Природа, спосіб обрання і легітимність інституту президента як атрибути напівпрезиденталізму: порівняння та узагальнення на прикладі країн Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 321.015 + 342.33 + 342.37 + 342.38 + 342.5 + 342.8

природа, спосіб обрання і легітимність інституту президента як атрибути напівпрезиденталізму: порівняння та узагальнення на прикладі країн Європи

Литвин В. С.,

кандидат політичних наук, доцент, докторант кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, Україна) E-mail: lytvyn.vitaliy@gmail.com

Анотація

Порівняно й узагальнено природу, спосіб обрання та легітимність інституту президента як ознак напівпрезиденталізму в Європи. Виявлено, що напівпрезиденталізм традиційно теоретизується, однак не завжди практично операціоналізується концептом «президентського арбітражу» або президента як «нейтральної сили». Аргументовано, що інститут всенародно виборного президента в умовах напівпрезиденталізму не є ідентичним, адже існує кілька способів його обрання, але не всі вони гарантують, що переможець президентських виборів отримує абсолютну більшість голосів виборців. Доведено, що інститут президента у напівпрезиденталізмі неминуче, хоч і по-різному, може збільшувати президенціалізацію системи державного правління та конфліктність міжінституційних відносин.

Ключові слова: напівпрезиденталізм, президент, вибори, легітимність, країни Європи.

Литвин В. С., кандидат политических наук, доцент, докторант кафедры политологии Львівского национального университета имена Ивана Франка (Львов, Украина), E-mail: lytvyn.vitaliy@gmail.com

Природа, способ избрания и легитимность института президента как атрибуты полупрезидентализма: сравнение и обобщение на примере стран Европы.

Аннотация. Сделано сравнение и обобщение природы, способа избрания и легитимности института президента как признаков полупрезидентализма в Европе. Выявлено, что полупрезидентализм теоретизируется, однако не всегда операционализируется концептом «президентского арбитража» или президента как «нейтральной силы». Аргументировано, что институт всенародно выборного президента в условиях полупрезидентализма не является идентичным, ведь существует несколько способов его избрания, но не все они гарантируют, что победитель президентских выборов получает абсолютное большинство голосов избирателей. Доказано, что институт президента в полупрезидентализме неизбежно, хотя и по-разному, может увеличивать президенциализацию системы государственного правления и конфликтность межинституционных отношений.

Ключевые слова: полупрезидентализм, президент, выборы, легитимность, страны Европы.

Lytvyn V., PhD in political sciences, docent, doctoral candidate, Ivan Franko National University of Lviv (Lviv, Ukraine), E-mail: lytvyn.vitaliy@gmail.com

Nature, method of election and legitimity of the institution of president's as attributes of semi-presidentialism: comparison and generalization on the example of European countries.

Abstract. The article is dedicated to comparatively analyze and generalize the nature, way of election and legitimacy of the institution of president as features of semi-presidentialism in Europe. It is revealed that semi-presidentialism is traditionally theorized, but not always operationalized by the concept of «presidential arbitration», since this system of government is constructed in view of the institution of the president if not as the fourth branch of government than as a kind of «arbiter» or «neutral force» between the three branches ofpower. It is argued that the institution of a popular elected president under semi-presidentialism is not identical, since there are several varieties and ways of its election, but not all of them guarantee that the winner of the presidential elections receives an absolute rather than relative majority of votes. The author also determined that among all semi-presidential countries of Europe, the majority principle hypothetically or «ideally» can be realized in the formats of real constructions of the absolute majority, simplified constructions of the absolute majority and classical constructions of the relative and negative majority or the absolute minority. This is fundamentally because semi-presidential systems with popularly elected presidents have different consequences as to how they implement and interpret «the majority» as the determinant principle of republicanism, which certainly regulates the legitimacy of presidential power. The highest level of legitimacy of president is observed in political affairs, where the head of state is elected not only popularly, but directly. A slightly lower level of legitimacy of president is common for political affairs, where the head ofstate is elected on the basis of direct popular elections, but the electoral system incorporates to a lesser extent the principle of «the majority» and instead appeals to the principle of «consensus». Finally, the lowest level of legitimacy ofpresident is hypothetically peculiar or may be peculiar to those semi-presidential countries (as yet only historically), where a president is elected as a result of quasi-direct popular elections (i.e. electoral college). It is concluded that the institution of a popularly elected president in the case of semi-presidentialism inevitably increases its political activity (presidentialization) and the intensity of inter-institutional conflicts. At the same time, given a significant formal legitimacy, presidents can incorporate it differently in political practice.

Keywords: semi-presidentialism, president, elections, legitimacy, European countries.

Ознаки і атрибути, а також причини вибору і виокремлення напівпрезиденталізму1 Напівпрезиденталізм у дослідженні трактуємо як систему державного правління, за якої мають виконуватись три дистинктивні атрибути/характеристики: 1) наявність інституту/ посади президента (обов'язково як глави держави, хоча можливо як глави держави, так і як глави виконавчої влади), який отримує владу на фіксований термін на підставі пря-мих/безпосередніх або непрямих/опосередкованих всенародних (не в легіслатурі) виборів ^{не є відповідальним перед легіслатурою; 2) наявність інститутів/посад прем'єр-міністра (не обов'язково як глави виконавчої влади, але обов'язково як глави уряду) і урядового кабінету, які не отримують владу на фіксований термін на підставі прямих/безпосередніх або непрямих/опосередкованих всенародних (не в легіслатурі) виборів, але є обов'язково колективно відповідальними (на підставі вотумів довіри і/чи недовіри) хоча б перед легіслатурою (але можуть бути колективно відповідальними перед легіслатурою і перед президентом); 3) суміщення/дуалізація виконавчої влади, з однієї сторони, президен-том (обов'язково як главою держави), а з іншої сторони, прем'єр-міністром (обов'язково як главою уряду) та урядовим кабінетом. Такий висновок значною мірою зроблено на підставі синтезу існуючих наукових доробків Р. Елгі [21, с. 13] та Дж. Сарторі [47, с. 131].} на прикладі країн Європи дають змогу констатувати, що одним із магістральних патернів, довкола яких формально-конституційно/інституційно-процесуально та фактично-політично/політично-поведінково обертається проблема напівпрезидентської системи правління, є природа, спосіб обрання та легітимність президентів, які дають змогу виробити різнофакторну типологізацію аналізованої системи правління. З огляду на це, актуалізованою є проблематика теоретико-методологічного й емпіричного крос-національного порівняльного аналізу й узагальнення природи, способу обрання та легітимності інституту президента як невід'ємного компонента атрибутизації напівпрезиденталізму в країнах Європи (у її широкому - географічному - розумінні²).

Заявлена проблематика знайшла різностороннє відображення в доробках таких науковців, як О. Аморім Нето і К. Стром [4], К. Андерсон і К. Гуіллорі [5], Д. Артер [6; 7], Х. Бахро, Б. Байерлейн та Е. Везер [8; 9; 11; 56], Т. Бейліс [12], К. Боулдінг [і4], М. Добрі [17], Р. Елгі, К. Бакур, Б. Долез та А. Лаурент [19-21], И. Елстер [22], А. Лейпхарт [31], В. Литвин та А. Романюк [1], Х. Лінц [32], Л. К. Меткалф [35], А. Піолатто [41], О. Процик [42], С. Ропер [45], Д. Самюельс та М. Шугарт [46], Дж. Сарторі [47], С. Скач [49], М. Тавітс [50], Т Фрай [24], А. Фрухсторфер [23], Х. А. Чейбуб і С. Черних [15] і чимало інших. Однак в них так і не запропоновано комплексної і синтетичної операціоналізації, компаративізації й узагальнення природи, способу обрання і легітимності інституту президента як невід'ємного компонента атрибутизації напівпрезиденталізму в країнах Європи, що власне й слугує метою представленого дослідження.

У цьому контексті первинне значення, слідуючи наявній науковій літературі, має детермінування інституту президента в умовах міжінституційних відносин, які окреслюють напівпрезиденталізм. Як зауважує низка науковців, інститут президента в напівпрезиденталізмі є якщо не четвертою гілкою влади, то своєрідним «арбітром» між трьома гілками влади. «Арбітражна природа» влади глави держави в умовах напівпрезидентської системи державного правління концептуально (в межах ідеї «президента-арбітра») знайшла первинне/ініціальне відображення в теорії та практиці французького конституціоналізму, зокрема в намаганні детермінувати проблематичний характер персоналізації влади у політичних системах [17, с. 261]. Річ у тому, що про політичний за природою арбітраж глави держави йшлося ще до і за часів формування Третьої республіки у Франції (в 70-і рр. XIX ст.). Тоді зміст концепту «президентського арбітражу» пов'язувався з неприпустимістю привласнення президентом («арбітром» чи «нейтральною силою», з фр. pouvoir neutre) ролі лідера парламентської більшості керівника уряду [9]. Роль президента-арбітра уподібнювалася до функцій спортивного судді, який не повинен втручатись у діяльність державного механізму й окремих його ланок, а, натомість, має це робити у виняткових випадках, коли виникає й поглиблюється кризова ситуація [3, с. 255]. Тому арбітражна природа напівпрезиденталізму була пояснена прагненням конституціоналістів обмежити владу сильного президента в умовах президенталізму та змістити конституційну систему державного правління у напрямі парламентаризму, внаслідок чого напівпрезиденталізм виявився дуже поширеним (як конституційний вибір і тип) у низці країн Європи (та світу), зокрема на фоні гострого протистояння прихильників різних «класичних» (згідно дихотомічного підходу) систем державного правління, фактично ставши їхньою варіативною «золотою серединою» (і тим самим проштовхнувши теоретико-методологічне превалювання трихотомічного підходу до типологізації систем державного правління).

З плином часу і як результат різних міжінституційних відносин, політико-правовим наслідком і відображенням концепту «президентського арбітражу» в напівпрезиденталізмі стало різне за формулюванням розуміння глави держави як інституту, який забезпечує нормальне функціонування органів державної влади, виступає посередником із-поміж гілками державної влади, державою та суспільством, забезпечує функціонування різних політичних інститутів, забезпечує наступництво та взаємодію органів державної влади, організовує нормальне функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади, реалізовує узгоджене функціонування всіх сфер державної влади та відповідальність органів влади перед народом тощо (причому, незалежно від того, наскільки «досить значними повноваженнями» наділений президент). Це було зумовлено тим, що влада президента заснована на всенародних виборах, а тому президент, як очікувалось, мав мати значно вищий ступінь легітимації (впорядковуючи різні спірні соціальні інтереси), ніж, на противагу, парламент і парламентські партії [9]. Внаслідок цього саме президент, навіть незважаючи на ризики бонапартизму [11; 43, с. 205, 206], мав «урівноважувати» та нейтралізувати суспільно- політичні й міжінституційні протиріччя в напівпрезиденталізмі [8; 10, с. 321]. Водночас, очевидно, що спершу розуміння «президентського арбітражу» було дуже категоріальним, адже вписувалось у дихотомічну традицію дефініювання систем правління, і неоднозначним, адже, з однієї сторони, він зумовлювався посадою «досить сильного» президента, хоча, з іншої сторони, не у всіх напівпрезидентських державах є інститут сильного глави держави. І тільки згодом (у межах трихотомічної традиції типологізації систем державного правління) виникли підстави аргументувати, що «президентський арбітраж» - це не показник сили президента, а його можливість бути «над» іншими інститутами та гілками влади.

Це означає, що арбітражна природа й атрибутивність інституту президента стала систематизуючою ознакою напівпрезиденталізму. Хоч, з іншої сторони, «президентський арбітраж» у такому вимірі не є тільки дистинктивно функцією напівпрезиденталізму, бо він властивий і для інших систем державного правління, тому не претендує на роль вичерпного індикатора певного конституційного та політичного типу. Але особливість «президентського арбітражу» в умовах напівпрезиденталізму (приміром, на відміну від президенталізму) виявляється у тому, що глава держави не є формалізованою гілкою влади чи належить до неї (зокрема до виконавчої вертикалі) тільки частково. Внаслідок цього, як зауважує В. Чернов [2], теоретичну основну «президентського арбітражу» в напівпрезиденталізмі становить доктрина, за якою президент як глава держави виведений за межі класичної тріади «законодавча - виконавча - судова влада», а натомість діє в якості арбітра, який «підноситься над» усіма політичними інститутами і тим самим забезпечує стабільне здійснення міжінституційних відносин згідно закону. По суті, йдеться чи може йтися, як зауважено вище, про появу нової, четвертої, гілки влади - арбітражної, президентської чи охоронної, яка притаманна лише напівпрезиденталізму. Саме внаслідок цього концепт арбітражних функцій президента як глави держави в тій чи іншій інтерпретації взяли на озброєння практично всі країни з напівпрезидентською системою правління. Однак визначати напівпрезиденталізм на підставі конструкцій «президентського арбітражу» не зовсім доцільно, адже за низкою специфічних атрибутів і характеристик зовні схожі кейси напівпрезиденталізму можуть доволі принципово та навіть критично відрізнятися один від одного внутрішньо (інституційно і поведінково).

Суплементарно, розуміння президента як «арбітра» чи «нейтральної сили» (з фр. pouvoir neutre) аж ніяк не дає підстав стверджувати, як зауважує Е. Везер [56], що напівпрезидентська система правління є різновидом парламентаризму. Так, президент при парламентаризмі часто наділений так званими «резервними повноваженнями», які можуть використовуватись у випадку тупикової чи конфліктної ситуації відносин між інститутами парламенту й уряду. Такі повноваження засновані на припущенні, що політичні інститути зазвичай діють без необхідності втручання глави держави. Відповідно, «арбітраж» президента в умовах парламентаризму є умовним, бо президент, будучи не всенародно, а парламентом обраним і на підставі цього легітимним, більшою мірою є інструментом підтримки виконавчої влади, яка теж делегується легіслатурою. У цьому проявляється магістральна відмінність парламентаризму від напівпрезиденталізму, оскільки президенти в умовах напівпрезидентської системи правління є незалежними політичними інститутами/акторами, а тому можуть відігравати активну роль не лише у випадку міжінституційних криз, але навіть і в урядово-формотворчому процесі. Більше того, про «арбітражність» президентів в умовах напівпрезиденталізму свідчить той факт, що вони є всенародно виборними, а тому представляють «всю націю» та вповноважені врегульовувати суперечливі суспільні інтереси, внаслідок чого саме за президентами сконцентровані одні з найважливіших функцій держави.

Водночас, не виключено, що президент в умовах напівпрезиденталізму може не використовувати своєї можливості бути представником усіх громадян, а натомість дезінтегративно й поляризаційно діє передусім у своїх персональних політичних цілях, а не зважаючи на соціальну структуру населення держави. Відповідно, зрозуміло, що арбітражна сутність всенародно вибраного президента теоретично має бути, однак фактично не обов'язково є характерною для напівпрезиденталізму: з однієї сторони, президент має приймати рішення, які є нейтральними і універсально- позитивними; з іншої сторони, президент може приймати рішення, які вигідні передусім йому та асоційованій з ним політсилі, а тому вони є партикулярними і часто негативними [56]. Це означає, що розуміння президента як «арбітра» або «нейтральної сили» не є теоретико-дефінітивним, а швидше індивідуальним: буває, що президент із якоїсь причини перестає чи починає діяти як «арбітр», але така функція не властива йому традиційно. Сумарно, як зауважує Е. Везер [56], це не дозволяє стверджувати, що «арбітражність» властива напівпрезиденталізму апріорі. Натомість, вона доволі часто є тільки «ілюзією», адже президент в умовах напівпрезиденталізму може і часто є політичним інститутом з власними політичними цілями й інтересами, які використовуються передусім для захисту особистого мандата. Відповідно, «президентський арбітраж» і його наявність або відсутність залежать від безпосередньо зумовлених факторів, зокрема повноважень президентів, та опосередковано зумовлених факторів, зокрема політичних традицій, політичної культури, особливостей політичного режиму, інституційного середовища, партійно-виборчої системи тощо. У цьому розрізі особливого значення в контексті з'ясування місця інституту президента в умовах напівпрезиденталізму має врахування природи та способу всенародного обрання й повноважень і природи легітимності влади глави держави, зокрема в країнах Європи, адже вони додатково можуть свідчити про феномен «президентського арбітражу» в умовах напівпрезиденталізму.

Як виявлено і обґрунтовано в цілій низці наукових досліджень, напівпрезиденталізм дефініюється та детермінується посадою всенародно виборного президента, сила повноважень/повноваження якого є або можуть бути одним із критеріїв типологізації напівпрезидентської системи правління. Однак і на противагу, сам факт всенародного обрання президента зовсім не регламентує, що у всіх напівпрезидентських республіках президентів обирають ідентично. Річ у тому, що існує декілька різновидів та способів всенародного обрання президентів в умовах напівпрезидентської системи правління, але не всі вони гіпотетично гарантують, що переможець президентських виборів отримує абсолютну, а не відносну більшість голосів виборців [1]. Відповідно, найпростіший метод класифікації способів всенародного обрання президентів у напівпрезиденталізмі - це їх поділ на системи абсолютної та відносної більшості та, у свою чергу, врахування особливості проведення виборів й/або підрахунку їх результатів в один, два і більше турів. Хоча, з іншої сторони, теоретико-методологічно важливо, що будь-яка система абсолютної більшості не обов'язково повинна бути реалізована в два тури, а, натомість, система виборів в один тур не може не гарантувати перемоги кандидата в президенти голосами абсолютної більшості виборців. Сумарно це принципово з огляду на те, що системи всенародного обрання президентів в умовах напівпрезиденталізму проводять різні наслідки з приводу того, як у них втілюється та трактується детермінантний для республіканізму принцип більшості, що звісно визначає легітимність влади президентів.

Як демонструють і аргументують дані табл. 1, у більшості кейсів європейського напівпрезиденталізму для обрання президентів реалізовано двотурову мажоритарну систему абсолютної більшості, але вона, по-перше, має кілька варіантів, а по-друге, може реалізовуватись з певними ускладненнями чи спрощеннями, тобто набувати формату системи посилено-абсолютної чи послаблено-абсолютної більшості. Перший варіант двотурової мажоритарної системи абсолютної більшості (на грудень 2016 р.) властивий для Македонії та Румунії й передбачає, що перемогу в першому турі може здобути тільки той кандидат у президенти, який спромігся отримати більше 50 відсотків голосів усіх виборців, - в іншому випадку проводять другий тур виборів. Другий варіант двотурової мажоритарної системи абсолютної більшості притаманний для Білорусі та Болгарії і передбачає, що перемогу в першому турі виборів може здобути лише той кандидат у президенти, який спромігся отримати більше 50 відсотків дійсних голосів понад 50 відсотків усіх виборців (тобто за умови виборчої явки на рівні, вищому 50 відсотків), - в іншому випадку проводять другий тур виборів. Нарешті, третій варіант двотурової мажоритарної системи абсолютної більшості властивий для Австрії, Вірменії, Грузії, Молдови, Польщі, Португалії, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Туреччини, України, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чехії та Чорногорії й передбачає, що перемогу в першому турі виборів може здобути тільки той кандидат у президенти, який спромігся отримати більше 50 відсотків дійсних голосів виборців, - в іншому випадку проводять другий тур виборів. Дещо ускладнена двотурова мажоритарна система абсолютної більшості (за нашою позицією - двотурова мажоритарна система посилено-абсолютної більшості) в Азербайджані, де для перемоги кандидат у президенти має в першому турі отримати 2/3 дійсних голосів виборів, - в іншому випадку проводять другий тур виборів. З іншої сторони, дещо спрощена двотурова мажоритарна система абсолютної більшості (за нашою позицією - двотурова мажоритарна система послаблено-абсолютної більшості) в Литві, де одночасно передбачено два варіанти визначення переможця виборів за результатами першого туру: по-перше, якщо участь у виборах бере хоча б половина всіх виборців країни, їх переможець має отримати більше 50 відсотків дійсних голосів виборців; по-друге, якщо не виконується перший варіант, коли участь у виборах бере менше половини всіх виборців країни, переможець має отримати більше дійсних голосів виборців, ніж будь-який інший кандидат у президенти, але не менше 1/3 всіх зареєстрованих у країні виборців, - в іншому випадку проводять другий тур виборів. Ще одна особливість двотурових мажоритарних систем у напівпрезидентських країнах Європи полягає в атрибутах проведення та визначення результатів виборів за наслідками другого туру. У Македонії передбачено найжорсткіші вимоги визначення переможця за наслідками другого туру президентських виборів: ним вважається особа, яка змогла отримати більше 50 відсотків дійсних голосів понад 50 відсотків усіх виборців. Значно простіші правила в Австрії, Азербайджані, Білорусі, Португалії, Словенії, Туреччині, Франції та Хорватії, де переможець другого туру президентських виборів повинен отримати більше 50 відсотків дійсних голосів виборців. Нарешті, найпростіші правила у Болгарії, Вірменії, Грузії, Литві, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, Україні, Фінляндії, Чехії та Чорногорії, де переможець другого туру президентських виборів зобов'язаний отримати найбільше дійсних голосів виборців.

напівпрезиденталізм європа арбітражний виборний

Типи виборчих систем і приклади їх застосування для всенародного обрання президентів у чинних/неперервних кейсах європейського напівпрезиденталізму (станом на грудень 2016 р.) [1]