Підсумки та наслідки третьої хвилі демократизації: адаптація даних Freedom House (1973-2018 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Харківська державна академія культури

Підсумки та наслідки третьої хвилі демократизації: адаптація даних

Freedom House (1973-2018 рр.)

Гаврилюк Г. І.,

кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри філософії та політології

Закінчення третьої хвилі демократизації трактується автором як зміна інтенсивної глобальної демократизації на її інертний різновид. Інтенсивну демократизацію продуктивно досліджують за допомогою концепції хвиль демократизації. Осмислення підсумків третьої хвилі демократизації на тлі демократичної інерції, що наступила, та вивчення інертної демократизації вимагає нових дослідницьких інструментів. Застосування підходу Ч. Тіллі дозволяє диференціювати політичні режими, що виникли внаслідок третьої хвилі демократизації та після її закінчення, на консолідовані демократії, дефектні демократії, електоральні авторитаризми та де демократизовані

режими. Емпіричне вимірювання політичних режимів, що утворилися, дозволяє поділити підсумки третьої хвилі демократизації на очікувано-- позитивні (консолідовані демократії), несподівано-невизначені (дефектні демократії, електоральні авторитаризма) та неочікувано-негативні (де демократизовані режими), а також постулювати невизначеність як головний їїнаслідок.

Ключові слова: хвиля демократизації, демократичний транзит, консолідація демократії, дефектна демократія, електоральний авторитаризм.

Світовий політичний розвиток і міжнародні відносини останніх трьох-чотирьох десятиліть визначаються процесом демократизації. Відповідно, осмислення та вивчення цього процесу й узагальнення його досвіду зайняли провідне місце в працях сучасних філософів, політологів і соціологів, спричинили розквіт крос- національних порівняльних досліджень та породили самодостатню наукову транзитологічну парадигму, а можливо, й самостійну науку - політичну транзитологію. Проте, невизначеність і багатозначність самого терміну «демократизація» та дивовижне розмаїття траєкторій переходів до демократії, безліч варіантів демократичних перетворень таїх наслідків, що емпірично спостерігаються, ледь не щорічно випробовують парадигму на наукову достовірність і результативність.

Отже, актуальним для сучасної науки є процес постійного вдосконалення існуючих транзитологічних концепцій та моделей, перевірка їх дієздатності новими емпіричними матеріалами та пристосування, якщо це можливо, вже класичних транзитологічних підходів до посттранзитивних політичних реалій.

Метою даної статті є вибір теоретичних інструментів для дослідження посттранзитивної світової демократизації та емпіричне встановлення результатів демократичного транзиту в загальному вигляді на підставі аналізу сучасного стану політичних режимів, що утворилися внаслідок третьої хвилі демократизації та за її інерцією.

В працях сучасних дослідників демократичних транзитів виразно виокремлюються два рівні: глобальний та локальний (регіональний).

На глобальному рівні з початку 1990-х рр. провідним дослідницьким інструментом є концепція хвиль демократизації.

В 1991-1996 рр. С. Хантінгтон, Ф. Шміттер і Д. Мар- кофф, спираючись на данні попередніх двох десятиліть, розробили нову концепцію хвиль демократизації. Запозичивши у Р. Даля головне - уявлення про глобальність демократизації, вони змістили акцент концепції з вдосконалення поліархії на розширення ареалу демократії.

С. Хантінгтон, головний автор концепції, визначив «хвилю демократизації» як групу демократичних переходів, що «відбуваються протягом певного періоду часу та які істотно переважають переходи у зворотному напрямку протягом того ж самого періоду» [1, с. 26]. Він виокремив дві попередні хвилі демократизації та присвятив свою відому працю [1] третій хвилі, початок якої він датував 25 квітня 1974 р. і територіально локалізував в Португалії.

Отже, концепція хвиль демократизації розрахована на дослідження інтенсивної демократизації, яка розуміється як швидка та майже одночасна зміна політичного режиму у кількісно значній групі країн. Режимний перехід має вигляд подолання умовного бар'єру, який емпірично описується за допомогою концепту електоральної демократії. Поняття електоральної демократії є результатом розвитку процедурного підходу до демократії у його мінімалістській (шумпетеріанській) версії.

Починаючи з 1989 р., впливова американська неурядова організація «Freedom House», додатково до моніторингу стану політичних прав і громадянських свобод в світі, визначає політичні режими як електоральні демократії та щорічно підраховує їх кількість.

Концепція хвиль демократизації за своєю природою породжує дві проблеми, які слід постійно розв'язувати: визначення моменту початку чи закінчення хвилі демократизації та вирішення питання щодо наявності/ відсутності того явища, яке С. Хантінгтон назвав відкотною (відпливною), а Д. Маркофф - антидемократичною хвилею [2].

Перша проблема (в сучасних умовах це визначення моменту закінчення третьої хвилі демократизації) вирішується за допомогою методики самого С. Хантінгтона. Умовно приймемо, що хантінгтонівский «певний період часу» для третьої хвилі демократизації дорівнює одному електоральному циклу, тобто п'яти рокам. Введемо дві змінні: індекс демократизації/ дедемократизації, який фіксує кількісне зрушення в бік демократії/автократії за один електоральний цикл (одну хвилю демократизації чи одну відпливну хвилю), та коефіцієнт демократизації/дедемократизації як частку від ділення індексу демократизації/дедемократизації на число років в перехідному періоді. Емпіричні данні щодо кількості електоральних демократій для другої хвилі демократизації та другої відпливної хвилі запозичимо у С. Хантінгтона [1, с. 24] з додаванням двох пропущених демократій другої хвилі (Самоа і Кіпр), для 1974-1989 рр. скористаємося власними підрахунками, для 1989-2017 рр. використаємо матеріали «Freedom House». Результати застосування методики наведено в таблиці 1. Аналіз результатів свідчить, що для визнання періоду часу хвилею демократизації коефіцієнт демократизації не повинен бути нижче значення 2, що доведено досвідом другої хвилі. Коефіцієнти 1,6 та 1,8 для періодів 1984-1988 та 1994-1998 рр. відповідно можна визнати похибкою методики. Отже, третя хвиля демократизації завершилася 1998 р., адже саме з цього року спостерігається різке зниження коефіцієнту демократизації. Індекс демократизації для третьої хвилі в цілому дорівнює значенню +81, коефіцієнт демократизації - 3,24. Тобто, третя хвиля демократизації виявилася інтенсивнішою за другу. Проте цієї переваги досягнуто за рахунок всього одного п'ятирічного періоду 1989-1993 рр., який можна вважати піком третьої хвилі демократизації.

Проблема початку відпливної хвилі не має простого розв'язання. З точки зору методики С. Хантінгтона, третя хвиля демократизації закінчилася 1998 р., проте третю відпливну хвилю не зафіксовано. Цей факт доводиться наявністю паритету між демократичними і зворотними транзитами протягом перших двох електоральних циклів після закінчення хвилі демократизації

З огляду на те, що такий стан глобального політичного процесу не передбачений теорією С. Хантінгтона, доведеться постулювати перехід до інертної демократизації, яка змінила звичну інтенсивну версію.

Локальний рівень досліджень демократичних транзитів, починаючи з 1970-1991 рр., Грунтується на концепціях Д. Растова, Ф. Шміттера, Г. О'Доннела та А. Пшеворського. Концепції (за винятком варіанту А. Пшеворського) впроваджують модель трьохфазного переходу до демократії, в якій два довготривалі об'єктивні соціальні процеси (лібералізація та соціалізація) поєднуються з суб'єктивним моментом прийняття консенсусного елітарного рішення (демократизацією).

Очевидно, що перша та третя фази віддзеркалюють локальні відмінності демократичних транзитів, оскільки існують у вигляді неповторних регіональних соціальних процесів, а друга фаза - відображає глобальні подібності політичних рішень та є містком між концепціями демократичного транзиту та хвиль демократизації.

Акцентування на тій чи іншій фазі демократичного транзиту умовно поділяє дослідників на компаративістів і регіональних фахівців. Перші концентруються на глобальній подібності результатів демократичних перетворень, в той час, як другі - на різноманітності локальних шляхів до демократії, яка повинна, на їх думку, суттєво вплинути на кінцеві результати.

Плутанина рівнів дослідження завжди призводить до негативних та безплідних наукових результатів. Так, М. Макфол, Л. Вей, О. Фісун на підставі наявності істотних відмінностей посткомуністичних транзитів від інших, виявлених дослідженнями на локальному рівні, піддалися спокусі та зробили не повністю коректні висновки щодо існування «четвертої хвилі демократизації» як глобального явища. На думку О. Фісуна, який розуміє недостатність локального рівня дослідження для глобальних висновків, «саме демонстраційний ефект «оксамитових» посткомуністичних революцій викликав вторинні (і не такі інтенсивні) демократичні підхвилі 1990-х в Африці та деяких країнах Азії» [3, с. 138]. Проте, ця теза є лише припущенням автора, яке не отримало жодного обгрунтування ані в його праці, ані в дослідженнях західних науковців. М. Макфол аргументує існування «четвертої хвилі режимних змін» лише наявністю особливих механізмів і залежних від них результатів транзитів посткомуністичних країн, які узагальнюються ним у непактованій (англ, noncooperative) моделі демократизації [4, р. 214, 242]. Він не тільки не претендує на пояснення будь-яких явищ за межами посткомуністичних країн, але визнає обмеженість дії своєї моделі у випадках Вірменії, Грузії, Хорватії, Боснії та Герцеговини, Болгарії та Румунії [4, р. 239-242].

Недостатність аргументів на користь існування глобальної четвертої хвилі демократизації дозволяють зосередитися на аналізі підсумків третьої хвилі демократизації на методологічній засаді, яка передбачає розуміння, що розмаїття траєкторій демократизації не відміняє подібності її результатів.

Осмислення підсумків третьої хвилі демократизації на тлі демократичної інерції, що наступила та вивчення інертної демократизації вимагає додаткових дослідницьких інструментів. Потрібний інструментарій запропонував відомий американський макросоціолог Ч. Біллі у вигляді орієнтованого на процес визначення демократії.

Ч. Біллі уявляє демократію як особливого роду відносини між державою та громадянами, а демократизацію та дедемократизацію як етапи зміни таких відносин. На думку вченого, режим можна визнати демократичним, якщо політичні відносини між громадянами та державою характеризуються широкими, рівноправними, захищеними та зобов'язуючими процедурами обговорення. Демократизація означає загальні зрушення в бік більш широкого за охватом, більш рівноправного за суттю, більш захищеного та більш обов'язкового до виконання узгодження з приводу призначень на політичні посади та прийняття державних рішень. Дедемократизація - це, відповідно, рух до більш вузьких, менш рівних, менш захищених і менш зобов'язуючих процедур обговорення [5, с. 29, 79].

Процедури обговорення Ч. Біллі мають відповідники в рейтингах «Freedom House» (програма «Freedom in the World»), що дозволяє їх вимірювати та відстежувати динаміку їх розвитку. Політичні права, як їх визначає «Freedom House», загалом відповідають широким, рівноправним і зобов'язуючим процедурам обговорення, а громадянські свободи - їх захищеності [5, с. 77].

Застосування підходу Ч. Тіллі дозволяє типологізувати політичні режими, що виникли внаслідок третьої хвилі демократизації та після її закінчення, на консолідовані демократії, дефектні демократії, електоральні авторитаризми та дедемократизовані режими.

В консолідованій демократії існують повномасштабні процедури політичного обговорення, які повільно розвиваються в бік розширення та збільшення, демократичні інститути функціонують повноцінно та сприяють демократизації, що постійно відбувається. З емпіричної точки зору, консолідована демократія є вільною країною, яка визнається електоральною демократією та має стабільний середній рейтинг політичних прав і громадянських свобод від 1 до 1,5. Консолідовані демократії поділяються на два підвиди: демократії, що консолідувалися протягом одного електорального циклу після переходу до демократії та ті, що консолідувалися згодом (табл. 3).

В дефектній демократії існують менш широкі, рівноправні, захищені та зобов'язуючі процедури обговорення, розвиток яких визначається постійним чергуванням процесів консолідації та деконсолідації, демократичні інститути функціонують неповноцінно та, хоча й не сприяють демократизації, проте обмежують амплітуду коливань консолідаційних і деконсолідаційних процесів, які взаємно компенсуються. Тому ані демократизації, ані дедемократизації в дефектних демократіях в цілому не відбувається. З емпіричної точки зору, дефектна демократія може бути вільною, чи частково вільною країною, яка визнається електоральною демократією та має нестабільний середній рейтинг політичних прав і громадянських свобод з амплітудою коливання від 1,5 до 4. Додатковим

Таблиця 1

Консолідовані демократії третьої хвилі демократизації

хвиля демократизація політичний режим

Таблиця 2

Дефектні демократії третьої хвилі демократизації

Размещено на Allbest.ru