Трансформації лівих політичних партій в Україні на початку XXI ст.: матеріалістичний аналіз

Економічна стабілізація та поступове збільшення доходів домогосподарств, безумовно, відвернула у лівої опозиції частину їхнього електорату, який своїм голосуванням тепер немовби схвалював соціально-економічну політику виконавчої влади. Урядовці намагалися конвертувати економічне зростання, що відбулося в їхню каденцію, в політичний капітал для себе та своїх партій. У політичній агітації та масовому сприйнятті політичного життя сформувався шаблон на кшталт «Ющенко/Тимошенко/ Янукович тощо підвищував зарплати/пенсії/соціальні виплати». Проте зростання ВВП і реальних доходів населення не є достатньою умовою для зменшення електоральної підтримки політичної опозиції - ані теоретично, ані конкретно-історично. Україна мала найвищі за роки незалежності темпи зростання ВВП саме за 2-ї каденції Л. Кучми (листопад 1999 - січень 2005 рр.) [21], але на загальнонаціональних виборах 2002 та 2004 рр. кращі результати демонстрували не провладні кандидати/політичні сили, а опозиційні [22] - тільки-но не від лівої, а від праволіберальної (з елементами соціал-популізму), націонал-демократичної опозиції. Можна говорити про те, що у 2000-х рр. виборець частіше віддавав перевагу капіталістичному курсу розвитку країни, ніж виборець 1990-х рр. - це було проекцією стабілізації та поступового відновлення інфраструктурних показників у сферу політичного життя. Середньостатистичний виборець з кожним роком отримував дещо вищий дохід, що з більшою вірогідністю, ніж у роки зменшення реальних доходів, затримок зарплати, нестабільності національної валюти, схиляло його до схвалення ринкових відносин. Реальна середня зарплата повернулася до рівня 1991 р. у 2003 р., а останнього «достагфляційного» 1990 р. - у 2008 р., який стане останнім роком економічного буму [16, с. 178]. Іншими словами, зростання 2000-х рр. лише наближало пересічного громадянина до рівня життя пізнього СРСР і тільки насамкінець «наздогнало» його. Однак на рівні прагматичного розуміння політичного процесу виборцем продовження такого зростання в рамках сформованого після 1991 р. ладу виглядало набагато більш реалістичним, ніж повернення назад до радянського ладу (КПУ, ПСПУ) чи перехід України на туманний «третій шлях» (СПУ). Але в рамках ринкової економіки та парламентської демократії виборець волів бачити при владі когось іншого, ніж вкрай корумповану чинну «еліту».

З таб.3 можна побачити, що спад електоральної підтримки «старих лівих» розпочався не в 2002 р., коли це вже однозначно можна пояснювати впливом інфраструктурних змін, тобто економічного зростання, а раніше - через 2 тижні після їхнього найвищого успіху, досягнутого в 1 турі президентських виборів 31 жовтня 1999 р., а саме в 2 турі тих виборів. Матеріальне стимулювання електорату мало місце у вигляді виплат заборгованостей по зарплатам, які в 1999 р. сягнули апогею, і підвищення пенсій перед виборами, але це радше могло вплинути на результати 1 туру [23, с. 162]. Звісно, двораундові вибори голови держави мають свої особливості: у 2 турі голосують не тільки (і не стільки) «за», як «проти», іншими словами - обирають «менше з двох зол». Голос, відданий 14 листопада 1999 р. за Л. Кучму, зовсім не обов'язково мав у своєму підгрунті схвалення політики чинного президента або ринкових перетворень, а міг випливати з недовірита/ або неприязні до ретроградної, русофільської програми та неосталіністської риторики іншого кандидата - лідера КПУ П. Симоненка. Перемога Л. Кучми у 2 турі має низку пояснень, які можна віднайти як у площині структури, так і надструктури, але ми хочемо насамперед звернути увагу на те, що один з найбільших приростів голосів між турами чинному президентові дала Донецька обл. - традиційно електоральний форпост КПУ [22]. У 1 турі (явка - 66%) Л. Кучма отримав тут 778 104 голосів (32%), програвши П. Симоненкові (39, 4%), тоді як у 2 турі (явка - 78, 9%) - 1 557 340 голосів (52, 5%), випередивши конкурента (41, 23%). У сусідній Луганській обл. П. Симоненко переміг Л. Кучму в обох турах (47, 2% / 28, 6%; 53, 9% / 40, 7%) [24, с. 303, 310]. Така істотна різниця в електоральній поведінці надзвичайно схожих як за своїми соціально- економічними і етнонаціональними характеристиками, так і за результатами голосувань минулих років регіонів може бути пояснена, якщо залучити ще один структурний чинник - клас, узятий в його агентному прояві. Велика буржуазія, одним з головних осередків формування якої в Україні в 1990-х рр. стала Донецька обл. (разом із Дніпропетровською та Києвом), активно допомагала чинному президенту переобратися, щоб втримати свою класову владу та її основу - власність на засоби виробництва й доступ до корупційної ренти. Донецька фракція великої буржуазії активно застосувала всі можливі засоби для перемоги тут у 2 турі Л. Кучми [14, с. 112] - це і т. зв. «адмінресурс» (тобто активний вплив «згори-вниз» у вигляді неформальної агітації, тиску, підкупу через неопатримоніальні мережі, базисом яких були великі промислові підприємства), і прямі фальсифікації, зафіксовані ОБСЄ [5, с. 74; 25]. На сусідню Луганську обл. впливи донецької великої буржуазії розповсюджувалися менше - це і зумовило разючу різницю в результатах голосування. Аналогічно «парадоксальні» результати 2 туру були зафіксовані в Сумській обл., де посаду голови ОДА займав колишній губернатор Донеччини В. Щербань [5, с. 74; 25].

Вище ми говорили про завершення структурної перебудови 1990-х рр., під цим маючи на увазі остаточне ствердження класового поділу українського суспільства та капіталістичного способу виробництва. Але всередині трансформованого соціуму тривала інтенсивна боротьба за інфраструктурні блага, структурні переваги та надструктурну гегемонію - як всередині окремих класів, так і між класами. На зламі століть в Україні відбувалося утвердження класової влади великої буржуазії, вже здобутої в економіці протягом 1990-х рр., у сфері політичного життя, що в свою чергу мало відкрити для неї можливість подальшого накопиченням капіталу та ще більшого закорінення на «політичному Олімпі». При цьому рамки демократії західного зразка зберігалися; значною мірою це пояснюється фінансовою залежністю від Західної Європи, США та міжнародних інституцій [1, с. 62], а також зміною структури українського експорту [26], хоча, звісно, вплив мали й власні шукання нових політичних, економічних та ідейних форм, розпочаті ще за доби «розвиненого соціалізму» [27, с. 167], однак глибину й широту лібералізації та демократизації привілейованих класів не варто перебільшувати - соціологічні дослідження радшесвідчать про протилежне [28, с. 183-223].

Отже, в рамках позірного народовладдя над діями політичних акторів (виборців і політиків) встановлювала вплив і контроль велика буржуазія. Після успішного «донецького експерименту» з видозмінення в потрібний бік електоральної поведінки в 1999 р. наступним кроком стало підпорядкування ВРУ переобраному президентові - т.зв. «оксамитова революція» 20-21 січня 2000 р., коли О. Ткаченка (СелПУ)та А. Мартинюка (КПУ) було усунуто від керівництва парламентом [19]. Вже в квітні 2000 р. за ініціативою Л. Кучми було проведено всеукраїнський референдум, що мав перевести персоніфіковані зміни у балансі президентсько-парламентської республіки в інституційну площину. Завдяки контролю над ЗМІ, амбівалентності формулювань та низькому рівні масової політичної культури Л. Кучма без труднощів отримав схвалення виборців. Програш у парламентському та легальному полях, що відбувся на фоні застосування виконавчою владою у політичній боротьбі брутальних і нелегальних інструментів, підштовхує ліву опозицію в 2001-2002 рр. досягти порозуміння з ліберальною опозицією (Блок Юлії Тимошенко, згодом - і «Наша Україна») і перейти до рішучіших контрдій, зокрема організації вуличних протестів («Україна без Кучми», «Повстань, Україно!»). Президент та союзна йому велика буржуазія роблять ставку на перемогу на парламентських виборах пропрезидентської політсили блоку «За єдину Україну!». Донецька фракція великої буржуазії знову забезпечує рекордні результати в Донецькій та Сумській обл. [5, с. 75]. Але попри економічне зростання, яке уряд записував на свій рахунок, і тотальне домінування провладного дискурсу в ЗМІ [29, с. 17-42] опозиційні партії та блоки (ліві - КПУ, СПУ, праволіберали - Наша Україна, БЮТ) взяли 76% депутатських місць за результатами голосування в багатомандатному виборчому окрузі [22]. Утім, завдяки мажоритарщикам у Верховній Раді України ІУ скликання було сформовано пропрезидентську більшість.

Хоч і неповна, але перемога на парламентських виборах 2002 р. дозволила правлячим колам зробити такий крок - протягом 2003-2004 рр. відбулася приватизація підприємств великої промисловості, передусім в експортоорієнтованих металургійній та хімічній галузях, прибутковість яких в умовах тогочасної зовнішньоринкової кон'юнктури різко зросла [14, с. 115-116]. Від участі в приватизаційному процесі явним чином було усунуто західний капітал, що у купі з різноплановими проявами авторитарних тенденцій режиму та «кольчужним скандалом» вкрай посилило невдоволення США та ЄС правлячими колами України та підвищило рівень підтримки, який вони надавали праволіберальній опозиції [ЗО, с. 114].

Консолідація пострадянської неономенклатури та великої буржуазії, які тяжіли до злиття в єдину соціальну страту, олігархію (красномовно вказує на це той факт, що одним з найбагатших людей України та беніфіціаром приватизації великої промисловості був В. Пінчук зять Л. Кучми), привела до спроби сформувати в Україні «історичний блок» (у Грамшіанському сенсі [14, с. 51]), тобто забезпечити схвалення чинного ладу насамперед з боку найчисельнішого класу, найманих працівників. Такий компроміс досягається за допомогою як матеріального, так і ідеологічного інструментарію, застосовуваного у пропорціях, що варіюються залежно від поточних умов. Хоч на початку 2000-х р. режим Л. Кучми намагався виробити дієвий ідеологічний національний консенсус (напр., активізація державної політики пам'яті в 70-у річницю голоду 1932-1933 рр.), але в умовах етнонаціональної гетерогенності населення та економічного зростання значно простіше було застосувати механізми перерозподілу суспільного додаткового продукту. Непривілейовані класи відтепер отримували дещо більшу кількість суспільних благ, що, за задумом, мало забезпечити їхню політичну, соціальну та економічну лояльність (з іншого боку, зарплати найманих працівників не мали зростати надмірно, адже саме їх низький рівень забезпечував конкурентоздатність української промислової продукції на зовнішніх ринках [12, с. 126]). Протягом 2000-2004 рр. зросла середня реальна заробітна плата (з 34, 3% до 58, 1% від рівня 1991 р.), частка заробітної плати у ВВП (з 42, 3% до 46, 6%), витрати державного бюджету на освіту (з 4, 2% до 5, 3% ВВП) [31, с. 137]. Однак здійснення цієї політики мало неочікувані наслідки, які не дозволили досягти оформлення «історичного блоку» під квазі- соціал-демократичними гаслами «держави загального добробуту».

По-перше, підвищення соціальних стандартів для широких мас населення вимагало значного збільшення бюджетних витрат і відповідно кращого наповнення бюджету в умовах перебування значної частини української економіки «в тіні» (у 2004 р. - близько 28% ВВП, за оцінками німецького економіста Ф. Шнайдера [31]). Але велика буржуазія ще в умовах ослаблення державного апарату 1990-х років перетворила ухиляння від сплати податків на одне з головних джерел первісного накопичення капіталу та швидко вийшла в цьому на транснаціональний рівень, навчившись користуватися офшорними зонами; тепер, в умовах власного політичного панування, велика буржуазія не збиралася змінювати свої практики й позбавлятися частини доданої вартості [14, с. 42, 93]. Із наближенням президентських виборів 2004 р. податковий тягар було перекладено на дрібних підприємців і самозайнятих (ці соціальні страти складали близько 12, 5% економічно активного населення України) [32, с. 135]. Але це спричинило політичну мобілізацію середньої та дрібної буржуазії, зростання в її середовищі антивладних настроїв та підтримки опозиційних сил. Зрозуміло, що бізнес переважно обирав орієнтацією не на ліву опозицію, а на праволібералів.

По-друге, економічне зростання початку 2000х рр. мало в своєму підгрунті зростання цін та попиту на вітчизняні метал і хімікати, тобто продукцію тих галузей промисловості, виробничий цикл яких було зосереджено переважно на південному сході України. У цих регіонах України зростання реальних доходів населення відбувалося значно швидшими темпами, ніж в інших. Про це пише британський політолог М. Бойцун: «Однією з найочевидніших нерівностей була дедалі різкіша регіональна диференціація зарплат. У жовтні 2004 року середня місячна зарплатня в східних Донецькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях перевищувала 700 грн., тоді як у західних Тернопільській, Рівненській і Хмельницькій областях вона була ледь більше 400 грн. <...> залишало серед населення сильне враження нерівного ставлення та нерівного розподілу плодів економічного відновлення» [32, с. 136]. Отже, експортно-сировинний характер економічного відновлення спричинив посилення регіональної поляризації та зростання націоналістичних настроїв. Зазначимо, що зменшення соціальної напруги в індустріальних регіонах України підточувало соціальну базу КПУ - «перетікання» її електорату під крило олігархічного табору («За єдину Україну», згодом - «Партія регіонів») стане характерною рисою політичного життя 2000-х рр. [5, с. 39].

Політологиня Ю. Юрченко цілком справедливо зауважує, що велика буржуазія (олігархат, «клани») не є однорідною; цей молодий клас роздирає внутрішня боротьба - конкуренція за засоби виробництва, доступ до корупційної ренти та важелі політичного впливу [14, с. ЗО]. За позірним компромісом початку 2000-х років приховувався поділ на більш та менш впливові фракції великої буржуазії, які змагалися між собою. Так, серед «дніпропетровських» кращі позиції посідала «Interpipe Group» В. Пінчука, а серед «донецьких» - «System Capital Management» Р. Ахметова, тоді як «Приват» І. Коломойського та «Індустріальний союз Донбасу» С. Тарути - дещо гірші. Останні були частиною кучмістської системи олігархату, але отримували меншу частину того «пирога», який американський географ Д. Гарві влучно назвав «накопиченням через позбавлення» («accumulation by dispossession») - зокрема, це можна побачити за результатами «великої приватизації» 2003-2004 рр. Ці фракції великої буржуазії відкрито не поривали з режимом Л. Кучми, але водночас підтримували зв'язки з праволіберальною опозицією, у тому числі фінансували її політичну діяльність. Це мало забезпечити олігархам «другого рангу» вихід на перші позиції у випадку політичної перемоги опозиціонерів [14, с. 112-118].

У протестній активності початку 2000-х рр. ліві партії за визначенням мали би спиратися на різні страти пролетаріату, але реальність продемонструвала, що політична активність цієї частини українського суспільства є доволі низькою. Занепад класичних форм робітничого руху, профспілок та старих лівих партій є довготривалою загальносвітовою тенденцією, коріння якої можна відшукати в економічній кризі початку 1970-х рр. та «консервативному повороті» кінця того ж десятиліття [33, с. 202-205]. У соцтаборі спалах робітничої активності (в Україні його найяскравішим прикладом був шахтарський рух кінця 1980-х - 1990х рр.) змінився атомізацією праці в умовах капіталізму [5, с. 65-68]. Важко не погодитися з думкою американського соціолога-аналітичного марксиста В. Чіббера, що в силу низки структурних особливостей капіталістичної економіки висока класова організованість і свідомість найманих працівників є радше виключенням, ніж правилом [34]. Додамо від себе: тим паче в умовах краху радянського державно-соціалістичного проекту, в якому пролетарі були позбавлені політичної суб'єктності. Треба відзначити, ще одну структурну особливість, притаманну Україні та іншим пострадянським країнам. Йдеться про наявність двох паралельних профспілкових «вертикалей»: офіційно-угодовських жовтих профспілок (ФПУ) та «незалежних», «бойових» профспілок (КВПУ). Ці два різновиди профспілок уособлюють дві можливих за ринкових умов стратегії найманих робітників - відповідно індивідуалістичну та колективістську. Збереження за ФПУ величезної матеріальної бази дозволяло їй ефективно виконувати роль «приводного паса» правлячого режиму та утримувати робітничий клас від самоорганізації та подальшої партикулярної політизації [35, с. 614-618].

У таких умовах «старі ліві» втягнулися на початку XXI ст. в політичну боротьбу, де також брали участь олігархи, праволіберальні й націоналістичні політики. На той момент ліві партії мали солідну політичну вагу, але все ж таки відгравали вже другорядні ролі. Зрештою під час «Помаранчевої революції» 2004 р. вони опинилися «по різні боки барикад»: СПУ, залишаючись вірною логіці боротьби проти кучмізму як зрощення владної верхівки та провідних ФПГ, увійшла до «помаранчевого» табору, тоді як КПУ полишила коаліцію з праволібералами, прагнучи в умовах поширення націоналістичних настроїв серед широких мас населення України, зберегти популярність серед власного електорату - іншими словами, щоб не втрачати голоси на користь Партії регіонів, КПУ вступила в альянс з Партією регіонів.

Прийнявши логіку цієї політичної боротьби, ліві партії швидко опинилися в її «охвісті». Нова, «помаранчева» влада приступила до масштабних перетворень, включно з реприватизацією великої промисловості та зняття перешкод для проникнення в країну іноземного капіталу, але не спромоглася «виробити послідовну стратегією та пала жертвою боротьби фракцій капіталістичного класу» [14, с. 99]. Під час політичної кризи 2006 р. СПУ спробувала зберігати самостійність, лавіруючи між «помаранчевими» і «біло- блакитними» фракціями великої буржуазії, але в умовах поляризації суспільства та поширення націоналістичних настроїв це призвело до дискредитації партії, втрати нею електоральної бази в Центральній Україні, неподолання відсоткового порогу на виборах 2007 р. та подальшого розколу соціалістів. Цей досвід, певно, спонукав КПУ ще міцніше триматися своєї позиції «сателіта» Партії регіонів, аби не вилетіти з великої політики. Фінансова криза 2008 р., від якої Україна постраждала ледь не найбільше в Європі, поновила економічну рецесію, що навіть відобразилося в результатах парламентських виборів 2012 р. (див. таб.4), але на той момент «старі ліві» вже не були спроможні проводити самостійну політику та опиратися неоліберальному курсу уряду.

Отже, матеріалістичний аналіз суспільно- політичного життя України початку XXI ст., звісно, дозволяє краще зрозуміти логіку та механізми здійснення політичних процесів. Зміни, що відбулися на зламі століть в інфраструктурі (зокрема, обсяг та зміст ВВП і зовнішньої торгівлі) передбачали певні перетворення як у царині структури, так і надструктури. Але для розуміння того, чому суспільні трансформації відбулися саме цим шляхом, не обійтися без залучення поняття соціальної агентності - тобто свідомої діяльності соціальних груп (наприклад, фракцій великої буржуазії) із здійснення впливу на суспільство в цілому. На нашу думку, для вдосконалення пояснювальної парадигми культурного матеріалізму варто залучити туди елементи грамшіанства, які стосуються зазначеної проблематики.

політика ринковий соціальний

Список використаних джерел

1. Levitsky S., Way L. A. The Rise of Competitive Authoritarianism ll Journal ofDemocracy. - 2002. - №13 (2). - P.51-66.

2. The Making of Regionsin Post-Socialist Europe: the Impact of Culture, Economic Structure and Institutions: Case Studies from Poland, Hungary, Romania and Ukraine / ed. by M. Tatur // Wiesbaden: VS Verlagfur Sozialwissenschaften, 2004. - 416 p.

3. Lane D. Varieties of Capitalism in Post-communist Countries. - Basingstoke: Palgrave, 2006. - 278 p.

4. van Zon H. The Rise of Conglomerates in Ukraine: the Donets'k Case // Big Business and Economic Development Conglomerates and Economic Groups in Developing Countries and Transition Economies under Globalisation / ed. A. F. Jilberto. - London; New York: Routledge. -P.378-397.

5. Re-constructing the Post-Soviet Industrial Region: the Donbas in Transition Region I ed. by A. Swan. - NY: Routlege, 2007. - 192 p.

6. Shelley L. Russia and Ukraine: transition or tragedy? // Menace to society: political criminal collaboration around the world / ed. by R. Godson. - New Brunswick N.J.: Transaction Publishers, 2003. - P.199-229.

7. Beyond Varieties of Capitalism: Conflict, Contradiction and Complementarities in the European Economy / ed. by B. Hancke, M. Rhodes, M. Thatcher. - Oxford: Oxford University Press, 2007. - 438 p.

8. Greshkovits B. Leading sectors and the variety of capitalism in Eastern Europe // State and Society in Post-Socialist Economies / ed. by J. Pickles. - Basingstoke: Palgrave, 2009. - P.19-46.

9. Myant M., Drahokoupil J. International Integration, Varieties of Capitalism and Resilience to Crisis in Transition Economies // Europe- Asia Studies. -№64. - P.1-33.

10. Borocz J. Notes on the geopolitical economy of post-state- socialism // Socialism Vanquished, Socialism Challenged: Eastern Europe and China, 1989-2009 I ed. by N. Bandelj and D. J. Solinger. -Oxford: Oxford University Press. - P.103-124.

11. Clarke S. Globalization and the Uneven Subsumption of Lab our Under Capital in Russia // Global Economy Contested // ed. by M. Taylor. - London: Routledge, 2008. - P.32-50.

12. Upchurch М. Persistent Economic Divergence and Institutional Dysfunction in Post-Communist Economies: An Alternative Synthesis // Competition & Change. - 2012. -№16. - P.l 12-129.

13. Dzarasov R. The Conundrum of Russian Capitalism: The PostSoviet Economy in the World System. - London: Pluto Press, 2013. - 377 p.

14. Yurchenko Y. Capitalist bloc formation, transnationalisation of the state and thetransnational capitalist class in post-1991 Ukraine. Submitted for the Degree of Doctor of Philosophy in International Relations. - University of Sussex, 2013. -256p.

15. Попович 3. Чи був неолібералізм в Україні? // Спільне: журнал соціальної критики. - 2014. -Вип.7. - С.165-172.

16. Горбач Д. Про три світи, змагання жертв і політекономію // Спільне: журнал соціальної критики. - 2014. - Вип.7. - С.173-191.

17. Дергунов Ю. Капіталізм із прикметниками // Спільне: журнал соціальної критики. - 2014. - Вип.7. - С.38-54.

18. Bidochko L. Theoretical Framework and Genesis of Cultural Materialism in Political Studies // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. - 2016. - Т.186. - С.18-22.

19. Чобіт Д. В. Нарцис, або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука. - К.: Просвіта, 2001 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://exlibris.org.ua/medv/index.html.

20. Іщенко В. О. Нові ліві як суспільний рух у суспільстві, що трансформується: на прикладі України: дис.... канд. соц. наук: 22.00.03. -Київ, 2011.-260 с.

21. The World Bank. GDP (constant 2010 USS) [Electronic resource]. - Retrieved from: https://data.worldbank.org/indicator/ NY.GDP.MKTP. KD?locations=UA.

22. Центральна виборча комісія. Офіційний веб-сервер [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/.

23. Українське суспільство 1994-2005. Динаміка соціальних змін / за ред. В. Ворони, М. Шульги. - К.: Інститут соціології НАЛУ, 2005. - 653 с.

24. Вибори Президента України. Інформаційно-аналітичне видання / гол. ред. М. М. Рябець. - К.: Центральна виборча комісія, 2000.-395 с.

25. Мороз навів запис Мельниченка, де Янукович фальсифікував вибори [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.pravda. com.ua/news/2004/07/14/3001142/.

26. Pinduck О. Ukraine: foreign trade and industrial restructuring [Electronic resource]. - Retrieved from: http://icps.newagelab.com.ua/ pub/files/49/12/INDEUNIS_Trade_UKR.doc.

27. Eyal G., Szelenyi I., Townsley E. Making Capitalism Without Capitalists: The New Ruling Elites in Eastern Europe. - Brooklyn: Verso Books, 2001. - 281 p.

28. Reisinger W., Miller A., Hesli V. Political Values in Russia, Ukraine and Lithuania:Sources and Implications for Democracy // British Journal ofPolitical Science. - 1994. -№24. - P.183-223.

29. Dyczok M. Do the Media Matter? Focus on Ukraine ll Media, Democracy and Freedom: The Post-communist Experience / O. Gaman- Golutvina, M. Dyczok (eds). - Bern: Peter Lang, 2009. - P.17-42.

30. Wilson A. Virtual Politics: Faking Democracy in the Post-Soviet World. - New Haven: Yale University Press, 2005.-332p.

31. The Influence of the economic crisis on the underground economy in Germany and the other OECD-countries in 2010: a (further) increase [Electronic resource]. - Retrieved from: http://www. econ.jku.at/members/Schneider/files/publications/LatestResearch2010/ ShadEcOECD2010.pdf

32. Бойцун M. Стратегія розвитку і режим накопичення: повернення капіталізму до України // Спільне: журнал соціально критики. 2014. - Вип.7. - С.132-145.

33. Vander Linden М. Global Lab our: A Not-so-grand Finale and Perhaps a New Beginning // Global Lab our Journal. - 2016. - №7. - P.201-210.

34. Chibber V. Rescuing class from the cultural turn [Electronic resource]. - Retrieved from: https://catalyst-joumal.com/voll/nol/ cultural-turn-vivek-chibber.

35. Kubicek P. Civil Society, Trade Unions and Post-Soviet Democratisation: Evidence from Russia and Ukraine // Europe-Asia Studies. - 2002. - №54. - P.603-624.

Размещено на Allbest.ru