Концептуалізація поняття "людина політична" в політичній науці др. пол. XX - поч. XXI століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ім. Івана Франка (Україна, Львів)

Концептуалізація поняття «людина політична» в політичній науці др. пол. XX - поч. XXI століття

Леськів М.Є.

аспірантка кафедри теорії та

історії політичної науки

Актуальність дослідження зумовлена суттєвими змінами у суспільно-політичному просторі, що відбулися у після воєнний період й відзначилися стрімким розвитком політичної науки, яка все більше відображає цінності цього історичного періоду та орієнтується на вивчення людини із урахуванням соціальної динаміки й глобалізаційних трансформацій постмодерної дійсності.

В епоху постмодерну, зауважує В. Горбатенко, захиталися фундаментальні основи людської душі, що відобразилося в наукових підходах, які відображають складний і суперечливий процес переоцінки аксіологічних орієнтацій сучасної людини [6, с. 151].

Мета статті полягає у виявленні особливостей концептуалізації поняття «людина політична» у контексті наукових підходів сучасної політичної науки.

Особливістю сучасної політичної науки є акцент на особистість як людину-громадянина й формування нових підходів до розуміння взаємовідносин людини й політики. У межах сучасної політичної науки проблема людини постмодерної дійсності займає провідну позицію. Інтеграція методологічних й проблемних аспектів з інших галузей науки не лише доповнили й змістовно обґрунтували концепцію людської політичності, але й дозволили пояснити як зміни в соціально-економічному й культурному середовищі детермінують політичну природу особистості. Аналізуючи концепції, що стосуються пояснення сутності політичної людини у сучасній політології варто відзначити, що поняття «людина політична» являється однією із головних проблем політологічних досліджень, але все ж таки позбавлене єдиного дискурсу.

Науковець М. Маффесолі відзначає, що свідомість постмодерну відкинула традиційну логіку панування, інструменталізму й ієрархізму соціальних структур, натомість, актуалізується «розвиток органічної солідарності у символічному вимірі» (комунікація) й турбота про дійсне [12, с. 100-124]. На думку Р. Інглегарта, такі зміни пов'язані з процесами зміни поколінь, адже сучасна людина ставить за пріоритет особистісне самовираження, нехтуючи при цьому увагою до інституційно-політичних структур [9], й повертається до проблеми свого існування (екзистенції), трагічність якого полягала у поглинанні тоталітарною державою, а далі технічною цивілізацією.

Проблема людини з др. пол. XX ст., в основному, спричинені стандартизацією способу життя, впливом постіндустріального суспільства на духовний світ людини й техніки на сферу культури. Критично оцінюючи ті, й інші фактори Г. Маркузе, вжив поняття «одновимірне суспільство» у час, коли держава загального добробуту зростала, а прості люди ставали більш багатими. «Кінець ідеології» й систематичні зміни відкривали людині шляхи до можливості «купити» своє щастя, котра набула таким чином ознак одновимірності. Диктування життєвих стандартів, моди, мови, політичних поглядів, споживчих смаків й моделей поведінки заново провадили особистість у стан «несвободи». Вчений пише: «Розвинена індустріальна цивілізація - це царство комфортабельної, мирної, помірної, демократичної несвободи, що свідчить про технічний прогрес» [11].

М. ГайдеТТер вжив поняття «безособовість» для позначення розчинення людини у суспільстві й втрати нею своєї індивідуальності й неповторності. Висхідний пункт у вченого - повернути людині людяність. У контексті дослідження механізмів впливу масового суспільства на окрему людину, М. ГайдеТТер пише про розпад внутрішньосуспільних зв'язків спричинених маніпуляціями у глобальному вимірі, що стало причиною, за словами науковця, втечі сучасної людини від самої себе й свого «Я» [5].

У 50-60-х рр. XX ст. політична наука поставила перед собою мету - відновити роль й значення особистості як головного суб'єкта суспільно-політичного процесу. Стало очевидним, що суспільство, як ніколи раніше, потребує особистості, готової приймати відповідальні політичні рішення й брати активну участь в їхній реалізації. У той час американська політологічна традиція оперувала категоріями «участь» та «активність», у підходах до означення політичної людини й політичного процесу загалом, які актуалізувалися також у працях західноєвропейських представників сучасної політичної науки. Головними інструментами людини у творенні соціально-політичної дійсності, з позиції науковців про яких далі говоритимемо, являються «дискусія», «діалог» й «дискурс».

Першим, серед сучасних науковців, хто з усією можливою, на той час, чіткістю поставив питання: хто ж така «політична людина»? є С. Ліпсет. У своїй праці «Політична людина. Соціальні основи політики», американський політолог визначає її наступним чином: «Політична людина - це людина, що бере участь в політиці» [10]. У такому контексті йдеться про нерозривний зв'язок людини й політики. При цьому для науковця принципово важливим є факт активної участі людей в політиці й правила, з допомогою яких, можна досягти консенсусу у конфліктній ситуації. За С. Ліпсетом, існування політики неможливе в умовах ієрархічного суспільства, адже наявність централізованих апаратів управління не сприяють виникненню дискусії інтересів й консенсусних способів їхнього вирішення. По суті, політика в ліпсетівському сенсі не являється боротьбою за владу чи сукупністю ідеологічних протистоянь, а мистецтвом стабілізації конфлікту за правилами консенсусу.

Далі, А. Етціоні, як і С. Ліпсет, обгрунтовував соціологічний підхід до вивчення людини, вихідним поняттям котрого є «активність» (що у X. Арендт позначається терміном «vita activa»), вкладеного в теорію «активного суспільства». Вчений розглядає суспільство як «макроскопічний й безперервний рух», включений в «інтенсивне й постійне самоперетворення», а людина концептуалізується активною й соціорієнтованою істотою, здатною реорганізовувати й видозмінювати соціально-політичне життя, виходячи «...із колективних комплексів того, що добре, а що погано» [8]. А. Етціоні пропонує переглянути моральні норми сучасного розвинутого постіндустріального суспільства з метою створення нової моральної парадигми та «укріплення колективних цінностей й встановлення нових кордонів для індивідуалізму» [там само].

Головним чинником існування людини загалом й політичної людини, зокрема, є активність. Фактор активності, у вимірі людської політичності, теж підтримувала X. Арендт у доробку «Vita activa...». Авторка виділяла три види людської активності, кожен з них знаменував необхідні умови, наявність яких уможливлює буття політичної людини: праця (labor)

це діяльність, яка відповідає біологічному процесу людського тіла, спонтанне зростання, метаболізм і, можливо, розпад пов'язаний з життєво необхідними потребами, які виробляються й вносяться в життєвий процес працею; робота (work) - це діяльність, яка відповідає неприродності людського існування та забезпечує «штучний» (artificial) світ речей, яскраво відмінних від природного оточення. Загалом, два перших поняття просто дозволяють людині існувати й роблять навколишній світ придатним для існування. Дія (action)

це діяльність, що надає свободу не тільки винаходити, створювати нове й прагнути до нового, а й втілювати його в умовах суспільного життя [2].

Аналізуючи поняття «дії» у X. Арендт, М. Невмежицька наголошує: «Дія постає «одиницею» діяльності; вона несе в собі всі елементи діяльності. Ознака, яка відрізняє дію від діяльності, полягає в тому, що мотив дії лежить поза нею самою» [13, с. 118]. Звідси визначення людини як політичної можливе, за X. Арендт, тільки через дію, що постає особливим - суспільнозначущим видом діяльності особистості й головною ознакою політичної людини.

Теорія дії, підхоплена французькими науковцями, розвинулася в іншому, відносно соціологічного, напрямі. П. Штомпка, говорячи про А. Турена, М. Крозьє й Е. Фрідберга, пише: «...вони виводять суб'єкт з соціологічної перспективи, розглядають його як просту еманацію системи» [17]. Сучасність, А. Турен визначає часом, коли людина залежить від суспільства, ринкових відносин, що призвело до особистісного розділення суб'єкта. Учений обґрунтовує необхідність «повернення діяча» (того, хто здатен діяти): «ми змушені повернути ідею про те, що люди самі творять свою історію» [цит. за: 17, с. 73]. Натомість функціоналісти М. Крозьє та Е. Фрідберг, у праці «Актор і Система» пов'язують активність людини із її прагненням досягти власних цілей в межах конкретної організації, підкресливши те, що поведінка актора - це активна поведінка, яка не буває абсолютно детермінованою, проте є осмисленою: «...вона раціональна, з одного боку, по відношенню до вигідних для нього можливостей і, через ці можливості до загальної ситуації, яка її визначає, а з іншого боку - по відношенню до поведінки інших акторів, до їхніх реакцій й до тих правил гри, які встановлюються між ними» [1, с. 129]. Йдеться про те, що соціальні, політичні, культурні й економічні зміни постають не внаслідок зовнішніх умов чи історичної еволюції, а лише як результат людської активності з приводу реалізації інтересів у суспільних системах.

Е. Шпрангер з позиції психолого-філософського підходу у праці «Життєві форми», розглядав проблему сутності людини не оминаючи увагою політику, владу, політичну діяльність й лідерство. Виходячи із цього логічного ряду, вчений концептуалізує політичну людину крізь призму прагнення останньої до реалізації себе на державному рівні [15]. Е. Шпрангер пропонує поняття «суспільної людини», фундаментом якого являється суспільна форма життя. Е. Шпрангер, слідом за Н. Макіавеллі, М. Вебером, Г. Лассуеллом, 3. Фрейдом, розглядає людину політичну як політичного лідера, державця, владну й видатну особистість, котра здатна навіяти іншим людям власну ціннісну установку або як постійний мотив діяльності.

Сучасний науковець Д. Белл констатує, що «нову людину» сьогодні слід вивчати крізь призму змін соціальної, економічної, культурної сфер, що характеризуються розвитком комунікативних систем, компютеризації й інформатизації.

Вчений Р. Інглегарт у праці «Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві», відзначив, що зміни 70-80-х рр. XX ст. в економічній, технічній й соціально-політичній сферах, зумовили серйозні зрушення у культурних засадах сучасного постіндустріального суспільства. Учений пише: «Змінилося все: стимули, які спонукають людину до роботи, протиріччя, що стають причинами політичних конфліктів, релігійні переконання людей, їхнє ставлення до розлучень, абортів, гомосексуалізму...» [9]. Йдеться про зміну ціннісних орієнтацій, де переважна увага до матеріального добробуту й фізичної безпеки поступилася місцем турботі про якість життя. Постмодерна людина у розвинених демократичних суспільствах, сформувалася в умовах виняткової економічної безпеки, й тепер, зазвичай, не надає останній високої цінності. З позиції Р. Інглегарта, в одних країнах вагомим політичним фактором є церква, других - релігія, інших - економіка, проте універсальним чинником є прояв культурно-політичного світогляду соціуму. З цього випливає: суспільство замислюється над проблемами самовираження й якістю життя, тобто людина у власній системі переконань слідує від цінностей виживання до цінностей благополуччя, що являється головною характеристикою постмодерної особистості.

Постмодернізм засвідчує руйнацію границь між протилежностями, мінімізує конфлікт між «лівими» й «правими», елітним й масовим, науковим й буденним, традиційним й сучасним як виявами мистецтва, пізнання, діяння та політики. Постмодерністське бачення світу як децентралізованого, фрагментованого, невпорядкованого, позбавленого причинно-наслідкових зв'язків, найбільш правдиво ілюструє характер соціальної реальності цього періоду.

Учений О. Тоффлер у праці «Шок майбутнього» пише: «...образ істинно сучасної людини спотворений й неповний, оскільки не враховується велика різниця між людьми минулого чи сьогодення й людьми майбутнього. Ця різниця підсумовується у слові «тимчасовість»» [15, с. 13]. Науковець, аналізуючи доробки Л. Вірта, виокремлює урбанізм як фактор утвердження фрагментарності міжлюдських відносин, поверхневості й однобічності знань про кожну особистість. Досліджуючи соціальні відносини «суперіндустріального суспільства» О. Тоффлер зауважує: «...ми будуємо свої стосунки з іншими людьми за функціональним принципом. ... Таким чином ми створюємо особистість, подібну предметам одноразового використання: Модульну Людину» [15, с. 111]. Відтак, йдеться про проблему сприйняття людини як цілісної особистості, що унеможливлене сучасними темпами життя й фрагментацією відносин. Як наслідок, людина - це «унікальна конфігурація із тисяч модулів», один з котрих - політичний.

У «Метаморфозах влади» О. Тоффлера, центральна тема виражена навколо проблеми влади XXI ст., вся структура котрої дезінтегрується. Науковець стверджує, що сьогодні«... знання перестало бути додатком до влади грошей й влади сили, знання стало їхньою сутністю» [14, с. 40]. По суті, йдеться про конфігурацію влади, яка може виходити за межі політики й дематеріалізує її. Тепер владною являється людина, котра володіє знаннями й вмінням їхнього застосування.

Такої думки, також дотримується й Д. Белл, відзначаючи головною характеристикою сучасного суспільства - верховенство знання (тут варто згадати концепцію «знаючого суспільства» Ф. Уебстера, «знаючої людини» Н. Карамишевої) й зростання чисельності його носіїв, що є головною відмінністю нового суспільного стану [4]. Д. Белл, заявив про настання якісно нового суспільного стану - постіндустріального (1972 р.), М. Кастельс - інформаціонального (1996-1998 рр.), З. Бауман - індивідуалізованого (2001 р.), У. Бек - глобалізованого (1997 р.), а Ф. Уебстер відзначає, що ми живемо у медіанасиченому середовищі, що означає істотну символізацію життя, котре проходить в процесах «обміну І отримання» чи спробах «обміну І відмови від отримання» повідомлень про нас самих й про інших (2002 р).

«Медійність» сучасної політики сприяє тому, що головним модифікатором політичної участі стає психоемоційна залученість індивіда, яка найчастіше проявляється у деструктивному й опозиційному реагуванні на політичні події. На думку Г. Дебора, віртуалізація сучасної політики «проявляється як неосяжне нагромадження вистав» [7], де сприйняття людини все більше завантажене готовою інформацією, а засоби масової інформації, візуалізуючи політичну дійсність, стали головними трансляторами постмодерної політики.

Головною особливістю буття постмодерної людини З. Бауман відзначає витіснення соціальним політичного: ««Суспільне» колонізується «приватним»; «публічний інтерес» деградує до цікавості до приватного життя «громадських діячів», зводячи мистецтво жити в суспільстві до копання в чужій білизні й публічним одковенням приватних емоцій» [3, с. 62]. Сучасна людина, з погляду 3. Баумана, «віддала занадто багато безпеки в обмін на збільшення свобод» [3], тому її головними проблемами являються екзестенціальна невизначеність й налагодження балансу між свободою та безпекою.

Підсумовуючи відзначимо, що політична дійсність, починаючи із другої половини XX ст., відзначилася стрімким переходом від традиційних цінностей модерну. Сучасний світ перейшов у стан, де головним пояснювальним імперативом являються широкомасштабні зміни. Нові постмодерні реалії визначили зміст й сенс існування суспільства, держави, політики й окремої людини. Осмислення цих змін європейськими й американськими науковцями, вплинуло на концептуалізацію сутності політичної людини. Остання потрактовується як невіддільна складова суспільства, його політичної, культурної, економічної організації, споживання, обміну, а отже, детермінована суспільно-історичними процесами, технологічною та інформаційною революціями та усією сукупністю соціальних відносин й політичних процесів.

Список використаних джерел

людина політичний концептуалізація

1. Ансар П. Современная социология. Функционалистский и стратегический подход [Электронный ресурс] / П. Ансар. - Режим доступа: http://ecsocman.hse.ru/data/792/930/1219/16_Ansar.pdf.

2. Арендт X. Vita activa, или О деятельной жизни / X. Арендт; пер. с нем. и англ. В.В. Бибихина. - СПб.: Алетейя, 2000. - 437 с.

3. Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман; пер. с англ. Под ред. В.Л. Иноземцева. - М.: Логос, 2005. - 390 с.

4. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество [Электронный ресурс] / Д. Белл. - Режим доступа: https://royallib. com/read/bell_daniel/gryadushchee_postindustrialnoe_obshchestvowedenie.html#0.

5. Гайдеґґер М. Буття в колі речей [Електронний ресурс] / М. Гайдеґґер. - Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/ji-library/ Vozniak/text-i-perekl/kn3-heid2.htm.

6. Горбатенко В. Людина і суспільство в ситуації постмодерну: філософсько-політичні детермінанти [Електронний ресурс] / В. Горбатенко. - Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/ handle/123456789/27357/15-Horbatenko.pdf?sequence=l.

7. Дебор Г.-Э. Общество спектакля / Г.-Э. Дебор. - М., 2000.

8. Этциони А. Новое золотое правило. Сообщество и нравственность в демократическом обществе [Электронный ресурс] / А. Этциони. - Режим доступа: http://iir-mp.narod.ru/books/ inozemcev/page_1309.html.

9. Инглегарт Р. Модернизация и постмодернизация [Электронный ресурс] / Р. Инглегарт. - Режим доступа: http://iir-mp.narod.ru/books/inozemcev/page_1261.html.

10. Липсет М. Политический человек: социальные основания политики / М. Липсет; пер. с англ. Е. Генделя и др. - М.: Мысль, 2016. - 612 с.

11. Маркузе Г. Одномерный человек [Электронный ресурс] / Г. Маркузе. - Режим доступа: https://royallib.com/read/markuze_gerbert/odnomemiy_chelovek.html#0.

12. Маффесоли М. Околдованность мира или божественное социальное [Электронный ресурс] / М. Маффесоли. - Режим доступа: http://www.imaginaire.rU/node/l 17.

13. Невмержицька М.В. «Сродна праця» як основа формування конкурентоспроможності [Електронний ресурс] / М.В. Невмержицька. - Режим доступу: https://www.khai.edu/csp/ nauchportal/Arhiv/GCH/2013/GCH413/pdf/17.pdf.

14. Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Э. Тоффлер; пер. с англ. В.В. Белокоскова и др. - М.: ООО «Издательство АТС», 2003. - 669 с.

15. Тоффлер Э. Шок будущего / Э. Тоффлер; пер. с англ. Е. Руднева. - М.: ООО «Издательство АТС», 2002. - 557 с.

16. Шпрангер Э. Основные идеальные типы индивидуальности / Э. Шпрагнгер // Психология личности. Тексты под ред. Ю.Б. Гиппенрейтер, А.А. Пузырея. - М.: Изд-во Моек, ун-та, 1982.

17. Штомпка П. Социология социальных изменений. А. Турен, М. Крозье и Э. Фридберг: вклад французов [Электронный ресурс] / П. Штомпка. - Режим доступа: http://polbu.ru/sztompka_sociology/ ch73_all.html.

18. Webster F. Theories of the Information Society / F. Webster; [per. s anhl.]. - M.: AspectPress, 2004. - 400 s.

Размещено на Allbest.ru