Прогрес, якого філософія науки досягла протягом XX ст., за своїм історичним значенням заслуговує порівняння із становленням основних принципів наукового знання, що відбулося в XVII ст. Якщо застосувати концепцію типів наукової раціональності, створену В. Стьопіним, то можна говорити про те, що некласична наука акцентувала увагу на ролі суб'єкта пізнання, тоді як постнекласична зосередилася на соціальному контексті, у якому розташовано суб'єкт. Ці зрушення у філософії науки розпочалися із природничих галузей (зокрема, фізики), але на гуманітаристику справили аж ніяк не менший вплив. Визнання іманентної заангажованості суб'єкта та об'єкта є ключем до піднесення теоретико-методологічного рівня студій про людину і суспільство, наближення до критеріїв науковості, які задаються точними науками. Ми впевнені, що попри численні інтелектуальні перешкоди саме цей шлях розвитку науки має бути магістральним, тоді як плекання протилежних рис гуманітарного знання веде в глухий кут постмодернізму.

У західній науці вивчення історії розвитку власної галузі пізнання та її сучасного положення в суспільній структурі вже давно стало невід'ємною частиною дослідницького інстурментарію. Для північноамериканської антропології, у рамках якої виник культурний матеріалізм, така саморефлексія стає притаманною з кінця 1960-х рр. - десятиріччятектонічних зсувів у соціумі США, науково-технічної революції та загострення дискусій у гуманітарних науках. Тоді учень С. Мінца, видатний історик - марксист Е. Вульф запропонував свою схему розвитку антропології в контексті соціально-економічних трансформацій [1, с.13]. Детальніший огляд історії антропології наводить Ш. Ортнер у своїй статті 1982 року - "Теорія в антропології від 1960-х рр." [2]. Згодом з'являються масштабні спеціалізовані дослідження, на кшталт "Соціальної історії антропології в Сполучених Штатах" Т. Паттерсона [3]. Аналогічні наукові розвідки було створено й стосовно антропологічної науки інших країн - Великобританії, Німеччини, Франції, ПАР, Мексики тощо [4].

Отже, сучасна філософія науки закликає звертати увагу на соціальні умови функціонування науковців і наукових інституцій, вплив суспільства на створення теорій та реалізацію наукових проектів. У вітчизняній гуманітаристиці ці фактори подекуди не беруться до уваги; застосування кумулятивної моделі росту наукового знання у поєднанні з ідеологічними упередженнями не тільки спрощує, але й значно викривляє картину попереднього розвитку суспільних наук. Завдання цієї статті - продемонструвати історичний контекст, у якому постала школа культурного матеріалізму. Це дозволить краще зрозуміти сильні та слабкі сторони пояснювальної парадигми, запропонованої М. Гаррісом та розвиненої його учнями й ученицями [5; 6].

За періодизацією, запропонованою Е. Вульфом, культурний матеріалізм виник на третьому етапі розвитку північноамериканської антропології. Варто коротко охарактеризувати попередні два етапи.

Перший етап - "тріумфального капіталізму" - охоплює період від завершення Громадянської війни в США (1865 р.) до кінця XIX ст. Для цього періоду були властиві нестримна експансія капіталістичного господарства та стабільно високі темпи економічного зростання, поруч із посиленням соціального розшарування. У таких соціально-економічних умовах панівною ідеологією в суспільстві став соціал-дарвінізм - квазінаукове вчення, яке передбачало, що основою суспільного життя є боротьба індивідуумів та відбір успішніших із них. Експлуатовані групи розглядалися як слабкіші від природи, як аутсайдери суспільного відбору [7, с. 201]. Основним об'єктом вивчення для новопосталої антропології були індіанські племена, на чиїх територіях відбувався наступ американської "цивілізації". Парадигмою антропології на цьому етапі став вульгарно-матеріалістичний еволюціонізм Е.Б. Тейлора та Л.Г. Моргана, у якому прогресивістська телеологія приховувала расистські упередження та виправдання агресивної політики американського уряду й бізнесу [8, с.256]. "Біблією" американської антропології на цьому етапі стала праця Л.Г. Моргана "Системи спорідненості та властивості людської сім'ї". Промовистим є соціальний портрет одного з найвідоміших антропологів цієї доби - Дж.У. Пауелла (1834-1902). Ветеран федеральної армії, який очолював експедиції тоді ще маловідомими просторами північноамериканського континенту, зробив чималий внесок у вивчення індіанських племен. Дослідження "дикунів" проводилася на високому методологічному рівні - у цьому відношенні американські антропологи продовжували емпірицистські традиції англосаксонської гуманітарної науки [1, с.15].

Другий етап ("ліберальних реформ") тривав з початку XX ст. до років Другої світової війни. Екстенсивний розвиток американського капіталізму змінився на інтенсивний, що передбачало тіснішу інтеграцію до ринку праці та соціальних структур пригноблених страт суспільства (афроамериканці, іспаномовні, мігранти з Європи та Азії, жінки, сільська біднота тощо) [3, с.75]. Накопичувалися кризові явища в економічному та політичному житті країни, апофеозом чого стала Велика депресія (1929-1933 рр.) та безперервні корупційні скандали навколо політичної еліти (зокрема, адміністрації президента В. Гардінга, 1921-1923 рр.). Суспільно - політичною відповіддю на це й стали ліберальні реформи, що їх вперше активно впроваджували на початку XX ст. адміністрації Т. Рузвельта і В. Вільсона, а під час "Нового курсу" Ф. Рузвельта (1933-1945) вони набули форми радикальних трансформацій. Держава відтепер активно втручалася в економіку, обмежувала великий бізнес та перерозподіляти суспільний додатковий продукт, постало громадянське суспільство, яке намагалося контролювати політичну еліту, а політичні партії розвинули низове членство та стали більш плюралістичними за своєю структурою. Корінні перетворення відбулися і в американській антропології. Ці зміни відповідали новим тенденціям суспільного життя та водночас були діалектичною реакцією на попередній, еволюціоністський етап [1, с.17-18]. У основу нового підходу були покладені визнання цінності культурного розмаїття, рівноправності соціальних груп, відмова від узагальнюючих схем, розгляд окремих культур як цілісних і самодостатніх комплексів, увага до паттернів, цінностей, світогляду, етосу, властивих окремим культурам. Тепер науковці прагнули не просто санкціонувати результати політики правлячого класу, а виробити і запропонувати схеми соціальної інженерії, які б допомогли інтегрувати американське суспільство та забезпечити безперебійне функціонування, зберігаючи його плюралістичність [9, с.215]. Уособленням другого етапу став Ф. Боас, а найпомітнішим напрямом - школа "культури та особистості" (Culture and Personality), у рамках якої працювали М. Мід та Б. Рут. Монографію Б. Рут "Хризантема і меч" можна вважати opus magnum другого етапу розвитку соціокультурної антропології [10]. Дослідницький фокус розширився за рахунок численних меншин всередині США та почав, з експансією зовнішньої політики Вашингтону (війна з Іспанією 1898 р., політика "великого кийка" в Латинській Америці, участь у світових війнах), виходити за межі національних кордонів. Північноамериканська антропологія на цьому етапі стояла на філософських позиціях об'єктивного ідеалізму, психологізму та історичного партикуляризму.

Відбулася інституціоналізація цієї галузі наукового знання в рамках нових університетів, державних проектів та грантових фондів [11, с.5-8].

Автор періодизації, Е. Вульф, належав до тієї генерації американських антропологів, яка після Другої світової війни започаткувала третій етап. У 1945 р. США остаточно взяли на себе роль світової наддержави та увійшли в протистояння з СРСР, відоме як "холодна війна". Визначальну роль у американському суспільстві тепер відігравав воєнно-промисловий комплекс, який став площиною взаємодії державної бюрократії, військових та приватного великого бізнесу [1, с.14]. Післявоєнне "славетне тридцятиріччя" було часом небаченого економічного зростання, перетворення США на державу загального добробуту (welfare state), що вело до модернізації суспільних відносив. Але в той самий час нерівномірність перерозподілу суспільного додаткового продукту на фоні зростання рівня освіти та горизонту очкувань зумовила хвилювання і заворушення, які охопили країну в 1960-х рр. Зовнішньополітичні доктрини "стримування" і "відкидання комунізму" та необхідність встановлювати контроль над новими ринками в країнах Третього світу, використання яких і забезпечувало повоєнне економічне зростання, призводили до частих політичних і військових інтервенцій за кордоном [12].

Після Другої світової війни американська соціо - культурна антропологія переживала значні кількісні та якісні зміни. У цей час американська система вищої освіти почала охоплювати значно більшу частку молоді, у тому числі, завдяки G.I. Bill, численних ветеранів війни. Повоєнна експансія освіти була явищем, властивим усім країнам Західної Європи та Північної Америки [13, с.345-350]. Егалітаризація університетів полегшила потрапляння до академічної спільноти вихідців із соціальних низів. Уряд США, здійснюючи активну зовнішню політику, мусив стимулювати розвиток студій з історії, культури, економіки народів Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки. Особливості структурного поділу науки в США зробили саме антропологію найкращим кандидатом на роль наукового консультанта уряду, військових та бізнесу. Але залишалося питання: чи будуть учені охоче виконувати підготовлену для них роль, чи використовуватимуть матеріальну базу, запропоновану державою та корпораціями, для просування власного порядку денного?

Кожен етап розвитку науки діалектично заперечував попередній: учні Ф. Боаса та представники школи "culture and personality" відкидали супрематизм, прямолінійний схематизм та механістичний матеріалізм Моргана-Пауелла, тоді як нове покоління американських антропологів формувалося, критикуючи ідеалістичну та еклектичну науку епохи "ліберальних реформ". Для поповнення теоретико-методологічного багажу американські науковці зверталися до Західної Європи, де в академічній гуманітаристиці саме відбувався стрімкий ренесанс марксизму. Марксистська епістемологія мала посприяти оновленню соціокультурної антропології - повернути її на більш сціентичний Грунт матеріалізму, при цьому усунути хиби старого еволюціонізму та зберегти прогресивне ідейне підгрунтя боасіанства.

Досвід Другої світової війни сприяв радикалізації настроїв широких мас населення, втягнутих у неї.

Радикалізм тут уживаємо в значенні, поширеному в західній політичній традиції - відданість лібертарним принципам, що має тенденцію переростати в соціалістичні переконання та передбачає програму кардинальних суспільних трансформацій [12].

Типовою біографією науковця на цьому етапі розвитку антропології можна назвати життєвий шлях Еріка Вульфа (1923-1999). Єврейський хлопець, якого батьки вивезли з окупованої Третім рейхом Європи до Нового світу, пройшов фронти Другої світової війни та завдяки цьому став студентом Колумбійського університету, учнем видатного антрополога Дж. Стюарда [1, с.1-4].

Але суспільно-політична атмосфера, яка панувала у США в повоєнні роки, унеможливлювала постання відверто марксистської наукової школи. У 1950-х рр. в Сполучених Штатах відбувалися спрямовані проти лівих політичні чистки, які залишилися в історії під назвою "маккартизму". Люди, звинувачені в зв'язках чи симпатіях до комуністів, втрачали роботу, їх саджали за Грати та доводили до самогубства. Незвичні для північноамериканської політичної культури політичні репресії коренились у бажанні панівного класу розправитися з потенційними політичними опонентами - зростання напруження в Холодній війні полегшувала легітимізацію такої політики. Попри явну слабкість Комуністичної партії США, ліві погляди дійсно були поширені в середовищі інтелектуалів, так і серед робітничого класу США. Маккартизм мав на меті придушити їх обіг у публічній сфері та не дати поширитися на високоорганізований робітничий клас, що поставило б під питання історичну гегемонію правлячого класу США.

Як згадує один з учнів М. Гарріса, антрополог Стівен Рейна: "В основному це були люди, що походили з Брукліна, повернулися з Другої світової війни, були не дуже юними й мали симпатію до політичного лівого флангу, звідки їхній матеріалізм. Це були часи маккартизму, і якщо тебе знали як лівого, тебе не брали на роботу. Тож вони намагалися дотримуватися лівих позицій, але не вживали відверто лівої мови. Я був частиною цього середовища. Я був студентом Марвіна Гарріса, Мортона Фріда, але не застав Джуліана Стюарта. В основному ми були "прогресивними" в США, але не відвертими марксистами" [14].

Кількісне розростання галузі соціокультурної антропології, збільшення чисельності відповідних науково-дослідницьких та навчальних інституцій, а разом з тим - і чисельності антропологів, що розпочалося ще в 1920-1930-і рр., а після Другої світової війни лише прискорювалося [3, с.107], - усе це створило сприятливий Грунт для плюралізації цієї галузі наукового знання, появи конкуруючих шкіл, дискусії між якими стануть центральним стрижнем розвитку антропології на цьому етапі. Частина дослідників продовжувала ідеалістичний напрямок, прагнучи підвести під нього солідну теоретико-методологічну базу та досягнути високого рівня узагальнення. Результатом цих зусиль стала школа "символічної антропології", найяскравішими представниками якої були К. Гірц, В. Тьорнер, Д. Шнайдер. З іншого боку, багато науковців прагнули привнести до антропології каузальність і номотетичність, щоб зробити її "більш науковою". Молоді антропологи, які прийшли в науку після 1945 р., у цьому сенсі розвинули тенденцію, що стала помітною ще до війни - в працях А. Крьобера та його учня Дж. Стюарда. Утім, ця течія в американській антропології в умовах маккартизму не могла відкрито обійняти позиції історичного матеріалізму, що було в повоєнні роки звичайною справою для західноєвропейської гуманітаристики - це ставило під загрозу кар'єру науковців [15, с. vi; 16, с.159-70].

Таким чином наприкінці 1940-х - у 1-й пол. 1950 - х рр. сформувалася нова течія в північноамериканській антропології, що була матеріалістичною, але певною мірою дистанціювалася від марксизму-неоеволюціонізм Дж. Стюарда та Л. Уайта. Останній, утім, був значно відвертішим щодо впливів К. Маркса та Ф. Енгельса на його наукові праці. їхні учні, Е. Сервіс та М. Саллінс, створили наукову школу, відому під назвою "культурної екології". Вони прагнули досліджувати довготривалі трансформації людських суспільств та вважали визначальними для соціальної еволюції такі фактори, як природне середовище, нові технології, завоювання [17]. Центральним поняттям культурної екології стала "адаптація" (суспільства до "зовнішніх" змін) [18].

Подальшим кроком у розвитку неоеволюціонізму та культурної екології став культурний матеріалізм, розроблений МарвіномГаррісому 1960-хрр. [19] Саме ця школа стала основним представником матеріалістичного крила північноамериканської антропології в запеклих дебатах з ідеалістичною течією, здебільшого з символічною антропологією [2, с.126-134].

М. Гарріса (1927-2001) також можна назвати типовим представником нової генерації північноамериканських антропологів. Він походив з небагатої родини, по якій відчутно вдарила Велика депресія, брав участь у Другій світовій війні, завдяки чому зміг отримати вищу освіту в Колумбійському університеті. У 1950-х рр. займався польовими дослідженнями в країнах Третього світу - Бразилії [20] та Мозамбіку (тоді португальській колонії). Ці студії радикалізували молодого науковця. М. Гарріс критично оцінював імперіалістичну політику та систему класового панування, що зумовлювали нужденне становище об'єктів його дослідження (расові групи Бразилії, тубільне населення Мозамбіку) [21, с.1-2], та прагнув створити нову дослідницьку парадигму, яка могла би висвітлити реальні зв'язки між економікою, соціальним устроєм та ідеологією. Протягом 19521980 рр.М. Гарріс викладав у Колумбійському університеті, "Мецці" антропологічної науки США, у 19631966 рр. очолював там кафедру антропології. Там він підтримував тісні зв'язки з радикально-прогресивним студентським рухом [22, с.2].

Відкриття законів суспільного розвитку, на думку М. Гарріса, з часом мало допомогти трансформувати людські суспільства в кращий бік. Він досить справедливо зауважував, що відмова від пошуку універсальних закономірностей, пріоритетне вивчення символічно-ідеаційної сфери та нехтування матеріальними факторами, властиві ідеалістичній течії північноамериканської антропології (і західної гуманітаристики загалом), нівелюють суспільну роль науки [5, с.27-28]. Без усвідомлення прескриптивної і трансформуючої функції науки академічна спільнота приречена "висвячувати" існуючий стан речей [1, с. 20].

М. Гарріс критикував концептуальні недоліки нео - еволюціоністів, зокрема змішання біологічної та соціальної еволюції, теорію багатолінійної еволюції Дж. Стюарда [19, с.171]. Порівняно з культурною екологією, нова школа "змістила фокус з еволюції до пояснення окремих рис окремих культур у світлі адаптивних або системозберігаючих функцій цих рис" [2, с.133].

Культурний матеріалізм мав на меті створення більш релевантно! теоретико-методологічної бази для матеріалістичної антропології. Але формування М. Гарріса як науковця відбувалося у роки маккартизму, що заважало йому пристати до історичного матеріалізму, тому він сформував власне вчення, у якому "очистив" К. Маркса від діалектики та політичних конотацій [19, с.217-249]. Подібне переосмислення К. Маркса також зумовлювалося зневірою західних інтелектуалів у ортодоксальному марксизмі та радянському проекті побудови соціалізму, відправними точками якої стали поширення інформації про злочини сталінського режиму після XX з'їзду КПРС, події в Угорщині 1956 р. та Чехословаччині 1968 р.

Отже, культурний матеріалізм як наукова школа був продуктом суспільно-політичних, соціально - економічних та академічних обставин, що існували в США перших повоєнних десятирічь. Е. Вульф відзначив як провідний мотив соціокультурної антропології на третьому етапі її розвитку - "невизначеність і двозначність стосовно влади" [1, с.15]. Керуючи світовою наддержавою, правляча еліта США санкціонувала та матеріально забезпечила розростання академічної спільноти антропологів, яка мала стати для Білого дому аналітичним знаряддям у Холодній війні. Але нова генерація антропологів, що мала за плечима досвід Другої світової війни і західноєвропейський теоретичний багаж, працюючи в країнах Третього світу, виносила звідти критику імперіалізму та капіталізму. Якщо на попередніх етапах розвитку цієї науки антропологи вивчали інертні пригнічені меншини, то тепер головним об'єктом їхніх студій було селянство (нео) колоніальної світової периферії, задіяне в потужних національно-визвольних рухах [1, с. 19]. Це, безумовно, також вплинуло на дослідників. Значна частина північноамериканських антропологів прагнула не лише описувати досліджуване та давати урядові практичні поради стосовно конкретних країн, а сформувати набір методологічних інструментів, який дозволяв би пояснювати будь-яке суспільство (включно з самими США, що переживали в 1960-х рр. "революцію бебі-бумерів") та спрямовувати розвиток у прогресивний бік, відповідний до епохи науково - технічної революції. Водночас політика правлячих еліт США (маккартизм) та СРСР (диктатура партії, бюрократизація, порушення прав людини) знеохочувала північноамериканських науковців від традиційної політичної боротьби (підтримка лівих партій, профспілок тощо) та історично пов'язаного з нею марксизму. Як наслідок матеріалістичні антропологи вдавалися до власних ідейних пошуків, найбільш цілісним та яскравим виявом яких і став культурний матеріалізм.

ґенеза культурний матеріалізм маккартизм

Список використаних джерел