Теоретичне підґрунтя концепції деліберативної демократії Дж. Фішкіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичне підґрунтя концепції деліберативної демократії Дж. Фішкіна

Здійснено спробу системного дослідження теоретичних засад концепції деліберативної демократії Дж. Фішкіна, яка базується на вироблення політичного рішення -- обговоренні. У ході дослідження було використано такі наукові методи: структурно-функціональний, системний, компаративний. Виявлено два основні напрями досліджень, що сформували фундамент наукових розробок дослідника: філософський та політологічний. Перший напрям представлено роботами К. Апеля, Ю. Габермаса, Дж. Ролза тощо. Другий -- репрезентовано теоретичними напрацюваннями Р. Доля, Дж. Драйзека, Д. Дьюї і т.д. Доведено, що ідеї цих дослідників сформували нормативний реалістичний зміст деліберативного підходу, визначивши публічний дискурс основним мірилом рівня демократії. Акцентовано увагу, на прикладному потенціалі наукових розвідок Дж. Фішкіна, що доводиться активним використанням деліберативного інструментарію у практиці публічної політики.

Публічна політика сьогодні вирізняється емпіричною значущістю. Знаходячись на перетині державного і суспільного, вона формує нову перспективну сферу взаємодії державних та суспільних акторів. Ця взаємодія неможлива без конструктивної комунікації, остання ж, у свою чергу, базується на відкритому дискурсі, діалогічному мовленні, обговоренні. Деліберація - ключовий акт демократичної моделі Дж. Фішкіна. Проте, ініціація запровадження деліберативної проблематики у наукову царину не належить цьому науковцю. Свої наукові пошуки дослідник базує на низці висновків, отриманих видатними політичними філософами та політологами XX століття. Ідеї К.-О. Апеля, Дж. Драйзека, Ю. Габермаса, Дж. Ролза тощо сформували надійний теоретичний каркас для продуктивного розгортання наукових розвідок Дж. Фішкіним.

Окремі аспекти деліберативної політики досліджувалися видатними науковцями світового масштабу: С. Бенхабіб [8; 9], Дж. Бессетом [1], Р. Далем [2], Дж. Драйзеком [11], Д. Дьюї [3], Ю. Габермасом [7], Дж. Коеном [10] і т.д. Однак, позиціонування теоретичних напрацювань цих мислителів, як наукового фундаменту теорії деліберативної демократії Дж. Фішкіна у дослідній літературі не отримало достатнього обгрунтування.

Відтак, мета статті полягає у критичному аналізі деліберативних розвідок, які лягли в основу демократичної концепції Дж. Фішкіна, виявленні загальних та відмінних положень серед підходів деліберативних теоретиків, а також системоутворюючих принципів деліберативної практики.

Поняття «deliberatio» сягає своїми коріннями римського права: принцип «deliberandum est diu quod statuendum est semel» дослівно можна перекласти з латини як «те, що впроваджується на великий строк, майже завжди потребує розмірковування такого ж строку». Латинське слово «deliberare» означало зважувати варіанти, радитись, сприймати поради тощо.

У XVIII столітті термін «deliberare» був використаний при характеристиці британського парламенту, у якій підкреслювались його дорадчі функції, що дозволяли формувати єдиний національний інтерес, відкидаючи локальні непорозуміння та конфлікти.

У сучасному термінологічному просторі деліберація (deliberation) позначає акт роздумів, зважування альтернатив, ефективну дискусію задля пошуку оптимального варіанту рішення. Активне використання даного терміну бере свій початок в середині XX століття. Тогочасні політичні теоретики використовували його при розробці різноманітних теорій демократії.

Однак, першого Грунтовного теоретичного розгляду дане поняття отримало в працях видатних політичних філософів другої половини XX століття - Джона Ролза, Юргена Габермаса та Карла Апеля. Саме вони наповнили дане поняття глибинними смислами та звели фундамент його подальшого використання у різноманітних політичних теоріях.

Джон Ролз у своїх працях «Теорія справедливості» та «Політичний лібералізм» детально розглядав деліберативну проблематику у контексті пошуку підстав справедливого суспільства та раціональності, покладеної в основу моралі. Формулюючи «принцип базисної справедливості», автор доводив необхідність узгодження моральної поведінки громадян та практики функціонування публічних інститутів. Констатуючи той факт, що повноваження уряду та система громадянських прав, діяльність інститутів публічної влади обмежуються на конституційному рівні, а свобода та автономія індивідів залишаються недоторканою в умовах сучасного лібералізму, Дж. Ролз підкреслював необхідність постійної легітимації справедливої форми правління на основі відновлюваного консенсусу точок зору, що у свою чергу, вимагає від громадянина у будь-який момент самостійного вибору: чи підтримувати встановлені правила більшості, чи ні. За Дж. Ролзом, громадянин повинен мати змогу визначати підстави та межі політичних зобов'язань, різні ступені законодавчих обмежень, необхідні моделі конституційної організації суспільства для примирення конфліктних точок зору з приводу справедливості [5].

Таке формулювання базової справедливості заклало основу теорії деліберативної політики, як політики дискусії та переконання, яка спрямована на формування загальної угоди стосовно принципів сумісного співіснування, якими громадяни можуть користуватись у реальному житті.

Джон Ролз сформулював три базові елементи деліберативної демократії (тобто такі, без яких вона не можлива):

- публічний розум, який реалізується у конституційному законодавстві;

- інститути конституційної демократії;

- громадянська мобілізація.

Проте, у теорії Ролза, деліберативні процедури обмежувались парламентською та судовою системою, не отримавши обгрунтування можливості широкого практичного застосування, зводилися до теоретичного аналізу нормативної складової взаємодії громадян у реальній та ідеальній моделі організації суспільства, заснованої на принципі базисної справедливості. Крім того, Дж. Ролз відзначав, що ліберальна демократія, яка заснована на процедурах деліберації, є деліберативного апріорі.

Послідовник Дж. Ролза Ю. Габермас продовжив розгляд деліберативних процедур та теорії політичних процесів. Габермас сфокусував власний теоретичний аналіз на проблемах комунікативної дії, що являє собою, за автором, таку взаємодію як мінімум двох суб'єктів, які здатні говорити та діяти, при якій вони вступають (за допомогою вербальних та невербальних засобів) у міжособовий взаємозв'язок [7]. Поняття деліберативної дії Ю. Габермас доповнив поняттям політичного дискурсу, яке полягає у соціальному діалозі, що відбувається за допомогою громадських інститутів між громадськими та політичними акторами. Таким чином, політичний дискурс - це обмін обґрунтованими точками зору на основі встановлених правил, в результаті якого формуються варіанти вирішення соціально значущих проблем. Автор відзначав суттєвою умовою такого дискурсу наявність адресанта та адресата комунікативного акту, структура якого допускає варіанти зміни таких фундаментальних ролей (тоді виникає діалог), або незмінність їх розподілу (в такому випадку виникає монолог). Слід зазначити, що існування монологічного дискурсу цілком можливе у сучасному світі (наприклад, пропагандистський або авторитарний дискурси).

Таким чином, теорія деліберативної демократії за Ю. Габермасом базувалась на необхідності широкого впровадження діалогічного комунікативного акту, при якому досягається вільне самовираження, відмова від будь-яких форм насилля. При цьому учасники дискурсу мають володіти необхідною «комунікативною компетенцією», яка дозволяє донести свої ідеї до співрозмовників при зберіганні рівності шансів зворотного обміну ідеями. Згідно з Ю. Габермасом, свобода самовираження виключає вірогідність появи прихованих комплексів індивідуумів, а двосторонність їхньої взаємодії не дає можливості появи односторонніх зобов'язувальних норм у суспільстві.

У трактовці Ю. Габермаса, деліберативна теорія демократії базується на максимально відкритій та мобільній державно-правовій сфері, яка створюється громадянами для самих себе. Будь-які рішення мають у своєму підгрунті публічне обговорення із можливістю їхнього перегляду. Для мислителя концепція деліберативної демократії виступає теоретичним ідеалом, впровадження якого на практиці здатне сформувати ефективні механізми здійснення народовладдя. З точки зору політичної теорії, наробок Ю. Габермаса трансформував поняття ліберальних цінностей, змістивши фокус з визначеної волі громадян до процесів формування їх поглядів.

Послідовник Юргена Габермаса Карл Апель розвинув дану теорію, яка у нього отримала назву «теорія соціально-мовної прагматики та суспільних дискурсів». Науковець допускав можливість існування такого суспільства, в якому можуть бути повністю реалізовані принципи мовної прагматики комунікативного акту. У такому суспільстві усі спілкуються з усіма, природні комунікаційні бар'єри відсутні, а суспільство побудовано за мережевим принципом.

К. Апель стверджував, що у ідеальному комунікативному суспільстві будь-яке політичне рішення є результатом комунікативного дискурсу, який базується на політиці консенсусу. Таким чином, вирішення конфліктів можливе лише через дискурсивно-політичні рішення, які враховують позиції усіх учасників дискурсу та отримують, врешті-решт, повну суспільну легітимність.

Теоретичні надбання трьох видатних політичних філософів XX століття - Дж. Ролза, Ю. Габермаса та К. Апеля заклали підгрунтя, нормативні основи теорії деліберативної демократії. Сформувавши системне розуміння делібераційних процедур, окресливши їхнє місце в системі ліберальних політичних теорій, дані автори надали можливість поліаспектного розширення наукового розгляду деліберативної демократії у практичній площині, створили можливість застосування теоретичних постулатів при аналізі політичної дійсності.

Подальший розвиток теорія деліберативної демократії отримала в роботах сучасних політичних теоретиків С.

Бенхабіб, Дж. Коєна, Дж. Драйзека та інших. Ці роботи були спрямовані, перш за все, на розгляд процесів розвитку інститутів демократії, деліберативних процесів та практик тощо.

Однією з найперших подібних спроб вважається теорія деліберативної демократії Джона Дьюї, який при аналізі демократії звернув увагу на необхідність розгляду не домінуючої позиції більшості, а механізмів досягнення влади більшістю. Дослідник запропонував відмовитися від загальноприйнятого розуміння демократії як ситуації політичного домінування більшості, а зосередитись на аналізі способів приходу більшості до влади.

Дж. Дьюї розглядав суспільний дискурс та процеси просування власних інтересів соціальними групами та меншинами за допомогою дискусій, у якості істотної необхідності демократії. Предметом розгляду дослідника були процеси, при яких у суспільстві формувалась більшість, як результат модифікації поглядів різноманітних груп, які взаємодіяли протягом формування такої більшості.

Інший теоретик деліберативної демократії Джон Драйзек зосередився на критиці ліберального трактування демократії. На його погляд, демократія виступає інструментом агрегації політичних інтересів, однією із фундаментальних проблем якої постає залучення громадян до процесів публічного управління. Цілеспрямоване збільшення рівня такої участі дослідник називає демократизацією. Аналізуючи історію даного процесу, Дж. Драйзек дійшов висновку, що вимога більшої демократії майже завжди виникає у опозиційного громадянського суспільства, і рідко, майже ніколи, не виникає у держави.

Окрему увагу дослідник приділяє структурам громадянського суспільства, оскільки, на його думку, саме вони здатні зробити найбільший внесок у процеси деліберації та забезпечити демократичні засади суспільства через спроможність стимулювання політичного дискурсу та підтримки їх незалежності від публічної влади. Такі особливості структур громадянського суспільства у сучасних умовах, на думку дослідника, вимагають їхньої переорієнтації, підвищення рівня впливу на результати виборів, уникнення однобічності у випадках підтримки існуючої влади. Таким чином, Дж. Драйзек обгрунтовує особливе місце інститутів громадянського суспільства у процесах просування ідей транснаціональної демократії.

Послідовниця ідей Юргена Габермаса СейлаБенхабіб намагається конкретизувати відмінності між поняттями «деліберативний процес» та «політичний дискурс». Вона вказує на те, що деліберативні процеси дуже близькі до конструктивних форм публічного діалогу, а політичний дискурс є більш широким поняттям. Деліберативні процедури та діалоги легітимізують політичну владу. На її думку, демократія - це модель організації публічного колективного здійснення влади, яка здійснюється на основі принципу обгрунтованого обговорення морально та політично рівнозначних індивідуумів задля формування суспільнозначущого рішення.

Для С. Бенхабіб деліберативна демократія вимагає наявності процесів прийняття рішень на основі вільного публічного торгу серед усіх соціальних суб'єктів. Це призводить до розуміння необхідності забезпечення однакових умов участі усім учасникам дискусій, можливості розгляду самих правил дискурсу, способів реалізації прийнятих рішень. Однак, дослідниця визнає, що найліпша модель демократичного устрою має бути темою постійного обговорення, оскільки:

- жодна людина або група не може передбачити усе різноманіття точок зору стосовно етики та політики, які будуть сприйняті різними людьми;

- жодна людина або група не може володіти усією повнотою інформації, необхідної для формування найбільш вдалого раціонального вибору.

С. Бенхабіб відзначає, що деліберативна модель демократії виступає процедуралістською, оскільки базується на певних інституційних процедурах і практиках для досягнення рішень щодо обов'язкових для всіх питань. Іншою важливою характеристикою деліберативної демократії, згідно з С. Бенхабіб, виступає наявність плюралізму, як єдиного запобіжника появи єдиної монолітної політичної, моральної або релігійної моноструктури суспільства. Авторка наголошує, що необхідною умовою існування деліберативної демократії виступає наявність конфліктних інтересів, конкуренції, співробітництва, пошуків компромісів та консенсусу. Усе це досягається через існування багатоманітних способів об'єднання громадян: політичних партій та рухів, громадських об'єднань, інших інститутів громадянського суспільства.

Інший видатний теоретик деліберативної демократії Джошуа Коен детально розглянув процедурні умови, які визначають вид дискурсів, здатних формувати та конструювати політичну спільноту. На його думку, такі умови мають бути побудовані на наступних принципах:

-консультації мають здійснюватися у аргументованій формі шляхом впорядкованого обміну інформацією між сторонами дискусії;

- консультації мають бути відкритими та публічними: ніхто не може бути виключеним із цього процесу;

- консультації вільні від будь-якого примусу, окрім «сили аргументів»;

- консультації спрямовані на досягнення раціонально мотивованої згоди і можуть продовжуватись необмежений період часу, не виключаючи при цьому їхнього тимчасового призупинення у будь-який момент;

- консультації мають стосуватись, перш за все, питань, які виявляються предметом спільного інтересу усіх учасників;

- консультації включають у себе інтерпретацію потреб, не обмежуючись кордонами ціннісного консенсусу, який спирається на загальну традицію та практику [10, с. 22-30].

Згідно Дж. Коєну, «політичні консультації» чітко відокремлюються за своїми сутнісними характеристиками від експертних консультацій, які, на його думку, в багатьох випадках призводять до авторитарного домінування експертної спільноти. Однак, беручи до уваги той факт, що інтуїтивний ідеал демократичної асоціації, на думку дослідника, включає в себе деліберативну демократію, в якій правила та умови асоціації встановлюються шляхом публічної аргументації та рефлексії поміж рівних громадян, ідеї деліберації ототожнюються із республіканськими ліберальними поглядами.

Британський дослідник теорії деліберативної демократії Девід Міллер продовжуючи традицію Джошуа Коена, сформував чотири її основоположні риси:

1. Деліберативна демократія передбачає рівність учасників обговорення: кожний має право на свою думку, голоси учасників визнаються рівними;

2. У будь-якому разі в основі лежить ненасильницька процедура, а самі норми формуються в якості раціоналізованого наслідку обміну аргументами; будь-який примус не допускається. Дискурс вільний, відсутній примус до участі у ньому;

3. Деліберативний дискурс збільшує якість суджень, так як у процесі комунікації відбувається обмін знаннями, а проблема розглядається максимально різно- сторонньо, що дозволяє встановити усі обставини, які мають значення для вирішення справи;

4. Публічне обговорення має моралізуючий вплив, зводить до мінімуму егоїстичні уподобання та фокусує увагу на загальному суспільному блазі.

Таким чином, за Д. Міллером, дискурс намагається вирішувати конфлікти інтересів, які виникають у будь-якому разі функціонування політичної реальності. Аргументація учасників дискурсу спрямована на віднаходження найбільш раціональної позиції, яка дозволяє залучити найбільшу кількість прибічників, керуючись її найбільш широкою суспільною користю.

Інший сучасний британський дослідник Девід Стюарт Лейн дослідив відмінності між електоральною та деліберативною демократіями. На його думку, деліберативна демократія набула найбільшого поширення у західних країнах, а електоральна демократія була найбільш розповсюджена серед соціалістичних східно-європейських країн.

Системоутворююча відмінність цих двох моделей демократії полягає у тому, що деліберативна модель зосереджена на процесі формування рішень, так званих вхідних даних, або як він їх називає «inputs», а електоральна демократія зосереджена на результатах демократичних процесів - «outputs». Мається на увазі той факт, що за умов електоральної демократії, рішення приймаються більшістю шляхом голосування, але без Грунтовного попереднього обговорення, конкурентного обміну позиціями, думками, альтернативами. Почасти результати таких обговорень взагалі ніяк не використовуються, окрім того, вони не мають ніякого впливу на результат голосування.

Д. Лейн зазначає, що електоральна демократія виступає зручною моделлю для існуючої влади, оскільки вдало імітує легітимаційні процеси у суспільстві, однак закріплює безальтернативне сприйняття позиції більшості у суспільстві, а контроль зі сторони громадськості над прийнятими рішеннями зводиться до мінімуму.

Таким чином, відмінність між деліберативною демократією та електоральною полягає у тому, що остання тільки фіксує громадську думку, констатує факт голосування та переводить процес прийняття рішення у кількісну площину. Деліберативна демократія більш глибоко використовує феномен соціально-політичного дискурсу, здатна долати більш якісно існуючі локальні конфлікти інтересів, краще агрегувати потреби широкого кола соціальних груп та формувати легітимізований політичний порядок денний.

Однак, велика кількість сучасних політичних дослідників вказує на системні недоліки теорії деліберативної демократії. Наприклад, Едвард Філліпс наголошує на більш глибокому корінні соціальних конфліктів, та висловлює сумніви стосовно можливості їхнього вирішення шляхом політичного дискурсу, вважає що теорія не враховує даного факту та виступає в багатьох випадках занадто «романтичною».

Сучасний відомий європейський теоретик Бент Флівберг вказує на ідеалістичність теорії деліберативної демократії. На його думку, в реальності суспільний ідеал не може переважати над егоїстичними та корисливими інтересами учасників дискурсу, політичний консенсус в умовах сучасного демократичного суспільства не може сформуватися шляхом нейтралізації групових конфліктів, оскільки сама природа існування такого суспільного устрою дозволяє співіснування різноманітних соціально-політичних моделей, зобов'язань або інтересів окремих груп [6].

Найбільш системної критики деліберативна теорія отримала зі сторони сучасної європейської політичної дослідниці - філософа Шанталь Муфф, яка розглядає теорію деліберативної демократії з позиції дисенсуальної моделі політичних взаємовідносин. Така позиція полягає у скептичному відношенні до можливості віднаходження компромісу - консенсусу у сучасному політичному дискурсі.

Дослідниця не відкидає важливість деліберативних процедур у сучасному соціально-політичному процесі, однак, вказує на ряд важливих моментів, а саме:

- неможливість досягнення всеохоплюючого раціонального консенсусу у політичній комунікації;

- окремі індивіди - учасники політичного дискурсу, представляють не власну індивідуальну точку зору, а виражають думки соціальних груп, до яких вони, безумовно, входять та набувають окрему колективну ідентичність;

- реальний політичний дискурс відрізняється емоційним забарвленням та важко піддається вимогам раціональної об'єктивності та неупередженості.

Таким чином, Ш. Муфф наголошує на тому, що раціоналістичні теорії, частиною яких виступає деліберативна демократія, не враховують в повній мірі політичну природу та реальні поведінкові стратегії учасників політичних комунікацій [4].

Наприкінці XX століття, в сучасній політичній науці виокремилась група «нового покоління» дослідників деліберативної демократії. До них можна віднести американських дослідників - Джейн Майнсбрідж, Джеймса Бохмана, Девіда Естлунда, Крістіну Лафонт та Філіппа Петтіт; европейских дослідників - Саманту Бессон, Андреаса Фоллесдаля, Хосе-Луїса Мар ті. Ці автори займаються розробкою теоретичних проблем публічного дискурсу та політичних комунікативних процесів, сучасних особливостей деліберативних взаємовідносин у різноманітних країнах світу.

Крім теоретичних розробок політичних філософів, окремим напрямком розвивались емпіричні дослідження деліберативних процесів та практик в окремих сферах політичного життя - теорії міжнародних відносин, національному та місцевому законодавстві, суспільно-політичних, екологічних рухах та об'єднаннях, громадських форумах тощо.

Найяскравішим прикладом таких досліджень стали праці представників Гарвардської та Єльської політологічних шкіл: Роберта Даля, Емі Гутман, Денніса Томпсона та Джеймса Фішкіна, які направлені на пошук конкретних інституційних механізмів залучення громадян до офіційного процесу прийняття соціально-політичних рішень у сучасному суспільстві.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Одним із найрезультативніших наукових досягнень в галузі практики деліберативної демократії можна впевнено назвати теоретичні розробки деліберативних дорадчих опитувань (deliberative opinion poll) Джеймса Фішкіна, які отримали широке практичне застосування у багатьох країнах світу та довели значущість отриманих результатів. У поєднанні із досягненнями сучасних технологій (інтернет, on-line обговорення, цифрове забезпечення віддаленого включення, презентаційні можливості тощо), застосування науково-практичних деліберативних технік вже сьогодні демонструє реальні можливості у пошуках компромісів, організації осмислених дискусій із одночасним залученням великої кількості громадян, формування обгрунтованих колективних точок зору та широко легітимізованих соціально-політичних рішень.

Поєднання політико-філософського, нормативного та емпіричного підходів, адекватна реакція на наукову критику основних положень теорії деліберативної демократії надає нових імпульсів розвитку цієї політологічної предметної сфери, а застосування нових технологій створює можливості зміцнення практичного потенціалу даного напрямку демократичних теорій.

Список використаних джерел

публічний демократія колективний

1.Бессет Дж. Делиберативная демократия и американская система государственной власти [Пер. с англ. Ю. Шпакова]. - М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2011.

2.Даль Р. Проблемы гражданской компетентности [Электронный ресурс] / Р. Даль. - Режим доступа: http://www.politnauka.org/ library/teoria/dahl.php. - Название с экрана.

3.Дьюи Д. Общество и его проблемы / пер. с англ. И. И. Мюрберг, А. Б. Толстова, Е. Н. Косиловой. - М.: Идея-Пресс, 2002. - 160 с.

4.Муфф Ш. К агонистической модели демократии // Логос. - 2004.-№2.-С.180-197.

5.Ролз Дж. Теория справедливости. Научный редактор издания профессор В. В. Целищев. - Новосибирск: Издательство Новосибирского Университета, 1995. -505 с.

6.Фливберг Б. Хабермас и Фуко - теоретики гражданского общества / Б. Фливберг // Социологические исследования. - 2000. -№2.-С.130, 134.

7.Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. - СПб.: Наука, 2001. -417 с.

8.Benhabib S. Toward a Deliberative Model of Democratic Legitimacy in Seyla Benhabib (ed.), Democracy and Difference. - Princeton, 1996.

Размещено на Allbest.ru