системі політичної комунікації. Заперечити їх доцільність неможливо з точки зору об'єктивної реальності їх існування в умовах еволюції політичної системи України, яка перебуває на стадії структуризації суспільно-правових відносин. Вони є, з одного боку, рушійною силою конституційної реформи, а з іншого -- об'єктом її реалізації.

Відтак буде цілком природно розглядати пріоритетний напрям парламентсько-урядової комунікації передусім в конституційному форматі. В його основі найважливіші сфери суспільного життя, які, згідно з Конституцією, потребують спільних дій органів законодавчої та виконавчої гілок державної влади. Таким є законодавчий, бюджетний процес, парламентський контроль, у тому числі й за дотриманням прав і свобод людини, кадрова політика, визначення основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики, введення воєнного чи надзвичайного стану та інші питання, межі компетенції розв'язання яких визначаються конституційними повноваженнями суб'єктів політичної комунікації.

Проте неоднозначність дублювання чи змістова суперечливість джерел її одержання, суб'єктів тлумачення і засобів поширення неминуче створюватиме колізії в комунікативних контактах між парламентом і урядом. В їх основі індивідуалізована індексація інформаційних потоків, коли відомості від органів виконавчої влади, відповідно до закону про статус народного депутата, вимагає особисто депутат. Про доволі поширене явище індивідуалізації комунікативного обміну свідчать тиражовані ЗМК під час пленарних засідань Верховної Ради України доволі наполегливі артикуляції подібних контактів у форматі невдоволення відповіддю на депутатський запит. Одначе при цьому слід звернути увагу не на сам предмет конфліктного діалогу між репрезентантами парламентсько-урядової комунікації, а на суперечливий характер її передачі й трансформації. Адже сам розподіл повноважень в урядових структурах за галузевим принципом не тотожний тематичній структуризації парламентських комітетів, які, в свою чергу, не мають важелів конкретизації депутатських запитів відповідно до профільної спрямованості. парламентський урядовий політичний еліта

Це стає зрозумілим, якщо проаналізувати природу політичної еліти України, яка формується й функціонує і в парламенті, і в уряді, і в адміністрації президента України, утворюючи реальний правлячий клас у державі. Специфіка формування і тенденції розвитку політичного класу досліджувалася доволі ретельно науковцями Інституту політичних і етно-національних досліджень ім. І. Кураса НАН України [1]. Аналіз неформальної природи елітарної комунікації доводить тезу про те, що проблема полягає не в кількості законів, а в механізмі їх правової комунікації. Аналіз законодавчої бази в частині нормативно-правового врегулювання парламентсько-урядових зв'язків на рівні вимог чинних законів дозволяє зробити висновок про надзвичайно динамічну, отже неефективну основу для належного комунікативного контакту між парламентом і урядом України.

Зміст парламентсько-урядових зв'язків, формалізований порядок проведення „Днів уряду” віддзеркалює прагнення до відповідних кроків з боку парламенту щодо оцінки роботи Кабінету Міністрів та його структур.

При цьому важливо брати до уваги й процеси інформаційного забезпечення підготовки рішення. Воно має ґрунтуватися на відповідних носіях зворотного зв'язку, що випливає з вимог Регламенту Верховної Ради, зокрема в частині організації розгляду питань [2, с.2934]. Водночас за лаштунками вагомого масиву документованої бази розв'язання питань в режимі опрацювання урядової інформації не можна не помітити тенденцію до дистанціювання результативних рішень від базових комунікаторів, якими є доповіді членів уряду в парламенті. Низька ефективність такого дискурсу пояснюється свідченням про домінування олігархічних мотивацій в парламентсько-урядовій комунікації. Як влучно зазначає Ф. Рудич „кримінальна і напівкримінальна буржуазія вперто й нахабно лізе (і не без успіху) во владні структури... В приниженому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники та інші прошарки населення. Це знижує довіру громадян до органів влади” [3, с.64]. Таким чином без очищення політичного дискурсу парламентськоурядової комунікації, яка переважно циркулює за межами соціально-суспільних каналів її роз'яснення, популяризації та поширення важко розраховувати на результативність пенсійної, медичної, освітньої та інших реформ, що їх декларує уряд. Має рацію Т. Андрійчук, яка стверджує, що без участі ЗМК, науковців, передовсім Інституту ім. І. Кураса, підвищення соціальної ефективності діяльності можновладців проблематичне [4, с.121].

При цьому така суспільно-наукова експертиза парламентсько-урядових зв'язків повинна окреслити і бажано в публічній сфері наступні аспекти:

* комунікативні механізми парламентської відповідальності уряду у порівняльному співставленні;

* інформаційні підвалини співпраці законодавчої та виконавчої гілок влади;

* місце парламентської відповідальності уряду в системі стримувань і противаг при розподілі державної влади;

* монологічні проблеми неефективного нормативного регулювання існуючого механізму парламентської відповідальності уряду в Україні.

Багато в чому актуалізація окреслених питань пояснюється серйозним спротивом прихильників одноосібного правління, коли парламентська відповідальність уряду дезавуюється президентським опікуванням щодо виконавчої гілки влади.

Не викликає сумніву потреба у створенні варіативної моделі розв'язання проблем функціонування парламентсько-урядової комунікації за участю президентських важелів її корегування. При цьому сумнівним видається прозорість у висвітленні та можливість альтернативних інтерпретацій неминучих трансформацій стосунків між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів саме через модель формування парламентом коаліційного уряду. Якщо взяти за визначальну саме цю обставину як фактор посилення парламентськими елементами розстановки сил у трикутнику влади, можна зрозуміти аргументацію на користь парламентсько-президентської республіки.

Цілком можливо, що пошуки оптимальних гарантій забезпечення ефективності зазначеної формули міжінституціональної комунікації доцільно спрямувати на грунт усталених європейських демократій. Має рацію Л. Кочубей, коли скеровує увагу науковців на механізми і форми організації роботи парламентської більшості на основі коаліції у спосіб, що має тривалу апробацію у західно-європейських країнах, зокрема у Франції [5, с.415]. Проте чи набуде завершених форм формула успіху соціально обґрунтованих пропозицій на користь якісно іншого рівня структуризації парламенту як провідного комунікатора формування урядових рішень за допомогою парламентських партій, ідеологічна структуризація яких на нинішньому етапі ще не набула визначальних рис, характерних для держав усталеної демократії? Пролонгація цієї думки міститься у висновку про те, що в Україні сьогодні змагаються не ідеології, а окремі політики, політичні групи, які пропагують ті чи інші ідеї. Не виключено, що на певному етапі ідеї наповняться конкретним змістом суспільних потреб і у такий спосіб стануть дієвим ідеологічним чинником політичного життя. За будь-яких обставин партійна розбудова суттєво впливає на процес формування дієвих органів влади, вдосконалення зв'язків між владними та громадськими структурами.

Отже, йдеться про еволюцію партій у політичному просторі України. Цей процес відповідним чином віддзеркалює зміст парламентсько-урядової комунікації. Від ідеологічної розшарованості, ситуаційного об'єднання за принципом подолання спільного супротивника чи розподілом об'єктів інтересів парламентська модель формування виконавчої влади має пройти випробування урядовими посадами. При цьому кореляційний зв'язок між тимчасовою більшістю та нестабільними коаліційним урядом видається цілком природним в умовах партійного будівництва. Вочевидь, така конфігурація політичних комунікаторів може уникнути взаємопоглинаючих наслідків за умов зовнішньої корекції чи персономічної конкретизації. Власне, ці два фактори тісно пов'язані поміж собою. В першому випадку йдеться про роль домінуючого суб'єкта політичної комунікації в особі Президента України П. Порошенка. Передбачається, що він корегуватиме парламентсько-урядові зв'язки, а саме: по-перше, в правовому полі як суб'єкт законодавчої ініціативи; по-друге, за допомогою конституційних важелів номінаційного характеру як стосовно уряду, так і щодо Верховної Ради; по-третє, каналами неформальної комунікації, ефективність застосування якої з огляду на традиції розв'язання широкого кола проблем, особливо в частині приватних інтересів, залишається вельми високою.

У другому випадку маємо справу з дуалістичною природою коаліційного уряду, приреченого на варіативність і суперечливість комунікативних дій через його формування парламентськими партіями, з одного боку, та системою ієрархічного управління й підпорядкування з іншого. Наскільки керованим буде такий уряд, покаже, звичайно, час. Проте, працюючи на випередження термінів реалізації конституційної реформи, політологи прагнуть відпрацювати оптимальний прогностичний варіант поєднання сприятливих для парламенту і уряду організаційно-правових засад циркуляції міжінституціональної комунікації. З огляду на цілком реальну розпорошеність урядової комунікації через партійну заангажованість ймовірним уявляється варіант традиційного формування конкурента на перзидентчьких виборах саме в системі виконавчої влади.

В інформаційному середовищі Украхни такі конкурентні настрої ще чітко не сформульовані. Водночас, за словами нардепа від „Народного фронту” В. Сюмар, за закритими соціологічними підрахунками, персональний рівень довіри Гройсмана 23%. Проте, як зазначає П. Вуець, великі соціологічні служби, які відкривають результати своїх досліджень, не поспішають включати прем'єра в опитувальники на президентську посаду [6].

Боротьба за лідерство у провладному трикутнику, фасадом якої слугує парламентсько-урядова комунікація, безперечно, не лише персоніфікована, а також матеріально вмотивована. Розмірковуючи над цією проблемою, О. Мороз пише: „Зміна відносин власності приватизацією як засобу одержання виручки на засіб поліпшення управління майном саме цьому найбільше протидіяла передовсім виконавча влада” [7. с.559].

Таким чином домінування психології „власника галузі” в міністерському середовищі, домінування особисто-відомчих інтересів над завданнями уряду в цілому є надзвичайно небезпечним явищем.

В такому випадку Україна матиме невтішні перспективи формування міністерської опозиції в уряді на кшталт депутатської в парламенті. Проте цілком природне існування другої категорії як неодмінної ознаки демократичності суспільства контрастує з першою, котра чітко діагностує не лише хворобу реформації, а й скидається на результат постреволюційної безпорадності і фахової некомпетентності. Саме через це формат парламентсько-урядової комунікації не може набути рис прагматичної усталеності за законами функціонування державного апарату традиційною залишається амбіційна ментальність, що перешкоджає спільній роботі законодавчого і виконавчого інститутів державної влади. Для нас і дотепер актуальними є слова речників українського державотворення: „...поки не витворимо власних конструктивних цінностей та такого колективу, з яким будуть примушені чужі рахуватися, будемо куркою на торгу, лишаючи їй лише можливість кудахкати та трохи пручатися” [14, с.163].

Віддаючи належне правомірності застережень щодо некоректності цитувань поза контекстом конкретних історичних умов, зробимо спробу адаптації доволі промовистих прикладів з нашого сьогодення на зміст викладеного -- чи не забагато асоціативних порівнянь викликають у нас зразки сучасного політичного життя у діалогічних відносинах між парламентом і урядом? Адже саме від них залежить модель того спільного колективу, який конституційно виписаний та відкоментований, проте не відпрацьований на рівні функціонального порозуміння.

Не викликає сумніву, що суспільно-економічне життя України постійно наповнюватиме картотеку політичної історії країни фактами порушень законів розмежування компетентності щодо створення, поширення та тлумачення адміністративної комунікації в інформаційному просторі суспільства парламентом і урядовими структурами. Подолання такої тенденції залежатиме від багатьох факторів. По-перше, політична еліта має відмовитися від практики підміни поняття „професіонал” поняттям „політик”. Це в жодному випадку не означатиме, що політик не входить до кола професіоналів. Йдеться, власне, про галузевих фахівців, які знають справу і мають працювати в урядових структурах. В умовах, коли парламентські партії формують коаліційний уряд, виникає потреба саме в таких спеціалістах. Чи готові політичні партії до відповідних посадових пропозицій? Саме тут доречними видаються слова Ф. Рудича: „Для українського народу нагальною необхідністю є не просто нова, а сильна демократична влада... При цьому у неї залишається єдиний вихід залучити до своїх лав справжніх професіоналів, котрі здатні виправити ситуацію, що склалася” [9, с.276].

По-друге, доцільно конкретизувати категорії „електронний”, „альтернативний”, „тіньовий” та інші уряди в контексті їх декларації за змістом і функціональним призначенням. Вбачається доцільним розглядати явище „електронний уряд” у двох напрямах: як засіб комунікації, що забезпечує прозорість і доступність урядової інформації, а також як форму оприлюднення офіційної інформації. Розглядати „електронний уряд” як альтернативу діючому означатиме залишити осторонь комунікативної структуризації „тіньовий уряд”, що має формуватися парламентською опозицією. Водночас треба не лише надати можливість, а зажадати від партій, що беруть участь у парламентських виборах, оприлюднювати в засобах масової комунікації свій кадровий ресурс для можливої роботи в Кабінеті Міністрів.

Актуальною проблемою парламентсько-урядових зв'язків залишається реалізація парламентського контролю за діями чиновництва в правовому полі держави. Про комунікативний рівень цього контролю, зокрема, свідчить інформація, систематизована в табл. 1.

Таблиця 1

Перелік доповідей, звітів, інформації органів виконавчої влади, які, відповідно до законів України, підлягають обов'язковому поданню до Верховної Ради України