Особливості інституту президентства за парламентарної форми республіканського правління

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 321.728:354-057.341

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Особливості інституту президентства за парламентарної форми республіканського правління

Інститут президентства є невід'ємним елементом політичних систем більшості держав світу. Глава держави у різних країнах посідає неоднакове місце і відіграє різну роль у системі вищих органів державної влади. Обсяг функцій і повноважень президента поширюються на всі сфери державної діяльності -законодавчу, виконавчу, судову, зовнішньополітичну. Однак наявність у глави держави тих чи тих повноважень визначається передусім формою державного правління. Попри відмінності між формами державного правління у більшості країн світу статус глави держави конституційно ідентифікується з виконавчою владою. У парламентарних республіках президент отримує мандат від парламенту і зазвичай не відіграє істотної ролі у державному керівництві суспільством. Він здійснює церемоніальні та представницькі функції.

Серед численних досліджень і публікацій, у яких висвітлюються особливості інституту президентства за парламентарної форми республіканського правління, особливої уваги заслуговують праці таких зарубіжних та вітчизняних дослідників: Д. Горовіца, М. Дмитренка, Ю. Коваля, Ю. Коломійця, Н. Кононенко, С. Паречиної, В. Сухоноса тощо.

Метою статті є аналіз особливостей інституту президентства у парламентарній республіці.

У парламентарних республіках президент не має істотних повноважень, реальна виконавча і законодавча влада належить сформованому парламентом уряду. Політична роль глави держави зростає у випадку глибокої урядової чи державної криз, оскільки саме президент є «хранителем політики» [5, с. 191].

Основними ознаками парламентарної республіки є: обрання президента парламентом (Греція, Угорщина) або утвореною на його основі особливою колегією (Італія, ФРН); здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; обмеженість владних повноважень президента і віднесеність реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; формування уряду парламентом за номінальної участі президента; політична відповідальність уряду перед парламентом; право президента розпустити парламент, який контролює уряд; контрасигнування актів президента прем'єр- міністром та/або відповідним міністром [7, с. 320].

У парламентарній республіці центром здійснення державної влади виступає не глава держави і не парламент, а уряд, глава якого фактично є першою особою в державі. У Європі парламентарними республіками є Албанія, Греція, Італія, Сербія, Словаччина, Угорщина, Чехія, Чорногорія, Німеччина, Швейцарія, з колишніх республік Радянського Союзу - Естонія і Латвія. Парламентарну форму республіканського правління мають також Ізраїль, Індія, Ліван, Пакистан, ПівденноАфриканська Республіка, Туреччина.

Президенти парламентарних республік в основному мають ідентичні повноваження, хоча в кожній країні є свої особливості.

Компетенція глави держави і його інституціональне значення нерідко встановлюються в конституціях у загальному вигляді. У статті 87 Конституції Італії записано, що «президент є главою держави і представляє національну єдність» [2, с. 62]. Президент Республіки Молдова за своїм статусом є главою держави і в цій якості представляє державу і є гарантом суверенітету, національної незалежності, єдності і територіальної цілісності країни (ст.77 Конституції Молдови) [2, с. 561]. У даному контексті поняття «глава держави»означає особу, яка покликана представляти державу на самому високому рівні, уособлюючи всю націю і територію країни.

Конституції республік Албанії та Чехії більш лаконічні при визначенні статусу президента. Зокрема, стаття 86 Конституції Албанії закріплює положення про те, що «Президент Республіки Албанії є главою держави і представляє весь народ» [1, с. 198]. За Конституцією Чехії президент є главою держави (ч.І ст.54) [3, с. 508].

Еволюція парламентарно-республіканської форми правління за умов конкретних держав призвела до коригування деяких її ознак. Насамперед, це стосується функцій президента, який в ряді країн на конституційному рівні прямо визнаний суб'єктом (носієм) виконавчої влади. Так, зокрема, у Греції виконавча влада здійснюється президентом і урядом, в Туреччині ж та Чехії статус президента встановлений у розділі основного закону, присвяченому саме виконавчій владі.

У деяких парламентарних республіках про президента як суб'єкта виконавчої влади в конституції прямо не йдеться, але це випливає з окремих її положень. Так, у Латвії президент має право скликати і вести «надзвичайні» засідання уряду за визначеним ним же порядком денним (ст.46) [2, с. 302], а в Туреччині - здійснювати контроль за урядом або скликати його на засідання, на яких головує (ст.104) [3, с. 246].

Конституції всіх парламентарних країн наділяють главу держави правом участі у формуванні уряду. Так, у ФРН глава уряду - федеральний канцлер - пропонується Бундестагу президентом, але він вирішує це питання тільки після консультації з лідерами найбільших партійних фракцій. Роль президента в процесі підбору прем'єр-міністра пасивна. Запропонований президентом федеральний канцлер обирається без обговорення Бундестагом, після чого призначається на посаду президентом.

Якщо запропонована особа не обрана, Бундестаг може протягом 14 днів після цих виборів сам обрати федерального канцлера абсолютною більшістю голосів своїх членів. Якщо ж протягом цього строку обрання не відбулося, негайно проводиться новий тур голосування, після якого обраною вважається особа, що отримала найбільшу кількість голосів. У випадку, коли ця більшість є абсолютною, федеральний президент зобов'язаний призначити обрану особу протягом семи днів. Якщо ж вона менше абсолютної, федеральний президент сам може вирішити, призначати обрану особу федеральним канцлером чи розпустити Бундестаг (ст.63 Основного закону) [1, с. 588]. парламентарний республіканський президентство конституція

У зв'язку із здійсненням функції управління в державному механізмі Президент Туреччини має право: призначати прем'єр-міністра; призначати і звільняти міністрів; скликати Раду міністрів на засідання; головувати на засіданнях Ради міністрів; підписувати і опубліковувати постанови Ради міністрів, що мають силу закону; опубліковувати рішення Ради міністрів про оголошення надзвичайного і воєнного стану. Прем'єр-міністр призначається на посаду президентом республіки з числа депутатів Великих Національних Зборів. Міністри призначаються і звільняються з посади президентом за пропозицією прем'єр-міністра, кандидатури яких він підбирає з числа депутатів парламенту та осіб, що мають якості, необхідні для обрання депутатами [3, с. 231].

У законодавчій сфері повноваження глав держав у парламентарних республік доволі широкі. Вони мають відповідні права, які дозволяють їм в разі необхідності активно впливати на парламенти своїх країн.

Президент має право скликати парламент на чергові і надзвичайні сесії. Окрім цього, президент може перервати за певних умов сесію парламенту. Важливим знаряддям в руках глави держави є право розпуску парламенту. Такий глава держави виступає в якості арбітра в разі суперечки між парламентом і урядом, або приймаючи відставку уряду і доручаючи лідерові іншої партії в парламенті сформувати новий уряд, або розпускаючи парламент і призначаючи нові парламентські вибори. Його гідність як арбітра при цьому полягає саме в його нейтральності, незацікавленості: ані в тому, ані в іншому випадку він нічого не отримує для себе особисто - у нього як не було реальної влади, так і не з'явиться [6, с.219].

Окрім цього, конституції по-різному визначають методи і форми участі глави держави в законодавчому процесі. Так, у відповідності з Конституцією Туреччини президент наділяється значними повноваженням в його відносинах з парламентом. Зокрема, він має право: приймати рішення про проведення нових виборів до Великих Національних зборів; скликати Великі Національні Збори на засідання; виступати із щорічними посланнями при відкритті сесії Великих Національних Зборів; повертати прийняті Великими Національними Зборами закони для повторного розгляду; опубліковувати закони; приймати постанови, які мають силу закону; порушувати в Конституційному суді справу про відміну законів, постанов Ради міністрів, які мають силу законів, Регламенту Великих Національних Зборів в цілому або його окремих приписів на тій підставі, що вони за формою і по суті суперечать конституції; виносити на референдум закони, які стосуються змін до конституції.

В Основному законі Федеративної Республіки Німеччини регламентовані участь президента в законодавстві шляхом складення і оприлюднення законів (ч.І ст.82) і деякі його традиційні компетенції у сфері виконавчої влади. Суттєво обмежені повноваження федерального президента по відношенню до Бундестагу і Федерального уряду. Його право розпуску Бундестагу обмежується двома випадками: а) якщо Бундестаг не в змозі обрати федерального канцлера (ч.4 ст.63); б) якщо звернення федерального канцлера з клопотанням про висловлення йому довіри не зустріне схвалення більшості членів Бундестагу (ч.І ст.68) [1, с. 603, 578, 582].

Оскільки федеральний президент не може виконувати свої функції тільки в рамках діючого законодавства, він має згідно з Основним законом повноваження правового характеру. В його компетенції перед складанням закону (ст.82) перевірити, чи відповідає даний закон (формально і матеріально) конституції. Так само і при укладенні міжнародно-правових договорів (ч.І ст.59) і при призначенні і звільненні у відставку федеральних суддів, федеральних службовців, офіцерів і унтер- офіцерів (ч.І ст.60), а також федеральних міністрів (ч.І ст.64), він може перевірити, чи є на шляху укладення договорів або призначень правові перешкоди. Якщо на підставі цього контролю президент відмовляється від укладення договору чи призначення, то його дії можна оскаржити у Федеральному конституційному суді, так що рішення федерального президента не є остаточним. Ось чому питання про його повноваження правового контролю не має, як правило, великого практичного значення [1, с. 594, 575, 576, 578].

У деяких країнах президент має право видавати акти, що мають силу закону (декрет-закони, законодавчі декрети). Наприклад, Президент Італії наділений правом видавати декрети, які мають силу законів. Разом з тим, жодний акт президента є недійсним, якщо він не контрасигнований міністрами, що його запропонували і які несуть відповідальність за нього. Акти ж, які мають силу закону, та інші вказані в законі акти, контрасигнуються також головою Ради міністрів (ч.ІІ ст.89) [2, с. 88]. Саме в парламентарних республіках контрасигнуються всі або майже всі акти президента, включаючи рішення про призначення глави і членів уряду, про промульгацію закону, про повернення закону на повторний розгляд у парламент і про розпуск парламенту.

На відмінну від Італії, Президент Греції має право видавати декрети за надзвичайних обставин, у випадку непередбачуваної необхідності, що виникла, і якщо це пропонує уряд. Декрети президента, що мають силу закону, повинні бути представлені на затвердження парламенту протягом сорока днів з моменту їх видання або протягом сорока днів з моменту скликання сесії парламенту. Шляхом видання декретів Президент Греції може оголосити референдум з важливих національних питань у відповідності з рішенням абсолютної більшості від загальної кількості депутатів парламенту, що приймається за пропозицією Ради міністрів. Також він може оголосити референдум і щодо законопроектів, що приймаються парламентом і регламентують серйозні суспільні питання, за виключенням фінансових, на основі рішення трьох п'ятих всіх депутатів парламенту, яке прийнято за пропозицією двох п'ятих депутатів (ст.44 Конституції Греції) [1, с. 655].

В окремих країнах з процедурою прийняття державного бюджету пов'язуються можливості розпуску парламенту. Так, в Естонії президент має право призначати позачергові вибори, якщо державний бюджет не буде прийнятий парламентом протягом двох місяців з початку нового фінансового року (ст.119 Конституції Естонії) [3, с. 736].

Іноді розпуск парламенту зумовлює можливість усунення з поста самого президента. Зокрема, в Латвії пропозиція президента про розпуск парламенту виноситься на народне голосування (ст.48 Конституції). Якщо за його результатами вона буде відхилена, то згідно зі статтею 50 президент вважається усунутим з поста [2, с. 302].

Інші конституційні застереження щодо можливостей розпуску представницького органу пов'язані з діяльністю як президента, так і парламенту. Зокрема, в Італії та Молдові президенти не можуть реалізувати відповідне право в останні шість місяців своїх повноважень. У Молдові протягом одного року парламент може бути розпущений лише один раз.

Нарешті, звичайним є те, що не припускається розпуск парламенту у період надзвичайного або воєнного стану. Іноді навіть передбачається продовження строку повноважень парламентів під час проголошення таких станів і до їх закінчення.

У сфері судової влади президенти мають право на помилування, пом'якшення і скасування кримінальних покарань, визначених судом. Крім того, до конституційних повноважень президентів у сфері судової влади належить також право призначати суддів або брати участь у процедурі таких призначень. Відповідні призначення в парламентарних республіках здійснюються за пропозицією уряду або спеціального органу, який звичайно називається Вищою радою магістратури (Вищою судовою радою). Зокрема, створення таких органів передбачено основними законами Греції, Молдови.

Говорячи про повноваження президентів парламентарних республік у сфері оборони, слід зазначити, що майже всі вони за своїм статусом є головнокомандувачами збройними силами. Хоча в деяких республіках є несуттєві відмінності щодо юридичного визначення цього статусу. Так, зокрема в Конституції Турецької Республіки зазначається, що президент представляє обов'язки Головнокомандувача Турецьких Збройних Сил від імені Великих Народних Зборів і призначає начальника Генерального штабу (ст.104 Конституції Туреччини) [3, с. 246]. У Греції президент, згідно зі статтею 45 Конституції, очолює збройні сили країни, керівництво якими здійснює уряд [1, с. 656]. Конституція Естонії формально не наділяє президента республіки статусом головнокомандувача, але вона зобов'язує його за пропозицією уряду республіки і командуючого Силами оборони призначати на посаду і звільняти з посади командування Силами оборони (п.14 ст.78 Конституції Естонії) [3, с. 729].

Важливим слід визнати встановлені деякими конституціями повноваження президентів, що виникають у зв'язку з оголошенням надзвичайного стану. Так, наприклад, до повноважень Президента Туреччини у цій сфері належить оголошення у відповідності з рішенням, ухваленим Радою міністрів під його головуванням, воєнного чи надзвичайного стану, а також опублікування постанов, що мають силу закону у відповідності з рішенням Ради міністрів, під головуванням президента (ст.104 Конституції Туреччини) [3, с. 246]. Це ж стосується і Президента Індії, який має право оголошувати надзвичайний стан (ст.352 Конституції Індії), вводити пряме президентське правління в штатах (ст.356) і оголошувати надзвичайний стан у сфері фінансів (с. 360) [4, с. 658].

Переваги парламентарної форми республіканського правління вбачаються передусім у тому, що вона не призводить до авторитаризму президента й протистояння органів виконавчої і законодавчої влади, уряду і парламенту. Обраний парламентом президент реально має незначні повноваження і не може протиставити себе парламенту. Однак парламентарна форма правління ефективна лише за представництва в парламенті небагатьох впливових політичних партій. Для ефективної роботи самого парламенту, на додаток до партійного представництва, яке найповніше забезпечується пропорційною виборчою системою, необхідні також підпорядкованість парламентаріїв жорсткій партійній дисципліні і постійно діюча парламентська більшість із представників якомога меншого числа партій. У протилежному разі парламент перетворюється на арену безвідповідального політичного мітингування з усіма його негативними наслідками для уряду і держави в цілому.

Таким чином, у парламентарних республіках президент отримує мандат від парламенту і зазвичай не відіграє істотної ролі у державному керівництві суспільством. Будучи главою держави, президент не є главою уряду й не входить до його складу. Він не має істотних повноважень, реальна виконавча і законодавча влада належить сформованому парламентом уряду. Його завдання полягає в представництві держави, інтеграції нації, уособленні державної єдності. У той же час президент у парламентарній республіці зовсім не обов'язково повинен розглядатися як виключно номінальний глава держави. Досить часто він відіграє роль своєрідного резервного інструмента політичної системи, який активізується і розкривається за умов кризи і нестабільності.

Список використаних джерел

1. Конституции государств Европы: вЗт. / ред. Окуньков Л. А. М.: НОРМА, 2001.-Т. 1.-2001. -824 с.

2. Конституции государств Европы: вЗт. / ред. Окуньков Л. А. М.: НОРМА, 2001. - Т.2. - 2001. - 840 с.

3. Конституции государств Европы: вЗт. / ред. Окуньков Л. А. М.: НОРМА, 2001. - Т.З. - 2001. -792 с.

4. Конституционное право зарубежных стран: учебник для вузов/В. О. Лучин,Г. А. Василевич, А. С. Прудников-М.: ЮНИТИ- ДАНА, 2012. -727 с.

5. Сухонос В. В. Інститут глави держави в умовах республіки: конституційно-правовий та історико-теоретичний аспекти: монографія / В. В. Сухонос. - Суми: Університетська книга, 2011. -318с.

6. Шаповал В. М. Державний лад країн світу. Довідник/ В. М. Шаповал. - К.: Український Центр Правових Студій, 1999. -318с.

7. Шляхтун П. П. Конституційне право: словник термінів / П. П. Шляхтун. - К.: Либідь, 2005. - 568 с.

Анотація

Ключові слова: президент, інститут президента, інститут президентства, парламентарна республіка.