Україна і українці в політичній думці Йоахіма Бартошевича (1867 - 1938)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україна і українці в політичній думці Йоахіма Бартошевича (1867 - 1938)

Максим ЗЕЛІНСЬКИЙ

У статті висвітлюються окремі аспекти політичної та публіцистичної діяльності Й. Бартошевича - відомого представника польської націонал-демократії в Наддніпрянській Україні, відповідального редакто-ра газети «Dziennik Kijowski» і голови Польського Виконавчого Комітету в Києві. Досліджено роль і місце Бартошевича в польському національному русі. Здійснено спробу стисло проаналізувати позицію Й. Бар-тошевича на «українське питання» у контексті відновлення польської державності наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Ключові слова: Й. Бартошевич, українське питання, «Dziennik Kijowski», Польський Виконавчий Комі-тет, польський націоналізм.

Постановка проблеми. Попри доволі значну увагу вітчизняних науковців до проблеми ви-значення рівня впливу польського суспільно-політичного та культурного чинника в історії укра-їнських національно-визвольних змагань на початку ХХ ст., вона ще не дістала належного висвіт-лення в українській історичній науці і, безумовно, заслуговує на подальше дослідження. У цьому сенсі, певний науковий та історичний інтерес становлять розвідки, у яких розглядалися різно-манітні аспекти участі польських громадсько-політичних діячів в бурхливих подіях Української революції 1917 - 1921 рр. Особливе зацікавлення представляє вивчення проблематики ставлення тогочасного польського політикуму до українців та їх національних прагнень. І на цьому фоні окремо виділяється доволі жорстка і послідовна антиукраїнська позиція однієї із найвпливовіших тогочасних польських політичних сил - націонал-демократії (ендеції).

Довгий час значний вплив на формування стійких антиукраїнських настроїв у середовищі цієї партії та й взагалі серед усього польського суспільства мав відомий представник польського націонал-демократичного табору - Йоахім Стефан Бартошевич (1867 - 1938), якого однопартій- ці називали «людиною феноменальних здібностей» (Grabski, 1989: 286). Політичний і громад-ський діяч, публіцист, юрист, ідеолог, дипломат - Й. Бартошевич вніс істотний вклад у розви-ток польського націонал-демократичного руху першої половини ХХ ст. А для багатьох поляків у 1906 - 1918 рр. він став символом поборника польськості на «забраних землях» (Bialokur, 2005b: 119). Багато в чому завдяки саме його зусиллям вибудовувалася загальнопартійна позиція поль-ських націонал-демократів стосовно українського питання. Активно займаючись польською полі-тикою упродовж майже сорока років, Й. Бартошевич понад двадцяти років прожив безпосередньо в Україні. Український період його життя і політичної діяльності розпочався в 1894 р. у Львові, а закінчився в 1918 р. у Києві (Bialokur, 2004: 336). бартошевич демократія польський національний

Аналіз досліджень. Зазначена у назві стаття є предметом наукового дослідження насамперед польських істориків. Серед робіт польських дослідників варто відзначити серію історичних сту-дій М. Б'ялокура (Bialokur, 2004), (Bialokur, 2005a), (Bialokur, 2005b), (Bialokur, 2005c). Окремі аспекти розглянутої теми розроблялися також українськими науковцями (Гай-Нижник, Потапен-ко), (Лісевич, 19970), (Оліпер, 2016). Проте у вітчизняній історіографії постать Й. Бартошевича та його роль у встановленні польсько-українських відносин на початку ХХ ст., ще досі не знайшли належного висвітлення.

Мета статті. Завдання пропонованої статті полягає у досліджені основних етапів політичної діяльності Й. Бартошевича та у визначенні особливостей його поглядів щодо минулого і майбут-нього України й українців. До того ж, критичний аналіз цих поглядів дасть можливість краще з'ясувати рівень особистої відповідальності Й. Бартошевича в процесі вироблення єдиної загаль-нопартійної позиції ендеції щодо української проблематики.

Виклад основного матеріалу. Йоахім Стефан Бартошевич народився 3 вересня 1867 р. у Вар-шаві в сім'ї лікаря Йоахіма Бартошевича та Галини, уродженої Міттельстаєдтув. Родина походила з Литви. Дитячі роки молодого Бартошевича пройшли в атмосфері патріотичного виховання, при-таманного поколінню польській молоді другої половини ХІХ ст., яке пізніше польські історики назвуть «поколінням нескорених» (Bialokur, 2004: 337).

У 1884 р. Й. Бартошевич закінчив V варшавську гімназію і вступив до Варшавського універси-тету на медичний факультет, який успішно закінчив у 1890 р. Потім цілий рік працював за фахом в акушерській клініці Варшави. Проте незабаром вирішив відмовитися від медицини і виїхав до Франції для отримання освіти в Паризькій школі політичних наук (Ecole libre des sciences politiques). Повернувшись додому (1894), Й. Бартошевич продовжив навчання на правознавчому відділені у Львівському університеті. У 1899 р. він отримав учений ступінь доктора права. Плану-вав присвятити себе науково-викладацькій діяльності. Але не склалося. Замість цього до 1903 р. працював у бюрократичному апараті виконавчого органу Галицького сейму: в Галицькому кра-йовому відділі та на посаді керівника статистичного бюро. У випусках галицького статистичного збірника «Wiadomosciach Statystycznych» опублікував дві статті: «Prawo ubogich w Galicji» i «Sila podatkowa gmin wiejskich w Galicji» (Bialokur, 2005a: 120-121).

Перебуваючи у Львові, Й. Барташевич спробував себе в якості промисловця (керівника на-фтової копальні у м. Дрогобич) та журналіста (співпрацював з редакцією ендецького часопису «Slowo Polskie» (1895 - 1946)). На сторінках цього видання Й. Бартошевича друкує низку статей, присвячених поточним міжнародним справам і зовнішній політиці (Bialokur, 2004: 338).

Переломним для Й. Бартошевича став 1904 р. У його особистому житті сталися значні зміни, пов'язані з відставкою. Він залишив Львів і перебрався на Волинь, де взяв під своє управління маєток свого тестя в с. Брикулі. На початку 1906 р. на запрошення відомого громадського діяча графа Володимира Ґрохольського (1857 - 1914) Й. Бартошевич переїхав до Києва - потужного центру громадського життя польської громади України. На початку лютого того ж року він разом з Л. Янковським, С. Зелінським, Е. Пашковським, В. Михайловським та ін. розпочав редагування нової польськомовної газети «Dziennik Kijowski» («Київський щоденник»), першого польського видання, заснованого після Січневого повстання 1863 р. на території Наддніпрянської України (Оліпер, 2016: 205).

Завдяки посаді редактора «Dziennik Kijowski», на якій він перебував аж до 1912 р. (до моменту арешту російською поліцією), і політичного авторитету націонал-демократів у середовищі поль-ської національної меншини в Україні, Й. Бартошевич став досить помітною та впливовою фігу-рою серед своїх співвітчизників. Салон родини Бартошевичів у Києві перетворився на справжній осередок обговорення суспільно-політичної діяльності польської громади (Коженьовський, 2015: 46). З часом, інформаційне протистояння між польською та українською пресою, що розгорну-лася на початку ХХ ст., зробила Й. Бартошевича однією із найвпливовіших політичних постатей серед поляків України.

Необхідно зазначити, що, незважаючи на офіційно задекларовані у вступній промові до чита-чів першого номеру «Dziennik Kijowski» цілі, серед яких лунали заклики до поляків посприяти економічному піднесенню українського народу і відмовитися від підтримки «національних ан-тагонізмів» (Dziennik Kijowski, 1906: 1) ця газета, навпаки, почала активно використовуватися польськими націонал-демократами як потужний засіб пропаганди та відстоювання своїх партій-них інтересів на українських землях. Хоча революційні події 1905 - 1907 рр. у Російській імперії посприяли політичному відродженню польського національного руху на Правобережній Україні, значна частина польської спільноти в Наддніпрянській Україні вороже поставилася до україн-ського національного руху та його намагань.

Одним із перших особистих звернень Й. Бартошевича до української проблематики стало вбивство 12 квітня 1908 р. Галицького намісника А. Потоцького українським студентом Мирос-лавом Січинським. У своїй статті під назвою «Zamordowanie namiestnika Galicij», присвяченій цій трагічній події редактор «Dziennika Kijowskiego» з сумом засудив усіх тих, хто не зміг гідно оцінити прагнення загиблого намісника досягти польсько-українського порозуміння, прийнявши ці прагнення за прояв слабкості. Діючи обережно, автор статті не став перекладати усю відпо-відальність за вбивство на весь український народ. До того ж він зазначив, що вважає українців окремою нацією. Втім, уже за декілька років Й. Бартошевич змінить свою точку зору стосовно українців на діаметрально протилежну (Bialokur, 2005c: 220).

Уже за два роки за активною участю Й. Бартошевича розгорівся скандал, який зачепив по-літичну репутацію представників українського національного руху. Влітку 1910 р. редакція «Dziennika Kijowskiego» на чолі з Й. Бартошевичем розпочала справжню антиукраїнську інфор-маційну компанію. Приводом до неї стала публікація так званої «ревеляції» польського шпигуна Болеслава Раковського, який намагався переконати громадськість про наявність у нього доказів, згідно з якими саме уряд Німеччини фінансував український рух (Передерій, 2011: 77).

Обурений такою поведінкою українців, Й. Бартошевич у статті «Wobec pruskiej roboty» під-дав нищівній критиці представників українства, наголошуючи, що «необхідною є річ, щоб народ руський (український) від тих, сплачених іноземними урядами агентів звільнився. Час розібра-тися, хто є другом, а хто ворогом. Треба покінчити з фальшуванням правди, одурманюванням народу, посівом ворожнечі, з паплюженням братів - на користь пруссаків, які хочуть придушити Польщу, для того, щоб потім зовсім не рахуватися з українцями, або на користь інших елементів, що ненавидять Польщу» (Bartoszewicz, 1910: 2).

Незважаючи на те, що «ревеляції Раковського» досить швидко виявилися фальшивими, «Dziennik Kijowski» продовжив справжнє цькування згаданих у цих обвинуваченнях представ-ників українського руху, зокрема дісталося В'ячеславу Липинському. Київський часопис «Рада», який став на захист В. Липинського, в одному зі своїх номерів зазначив, що «в особі Липинського зроблено спробу заплямувати весь той рух, який розбиває ілюзію історичної Польщі й польського stanu posrndania на українській землі» (Передерій, 2011: 78).

На початку 1910-х рр. Й. Бартошевич у декількох своїх статтях відкрито визнав складність та проблемність українського питання серед інших національних питань на території колишньої Речі Посполитої. Особливо його турбувала непроста ситуація у Східній Галичині, де, на його думку, українці намагалися витіснити поляків з регіону. Неодноразово комісар ендеків в Україні наголошував, що плани українців є амбітними та далекосяжними (Bartoszewicz, 1910: 221).

У 1912 р. Й. Бартошевич опублікував невелику монографію «Na Rusi polski stan posiadania (kraj, ludnosc, ziemia)» (Bartoszewicz, 1912), в якій ретельно дослідив на основі статистичних да-них реальний стан польської присутності (етнічної, соціально-економічної, культурно-релігійної) на території Правобережної України, а саме: на Київщині, Волині й Поділлі. Незважаючи на ґрун-товність статистичних даних і висновків, наведених Бартошевичем, створювалася вона насампе-ред з ідеологічною метою, щоб довести глибоку польську економічну присутність на території Правобережної України.

Відповідно до офіційних російських статистичних даних 1909 - 1911 рр., Й. Бартоше- вич наводив такі цифри: загальна територія трьох українських губерній складала територію 144,736 кв. верств, яку залюднювало - 11 191 496 мешканців (відповідно 4 429 000 на Київщи-ні, 3 394 000 на Поділлі, 3 367 000 на Волині). Від цієї загальної чисельності українці стано-вили - 9 134 215, євреї - 1 441 737, поляки - 424 552, представники інших народів - 190 992 (Maliszewski, 1912: 756).

У другому розділі монографії Й. Бартошевич подав також статистику земельної власності по-ляків на Правобережній Україні і порівняв її з власністю інших національностей. Відповідно до його підрахунків, загальна площа землеволодіння поляків у трьох українських губерніях обчис-лювалася у 2 306 059 дес. землі (1/5 всієї орної землі України) (Лісевич, 1997: 46), у процентному відношенні це становило на Поділлі - 53 %, на Волині - 45,7 %, в Україні (Київщині) - 41,1 %. Отже, ці цифри свідчили, що польська земельна власність у названих регіонах домінувала над іншими, непольськими. Загальна вартість польського землеволодіння оцінювалося автором моно-графії у 600-650 млн. рублів золотом, а вартість польської нерухомості у вищеназваних губерніях приблизно у 556 423 617 руб. (46,6 % від загальної) (Maliszewski, 1912: 757-758).

У своїй роботі Й. Бартошевич всіляко підкреслював, що за останнє півстоліття поляки понес-ли великі збитки з боку російської влади, яка намагалась шляхом масових конфіскацій польських маєтків, скоротити частку земельної власності поляків у цих краях з метою обмеження їх участі у виборах до земств. Так, якщо в 1861 р. польським поміщикам на Правобережжі належало 89 % усієї приватновласницької землі, то на початку 1901 р. тільки 47 % (Лісевич, 1997: 46).

У жовтні 1912 р. Й. Бартошевича російською поліцією було засуджено до трьох місяців ув'яз-нення у зв'язку з підозрою в участі у військовій змові. У кінцевому підсумку, загальне погіршення стану здоров'я і бажання не наражати «Dziennik Kijowski» на репресії з боку російської влади змусило його тимчасово відійти від активної політичної та журналістської діяльності. Незважа-ючи на це, на думку польського дослідника М. Коженьовського, саме завдяки Й. Бартошевичу та редакційній групі, яку він очолював, «Dziennik Kijowski» у 1906 - 1912 (1913) рр. спромігся до-сягнути високого професійного рівня періодичного видання і набув статусу найважливішого що-денного друкованого органу польської громади Правобережної України (Коженьовський, 2015: 268-272).

Наступним важливим етапом діяльності Й. Бартошевича стала його участь у подіях Україн-ської революції 1917 - 1921 рр. З початком революційних процесів в Україні польські партійні та громадські осередки значно активізувалися. 2 березня 1917 р. Й. Бартошевич увійшов до складу новоствореної організації - Комітету дев'яти. А вже 6 березня очолив Польський Виконавчий Комітет Об'єднання польських організацій, який пізніше отримав назву Польський Виконавчий Комітет на Русі - ПВК (Скальський, 2008: 185-186). Комітет взяв на себе функцію офіційного представника польської національної меншини в Україні.

Спершу, в атмосфері ейфорії та піднесення, ПВК схвально оцінив прагнення українських на-ціональних сил на самовизначення, ухваливши заяву від 8 березня 1917 р., в якій оголосив, що «поляки, стоячи на ґрунті самовизначення всіх народів, підтримують їх стремління до народного і політичного розвитку» (Скальський, 2008: 188). Свою лояльність і солідарність до українців ПВК задекларувало у листі до Української Центральної Ради від 18 березня 1917 р. Нарешті, 19 березня після проведення в Києві Всеукраїнської маніфестації під гаслом «Хай живе вільна Україна», особисто Й. Бартошевич від імені ПВК привітав українців на їх рідній мові словами: «Ми нині віримо, що свобода засвітилася для всіх нас, що розпочалися кращі дні для вас і для нас, що будуть вони початком нашої щирої згоди і братерства і що будемо працювати у згоді для добра України, яка однаково нам з вами дорога, вам і нам близька» (Скальський, 2008: 188-189). Закінчив свій виступ голова ПВК криком: «Хай живе вільна Україна», і отримав за це бурхливі оплески й показну обійму М. Грушевського (Bialokur, 2004: 351).

Вагому роль зіграв Й. Бартошевський під час проведення ІІІ Польського з'їзда на Русі (в Україні) (18 - 24 червня 1917 р.), на який з'їхалися 556 делегатів, які представляли 233 поль-ські організації. На цьому об'єднавчому з'їзді було вироблено майбутню програму дій польських політичних сил і закладено в документі під назвою «Закон польського народу на Русі»принципи польського самоврядування в Наддніпрянській Україні. Крім того, на з'їзді відбувся розкол: зі складу ПВК вийшли соціалісти та демократи. На з'їзді ПВК схвалив також резолюцію щодо сто-сунків з українцями. Поляки визнавали право українців на свободу, а себе почували національ-ною меншістю на українській землі. Обгрунтовуючи цю резолюцію ПВК, її лідер Й. Бартошевич оприлюднив заяву: «Ми справді є меншістю, але гаряче любимо цей край, і маємо рівні права господарювати у ньому» (Скальський, 2008: 193). Саме тому, запевнював він присутніх: « ... ні нам, хто вже встиг щось дізнатися у політичному житті, сьогодні стояти осторонь і не виконувати свої громадянські обов'язки щодо цього краю, який, хоча і є Руссю, не перестає вважатися рід-ним. Занадто ми зрослись цілими віками з цією українською землею, аби могли не відчувати себе її законними синами. І якщо любов до краю є важливим критерієм громадянських цінностей, ми говоримо голосно, що ніхто не зможе обігнати нас в цій любові» (Bialokur, 2004: 351).

Таким чином, словами Й. Бартошевича, Польський Виконавчий Комітет (переважно ендець- кий за складом), в умовах загострення стосунків між офіційним Петроградом та Українською Центральною Радою в червні 1917 р., висловили свою підтримку українській стороні, фактично визнаючи за нею реальну владу в Україні (Гай-Нижник, Потапенко).

Водночас улітку 1917 р. до Й. Бартошевича як комісара ендеків в Україні звернувся лідер польських націонал-демократів - Роман Дмовський, який на той час перебував у вимушеній еміграції у Франції та Великобританії. У листі до свого однопартійця останній висловив свою стурбованість ситуацією, що склалася в Україні, і звернувся з таким проханням: «Дорогий пане Йоахиме! Ми є свідками висунення на порядок денний може найважчої справи, яку бачила Європа - справи української. До нас доходять тут тільки часописні повідомлення. Тому не маємо даних на те, щоб сформувати собі відповідне уявлення ні про силу, ні про характер руху, ні про територію, на якій він поширений, ні про сутність його ставлення чи то до Росії чи до Польщі, чи нарешті до Німеччини. А це справа першочергового значення для нашого національного майбут-нього. Спекулювання небагато поможе без потрібних даних...» (Діло, 1939: 6).

Як видно з тексту листа, ще за рік до закінчення Першої Світової війни, відчуваючи неминучу сутичку між поляками та українцями за нові кордони у Східній Європі, Р. Дмовський намагався «промацати» характер та силу українських національних сил. Саме тому, володіючи інформацією про підготовлений Бартошевичем ґрунтовний і ретельний доклад з «українського питання», за-просив останнього переслати його до Лондона. З особистого листування відомо, що лідер ендеції цілком покладався на погляди свого представника в Україні щодо цієї проблематики. На преве-ликий жаль, опрацьований Й. Бартошевичем матеріал, який, можливо містив цікаву аналітичну інформацію щодо ситуації в Україні в бурхливий на події 1917 р. так і не потрапив до рук адреса-та. Відповідальний за відправку документів - С. Ґрабський (один із лідерів ендеції) з невідомих причин так і не виконав це завдання (Bialokur, 2005c: 79-80).

Утім, вже влітку того ж 1917 р. стосунки між ПВК і Української Центральною Радою знач-но погіршилися. По-перше: розроблена ендеками концепція «внутрішньої автономії» суперечила концепції національно-культурні автономії Центральної Ради. По-друге: ендеки розглядали Цен-тральну Раду як суто українське національне представництво, таким самим як і ПВК, що було польським національним представництвом на українських землях. Уже 12 липня ендецький ПВК відмовився від співпраці з Центральною Радою і оголосив право польського народу на внутріш-ню національно-культурну автономію в Україні (Гай-Нижник, Потапенко).

Після проголошення у листопаді ІІІ Універсалу, до цих заяв ПВК додав ще захист польських соціально-економічних інтересів в УНР, адже універсал скасовував поміщицьке землеволодіння. Стосунки з українською стороною настільки погіршилися, що в січні 1918 р. Й. Бартошевич ува-жав, що «єдиною темою для розмови (з українцями) могла би бути справа надання Центральною Радою дозволу перебувати на українських землях нашим (польським) військовим формаціям» (Скальський, 2008: 199).

У квітні 1918 р. Й. Бартошевич склав з себе обов'язки голови ПВК. Після проголошення в ли-стопаді того ж року Польщею відновлення державного суверенітету лідер ПВК разом з родиною виїхав до Любліна. На цьому український період у житті Й. Бартошевича закінчився.

1919 р., як співробітник Польського Національного Комітету і помічник голови польської делегації Р. Дмовського, він брав участь на Паризькій мирній конференції. У цьому контексті доречно згадати промову Й. Бартошевича на підтримку антиукраїнської позиції свого керівника - Р. Дмовського перед початком цього міжнародного форуму: «Ніколи не існувало жодної само-стійної української держави, як і не було українського народу. Якщо була б заснована незалежна Україна - був би це витвір штучний і нетривалий, і ніс би в собі зародки великої небезпеки для Польщі» (Bialokur, 2005c: 223).

Постійний інтерес до української справи простежується у публіцистиці Й. Бартошевича в роки існування ІІ Речі Посполитої. Знавець з питань національних стосунків на землях поль-сько-українського пограниччя, він у своїх публікаціях: «Sprawa Kresow Wschodnich» (часопис «Przegl^d Wszechpolski» 2, 1923, № 3), «Znaczenie polityczne kresow wschodnich dla Polski» (1924 р.), «Zagadnienia polityki polskiej» (1929 р.) намагався довести права Польщі на українські землі.

Особливостями тогочасних праць Й. Бартошевича щодо української проблематики став відхід від практики використання терміна «Україна» і «українець», адже вони, за ендецькою традиці-єю, не мали жодного державно-політичного значення. Замість них вживалися назви «Русь» та «русини», що доводило тільки етнографічну ідентичність цієї етнічної спільноти. Заперечуючи українські національні устремління, колишній голова ПВК відверто виказував свої думки, згідно з якими «Україна ніколи не мала строго конкретної історичної, географічної або адміністратив-ної території. ...Також Україна і українці не були політичними термінами. Хто жив на українсь- ких (пограничных) землях, той і був українцем. Термін набув політичного значення наприкінці ХІХ ст. Саме тоді галицька партія молодих русинських радикалів, щоб відрізнити себе від ча-стини старорусинів (русофілів), які ототожнювали себе з росіянами, назвали себе українцями і створили український рух на землях, які ніколи не були українськими. Програма цих українців полягала в тому, щоб створити Україну від Сяну до Дону та навіть за межи Дону. З цією метою для цієї програми повинна була бути спеціально створена цілком нереалістична історія України» (Bialokur, 2005c: 226-227).

У статті «Sprawa Kresow Wschodnich» Й. Бартошевич, пропагуючи асиміляцію національних меншин, щиро виказав своє переконання щодо майбутньої долі непольських народів, які меш-кали на східних територіях ІІ Речі Посполитої, зокрема він заявив: «інтереси польського народу полягають у тому, щоб різноманітне населення його кресів, а не представників різних народів, буде включено до польського народу... Якщо хтось каже, що таким чином ми хочемо полонізувати Креси, ми готові визнати це. Національна політика повинна прагнути до полонізації східних те-риторій, але до полонізації політичної, а не етнічної, мовної, релігійної чи моральної. Збереження племінної окремішності не заважає, щоб різні племена (тобто етнографічні групи), охоче і з пере-конанням, брали б на себе ідеали та прагнення одного народу» (Bialokur, 2005c: 224).

У брошюрі «Znaczenie polityczne kresow wschodnich dla Polski» Й. Бартошевич висловив про-позицію щодо національної асиміляції українців, які начебто не спроможні ідентифікувати себе окремою національною спільнотою і які ніколи не мали власної державності (Bartoszewicz, 1924: 32). Цю відповідальну роботу він пропонував доручити найкращим представникам польської на-ції (Bartoszewicz, 1924: 38).

У наступній роботі «Zagadnienia polityki polskiej» Й. Бартошевич критично поставився до спроби нав'язати І Речі Посполитій політичний тріалізм, у вигляді Польщі, Литви і Русі. На його думку, цей історичний експеримент закінчився невдало: «Гадяцька угода, укладена після смерті Богдана Хмельницького з Іваном Виговським, через яку Правобережна Україна від Дні-пра до Случа і Буга мала отримати автономію в Речі Посполитій, залишалася мертвою буквою» (Bartoszewicz, 1929: 30). Відстоюючи концепцію польської національної держави, Й. Бартошевич наголошував, що «народ литовський, український та білоруський взагалі не потрібно питати, чи хочуть вони бути пов'язаними з Польщею, тому що цей зв'язок є історичним фактом, який юри-дично і добровільно зробили їх предки, і цей факт не можна викреслити... Історія довгих століть зробили так, що Польща, Литва і Україна злились в нерозривне ціле, утворивши спільну і єдину національну державу» (Bartoszewicz, 1929: 32).

Не оминув увагою Й. Бартошевич і тему розв'язання національного питання у Польщі. Він зауважив, що між українцями і білорусами, з одного боку, та поляками, з іншого, існують зов-сім невеликі відмінності. Автор книжки був переконаний, що українцям найменше кортить мати власну самостійну державу, яку він вважав штучною та помилково створеного українськими істо-риками а-ля Грушевськими. «Український селянин на Волині і на Поділлі. не має навіть почуття своє української відмінності, .а свою мову звичайно називає «мужицькою» або «селянською» (Bartoszewicz, 1929: 92-93). Загалом же, на його думку, головним чинником польсько-українсько-го непорозуміння був не національний або релігійний антагонізм, а винятково соціальний. Й. Бар- тошевич був впевнений, що українці за часів І Речі Посполитої ніколи не ставили перед собою мету отримати власну незалежність, а тільки підіймали повстання проти тих, хто хотів зробити з них кріпаків та забороняв їм «козакування» (Bartoszewicz, 1929: 93). Як підсумок: «Що ж тра-пилося з «самостійною» Україною, усталеною в рік 1918 батьками Грушевським та Винниченко? Український народ не має у собі того рівня національної свідомості, завдяки якій боротьба за політичну незалежність є історичною необхідністю. У цих умовах політична асиміляція укра-їнського народу не може вважатися справою неможливою чи занадто складним для виконання завданням» (Bartoszewicz, 1929: 94).

Висновки. Дослідження окремих аспектів суспільно-політичної діяльності Й. Бартошевича і аналіз його поглядів на розв'язання українського питання дає підстави зробити висновок, що він неухильно дотримувався стратегічного курсу польської правиці щодо знищення української державності й був ідейним супротивником українства. Його чітка антиукраїнська позиція особли-во проявилася за часів ІІ Речі Посполитої. Він особисто доклав чимало зусиль для дискредита-ції українського визвольного руху. Незважаючи на це, підходи Й. Бартошевича до комплексного аналізу польсько-українських стосунків та їх еволюція під впливом геополітичних змін першої третини XX ст. вимагають подальшого розгляду і спроб переосмислення.

Водночас, будучи принциповим як і більшість його одно партійців прихильником побудови міжвоєнної Польщі на моноетнічних і моноконфесійних засадах, він зарекомендував себе впли-вовим лідером в польському націоналістичному русі першої третини ХХ ст. і відіграв помітну роль у процесі відновлення польської державності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

Гай-Нижник, Потапенко - Гай-Нижник П., Потапенко М. Ставлення польського революційного руху в Наддніпрянській Україні до питання самостійності УНР (1917 - 1918 рр.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://hai-nyzhyk.in.ua/doc/176doc.php

Діло, 1939 - Діло. 03.01.1939. Ч. 2. C. 7.

Коженьовський, 2015 - Коженьовський М. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поля-ків у Києві в 1905 - 1920 роках. Київ, Дух і Літера, 2015. 664 с.

Лісевич, 1997 - Лісевич І. Т Польська національна меншина в Наддніпрянській Україні (1864 - 1917 рр.) // Український історичний журнал. 1997. № 2. С. 43-54.

Оліпер, 2016 - Оліпер С. І. Громадсько-політичне життя польської меншини Правобережної України 90-х рр. ХІХ - с початку ХХ століття: дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01. / Кам'я- нець-Подільський, 2016. 275 с.

Оліпер, 2014 - Оліпер С. І. Польська періодика Правобережної України (1905 - 1914 рр.): між цензурою та політичними таборами // Освіта, наука і культура на Поділлі. 2014. Том 21. С. 201-213.

Передерій, 2011 - Передерій І. Г. В'ячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908 - 1914 рр.) // Український історичний журнал. 2011. № 1. С. 71-90.

Скальський, 2008 - Скальський В. Політичне життя польської громади час української революції (бере-зень 1917 - квітень 1918 рр.) // Український історичний збірник. 2008. Вип. 11. С. 185-202.

Bartoszewicz, 1912 - Bartoszewicz J. Na Rusi polski stan posiadania (kraj, ludnosc, ziemia). Kijow: Drukarnja polska, nakl. L. Idzikowskiego, 1912. 100 s.

Bartoszewicz, 1910 - Bartoszewicz J. Wobec pruskiej roboty // Dziennik Kijowski. 1910. № 148. 9 (22) czerw- ca. S. 2.

Bartoszewicz, 1929 - Bartoszewicz J. Zagadnienia polityki polskiej. Warszawa, 1929. 150 s.

Bartoszewicz, 1924 - Bartoszewicz J. Znaczenie polityczne kresow wschodnich dla Polski. Warszawa, 1924. 40 s.

Bialokur, 2005a - Bialokur M. Bialorusini w mysli politycznej Joachima Bartoszewicza // Bialoruskie Zeszyty Historyczne, Беларускі гістарьічньї зборнік. 2005. № 23. S. 119-131.

Bialokur, 2005b - Bialokur M. Mysl spoleczno-polityczna Joachima Bartoszewicza: Autoreferat pracy doktorskiej. Dzieje Najnowsze, Rocznik 37. z. 2. 2005. № 2. S. 119-124.

Bialokur, 2005c - Bialokur M. Mysl spoleczno-polityczna Joachima Bartoszewicza. Torun: Adam Marszalek, 2005. 427 s.

Bialokur, 2004 - Bialokur M. W oboronie polskiego stanu posiadania na Rusi w poczatkach XX wieku. Szkic do portretu Joachima Bartoszewicha // Ucrainica Polonica. 2004. Вип. 1. Київ; Житомир. С. 336-354.

Dziennik Kijowski, 1906 - Dziennik Kijowski. 1906. № 1. 1 (14) lutego. S. 1.

Dziennik Kijowski, 1910 - Dziennik Kijowski. 1910. № 147. 6 (19) czerwca. S. 3.

Grabski, 1989 - Grabski S. Pami^tniki. Warszawa: Spoldzielnia Wydawnicza «Czytelnik», T. 1. 1989. 417 s.

Maliszewski, 1912 - Maliszewski E. Polski stan posiadania na Rusi // Ziemia. Tygodnik Krajoznawczy Ilus- trowany. Warszawa, 16 listopada. 1912. Rok III. № 47. S. 756-759.

Размещено на Allbest.ru