Громада як суб’єкт культури локальної демократії

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Актуальність дослідження обумовлюється, по-перше, недостатньою вивченістю у політичній науці культури локальної демократії, по-друге, тією критичною масою нерозв'язаних проблем, що перешкоджає становленню громадянського суспільства в Україні, яка накопичилась саме на рівні місцевих громад (локальних спільнот).

Тим часом саме місцеві громади (локальні спільноти), об'єднані спільними цілями, завданнями та інтересами, здатні на засадах місцевого самоврядування та самоорганізації оперативніше і результативніше домагатися вирішення питань місцевого значення, що стосуються найважливіших проблем життєзабезпечення громадян. Аналіз досліджень і публікацій.

Термін «територіальна громада» може використовуватись у різних значеннях. Традиційне розуміння громади це сукупність місцевих жителів, які постійно проживають у межах адміністративно-територіальної одиниці. Впродовж століть в Україні громада була основною територіальною одиницею. Вона користувалася правом самоврядування, формувала свої органи управління, була власником частини землі, розподіл якої здійснювався за рішенням зборів громади. Громада несла кругову поруку перед державою за сплату податків; схід громади накладав податки на членів громади.

Дослідники самоорганізації громадян на місцевому (локальному) рівні, (Брудний В., Була С., Ващук-Огданська О., Крупник А., Лациба М., Лендьєл М., Лукеря І., Орзіх М., Орловський О., Панченко Т., Слиз А., Щепанський М. та ін.) використовують такі терміни як «місцева», «сусідська», «локальна» (від латин. «місце») спільнота. У англомовних виданнях вживається термін «community» (англ. «спільнота»). При цьому поняття «спільнота» в українській мові, так само як і поняття «community» в англійській, багатозначне і може означати: «громада», «місцеве співтовариство», «населення», «місцевий населений пункт», «територія проживання громади»; «спільнота за інтересами»; «партнерство»; «володіння загальними правами»; «суспільство», «громадськість», «народ», «громадяни»; «збалансоване співтовариство організмів» [19]. У сучасній науковій літературі терміном «спільнота» також позначають соціальну групу, яка має певне спільне середовище проживання і певні спільні інтереси. Відомий фахівець у галузі місцевих і сусідських спільнот, експерт ЮНЕСКО Г. Андоніан висловив припущення, що «термін community походить від терміну «communication» комунікація, взаємодія, бо саме цей процес і створює спільноту» [9, с. 268].

Територіальна громада, за визначенням М. Баймуратова, це «сукупність фізичних осіб, які постійно мешкають на певній території та пов'язані територіально особистісними зв'язками системного характеру» [4, с. 115]. Значно докладніше визначення територіальної громади дає О. Батанов, акцентуючи на процесі реалізації спільнотою власних інтересів [5, с. 77]. Автори колективної монографії «Місцеве самоврядування в Україні: проблеми та перспективи» розглядають територіальну громаду як спільність жителів, «об'єднаних шляхом природного розселення і постійним проживанням в межах одного або кількох населених пунктів з єдиним адміністративним центром» [12, с. 37]. М. Орзіх зазначає, що члени територіальної громади не обов'язково повинні постійно проживати на певній території, тим паче, мати певне громадянство. Важливо, щоб вони на цій території володіли нерухомим майном або були платниками податків [14, с. 67].

Як сукупність громадян України, котрі спільно проживають у міському чи сільському поселенні, мають колективні інтереси і визначений законом правовий статус, термін «територіальна громада» закріплений Конституцією України 1996 року (ст. 142, 143). При цьому територіальна громада розуміється як первинний суб'єкт місцевого самоврядування (здійснює його як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування). Тобто місцеве самоврядування є виявом самоорганізації громадян на найнижчому рівні публічного управління, яким в Україні є територіальна громада [1].

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» деталізує визначення територіальної громади як певної самоорганізації громадян, об'єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення в межах законодавства своїх колективних потреб і захисту своїх законних прав та інтересів [2].

У Європейській хартії місцевого самоврядування територіальна громада виступає публічним власником, об'єднанням всіх громадян адміністративно-територіальної одиниці (села, селища, міста, району в місті), які можуть простою більшістю від свого складу на основі загальних зборів відповідно до конституції вирішувати питання щодо своєї спільної, неподільної публічної власності. Тобто це територіальна громада, яка набула статусу юридичної особи публічного права [8, с. 253].

Підсумовуючи різні підходи до трактування територіальної громади, можна виокремити її основні ознаки:

1) спільне проживання осіб (жителів) на певній території;

2) об'єднання всіх жителів, які мешкають на певній території, незалежно від того, чи є вони громадянами даної держави, тобто членами територіальної громади можуть бути громадяни даної держави, а також іноземні громадяни, особи без громадянства, котрі постійно мешкають на певній території;

3) спільні інтереси жителів, які мають специфічний характер і виявляються у вигляді широкого спектра системних індивідуально-територіальних зв'язків;

4) спільна комунальна власність (територіальна громада є суб'єктом права комунальної власності);

5) сплачування комунальних податків (члени територіальної громади є платниками місцевих податків і зборів) [13, с. 59].

Завдання нашого дослідження зумовлюють особливу увагу до локально-політичних аспектів життєдіяльності територіальної громади. Тому особливо продуктивним вважаємо теоретико-методологічний підхід до дослідження політичних явищ та процесів на локальному рівні, запропонований українською дослідницею Мирославою Лендьєл. Авторка вважає за необхідне враховувати не лише такі інституційно-правові чинники, як система організації публічної влади та виборів до її органів, загальнонаціональні політичні характеристики, а й характеристики місцевого політичного простору: розташування щодо центру; поєднання природних умов та вторинних соціально-економічних характеристик; історичний досвід, історія державної належності; політична структуризація суспільства; культурологічні характеристики, зокрема менталітет; якість політичної еліти; стан громадянського суспільства та політичної культури й соціального капіталу) [10].

Таким чином, аналіз досліджень дає можливість виокремити такі характеристики громади, як суб'єкта культури локальної демократії: рівень демократичності спільноти та рівень ефективності використання нею механізмів локальної демократії громадських слухань, зборів громадян за місцем проживання, діяльності органів самоорганізації населення, місцевих референдумів тощо. Ці характеристики залежать від того, наскільки поширена політична участь членів спільноти у всіх її формах; наскільки вона репрезентує різні сегменти спільноти, а також наскільки вона обмежена ментальними, соціально-економічними та іншими чинниками; традиції і культура спільноти підтримують основні демократичні принципи; наскільки спільнота довіряє здатності політичної системи розв'язувати проблеми суспільства і своїй спроможності впливати на цей процес (Див.: [6, с. 46-48, с. 62; 10, с. 15]).

Мета дослідження проаналізувати особливості територіальної громади як суб'єкта культури локальної демократії специфічної сфери локальної політичної культури, що стосується знань, умінь, навичок використання законодавчо визначених механізмів локальної демократії, політичної участі у згаданих механізмах.

Культура локальної демократії, як частина локальної політичної культури, базується на територіальній, насамперед локальній, ідентичності ідентифікації людини з локальним або місцевим співтовариством, відчуттям причетності до подій, що відбуваються на території безпосереднього мешкання (міста, району, селища, села, мікрорайону). Вона виявляється у формуванні певної системи цінностей і норм поведінки жителів території.

Знання, цінності, переконання членів окремих територіальних громад, як щодо політики в цілому, так і щодо політики місцевого (локального рівня), та особливості участі даних територіальних громад у політичних процесах на зазначених рівнях відображає поняття «локальна політична культура». Специфіка культури локальної демократії, як частини локальної політичної культури, розкривається через осмислення поняття «локальна демократія» та визначення її механізмів, оскільки саме система знань, цiннocтeй, переконань членів територіальної громади щодо зазначених механізмів та політична участь у них, на нашу думку, виражає сутність культури локальної демократії. громада локальний демократія політичний

У дослідженні С. Були локальна демократія трактується як рівень демократії, де головним актором є громада. Цей рівень має особливий інституційний порядок організації влади, що містить елементи самоорганізації, безпосередньої участі громадян у публічному житті. «Основними концептуальними характеристиками локальної демократії є: організація життя територіальної громади на принципах рівності, участі, публічного діалогу; залучення громадян до ведення справ громади, поширення практик місцевих ініціатив, референдумів; самоорганізація населення» [7, c. 37]. І якщо дослідниця стверджує, що «головний чинник, від якого залежать особливості національних моделей демократії, це рівень громади, який є своєрідним переходом «людина суспільство» [7, с. 37], то це цілком зрозуміло з позицій системно-структурного підходу, коли виокремлюються рівні «загальне особливе одиничне» (Див.: [16, с. 78]. На перших двох рівнях демократії (рівень індивіда і рівень громади), вважає С. Була, визначається внутрішня логіка її існування, функціональна необхідність демократії для максимальної реалізації особистості. Коли вдало поєднано обидва рівні, тобто сформульовано таку систему взаємин людини і влади, яка кожному давала б змогу реалізуватися, відображати дійсність через самого себе.

С. Була визначає локальну демократію як один зі способів організації місцевого самоврядування, коли територіальна громада наділена автономією для задоволення своїх інтересів, опираючись на демократичні цінності, використовує демократичні механізми, долучається до процесу ухвалення рішень, поширює інструменти прямої демократії. Поширення практики локальної демократії, зазначає дослідниця, можна назвати тихою демократичною революцією, що забезпечує принцип субсидіарності й роззосередження влади, вимагає легітимізувати владу [7, с. 28].

Отже, впровадження локальної демократії, насамперед, базується на нормативно забезпеченій на загальнодержавному та локальному рівнях спроможності територіальної громади брати активну участь у вирішенні питань місцевого значення. Таким чином, до згаданих С. Булою «демократичних механізмів» та «інструментів прямої демократії» слід віднести законодавчо визначені механізми прямої демократії, здійснення яких відбувається в межах територіальної громади. Так, базуючись на аналізі нормативно-правових документів, що регулюють механізми участі членів територіальної громади у вирішенні питань місцевого значення, автори дослідження «Місцева демократія в Україні: нові стандарти» віднесли до зазначених механізмів: громадські слухання; загальні збори громадян за місцем проживання; місцеві ініціативи; консультації з громадськістю; органи самоорганізації населення [11, с. 7-8]. У рамках дослідження стану локальної демократії в містах України, В. Брудний, А. Крупник, О. Орловський на основі аналізу положень Конституції та Законів України дійшли висновку, що до механізмів локальної демократії належать: створення і діяльність об'єднань громадян та органів самоорганізації населення, місцеві ініціативи, загальні збори, місцеві референдуми, громадські слухання, громадський контроль [18, с. 5]. На нашу думку, до основних механізмів локальної демократії, які найбільш широко розкривають можливості громади щодо вирішення місцевих питань, слід віднести: громадські слухання, збори громадян за місцем проживання, діяльність органів самоорганізації населення та місцеві референдуми.

Аналізуючи територіальну громаду як колективного суб'єкта локальної демократії, слід зазначити що спільноти міста, району, селища, села, мікрорайону мають, умовно кажучи, різні атрибути локальності [15, с. 75], які базуються на визначених Т. Панченком ознаках категорії «локальне співтовариство»:

1) Відносини, що виникають між членами локальної спільноти, мають характер безпосередніх контактів, які базуються на єдності цілей і засобів, що слідує зі спільності повсякденного життя. Отже, організація безпосередніх відносин між людьми й підтримка контактів між ними, властиві для локальної спільноти, зумовлює обмежену кількість її членів. Вважається, що в ідеалі локальна спільнота нараховує не більше 5000 жителів. Не випадково, що у різноманітних концепціях адміністративно-територіального поділу саме ця кількість населення вважається оптимальною для адміністративно-територіальної одиниці базового рівня.

2) Локальна спільнота відчуває потребу у певних соціальних інститутах, з якими пов'язане життя кожної людини. Зазначимо, що лише співтовариства окремих сіл, селищ, малих міст відповідають цим ознакам локальних співтовариств. На урбанізованих територіях локальні спільноти витісняються територіальними спільнотами (community) [17, с. 4], для яких властиві менш стійкі зв'язки між членами, нижчий рівень індивідуальної та колективної ідентифікації, готовність до міграції, менш тісні відносин з родиною, а також слабке відчуття спільного господарювання. За великим рахунком ідентифікацію мешканця великого міста з відповідним містом лише з певною умовністю можна назвати локальною, вона ближче до регіональної.

3) В умовах сучасної територіальної організації суспільного життя локальні спільноти співіснують з іншими територіальними. Не випадково для виокремлення спільнот на місцевому рівні використовують категорії «територіальний публічний колектив», «територіальний колектив громадян», «територіальна громада», для яких показник чисельності населення стає другорядним. Хоча кожна з цих категорій характеризується різними підходами та кваліфікуючими ознаками, їх об'єднує право членів на реалізацію публічної влади безпосередньо або через обраних представників, що реалізується через систему місцевого самоврядування. Відповідно, головним критерієм для виокремлення територіальної громади (територіального колективу тощо) є не чисельність населення, а наближеність влади та суспільних послуг до населення (за цієї логікою як одне село, так і мегаполіс є територіальною громадою).

Але, виходячи зі змісту норм законодавства, що унормовують механізми локальної демократії, можна стверджувати про наявність різних рівнів локалізації територій всередині територіальної громади, мешканці яких можуть реалізувати право на самоорганізацію, використовуючи окремі механізми локальної демократії. Так, до зазначених Т Панченко територій безпосереднього мешкання, громада яких може виступати суб'єктом локальної демократії (місто, район, селище, село, мікрорайон) [15, с. 75], можна додати наступні: квартал, вулиця, багатоквартирний будинок.

На підтвердження цього можна навести низку положень нормативних актів, виходячи зі змісту яких можна зробити висновок, що суб'єктом окремих механізмів локальної демократії виступає територіальна громада в цілому, але окремі механізми можуть бути здійснені тільки на рівні частини територіальної громади. Зокрема, суб'єктом таких механізмів локальної демократії, як, наприклад, громадські слухання та місцеві ініціативи, є територіальна громада в цілому (тобто всі мешканці адміністративно-територіальної одиниці міста, села, селища), а для ініціювання громадою даних механізмів необхідно зібрати підписи, кількість яких визначається у відсотках від кількості членів територіальної громади (або встановлюється у вигляді сталої кількості), що затверджується статутом відповідної територіальної громади.

Натомість Закон України «Про органи самоорганізації населення» визначає чітку локалізацію територій, в межах яких можуть створюватися та діяти органи самоорганізації населення:

- територія сільського, селищного комітету в межах території села, селища;

- вуличного, квартального комітету в межах території кварталу, кількох, однієї або частини вулиці з прилеглими провулками в місцях індивідуальної забудови;

- комітету мікрорайону в межах території окремого мікрорайону, житлово-експлуатаційної організації в містах;

- будинкового комітету в межах будинку (кількох будинків); комітету району в місті в межах одного або кількох районів у місті [3].

Отже, стосовно участі у створенні та діяльності органів самоорганізації населення суб'єктом локальної демократії виступає не територіальна громада, а виключно її частини, громадяни яких об'єднані спільною територією проживання.

Суб'єктом такого механізму локальної демократії, як загальні збори громадян за місцем проживання може бути як територіальна громада в цілому (за умови відносно невеликої кількості мешканців), так і її частина на мікрорівні (починаючи від багатоквартирного будинку, частини вулиці чи кварталу в районі індивідуальної забудови, тощо).

Спираючись на таке розуміння, можна зробити висновок, що до групових суб'єктів культури локальної демократії належать територіальні громади (мешканці населених пунктів в межах таких адміністративно-територіальних одиниць як місто, селище, село); частини територіальної громади на мікрорівні, локалізовані за територіальною ознакою (мешканці району у населеному пункті, мікрорайону, кварталу, вулиці, багатоквартирного будинку), а на індивідуальному рівні громадяни як члени територіальної громади.

Базуючись на даному розподілі, можна виокремити специфічні особливості культури локальної демократії групових суб'єктів, що залежать від міцності соціальних зв'язків мешканців об'єднаних місцем проживання, усвідомлення ними необхідності участі у вирішенні спільних проблем та визначити рівні даних суб'єктів.

Першим (базовим) рівнем можна вважати найменшу частину територіальної громади, в межах якої можуть реалізовуватись механізми локальної демократії, яка характеризується: спільним проживанням на невеликій території (багатоквартирний будинок, вулиця або квартал (чи їх частина) на території індивідуальної забудови); найтіснішими соціальними зв'язками всередині групи (зокрема, велика кількість мешканців може бути особисто знайома та об'єднана спільними інтересами тощо); обізнаність більшості мешканців з проблемами території проживання та можливість ефективної безпосередньої комунікації між ними з метою подолання даних проблем; невелика кількість мешканців (не більше двох тисяч осіб).

Другим (основним) рівнем є частина територіальної громади, об'єднана спільним проживанням на території однієї або кількох вулиць, кварталів. Для цього рівня характерні слабші соціальні зв'язки всередині групи, менша обізнаність із місцевими проблемами (у зв'язку з їх диференціацією та наявністю як загальних проблем, актуальних для всіх мешканців, так і проблем, актуальних для окремих сегментів всередині території) та менша, порівняно з базовим рівнем, можливість комунікації та мобілізації для їх подолання, кількість мешканців в межах п'яти тисяч осіб.

На базовому та основному рівні можлива реалізація механізмів локальної демократії, що потребує участі більшості мешканців даної території, хоча, починаючи з другого рівня, можна спостерігати прояви представницької демократії: проведення загальних зборів у вигляді конференції тощо.

Третій (загальний рівень) здійснення механізмів локальної демократії на рівні мікрорайону, району у місті або територіальної громади в цілому. Характеризується слабкістю або відсутністю соціальних зв'язків внаслідок великої території або кількості населення. На загальному рівні громаду зазвичай репрезентують найбільш активні, мотивовані на вирішення спільних проблем населеного пункту мешканці, які ініціюють та беруть участь у громадських слуханнях, громадських ініціативах тощо.

Також слід зазначити, що в окремих випадках територіальна громада невеликих населених пунктів, як суб'єкт культури локальної демократії в цілому, за вищезазначеними критеріями може відповідати базовому (сільська громада) або основному (відносно великі сільські громади, громади невеликих селищ міського типу тощо).

Таким чином, громада є суб'єктом культури локальної демократії як особливої, специфічної сфери (частини) локальної політичної культури, системи знань, цінностей, переконань членів територіальної громади стосовно законодавчо визначених механізмів локальної демократії (громадських слухань, зборів громадян за місцем проживання, діяльності органів самоорганізації населення, місцевих референдумів), а також форми політичної участі у згаданих механізмах, зразків поведінки, соціальних норм, фундаментальних принципів і суспільних інститутів, що орієнтують суб'єктів на ті чи інші форми активності у політиці, забезпечують передачу накопиченого досвіду, сприяють стійкості локальної демократії в часі.

Поняття культури локальної демократії передає, насамперед, рівень усвідомлення громадянином громадських завдань, його практичної активності у справі втілення їх в життя. У цьому сенсі вона є структурним елементом громадянського життя і виявом ступеню зрілості суспільства, здатності забезпечення загальногромадянських інтересів, форм і механізмів вироблення і реалізації спільних рішень, узгоджених дій.

Специфічні особливості культури локальної демократії виявляються на трьох рівнях групових суб'єктів (базовий, основний, загальний), які виокремлені нами за критерієм міцності соціальних зв'язків мешканців, об'єднаних місцем проживання, усвідомлення ними необхідності участі у вирішенні спільних проблем.

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України 1997. № 24. Ст. 170.

3. Про органи самоорганізації населення: Закон України від 11 липня 2001 року № 2625-III // Відомості Верховної Ради України. 2001. № 48. Ст. 254.

4. Баймуратов М.А. Муниципальная власть: актуальные проблемы становления и развития в Украине / М.А. Баймуратов, В.А. Григорьев. Одеса: Юридична література, 2003. 896 с.

5. Батанов О.І. Конституційно-правовий статус територіальних громад в Україні / О.І. Батанов. Київ: Вид. дім «Київ», 2003. 512 с.

6. Бітем Д. Головні принципи й показники демократичного аудиту / Д. Бітем // Визначення і вимірювання демократії. Львів: Літопис, 2005. С. 42-67.

7. Була С.П. Теоретико-методологічний аналіз локальної демократії як умови та інструменту становлення консолідованої демократії в перехідних суспільствах (на прикладі України): дис. ... канд. політ. наук: 23.00.01 / С.П. Була; Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2012. 233 с.

8. Задорожний О. Європейська хартія місцевого самоврядування / О. Задорожний // Політична енциклопедія. Київ: Парламентське видавництво, 2011. 808 с.

9. Королько В.Г. Основы паблик рилейшнз / В.Г. Королько. М.: «Рефл-бук», Киев: «Ваклер», 2000. 528 с.

10. Лендьєл М. Теоретико-методологічні засади аналізу локальної політичної культури / М. Лендьєл // Політичний менеджмент. 2008. № 5. С. 11-22.

11. Місцева демократія в Україні: нові стандарти / М.В. Лациба, І.М. Лукеря, О.Л. Ващук-Огданська. Київ: Агентство «Україна», 2013. 236 с.

12. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми та перспективи / За ред. В.М. Безчастного. Донецьк: Донецький юрид. інститут при Донецькому національному університеті, 2005. 272 с.

13. Муніципальне право України: підручник / За ред. В.Ф. Погорілка, О.Ф. Фрицького. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 592 с.

14. Орзіх М. Концепція правового статусу самоврядних територій і органів місцевого самоврядування / М. Орзіх // Місцеве та регіональне самоврядування в Україні. 1995. № 1. С. 67-75.

15. Панченко Т.В. Регіональна і локальна ідентичності як складові культури субсидіарної демократії / Т.В. Панченко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія № 22. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. Київ: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. № 4. С. 72-77.

16. Свідзинський А. Самоорганізація і культура / А. Свідзинський. Київ: Вид-во ім Олени Теліги, 1999. 288 с.

17. Слиз А. Локальная и региональная идентичность в процессе глобализации / А. Слиз, М. Щепанський // Вісник СевДТУ Вип. 94: Філософія: зб. наук. пр. Севастополь: Вид-во СевНТУ, 2009. С. 3-7.

18. Стан локальної демократії в містах України: роль громад та органів місцевого самоврядування. Аналітичний звіт за підсумками виконання проекту «Моніторинг діяльності органів місцевого самоврядування у сфері розвитку локальної демократії» / За ред. В. І. Брудного, А.С. Крупника, О.С. Орловського. Одеса: ХОББіТ ПЛЮС, 2008. 168 с.

19. Business Dictionary.

Размещено на Allbest.ru