Корупція в органах державної влади як чинник делегітимації політичної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Корупція в органах державної влади як чинник делегітимації політичної влади

Артішевський А.Е. аспірант кафедри політології та державного управління історичного факультету, Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки

Анотація

Ключові слова: делегітимація, корупція кадрова криза, суверенітет, влада, винагорода.

Abstract

In the article corruption as a factor of realization of the delegitimacy process of political power in conditions of systemic conflict, its main typological characteristics are considered, the role of civil society is analyzed, in the context of the opposition forces of evolution, 'which becomes the basis of the non-system opposition. The delicacy of power is its rejection by society as the most not relevant to requirements and challenges of socio-political reality.

Keywords: delegation, corruption, human resources crisis, sovereignty, power, reward.

корупція делегітимність влада опозиція

Економіст Я.І. Кузьмінов в статті «Говоримо - влада, маємо на увазі - корупція» виділяє корупцію у вузькому сенсі (нехтування посадовими обов'язками заради матеріальної винагороди) і широкому сенсі (використання службового становища в приватних інтересах - «приватизація держави»). Також дослідник виділяє «корупцію знизу» (з боку громадян, сімей і підприємств), «корупцію зверху» (з боку політичної влади в державі) і «корупцію ззовні» (з боку представників транснаціональних корпорацій) [1].

Існують серйозні проблеми в Україні з реалізацією законодавства про боротьбу з корупцію. Низька ефективність антикорупційного законодавства, складається з таких чинників як недотримання законів України чиновниками, оскільки це закон про правомірність їхньої діяльності. Крім того, очевидна слабкість і декларативність права. Щорічно в країні складається більше 10 тисяч адміністративних протоколів про хабарництво, заводиться до 5 тисяч кримінальних справ. Однак усі вони стосуються дрібних і середніх службовців. Причина криза кадрової політики. І тут постає питання щодо мотивації з боку держави. Найперше, принципи відбору кандидатів на посади державних потребують зміни умов відбору за наявністю професійної компетенції та психологічними рисами свого сумління, які готові чесно та ефективно працювати в органах державної влади на виконання функцій держави. Посади розподіляються за принципом політичних квот, а рівень їх заробітних плат передбачає не наявність професійної компетенції, а готовність та уміння функціонувати в корупційній системі координат.

Відповідно для лигімації політичної влади необхідна конструктивна реформа державної служби. На думку політолога Л.В. Гевелінга корупція виділяє три форми влади, що базуються на корупції: клептократія (використання владних повноважень для швидкого самозбагачення і зміцнення ключових позицій в суспільстві), лутократія (використання «негативної економіки» як засобу створення зручної для себе форми організації влади) і плутократія. Остання являє собою повний синтез влади і багатства, комбінацію клептократії і лутократіі. Корупція ділиться за формами одержуваної корупціонерами вигоди на «тверду» і «м'яку». Перша є класичним видом корупції, що включає в себе матеріальну вигоду (хабарництво). Друга - специфічні види корупції, засновані на основі нематеріальної вигоди: фаворитизм, непотизм (кумівство), кронізм (Протекціонізм, заснований на дружбі), лобізм [2, с. 72].

Корупція системне явище, яке руйнує державу. У широкому сенсі корупція - це тотальна руйнація принципів державності, держави й суспільства загалом. Комплексним аргументом, що характеризує негативний вплив корупції на розвиток суспільства, його економіку й добробут населення, залишається показник ВВП на жителя. Політична корупція, на думку професора В.В. Лунеева - це «корупційні (або пов'язані з корупцією) форми політичної боротьби правлячих або опозиційних еліт, партій, груп і окремих осіб за владу, З метою її захоплення або узурпування, а також проти політичних конкурентів. Деяким її видам притаманні корупційні діяння проти конституційних прав і свобод людини і громадянина, проти основ державного ладу і державної влади» [3, с. 25].

Дослідження переконливо доводить: чим вищий рівень сприйняття корупції, тим гірший показник ВВП на жителя. Найбільш характерна ця ситуація стосовно України. Корупція впливає на основні чинники розвитку економіки, що видно з порівняння індексів економічної свободи та легкості ведення бізнесу. Чим вищий у країнах ступінь схильності до хабарництва, тим гірший індекс економічної свободи та легкості ведення бізнесу. Україна тут перебуває на останніх позиціях. Одна з головних загроз корупції полягає в тому, що вона здатна звести нанівець будь-які реформи. Не випадково реформи Ф. Рузвельта в СІЛА, у країнах Південно-Східної Азії та Скандинавії супроводжувалися радикальним викоріненням хабарництва. Без його подолання неможливий успіх у всіх інших напрямах реформ. Тут найбільш показовим є досвід Сінгапуру, де прем'єр-міністр Лі Куан Ю дуже ефективно поєднав реформи й боротьбу з корупцією.

Україна опинилася серед держав, де зазначені проблеми й ризики корупційної руйнації суспільства проявилися чи не найгостріше. Всупереч палким обіцянкам різних влад приборкати корупцію і прискорити реформи, ситуація лише погіршувалася. Початком боротьби з хабарництвом в Україні можна вважати 1995 р. У жовтні того ж року було прийнято спеціальний Закон «Про боротьбу із корупцією». Однак документ виявився недієвим. Це було офіційно визнано в Указі президента від 10 квітня 1997 р., яким було затверджено «Національну програму боротьби із корупцією» на 1998-2005 роки. З цих питань було прийнято ще близько 70 нормативних актів.

Однак їх ухвалення істотно не вплинуло на зниження корупції у країні. Крім того, було підписано низку міжнародних договорів у сфері протидії з корупцією. Зокрема в 2006 р. Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти корупції. Це зумовило необхідність приведення законодавства України у відповідність до вимог міжнародних угод. Для цього розробили й прийняли антикорупційний пакет законів. Які мали набрати чинності з 1 січня 2010 р., однак депутати весь час відкладали дату їх запровадження. У дисертаційній роботі «Політична корупція як форма тіньової влади» кандидата політичних наук Д.А. Заранія наводиться визначення політичної корупції в широкому сенсі - «це прямий або опосередкований взаємозв'язок між інститутами, чиновниками державної влади та населенням,, в основі якої - незаконне, аморальне використання уповноваженою державною особою посадових повноважень з корисливою метою» [4, с. 14].

Зрештою, антикорупційний пакет набув чинності в січні 2011 р., але діяв усього п'ять днів і був скасований. Країна фактично залишалася без антикорупційного права до 1 липня 2011 р., коли набув чинності Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції». Однак введення його найбільш принципових положень знову перенесли на 2012 р. Тому за рейтингом сприйняття корупції Україна опинилася на 152 місці з 183 країн світу. Але й після цього реалізація антикорупційного законодавства всіляко гальмувалася, а ситуація з хабарництвом ускладнювалася. Як наслідок, у2015р.за показником сприйняття корупції Україна посіла 130 місце серед 183 країн світу. Це один з найгірших показників серед країн СНД і набагато гірший, ніж у країнах ЦСЄ. Водночас країни Балтії і Грузія вийшли в лідери щодо протидії корупції на пострадянському просторі.

Навіть країни, які утворилися на теренах Югославії і пережили балканську війну, перебувають на кращих позиціях. В Україні тим часом продовжувалося зволікання з протидією корупції. Так, Україна зайняла 130місце,врейтингув2015року. Показова оцінка масштабів корупції в Україні її ж громадянами. Так, 63,8% опитаних вважають, що хабарництво дуже поширене, ще 21,7% - просто розповсюджене, а 59% визнають боротьбу з корупцією неефективною. За дослідженням світового банку, результативність роботи влади в Україні з протидії чи стримування корупції оцінена лише на 17 балів зі 100 можливих. До речі, найвищі 100 балів отримали Фінляндія і Сінгапур. За ними йдуть США та Німеччина - по 93 бала. Серед країн ЄС лідирують Польща, Словенія, Грузія та Естонія - 80 балів. Негативну оцінку боротьбі з хабарництвом дають і громадяни України.

Переважна більшість опитаних зазначили, що самі закони неспроможні ефективно протистояти цьому порочному явищу. Потрібна дієва робота влади. Водночас лише 7% респондентів погодилися, що є певні зрушення на краще. Ще більш критичні оцінки корупційної ситуації в Україні з боку бізнесу. За даними Американської торгової палати практично всі опитані компанії вважають корупцію поширеним явищем в Україні.

Переважна більшість з них стикалася з нею під час ведення бізнесу. Певним успіхом у протидії корупції респонденти назвали створення патрульної поліції й дерегуляцію процедур. Але половина корпорацій констатували відсутність яких-небудь істотних успіхів. Також 35% компаній вважають, що новостворені антикорупційні органи найближчим часом не будуть ефективними в боротьбі з корупцією Однією з основних причин такої слабкої протидії хабарництву, навіть за наявності законодавчої і нормативно-правової бази, вважається високий рівень політичної та владної корупції.

Серед пріоритетних сфер суспільної діяльності найбільш корумпованими залишаються якраз вищі рівні політичної системи - державні, управлінські, судові, правоохоронні, податкові та інші органи, а також політичні партії. Більшість дослідників поділяють політичну корупцію в широкому сенсі на безпосередньо політичну (елітарну) корупція і корупцію посадових осіб. Так, І. Амундсен виділяє два види корупції: політичну і бюрократичну. На його думку, політична корупція включає в себе суб'єктів політики, які приймають рішення. Політична корупція має місце в вищих ешелонах влади, при прийнятті політичних рішень, в той час як бюрократична корупція проявляється при втіленні політичних рішень в життя [5, р. 3].

У дисертаційному дослідженні «Організація протидії корупції в органах державної влади (зарубіжний досвід)» головними відмінностями корупції посадових осіб від політичної корупції є: за програмними цілями («Корупція посадових осіб передбачає використання ними вже наявної у них владних повноважень з метою особистого збагачення. Вона не пов'язана з політичною боротьбою за владу»); за суб'єктним складом учасників корупційних відносин («У політичній корупції основним суб'єктом виступає політична еліта, до якої відносять людей, що займають високе суспільне становище. У корупції посадових осіб - самі посадові особи, тобто особи, які здійснюють функції представника влади або виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські функції в державних органах, органах місцевого самоврядування Коло посадових осіб ширше кола осіб, що відносяться до політичної еліти»). На думку В.Д. Андріанова корупція в вищих ешелонах влади це окремий вид корупції, який за своєю формою представляє делігімацію «корупційний скандал щодо перших осіб держави».

Виходячи з представленого вище початкового розуміння політичної корупції як протиправного фінансування передвиборних кампаній, можна припустити, що політична корупція у вузькому сенсі - це корупція в органах законодавчої влади, корупція посадових осіб - корупція в органах виконавчої та судової влади. Більше третини громадян розцінює корупцію у цих структурах як суцільну, а майже половина, як поширену. Найбільше корупція розрослася в тих сферах, які самі повинні боротися з нею. Такий висновок підтверджується більш персоніфікованим підходом до поширеності корупції. Так, перше місце тут посідає Верховна Рада. Громадяни вважають, що якраз у парламенті хабарництво й пустило найглибше коріння. Основну відповідальність за неефективну боротьбу з корупцією люди покладають на президента, на другому місці фігурує Верховна Рада, на третьому - правоохоронні органи й на четвертому - уряд. Характерно, що опитані визнають відповідальними в протидії корупції й простих громадян.

Причому свою роль вони вважають навіть важливішою, ніж судів і фіскальних структур, а також місцевих органів влади. Еволюція класичного підходу в неокласичний також пов'язана зі зміною уявлень про корупцію-спочатку вона сприймалася як зловживання з точки зору норм моралі, потім-як зловживання з позиції правових норм. Питання про важливу функціональну роль корупції - явища, що існує з давніх часів і закріпилося в суспільній свідомості населення ряду країн як належне, піднімається ще з кінця XIX століття. З тих пір з'явилося кілька теорій позитивного впливу корупції, неодмінного атрибута державної влади, на економічний і політичний розвиток суспільства. Велика частина з них представлена в рамках функціонального підходу до вивчення корупції. Основоположником даного напрямку більшість дослідників вважає М. Вебера.

У роботі «Політика як покликання і професія» він приходить до висновку, що корупція може бути корисна в тих випадках, коли вона зміцнює Владу правлячої еліти. При цьому дії еліти повинні бути спрямовані на модернізацію суспільства та швидке проведення реформ [6, с. 722]. Надалі в рамках функціонального підходу виділилося два напрямки. Частина дослідників, серед яких значаться С. Хантінгтон, Я. Тарковський вважають, що корупція з'являється на певному історичному етапі (наприклад, під час трансформаційних перетворень та модернізації), відіграє особливу роль у розвитку держави, виконають ряд функцій, в тому числі позитивних, а після зникає. Інші прихильники функціонального підходу (Р. Мертон, Г. Мюрдаль та ін.) Дотримувалися більш стриману позицію. На їхню думку, корупція при певних ситуаціях могла бути функціонально необхідної (про це свідчив досвід деяких країн щодо застосування корупційних практик для відновлення нормального функціонування суспільства), проте в довгостроковій перспективі вплив корупції на життя суспільства негативне [7, р. 7].

Прихильники інституціонального підходу до вивчення корупції (X. Абуева, Д. Бейлі, К. Лейес, Н. Лефф) визнають, що «корупція є природним феноменом, що виявляється в перехідні періоди розвитку суспільства, при зміні норм його функціонування і відсутності консенсусу в ньому, а також своєрідним посередником, об'єднуючим привілейовані і знедолені прошарки суспільства в період суспільних перетворень» [8, с. 23]. Інституційний підхід до вивчення корупції набув популярності у дослідників. Суть його відображена в роботі Л. М. Тимофеева «Інституційна корупція: нариси історії». Функціональний і інституційний підходи до вивчення корупції мають ряд спільних позицій. Наприклад, популярна серед функціоналістів в 1950-1970-і рр. Гіпотеза про позитивний вплив корупції на політичний та економічний розвиток підтримувалася низкою институционалистів (наприклад, Н. Леффом [9, р. 8-14], Д. Бэйли [10, р. 719-732], С. Андрески [11, р. 92-109]), хоча за наступні 15-20 років ця гіпотеза була спростована. Н. Лефф і С. Хантінгтон вважали, що корупція може «розганяти» економіку на перших порах, в той час як А. Шлейфер і Р. Вишний стверджували, що корупція навіть на перших етапах знижує темпи економічного розвитку [12, с. 599-617].

Економічний підхід розглядає корупцію як економічне явище, не зважаючи на моральний бік проблеми. У дослідницькій середовищі він отримав назву неоліберального підходу. Його прихильники (В. Клевер, П. Мауро, С. Роуз- Аккерман та ін.) Вивчають корупцію як інструмент раціоналізації господарської діяльності, природне прагнення до вилучення максимально можливого прибутку (це стосується як державного управління, так і приватних осіб). Так, на думку відомого експерта в області політичної корупції С. Роуз-Аккерман, «економіка - дієвий інструмент аналізу корупції. Культурні відмінності та мораль додають свої нюанси і зокрема, проте для розуміння того, де спокуса корупції є найбільш відчутним і де вона має найбільший вплив, необхідний загальний економічний підхід [13, с. 9].

Іншим напрямком неоліберального підходу є теорія спонукальний мотив до корупції. Її сенс полягає в тому, що «будь-яке законодавство або обмеження, що вводить ринок навпаки» створить практично у всіх учасників спонукальні мотиви до порушення закону і, швидше за все, приведе до зростання злочинності і корупції в лавах урядовців. Таким чином, одна з причин, за якими суспільства серйозно вражені корупцією держапарату, полягає в тому, що майже всі підприємці мають спонукальні мотиви до порушення закону, при цьому майже ні у кого не виникає стимулу повідомляти про такі порушення владу» [14, с.401].

Одним з найбільш відомих прихильників цього напряму неоліберального підходу є М. Олсон. Міжнародний досвід показує, що вищою фазою утвердження монополій в економіці виступає олігархізація. Але якщо в міжнаціональній практиці цей процес тривав століття, то в Україні відбувся за десятиліття. Водночас в багатьох розвинених країнах цього або не сталось, або вони вже позбулись цього. У 2013 р. журнал «Forbes» опублікував дані про рейтинг країн, у яких працюють найбільші компанії. У ньому Україна вийшла в абсолютні лідери серед 100 країн. Так, співвідношення капіталу найпотужнішої компанії до ВВП в Україні становило 9,6%. Такої гігантоманії у відносному вимірі до ВВП не було в жодній розвиненій країні, де великий бізнес має давню історію. Немає такої ситуації і в країнах, де великий бізнес стартував разом з українським.

Список використаних джерел

1. Кузьмінов Я.І. Говоримо - влада, вважаємо - корупція / Я.І. Кузьмінов // Московські новини. - 1999. - 23 листопада. - №45.

2. Державна політика протидії корупцій і тіньової економіки: монографія в 2-х томах / Сулакшин С.С., Максимов С.В., Ахметзянова І.Р.; під ред. Сулакшина С.С. - М.: Научный эксперт, 2009.

3. Лунеев В.В. Коррупция - политические, экономические, организационные и правовые проблемы. - М.: Юрист, 2008.

4. Зарандия Д.А. Політична корупція як форма тіньової влади: дис. канд. політ, наук.

5. Amundsen I. Political Corruption: An Introduction to the Issues. WorkingPaper. - Bergen: Chr. Michelsenlnstitute, 1999.

6. Вебер M. Політика як покликання і професія / Вебер М.

7. Merton Robert К. Social Theory and Social Structure. - New York: Free Press, 1957.

8. Токарев Б.Б. Социально-философское осмысление феномена коррупция. Дисс. канд. филос. наук. -М., 2011.

9. Leff Nathaniel. Economic Development Through Bureaucratic Corruption / Nathaniel LetF // American Behavioral Scientist. - 1964. - №7. - P.8-14.

10. Bayley David. The Effects of Corruption in a Developing Nation H The Western Political Quarterly 19. - 1966. - P.719-732.

11. Andreski Stanislav. «Kleptocracy: or, Corruption as a System of Government» in StanislavAndreski, ed., The African Predicament: A Study in the Pathology ofModernization. - London: Michael Joseph, 1968.

12. Shleifer Andrei and Vishny Robert. 1993. «Corruption» // Quarterly Journal ofEconomics, 108.

13. Роуз-Аккерман C. Корупція і держава. Причини, слідства, реформи. - М., 2003.

14. Олсон М. Піднесення і занепад народів: Економічне зростання, стагфляція, соціальний склероз.

Размещено на Allbest.ru