Націоналізм та громадянське суспільство: історичні витоки і проблемні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Націоналізм та громадянське суспільство: історичні витоки і проблемні аспекти

Сьогодні, в часи глобалізації, світова спільнота зіткнулася з дилемою: як поєднати централізовану національну ідентичність з децентралізованими громадянськими правами. Категорії «націоналізм» та «громадянське суспільство», які розглядалися як взаємовиключні, тепер бачаться теоретиками державотворчого процесу важливими складовими націотворення.

Суперечки навколо поняття «націоналізм» тривають вже більше 200 р. Під заклик націоналізму з'являлися та сходили з історичної арени дрібні держави та великі імперії. В XIX ст. націоналістичні ідеї підштовхнули європейські народи до колоніальної експансії. Під час та після двох світових воєн в демократичному світі націоналізм став синонімом насильства, ксенофобії, нетерпимості та нелюдяності. Під його гаслами вели війни та чинили страхітливі злочини. У другій половині XX ст. націоналізм тісно пов'язувався з рухами за самовизначення та проти імперіалізму в третьому світі. Згодом національна ідея стала нормою. В XXI ст. національною ідеєю багатьох європейських держав стало постання сильного громадянського суспільства.

Виникає необхідність наукового переосмислення ідей націоналізму. Відділення його ліберальної течії від інтегральної. Адже в пострадянській Україні уявлення про націоналізм та здобуття ним масової підтримки часто складається на основі враження від діяльності тих груп і партій, які в той чи інший час називали себе «націоналістичними». При цьому існують безліч стереотипів, які сприяють однобокому розумінню націоналізму як ультра-радикальної ідеології.

Уперше слово «націоналізм» згадується в XV ст. у Празі під час релігійно-схоластичного диспуту між професорами чеської «нації» та тими, хто до її складу не входив. Тоді «націоналізм» означало, як і слово «нація», певну університетську спільноту, створену для захисту власних групових інтересів і вживалося також стосовно студентських об'єднань. Серед професорів Лейпцігського університету в 1409 р. існувало чотири «нації». Кожна з них раз на півроку висувала свою кандидатуру на посаду ректора. Георгій Касьянов припускає, що той «націоналізм» був не більше, ніж німецьким варіантом терміну «нація» [1, с. 9].

Ентоні Сміт в праці «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» відзначав, що першими в розумінні певного соціально-політичного поняття слово «націоналізм» вжили французький церковник-контрреволюціонер абат Огюстен де Барюель та німецький філософ Йоганн Ґотфрід Гердер наприкінці XVIII ст. [2, с. 14]. Також серед «творців» націоналізму Сміт називає Руссо, Гердера, Ціммермана, Берка, Джеферсона, Фіхте й Мадзіні [2, с. 29]. Кедурі, зі слів Сміта, переконував, що націоналізм - доктрина, яку було вигадано в Німеччині у 1806-1807 рр. «Винахідником» він називає Йоганна Ґотліба Фіхте, який прочитав цикл лекцій «Промови до німецької нації» [2, с. 63, 65].

В англійській мові слово «націоналізм» з'явилося у першій половині XIX ст. Тоді воно мало теологічне значення. Зокрема, Оксфордський словник 1836 р. називав «націоналізм» доктриною, згідно з якою певні нації є об'єктом божественного вибору [1, с. 10]. В той же час у Німеччині наприкінці XIX ст. «nationalismus» означав національний дух, національне піднесення, захоплення власного культурою. Лише у XX ст. «націоналізм» у німецькій мові став ототожнюватися з надмірними проявами національних почуттів і навіть ксенофобією.

У французьких істориків кінця XIX - початку XX ст. зустрічаємо слово «націоналізм» як нейтральне поняття, яким позначали національний рух. З другої половини XIX ст., поширюючись в інших європейських мовах, зокрема, в слов'янських, націоналізм набув нового сенсу. Як слушно зазначає Касьянов, значення слова залежало від історичного контексту та культурно- інтелектуальних, політичних традицій тієї чи іншої країни. Здебільшого в мовах націй, які переживали період «національного відродження», прагнули національного визволення, слово «націоналізм» мало або нейтральний, або позитивний контекст, ототожнювалося з боротьбою за національні права [1, с. 10-11].

Виникнення націоналізму

Ті, хто пишуть про націоналізм, у більшості згодні, що до кінця XVIII ст. «його було замало, а то й не було зовсім» [3, с. 634]. Отже, націоналізм як явище виник наприкінці XVIII ст. у Західній Європі та у Північній Америці. Потім він поширився на всю Європу та на весь світ [4, с. 211]. Юджин Каменка, посилаючись на Карлтона Гейза, пише що націоналізм завдячує своєму походженню незвичайному комплексу економічних, політичних, соціальних та інтелектуальних досягнень. Серед них - винахід та поширення книгодрукування. Не менш важливим Каменка вважає піднесення національних просторів до рангу літературних мов, яке супроводжувалося занепадом латини. Сприяв виникненню націоналізму й бурхливий розвиток капіталізму та середніх класів, роль «завзятих королів», які за «божественним правом» придушили сепаратизм феодалів, консолідували та секуляризували свої володіння на національній основі. Зрештою, одну з вирішальних ролей відіграли релігійні зрушення, що призвели до розколу в християнстві та утворенню державних церков [5, с. 220-221].

Однак вишенькою на торті під назвою «зародження націоналізму» стало «падіння Кастилії». Майже одноголосно націоналізмознавці заявляють про виняткову роль Французької революції у розвитку націоналізму. Кеннет Майноуг пише: «націоналізм - це річка, підживлювана численними струмками, шляхи яких сходяться. Більшість із цих струмків, - що течуть в інших напрямках, - можна віднайти у Франції XVIII ст.» [6, с. 261].

Буржуазна революція зробила внесок у розвиток націоналізму, коли створила у Франції сучасну політичну націю та поширила свій інтелектуальний та політичний вплив зовні держави [7, с. 176]. Широкоцитована фраза Юджина Каменки: «починаючи з часів Французької революції, історія Європи являє собою історію піднесення і розвитку політичного націоналізму» [5, с. 216] стала в науковому колі свого роду аксіомою. Підносячи ідею громадянина, зароджуючи ідею громадянського суспільства, Французька революція підносила ідею нації.

Для тогочасних французів нація була ніби політично- адміністративною одиницею. Тобто сукупністю осіб, які проживали на одній території та могли спільно брати участь у політичному житті завдяки тому, що розмовляли однією мовою та були етнічно споріднені. Каменка, намагаючись дати відповідь на запитання «чим була нація для революційних французів?», звертається до брошур Еммануеля-Жозефа Сійеса. 1789 р. аббат Сійєс сказав: «нація - це об'єднання людей, які керуються одним законом і представлені одними й тими самими законодавчими зборами» [5, с. 223-224].

Відкриваючи нову епоху, Французька революція проголосила, що французами є всі, незалежно від стану та поглядів. З тих часів монархічні династичні війни сходять з історичної арени, поступаючись війнам між народами, націями. Згодом вже антинаполеонівський рух розбудив націоналістичні прагнення європейських держав.

Як не дивно, спробувавши виявити коріння націоналізму, я дійшов висновку, що він головним чином заснований на парадоксі. Природу цього парадокса влучно прояснив Кеннет Майноуг, провівши паралелі між націоналізмом та комунізмом. Ідеологи марксизму запевняли, що в Західній Європі, де капіталізм уже був досить зрілий, марксизм неодмінно здобуде перемогу. Насправді ж в розвинених європейських державах він зазнав фіаско. Натомість, переміг у Росії та Китаї, де капіталізм або лише зароджувався, або був практично незнаний.

«Той факт, що марксизм, який претендує бути науковою теорією і відтак буцімто здатний передбачити неминучі, економічно обгрунтовані наслідки, запанував лише у тих країнах, які якнайменше відповідають визначенням його теорії - в Росії та Китаї, - говорить нам про марксистську ідеологію багато такого, що вона сама воліє приховати. Зокрема, цей факт свідчить про те, що важливим у цій ідеології є не її науковий характер, а спроможність надихати на політичну дію. Щось схоже маємо також у випадку націоналізму: спочатку він репрезентує себе як політичну та історичну свідомість нації, згодом починає винаходити нації, від імені яких і діє» [8, с. 330].

Часто, щоб полегшити відповідь на запитання «що таке націоналізм?», йдуть шляхом спрощених формулювань. Націоналізм називають «національним егоїзмом». Під ним розуміють абсолютизацію та забезпечення інтересів передусім своєї нації за рахунок інтересів інших. Або говорять, що націоналізм утверджує націю, нехтуючи правами особи заради інтересів чи прав нації. Іноді лунає ще більш спрощена інтерпретація: «націоналізм - це ворожість до інших націй». Або стверджують, що він передусім наголошує на ролі етнічного чинника. Стверджуючи подібне, вчені не заглиблюються в проблему типологізації явища. Вони ототожнюють націоналізм та етнічний націоналізм. На жаль, така вузькість сприйняття націоналізму характерна як для сучасних українських політологів, так і для істориків. В цьому певною мірою проглядається радянська наукова традиція, яка схильна була ділити світ на «соціалістичне добро» та «націоналістичне зло».

Такі спрощені формулювання не враховують того факту, що деякі різновиди націоналізму - зокрема так званий «ліберальний націоналізм» - не утверджують ані національного егоїзму, ані ворожого відношення до інших націй. Утверджуючи пріоритет громадянського суспільства, ліберальний націоналізм не нехтує й інтересами індивіда. На думку Василя Лісового, у багатьох своїх варіантах націоналізм бачить майбутнє людства як гармонію між націями та мислить, що лише утвердження націй як культурних цілостей здатне забезпечити культурну різноманітність людства [9, с. 16].

Націоналізм є, в першу чергу, політико-ідеологічним явищем. Як чинник світової історії, - це дуже динамічна, модерна система поглядів, що обгрунтовує та виправдовує практику певного типу. Це політична ідеологія, оскільки, як слушно зауважує Володимир Малахов, практика, яку дана ідеологія обслуговує, носить політичний характер. Себто, вона пов'язана з відносинами влади [11, с. 10].

Ідеологія націоналізму

Більшість визначень, які прагнуть зафіксувати суть націоналізму, зводяться до наступного варіанта: націоналізм - це ідеологія, в якій нація є найважливішим поняттям і центральною цінністю. Ця ознака відрізняє націоналізм від інших ідеологій - лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, комунізму та анархізму. У деяких з них поняття нації відіграє певну роль, але не є найважливішим [9, с. 12].

Якщо згрупувати найчисельніші вживання даного терміна, виявиться, що він має, щонайменше, чотири значення:

1. Ідеологія становлення держави. Націоналізм тут виступає, як ідейне забезпечення процесу «збирання» держави або «державного будівництва». Класичні приклади: рух Рісорджіменто, який призвів до утворення італійської держави в 1860-і рр. або ж об'єднання німецьких земель навколо Пруссії, що завершилося утворенням Німеччини в 1870-і.

2. Ідеологія соціальної інтеграції («національної розбудови»). Держава в цьому випадку вже є, і націоналізм необхідний їй для легітимізації заходів щодо консолідації населення - Рісорджіменто перетворення останнього в культурно однорідну спільність, націю. Ілюстраціями тут можуть слугувати Японія останньої третини XIX ст., Туреччина в період правління Мустафи Кемаля (1923-1938), а також Єгипет, Іран і Китай 19201930-х рр.

3. Ідеологія антиколоніалізму. Це явище в радянський час називалося «національно-визвольним рухом». Увесь комплекс політико-ідеологічних явищ, пов'язаних із боротьбою народів Азії і Африки проти колоніалізму, нейтральним чином кваліфікується як «націоналізм».

4. Ідеологія етнічно мотивованого сепаратизму (сецесіонізма). Наприклад, чеченський, тамільська, квебекський «націоналізм».

Націоналізм має різні прояви в залежності від соціальної та політичної ситуації в тій чи іншій державі. Він проявляється в тих формах, які надають йому його прибічники та критики [12, с. 285]. Так, націоналізм може бути демократичний або авторитарний, спрямований у майбутнє чи орієнтований у минуле, соціалістичний або реакційний [5, с. 216]. Аплодисментів заслуговує влучне тлумачення такої багатогранності націоналізму, запропоноване Петером Альтером в статті «Націоналізм: проблема визначення».

«Націоналізм засвідчив, що він може бути складником як імперіалізму, так і антиімперіалізму. Отож націоналізм, що його настільки різні течії можуть так легко використовувати як своє гасло та виправдання, очевидно, приховує в собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення. Він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та «національних» різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кожному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем», - вважає дослідник [4, с. 211-212].

Доволі часто націоналізм - взагалі не окрема ідеологія, а звичайне наповнення більшістю панівних ідеологій, як-от лібералізм, соціалізм чи консерватизм. Націоналізм має здатність «заселяти» інші ідеології, а їхню політику й ідеали спрямовувати до націоналістичних завдань. Так сталося з «національними комуністичними рухами» післясталінської доби [2, с. 30-31].

Проблема націоналізму в тому, що він не створив єдиної ідеології, не знайшлося особистості, яка стала би його символом, як Ленін для комунізму. Про це пише Бенедикт Андерсон. Він підкреслює те, що націоналізм так і не витворив своїх великих мислителів: ні Гоббса, ні Токвіля, ні Маркса чи Вебера. Така «неспроможність» дала для космополітично мислячих і багатомовних інтелектуалів чимало підстав поставитися до націоналізму, по суті, зневажливо. Цікаво відзначити, що навіть прихильний до націоналізму дослідник Том Нейрн міг, однак, написати: «націоналізм» - це патологія сучасної еволюційної історії, такий же невідворотний, як «невроз» для будь-якої людини, із дуже схожою непередбачуваністю вчинків, з подібним нахилом до божевілля, закоріненим у дилемах безпорадності, яку відчуває мало не весь світ (еквівалент інфантилізму в суспільному житті) і так само майже невиліковний» [13, с. 517].

Також ряд перепон у поширенні націоналістичних ідей становить негативна суспільна історична пам'ять про це явище. Таким чином, як слушно зазначають дослідники, український націоналізм у домінуючій сучасній інтерпретації перебуває у полоні вузької історично-ретроспективної локалізації, тобто обтяжений гріхами інтегрального націоналізму [9, с. 1314]. Надто міцна пов'язаність із діяльністю ОУН та УПА стала на перешкоді того, щоб його прийняло населення радянського мислення.

Націоналізм - це передусім політичний принцип, за яким політичні та національні одиниці мають збігатися. Найкраще його можна визначити саме мовою цього принципу. Націоналістичне почуття - це або гнів, викликаний порушенням цього принципу, або ж відчуття задоволення його дотриманням. Такого типу почуття і спричиняють націоналістичний рух.

Загальна характеристика політичного націоналізму належить відомому досліднику націоналізму Нілу

Еберкромбі: «Націоналізм - це ідеологія, заснована на переконанні, що народ, який загальними властивостями, такими, як мова, релігія чи етнічність, становить особливу політичну спільність. Націоналісти прагнуть зберегти цю соціальну своєрідність, щоб захистити ті соціальні блага, які є результатом національної ідентичності і належності до нації. Націоналізм ототожнює національну легітимність держави з самоврядуванням нації» [14, с. 45].

Роль націоналізму в світовій історії

Ентоні Сміт в статті «Націоналізм та історики» назвав націоналізм «історичним рухом» [12, с. 282]. Націоналізм проявляється в особливих історичних обставинах. Йому притаманний глибинний історичний характер, адже він розглядає світ як результат взаємодії різних спільнот.

Ідеолог інтегрального націоналізму Микола Міхновський писав: «націоналізм - це велетенська і непереборна сила, яка надто яскраво почала проявлятися з XIX ст. Під її могучим натиском ламаються, здається, непереможні кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історичного життя нові народи, що до одного часу покірно несли свої рабські обов'язки проти чужинців-переможців. Націоналізм єднав, координував сили, гнав до боротьби, запаляв фанатизмом приневолені нації в їх боротьбі за свободу. Націоналізм - ангел помсти для пануючих і визискуючих націй, ангел помсти за упосліджених - страшною червоною хвилею прокотився по краях упосліджених націй-рабів, і слідом за ним розступалися хмари і проглядало сонце свободи» [15, с. 159].

Націоналістичний рух виходить з потреб нації. Вірніше, з того, якими націоналісти бачать ці потреби. Він скерований на гідне утвердження національної ідеї в світі. Ідеї нації, яку, знову ж таки, створюють її ідеологи.

«Де реальна або потенційна нація втрачає статус автономії, або відчуває, що може роз'єднатися, чи зазнає невдачі, проектуючи чіткий ідентичний обрис, саме там націоналісти намагатимуться виправити ситуацію усілякими заходами, щоб здобути або відновити національну автономію, єдність та ідентичність», - зазначає Ентоні Сміт [2, с. 35].

Часто націоналізм означав для народів звільнення від політичної та суспільної дискримінації. Але не менш часто він означав для них також замах на їхню свободу або її обмеження, нерідко ж навіть загрозу для їхнього фізичного виживання. Політика геноциду, що її здійснювали націонал-соціалісти, є щодо цього найжахливіший приклад [4, с. 211-212].

Шарль Моррас відводить для націоналізму роль оборонця. «Навіть коли іноземна армія не перетинає кордонів і рідна територія не окупована ворогом - він захищає націю від іноземця серед нас. Такий захист міцніє також у ситуації тривалого іноземного панування, сила якого втілена в письмовому праві, однак не стає правом реальним. Саме таку ситуацію маємо в Польщі, Ірландії, а в минулому в Італії часів «Моїх в'язниць» [10, с. 128].

Богдан Стефанеску розглядає націоналізм як бажання внутрішньо злитися з етнічною групою та протидіяти зовнішньому тискові. «Він завжди наполягає на єдності й спільності чи то території, чи то раси або крові, чи то історії, мови, звичаїв, інституцій. Націоналізм прагне надати життю спільноти цілісності, майже так само як індивід хоче зробити цілісним своє особисте життя. Націоналізм формує уявлення нації про її минуле та її плани на майбутнє» [16, с. 711].

Націоналізм поганий тоді, коли він винаходить націю. Коли він безсилий проти «приватизації» держави верхами та «пристібання» ними низів до своєї егоїстичної політики. Націоналізм хороший, коли він дає протилежні цьому результати [17].

Слід мати на увазі, що націоналізм не лише утверджує націю як центральну цінність. Він розвиває своє власне розуміння нації, відмінне від інших традицій політичної думки. Критикувати націоналізм, ототожнивши його з його крайнощами, примітивно. Як слушно підкреслює Василь Лісовий, у такий спосіб легко можна розправлятися з будь-якою іншою традицією політичної думки - у тому числі з лібералізмом та консерватизмом [9,с. 18].

Націоналізм і громадянське суспільство: проблема поєднання

Націоналізм може означати як звільнення, так і гноблення. Він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Завдання націоналізму випливають з тези, що національні інтереси завжди вище особистих чи групових інтересів.

У XXI ст. світова спільнота зіткнулася з дилемою: як поєднати централізовану національну ідентичність з децентралізованими громадянськими правами. Це проблема, з якою стикаються всі європейські держави. Як ніде-інде вона нині актуальна в Україні.

Те, за що боровся «Євромайдан» - це загальні людські цінності і верховенство права. Будучи творінням громадянського суспільства і борючись за збільшення його сили та впливу, майданівці представляють собою українських націоналістів, які хочуть бачити свою державу соборною, незалежною та могутньою. Як об'єднати ідею громадянського суспільства з доктринальними засадами націоналізму, який бореться за сильну централізовану державу? Автор вважає, що ці ідеї мають право існувати пліч-о-пліч на українському Грунті. Ідея становлення сильного громадянського суспільства може стати української національною ідеєю, існування якої є необхідною для консолідації нації та зміцнення держави.

Україна перебуває на шляху до політичної Європи. Європи, де є розвинене громадянське суспільство, яке існує паралельно з державним націоналізмом. Націоналізм у західній цивілізації легко сполучається з громадянським суспільством, тому що він забезпечується солідарними зв'язками, які виникли в сфері громадянських відносин.

Суперечність громадянського суспільства і держави опосередковується та долається нацією. Саме у такій повноті громадянське суспільство отримує форму національного суспільства, а метафізична держава підноситься до рівня національної правової держави.

Список використаних джерел

1. Касьянов Георгій. «Нація» і «націоналізм»: слова і терміни / Г. В. Касьянов П Український історичний журнал. - 1999. - №2. -С.3-14.

2. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Ентоні Д. Сміт / Пер. з англійської. - К.: «К.І.С.», 2004. - 170 с.

3. Пламенац Джон. Два типи націоналізму / Джон Пламенац // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С.634-649.

4. Альтер Петер. Націоналізм: проблема визначення / Петер Альтер // Там само. - С.211-216.

5. Каменка Юджин. Політичний націоналізм: еволюція ідеї / Юджин Каменка // Там само. - С.216-235.

6. Майноуг Кеннет. Анатомія націоналізму / Кеннет Майноуг // Там само. - С.254-282.

7. Шпорлюк Роман. Комунізм і націоналізм / Роман Шпорлюк / пер. з англ. Г. Касьянов. - К.: Основи, 1998. - 479 с.

8. Майноуг Кеннет. Тлумачення націоналізму / Кеннет Майноуг // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С.311-333.

9. Лісовий Василь. Націоналізм, нація та національна держава / Василь Лісовий, Олег Проценко //Там само. -С.11-37.

10. Моррас Шарль. Повернення до живих речей / Шарль Моррас //Там само. -С.121-133.

11. Малахов Володимир. Национализм как политическая идеология: Учебное пособие / В. С. Малахов. -М.: КДУ, 2005. - 320 с.

12. Сміт Ентоні Д. Націоналізм та історики / Ентоні Д. Сміт // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: Смолоскип, 2000. - С.282-292.

13. Андерсон Бенедикт. Уявлена спільнота / Бенедикт Андерсон // Там само. - С.567-580.

14. Сидорина Тетяна. Национализм. Теории и политическая история / Т. Ю. Сидорина, Т. Л. Полянников. - М.: ГУ ВШЭ, 2006. -356 с.

15. Міхновський Микола. Націоналізм - всесвітня сила/Микола Міхновський // Націоналізм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. -К.: Смолоскип, 2000. -С.159-161.

16. Стефанеску Богдан. Про «хороші» та «погані» націоналізми / Богдан Стефанеску// Там само. - С.704-724.

17. Капустин Борис. Критика политической философии: Избранные эссе / Б. Г. Капустин. - М.: Издательский дом «Территория будущего». - 2010. - Серия «Университетская библиотека Александра Погорельского». - 424 с.

References

1. Kas'janov Georgij. «Nacija» і «nacionalizm»: slova і terminy / G. V. Kas'janov //Ukrai'ns'kyj istorychnyj zhumal. - 1999. - №2. - S.3-14.

2. Smit Entoni D. Nacionalizm: Teorija, ideologija, istorija / Entoni D. Smit/Рег. z anglijs'koi'. -K.: «K.I.S.», 2004. - 170 s.

3. Plamenac Dzhon. Dva typy nacionalizmu / Dzhon Plamenac // Nacionalizm: Antologija / Uporjad. O. Procenko, V. Lisovyj. - K.: Smoloskyp, 2000. - S.634-649.

4. Al'ter Peter. Nacionalizm: problema vyznachennja / Peter Al'ter // Tam samo. - S.211-216.

5. Kamenka Judzhyn. Politychnyj nacionalizm: evoljucija idei' / Judzhyn Kamenka // Tam samo. - S.216-235.

6. Majnoug Kennet. Anatomija nacionalizmu / Kennet Majnoug II Tam samo. - S.254-282.

7. Shporljuk Roman. Komunizm і nacionalizm / Roman Shporljuk / per. z angl. G. Kas'janov. -K.: Osnovy, 1998. - 479 s.

8. Majnoug Kennet. Tlumachennja nacionalizmu / Kennet Majnoug // Nacionalizm: Antologija / Uporjad. O. Procenko, V. Lisovyj. - K.: Smoloskyp, 2000. - S.311-333.

9. Lisovyj Vasyl'. Nacionalizm, nacija ta nacional'na derzhava / Vasyl' Lisovyj, Oleg Procenko // Tam samo. - S. 11-37.

10. Morras Shari'. Povemennja do zhyvyh rechej / Shari' Morras // Tam samo. - S. 121-133.

11. Malahov Volodimir. Nacionalizm kak politicheskaja ideologija: Uchebnoe posobie / V. S. Malahov. - M.: KDU, 2005. - 320 s.

12. Smit Entoni D. Nacionalizm ta istoryky / Entoni D. Smit // Nacionalizm: Antologija / Uporjad. O. Procenko, V. Lisovyj. - K.: Smoloskyp, 2000. - S.282-292.

13. Anderson Benedykt. Ujavlena spil'nota / Benedykt Anderson // Tam samo. - S.567-580.

14. Sidorina Tetjana. Nacionalizm. Teorii і politicheskaja istorija / T. Ju. Sidorina, T. L. Poljannikov. - M.: GU VShJe, 2006. - 356 s.

15. Mihnovs'kyj Mykola. Nacionalizm - vsesvitnja syla / Mykola Mihnovs'kyj // Nacionalizm: Antologija / Uporjad. O. Procenko, V. Lisovyj. -K.: Smoloskyp, 2000. - S.159-161.

16. Stefanesku Bogdan. Pro «horoshi» ta «pogani» nacionalizmy / Bogdan Stefanesku // Tam samo. - S.704-724.

17. Kapustin Boris. Kritika politicheskoj filosofii: Izbrannye jesse / B. G. Kapustin. - M.: Izdatel'skij dom «Territorija budushhego». - 2010. - Serija «Universitetskaja biblioteka Aleksandra Pogorel'skogo». - 424 s.

Размещено на Allbest.ru