Національні меншини Сходу-Заходу України в політичних перегонах початку ХХІ ст. і уроки для майбутнього

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національні меншини Сходу-Заходу України в політичних перегонах початку ХХІ ст. і уроки для майбутнього

Унікальне геополітичне розташування України відкрило перед нею нові горизонти розвитку. Україна зробила цивілізаційний вибір - інтеграцію в ЄС та НАТО. Для неї є визначальним вектором соціокультурного та політичного розвитку в XXI столітті. Водночас Україна розбудовується в нових історичних реаліях позначеними зовнішніми викликами XXI століття. І це слід враховувати в етнонаціональній політиці на державному рівні, коли ведеться «мережева війна з боку Росії». «Розпач і горе матерів героїв Небесної Сотні, анексія Криму, мародерства, убивства, катування під супровід кремлівської пропаганди... Це реалії новітньої підступної, злочинної війни, хоч би як її не називати: гібридною, мережевою, інформаційною» [15, с. 20-21].

У даному огляді автор прагне розкрити деякі особливості етнополітичних процесів, що відбувалися в Україні на початку 2000-х рр., зокрема під час президентських виборів 2004 року та Помаранчевої революції. Саме тоді, на думку, автора закладалися в фундамент української суспільно-політичної будови перші цеглини «гібридної війни» непомічені тогочасними політиками, державними діячами або завідома використані для задоволення політичних амбіцій та маніпулюванням електоральним соціумом.

Етнополітичні процеси в Україні, зокрема, суспільно-політична діяльність угорської національної меншини, неодноразово була предметом дослідження І. Рафальського [19], М. Панчука, О. Майбороди [14], В. Войналовича, О. Калакури, В. Котигоренка [7], О. Рафальського [20], О. Ляшенка, Н. Макаренко, Л. Ковач, В. Коцура [6], Н. Кочан, Ю. Ніколайця, О. Позняк, М. Рябчука та ін.

Привертають увагу публікації вітчизняних учених, присвячені різноаспектним питанням організації етнополітичного менеджменту в Україні. Тут варто відзначити дослідження В. Котигоренка [12, с. 48-63] та Г. Луцишин [13].

Участь представників національних меншин України в етнополітичних процесах аналізувалася зарубіжними дослідниками. Найвиразніше ці тенденції відображені в працях В. Рейзінгера, А. Міллера, В. Леслі, К. Хілла, Е. Вільсона, С. Хангтінгтона, М. Татур та інших.

Незважаючи на вагомі наукові напрацювання з даної проблематики, питання місця і ролі національних меншин в Помаранчевій революції та на виборах 2004 року залишаються маловивченими та потребують подальших дослідницьких розвідок, особливо в площині зовнішніх впливів на політику України початку XXI століття.

Однією із ключових сил, яка активно проявляла власну позицію під час Помаранчевої революції стали кримські татари, більша частина яких підтримали на президентських перегонах В. А. Ющенка, сподіваючись на подальше законодавче вирішення статусу корінного народу Кримського півострова. Значна частина кримськотатарського населення півострова підтримало В. А. Ющенка, про що зазначав Меджліс. Зокрема, згідно з результатами переголосування 26 грудня 2004 р. 178 755 (15, 4% ) виборців АР Криму віддали свої голоси за «помаранчевого» кандидата. Меджліс заявляв, що 108 тисяч голосів за В. А. Ющенка віддали кримські татари [18, с. 79]. Відзначимо, що кримські татари традиційно підтримували демократичні та проукраїнські сили [23]. Однак це лише більше третини голосів всього кримськотатарського населення. На думку С. В. Адамовича, це пояснювалося недовірою представників кримськотатарського народу до Меджлісу та Курултаю через співпрацю з націонал- демократичними силами [1, с. 462]. Активізувалися на півострові кримськотатарські націоналістичні рухи, зокрема «Адлет», «Авдет», «Хизбут Тахрир аль Ісламія», які діяли на противагу російському екстремізму в 2000х рр. і водночас мали на меті здобути незалежність для Криму або, як відзначала газета «Вилаят Крим», відродження кримськотатарської нації з приходом держави Халіфат [5, с. 256]. Під час Помаранчевої революції представники правих сил кримськотатарського народу підтримували курс кандидата в президента В. А. Ющенка. З іншого боку, враховуючи конфлікти з російською меншино на півострові, ці організації були проти проросійської політики В. Ф. Януковича.

Значний відсоток кримських татар вважали, що Україна має зберегти територіальну цілісність, і виступали проти федералізації південно-східних регіонів України. Зокрема, Кримськотатарський молодіжний центр, який ще з 2003 р. входив у коаліцію молоді «Наша Україна», об'єднали навколо себе всю молодь, яка виступила проти президенства режиму В. Ф. Януковича. Одна із учасниць Помаранчевої революції Таміла Ташева у своїх спогадах зазначала, що підготовка до подій 2004 р. розпочалися ще у 2003 р. Багато проросійських, недемократичних рухів перешкоджали об'єднанню патріотичних організацій, які переслідувалися правоохоронними органами, проросійськими організаціями, які були не задоволені розповсюдженням проукраїнської позиції на півострові. Під час революції Тамілу Ташеву разом з подругою- журналісткою переслідували у вузі за підтримку помаранчевих та Меджлісу. Активістка зазначала, що переслідування інакомислячих - звичайна практика на території півострова, а тому багато, хто з активістів постраждав за свої погляди [4].

Перемога на президентських виборах В. А. Ющенка одночасно активізувала проросійські та кримсько-татарські рухів. Якщо перші не визнавали результати перевиборів Президента України і надалі пропагували сепаратизм, то останні висловлювали незадоволення тогочасним статусом кримськотатарського народу. Зокрема, М. Джемілєв наполягав на наданні кримськотатарській мові такого ж статусу як українській та російській на території півострова, а також введенні принципово нових механізмів представництва кримських татар в урядових структурах регіону. Меджліс, як організація яка підтримала В. А. Ющенка на виборах та під час Помаранчевої революції, вимагала вирішення земельного питання. Ігнорування цих проблем, означало підтримку радикальних кримськотатарських рухів, зокрема під час незаконного захоплення земельних ділянок [1, с. 462-463].

Враховуючи підйом національних рухів під час Помаранчевої революції, одним із ключових питань, яким намагався спекулювати політичний табір В. Ф. Януковича - це єврейська національна меншина. Стратегія цієї кампанії полягала в трьох ключових напрямках: висвітлення В. Ф. Януковича як політика-ліберала, формування образу «антисеміта» В. А. Ющенка, переконання діаспори в чесності, прозорості і демократичності виборів [17, с. 268]. Висвітленням В. А. Ющенка як антисеміта займався Алекс Кісєльов, найнятий штабом В. Ф. Януковича для формування іміджу нового президента. У газеті «Washington Jewish Week» опубліковано висловлювання Алекса Кісєльова стосовно «заплямованої репутації відносно прав національних меншин» [22]. Звісно такі заяви були безпідставними і використовувалися у зв'язку з активізацією в Україні націоналістичних рухів. Про те, що В. А. Ющенко не був ні антисемітом, ні ксенофобом свідчить його заява про виключення з депутатської фракції блоку «Наша Україна» О. Я. Тягнибока, через націоналістичну позицію [3].

Відзначимо, що переважна частина єврейської етнічної спільноти в 2004 р. здебільшого підтримала «помаранчевих». Деякі автори пов'язують з перебуванням в оточені В. А. Ющенка політиків єврейської нацменшини. Зокрема, в журналістській статті Марії Чижевської наводяться приклади «помаранчевих» політиків-євреїв, а також думки інших журналістів з цього приводу [8]. З іншого боку, голова Всеукраїнського єврейського конгресу В. 3. Рабинович закликав єврейські громади не втручатися в політичні справи, оскільки вона сама собою керує. Натомість він наголошував на необхідності координації благодійністю [11, с. 424]. Таким чином, чіткого політичного визначення серед єврейської спільноти не було в 2004 р., проте все ж частина їх представників підтримала Помаранчеву революцію.

Нагадаємо позицію голови Верховної Ради АР Крим Б. Дейча (2002-2006), який засуджував будь-які прояви сепаратизму, запропонувавши «помаранчевій» та «біло- блакитній» сторонам діяти в межах законодавства. Водночас, він ініціював розгляд представниками всіх областей України меморандуму «Про міжрегіональне співробітництво задля забезпечення громадянського миру та державної єдності України». Він, також, ініціював звернення до прокуратури АР Крим щодо розслідування факту збору підписів за приєднання Криму до Росії. З іншого боку, ЗО листопада 2004 р. Б. Дейч, ймовірно під тиском радикальних сил, відправив делегацію з Криму на з'їзд у Сіверськодонецьк для підтримку його рішень [1, с. 458-460].

На початку 2000-х рр. під патронажем провідних єврейських товариств збиралися різні етнічні громади, зокрема, було засновано Конгрес національних громад України. Під час президентської виборчої кампанії в 2004 р. організація підписала угоду з політичною партією «Наша Україна» щодо створення дитячого табору «Джерела толерантності», організації семінарів журналістів національної преси та молодих лідерів різних етнічних спільнот та ін. [11, с. 424]. Таким чином, частина єврейської етноспільноти підтримала В. А. Ющенка, попри пропаганду штабу «біло- блакитних» стосовно проявів антисемітизму та ксенофобії «помаранчевого» кандидата.

Західна Україна цілком підтримала В. А. Ющенка, зважаючи на його євроінтеграційну спрямованість та національну налаштованість. Водночас населення Закарпаття проявило досить низьку підтримку В. А. Ющенку серед всіх областей західної України. На думку ужгородського журналіста О. Гавроша низькі результати опозиційного кандидата пояснюються насамперед із залученням регіонального адмінресурсу в регіоні [16, с. 239]. Виборчий штаб В. Ф. Януковича в Закарпатті був готовий організувати підтримку свого кандидата за сценарієм виборів у Мукачевому в 2004 р. Угорський депутат Дьордь БерТу назва їх найдивнішими, порівнюючи із місцевими виборами у Вірменії та муніципальними виборами в Косово. Тоді було використано правоохоронні органи для тиску на населення регіону, засоби масової інформації пропагували виключно одного кандидата, а на дільницях відбувалися фальсифікації, про що зазначали іноземні спостерігачі [17, с. 261]. Таким чином, на Закарпатті було сформовано усі умови для перемоги провладного кандидата, а також апробовано всілякі порушення виборчого законодавства з метою позбавлення опонента підтримки в області.

Заклики штабу В. Ф. Януковича до федералізації, зумовили активізацію автономістів Закарпатської області. Зокрема, русини, які від початку 2000-х рр. розгорнули політичний рух спрямований на визнання їх Україною і світом як окремого етносу, наприкінці 2004 р. сподівалися на створення власної автономії. Втім, у русинському русі відбувся розкол на поміркованих (Ужгородське, Великоберезнянське товариства карпатських русинів, Ужгородське товариство ім. О. Духновича, товариства русинської інтелігенції Закарпаття) та радикально налаштованих («Общество Кирила і Мефодія», «Підкарпатська Русь України», Сойм підкарпатських русинів). Так, якщо перші підтримали В. А. Ющенка, відмовляючись від перегляду статусу регіону, то другі були на стороні В. Ф. Януковича, при цьому наголошуючи на необхідності надання автономії Закарпаттю. Заяву останніх передбачалося озвучити на Сіверськодонецькому з'їзді, на якому вже були оголошені ідеї стосовно федералізації [9, с. 584-585]. Не виключено, що радикальні організації русинів, які підтримували ідеї федералізації, стали частиною стратегії розвалу української державності, котру впроваджували російські політтехнологи в листопаді-грудні 2004 р. [1, с.706]. Відзначимо, що радикальні русинські рухи, на думку багатьох експертів, фінансувалися і підтримувалися Російською Федерацією. Зокрема, в угорській пресі стверджувалося, що зовнішня розвідка Російської Федерації має пряме відношення до розгортання радикального русинства [5, с. 263].

Політтехнологи В. Ф. Януковича всіляко використовували настрої національних меншин на Закарпатті в своїх політичних цілях. Провладний кандидат отримав більшість голосів в угорськомовних регіонах, зокрема на Берегівщині, незважаючи на близькість угорцям євроатлантичного шляху розвитку. На думку експертів, це пов'язано з відсутністю альтернативних державним джерел інформації та насаджуванням пропагандою страху перед українським націоналізмом [16, с. 238]. З іншої боку, певну роль відігравали угорські націоналістичні організації, які прагнули сформувати автономію в регіоні.

Під час другого туру виборів Президента України штаб В. А. Ющенка, зрозумівши свою помилку під час кампанії по залученню електорату національних меншин на свій бік, стали активніше працювати з угорськими громадськими організаціями. Зокрема, до участі у виборчій кампанії опозиційного кандидата у Президенти України було залучено найбільшу громадську організацію угорської меншини на Закарпатті - Товариство угорської культури Закарпаття. У Києві голова товариства М. Ковач у присутності екс-прем'єра Угорщини В. Орбана, який був беззаперечним авторитетом для угорців України, підписав з В. А. Ющенком угоду про співпрацю на виборах [16, с. 241]. Підписання угоди з Товариством мало на меті залучити угорську меншину на сторону «помаранчевих», оскільки зазвичай вони обирали ті організації, в яких є представники їхнього етносу [23].

Підтримку євроінтеграційному, демократичному вибору висловили поляки. Зокрема, в грудні 2004 р. 52% поляків цікавилися революційними подіями в Україні, з них 54% - підтримували В. А. Ющенка, а 2% - В. Ф. Януковича [21, с. 102]. Польські засоби масової інформації, зокрема періодичні видання «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», «Polityka» та інші, представили В. А. Ющенка не лише як лідера опозиції, а й політика, який відкритий до Європи, в той час як В. Ф. Януковича називали кримінальником [21, с. 101]. Враховуючи той факт, що Польща забезпечувала інформаційними ресурсами поляків в Україні, варто припустити, що абсолютна більшість цієї етноменшини сприймала європейську налаштованість В. А. Ющенка. Долучилися до політичних подій в Україні наприкінці грудня 2004 р. і польські лідери, зокрема президент Кваснєвський та колишній лідера «Солідарності» Л. Валенса [10, с. 79]. Польська меншина в Україні також здебільшого підтримала опозиційного кандидата. Відзначимо, що Помаранчева революція фактично покращила взаємовідносини з Польщею, а самі поляки позитивніше стали відноситися до українців.

Упродовж 2004-2005 рр. румунська громада Чернівецької області мала найрозвинутішу мережу національно-культурних товариств у регіоні [2], що свідчило про потужний розвиток румунської меншини. Водночас окремі товариства, організації та засоби масової інформації, зокрема «Аркашул», «Плай роменеск», розпалювали «історичні образи» та сепаратистські настрої шляхом викривлено висвітлення негативних реальних та уявних подій в регіоні. Найбільшого загострення ситуація набула під час президентської виборчої кампанії в 2004 р. Політтехнологи Ф. Януковича будь-якою ціною намагалися здобути перемогу в області, а тому задіяли значні ресурси для розгортання протистояння між різними етнічними спільнотами. Штаб провладного кандидата нав'язував серед національних меншин тезу про радикальний націоналізм як ідеологічну основу опозиції, який загрожував їхнім правам. Оскільки В. А. Ющенко мав більші симпатії в українського населення Чернівецької області, то загострення міжетнічних протистоянь розглядалося як мобілізації нацменшин для підтримки провладного кандидата [1, с. 811].

В умовах активного розгортання Помаранчевої революції, румунська громада Глибоцького району Чернівецької області апелювали до румун України та Румунії, зазначаючи, що фальсифікації виборів на яких, на їхню думку переміг В. А. Ющенко та невизнання народного волевиявлення стануть приводом для проголошення Буковини автономним регіоном, а згодом і його незалежності [1, с. 811]. Звісно, румунська меншина підтримувала демократичний вибір та евро інтеграційний шлях України, що безумовно зближувало її з Румунією. Водночас на тлі сепаратистських закликів у Сіверодонецьку, такі заяви завдавали шкодили самостійності і соборності України, а сам факт їх існування свідчив про існування певних сепаратистських тенденцій на Буковині.

Національні меншини під час президентської виборчої кампанії 2004 р., революційних подій 20042005 рр. виявили активну позицію в обох таборах, оскільки з перемогою того чи іншого кандидата розв'язувалися певні етнополітичні перспективи. Звісно більшість національних меншин України підтримували про європейський шлях розвитку. Водночас частина росіян, угорців, кримських татар, русинів підтримували В. Ф. Януковича та зближення України з Білоруссю і Росією. Це указувало на значну роботу пророблену російськими політтехнологами у регіонах компактного проживання національних меншин, що вимагало особливої уваги до національної проблематики проєвропейського, демократичного обраного президента в своїй внутрішній і зовнішній політиці.

Отже, національні меншини України брали активну участь у президентських виборах 2004 року, серед яких були і прихильники і противники Помаранчевої революції. У виборчій кампанії національні меншини використовувалися як один із ключових елементів прирощення електорату. Інформаційна, адміністративна, ресурсна монополія, підтримка Російської Федерації були спрямовані на формування у національних меншин Сходу, Півдня України та Криму хибного образу В. А. Ющенка як радикального українського націоналіста, що сприяло відносно високому рівню підтримки провладного кандидата. Такі ж методи використовувалися серед угорців і русинів Закарпаття, румунів Чернівецької області, що знижувало рівень підтримки В. А. Ющенка серед національних меншин. Водночас під час Помаранчевої революції, за підтримки країн Європи, румунська, частина угорської, єврейська, польська меншини підтримували демократичний шлях розвитку України, її зближення з Європейським союзом та НАТО. Уроки виборчої кампанії 2004 року мали б упередити політиків від необачних кроків у національних питаннях у наступному десятилітті, поціновуючи суверенітет, територіальну цілісність і демократичний європейський вибір Української держави. На превеликий жаль цього не сталося і український народ вкотре виборює свою незалежність у двобої з останньою імперією XXI століття.

національний меншина революція політичний

Список використаних джерел

1. Адамович С. В. Соборність та регіональний розвиток у суспільно-політичному житті незалежної України / С. В. Адамович. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2009. - 884 с.

2. Адамович С. Чернівецька область в контексті ідеї соборності / С. Адамович. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://194.44.152.155/elib/local/1664.pdf

3. Віктор Ющенко проти антисемітизму [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://naspravdi.org

4. Волонтери. Мобілізація добра [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.e-reading.club/book.php7bookM037976

5. Головко В. Екстремізм та радикалізм в Україні: особливості формування, основні напрями, форми протидії з боку держави / Головко // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. - 2010. -Вип.19 (2). - С.248-276.

6. Донбас в етнополітичному вимірі. - Київ: ІПіЕНД ім І.Ф. Кураса НАН України, 2014.-584 с.

7. Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості / Панчук М., Євтух В., Войналович В., Котигоренко В., Калакура О., Кочан Н., Макаренко Н., Горбань Т., Ляшенко О., Ковач Л. - Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011.-396 с.

8. Євреї керують Україною: добре це чи погано? [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vgolos.com.ua/news/yevrei_keruyut_ ukrainoyu_dobre_tse_chy_pogano_227308.html

9. Закарпаття в етнополітичному вимірі. - Київ: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. - 682 с.

10. Калакура О. Я. Польська меншина як чинник україно- польської співпраці на сучасному етапі / О. Я. Калакура II Історичний архів. - 2011. -Вип.6. - С.73-79.

11. Кальян С. Єврейські громадські організації: специфіка становлення та діяльності / С. Кальян // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України: Зб. наук, праць. - Київ, 2006. - Вип.32. - С.415-427.

12. Котигоренко В. Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні / Віктор Котигоренко // Політичний менеджмент. - 2004. - №6 (9). - С.48-63.

13. Луцишин Г. І. Національна консолідація України в умовах сучасного політичного процесу: монографія / Галина Луцишин. - Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2012. -364 с.

14. Майборода О. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні / О. Майборода-К.: УАДУ, 1996.

15. Мейс Д. Україна: матеріалізація привидів / Д. Мейс. - Київ: Кліо, 2016.

16. Остапець Ю. О. Електоральні процеси в Україні: загальнонаціональний та регіональний виміри: дис. докт. політ, наук: 23.00.02 / Ю. О. Остапець. - ДВНЗ «Ужгородський національний університет». Ужго, 2016. - 550 с.

17. Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991-2004) в аспекті європейської ідентичності (На матеріалах періодики Заходу) / Р. Офіцинський // [Монографія]. - Київ, 2005. -468 с.

18. Політичний процес в Автономній Республіці Крим: особливості, суперечності, прорахунки (1991-2014 рр.) // Аналітична доповідь. - К.: ІПіЕНД ім.І.Ф. Кураса НАН України, 2016.- 304 с.

19. Рафальський І. О. Національно-державне самовизначення України: внутрішні чинники та зовнішні виклики /1. О. Рафальський. -Київ: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. -Ніжин: Видавництво Лисенко М. М., 2016. - 480 с.

20. Рафальський О. О. Національні меншини України у XX столітті / І. О. Рафальський // Історіографічний нарис. - К., 2000. 447 с.

21. Хахула Л. І. Державотворчі та національно-демократичні процеси в Україні 1991-2014 рр.: польський суспільно-політичний дискурс / Л. І. Хахула // Українознавчий журнал. - 2015. - №1. - 92-107.

22. Шара Л. Імідж Януковича у США: Хіба живуть воли як ясла повні? / Л. Шара // Українська правда. - 2004. - 10 листопада [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/ news/2004/Н/ 10/3004043/

23. Як голосують нацменшини [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://glavred.info/archive/2009/09/18/160308-8.html

Размещено на Allbest.ru