Комунікація як атрибутивна характеристика політичної свідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Комунікація як атрибутивна характеристика політичної свідомості

Сучасна наука виходить з того, що свідомість базується на комунікації між людьми, розвивається в міру придбання індивідуального життєвого досвіду й пов'язана з мовою. Соціальний аспект свідомості пов'язаний з тим, що свідомість виступає як здатність до такої переробки знання, яка забезпечує спрямовану передачу інформації від однієї особи до іншої у вигляді абстрактних символів мови як головного засобу міжособистісної комунікації [8]. До того ж, єдиним принципом, за яким визначають наявність у суб'єкта свідомості, є спроба вступити з ним у спілкування. У випадку, якщо відповідні сигнали представляються нам адекватними, робиться висновок, що суб'єкт наділений свідомістю, і навпаки А тому деякі науковці пропонують здатність до спілкування розглядати як емпіричний індикатор свідомості не лише у реальній життєдіяльності людини, але й при науковому аналізі проблеми [4].

Науковою основою дослідження комунікаційних аспектів формування свідомості в інформаційному суспільстві є праці Д. Белла, Э. Тоффлера, Ф. Фукуямы, М. Кастельса, Г.М. Маклюена. Проте, як зазначають деякі дослідники, «у західній науці поняття політичної свідомості не є загальновживаним. Широко використовуються поняття «установка», «ідеологія», «менталітет», «атитюди» і т.д. Це пояснюється особливостями політичних культур Заходу й традиціями дослідницького характеру. Найчастіше політична свідомість ототожнюється з політичною культурою. Навіть в енциклопедичних виданнях немає статей про політичну свідомість. Останнє на Заході «обмежено» сферами спеціалізованої й офіційної свідомості» [7, с. 5]. Важливе значення для роботи над проблемами нашого дослідження мали публікації українських авторів - В. Воловика; Є. Головахи; В. Дем'яненко; В. Денісенка; В. Додонової; М. Задорожної; О. Краснокутського; Л. Левченко; С. Матвієнків; Н. Михальчука; Ю. Руденко та ін.

Предметом нашого дослідження стало дослідницьке поле комунікаційного аспекту політичної свідомості. Метою - вивчення сучасних підходів до аналізу взаємодії політичної свідомості та комунікації.

Термін «комунікація» в його нинішньому розумінні закріпився в словнику політичної науки відносно недавно. Одним з перших безпосередніх вживань цього поняття в політологічному контексті вважають вислів Ф. Ратцеля - «передача інформації в політичному відношенні є найважливішою з усіх комунікаційних послуг» [цит. за: 11, с. 57]. Тим часом окремі реалії, обумовлені сьогодні даним терміном, з'явилися значно раніше.

Комунікація розуміється у широкому сенсі як акт і процес установлення контактів між суб'єктами взаємодії з допомогою інформації, її передача, переміщення, обіг. У вузькому розумінні будемо трактувати її як передачу інформації від людини до людини за допомогою мови, жестів, а також зображень та інших символьних форм, зафіксованих на матеріальних носіях. Вона виникла і розвивалася разом з самим суспільством, причому як інструмент впливу використовувалася і осмислювалась вже у стародавні часи. Для формування необхідних образів у свідомості людей широко використовувалися різні типи вербальних і невербальних повідомлень, наприклад, символіка різного роду урочистих публічних церемоній, а пізніше - і величних архітектурних споруд. Для здійснення впливу на умонастрої людей нерідко застосовувалася тактика індоктринації, або ідеологічного «промивання мозків», що було особливо характерно для періодів воєн і внутрішніх конфліктів. Використовувались і більш м'які форми інформаційного впливу, що почасти нагадують сучасні прийоми пропаганди, агітації, зв'язків з громадськістю та політичної реклами. З різним ступенем успіху за допомогою видання указів і законів робилися спроби направити політичну комунікацію в потрібне русло, контролювати інформаційні потоки у відповідних суспільствах, причому цей контроль міг приймати самі різні форми цензури - від офіційної діяльності спеціальних державних інститутів до організації неформального тиску знизу шляхом формування громадської думки [2, с. 66-67].

Політична комунікація, відповідно, це створення, відправлення, отримання та обробка повідомлень, що роблять істотний вплив на політику. Даний вплив може бути як прямим, так і непрямим, його результати можуть проявлятися як негайно, так і в майбутньому. Принципово важливим моментом тут є те, що повідомлення справляє істотний політичний ефект, впливаючи на свідомість, переконання і поведінку індивідів, а також на середовище, в якому вони існують.

Політичне повідомлення є ключовим аспектом і політичної свідомості, оскільки саме на їх основі формуються політичні погляди, думки та оцінки. Доступність відомостей про події, що відбувалися в минулому, і прогнозування майбутніх подій стає можливим частіше за все не з власного досвіду, а тільки завдяки передачі повідомлень, тобто комунікації. Як справедливо зауважив К. Берк - більша частина нашої реальності формується вербально. І лише дуже незначну частину реальності ми пізнаємо шляхом безпосереднього досвіду, повна ж картина складається завдяки системі символів. К. Дойч назвав політичну комунікацію нервовою системою державного управління, вважаючи політичні повідомлення чинником, що обумовлює політичну поведінку. На думку Ж.-М. Котре, роль комунікації в політичному житті суспільства порівнянна зі значенням кровообігу для організму людини. Політичні повідомлення, що циркулюють в суспільстві, породжують уявлення, які визначають сутнісну і якісну сторони політичного життя [2].

У роботах зарубіжних авторів зазвичай виділяються три основні способи публічної політичної комунікації:

• комунікація за допомогою засобів масової інформації, в тому числі друкованих (преса, книги, афіші) та електронних (радіо, телебачення і т.д.);

• комунікація за допомогою організацій, зокрема, політичних партій, які служать сполучною ланкою між керуючими і керованими, і

• груп тиску; комунікація за допомогою неформальних контактів [2].

Згідно з визначенням М. Гончарова, термін політична комунікація повинен описувати циркуляцію інформації у сфері політичної діяльності, тобто будь-які повідомлення, тексти, які надають вплив на відносини між класами, націями і державами. При цьому, на думку автора, ні спосіб поширення політичної інформації, ні її адресат не мають визначального значення: набагато важливіше встановити, що комунікатором в даному випадку є політичні інститути або діючі в їх складі і від їх імені особи. Незважаючи на те, що автор акцентує увагу насамперед на інституціональної складовій політико-комунікаційного процесу, принципово важливим, тим не менш, бачиться той момент, що головним чинником, що визначає сутність і особливість терміну «політична комунікація», представляється функціональне призначення поширюваної інформації. Це інформація, яка обслуговує політичні структури і впливає на прийняття політичних рішень [2].

Інший підхід до визначення політичної комунікації пропонує А. Соловйов, який акцентує увагу на її соціальності. Критерієм останньої, на його думку, виступає відповідь реципієнта, тобто зворотній зв'язок на повідомлення комунікатора, який встановлює осмислений контакт між ним і реципієнтом. У цьому зв'язку політична комунікація розуміється як окремий випадок успішної реалізації інформаційних обмінів, спроб комунікатора (наприклад, владних структур) вступити в контакт зі своїм контрагентом. Таким чином, її можна ідентифікувати як форму спілкування, встановлену на основі спрямованої передачі інформації, яка породила осмислену відповідь реципієнта на виклик комунікатора [2].

Останнє трактування політичної комунікації, на наш погляд, відповідає принципам мережевого підходу і можна стверджувати, що сутнісною стороною політико-комунікаційних процесів є передача, переміщення, обіг значимої у політичному контексті інформації - тих відомостей, якими в процесі конкретної суспільно-практичної діяльності обмінюються (збирають, зберігають, переробляють, поширюють і використовують) політичні суб'єкти - взаємодіючі в суспільстві індивіди, спільності, інститути.

Оскільки зміст політичної свідомості детермінований змістом категорій свідомість й політика, тому в українській науці ця проблематика опинилася на межі трьох дослідницьких полів - теорії комунікації і теорії свідомості, опосередкованих політичною сферою, яка має комунікативну природу, оскільки формується на процесі обміну інформацією. Особливе місце в дослідженні займають також теорії інформаційного суспільства, що виявляють механізм впливу ІКТ на політичну свідомість. Саме їх синтез дає можливість краще зрозуміти комунікаційну природу свідомості загалом і, зокрема. політичної свідомості, зокрема.

По-перше, слід говорити про комунікацію не як емпіричний індикатор, а як атрибут свідомості, розглядаючи атрибут (attribute! як невід'ємну, необхідну для забезпечення цілісності свідомості властивість. Прийнято виділяти три атрибути свідомості - переживання, пізнання й відношення. Всі вони фактично не можливі без комунікації. Переживання реалізуються завдяки внутрішньої комунікації. Пізнання ґрунтується на сполученні внутрішньої та інформаційної комунікації. Відношення - це є комплекс міжособової, групової та міжгрупової комунікації. Саме тому філософи сьогодні активно вивчають свідомість у контексті комунікації. У філософський енциклопедії, зокрема зазначається, що поряд з концепціями діалогу (М. Бахтин, В. Библер), де концептуальним ядром виступає твір, і з «респонсивною феноменологією» (Б. Вальденфельс), що виходить із відносин Я й Іншого, зі значимості питань і відповідей для свідомості, нині розвиваються трансцендентальна прагматика мови (К. Апель), теорія мовних актів (Д. Серль), теорія комунікативної дії (Ю. Хабермас), що сполучають форми свідомості з формами комунікацій (виділено нами - М.П.) [5].

По-друге, політика й політична влада має (за Н. Луманом) комунікативну природу. Суспільство, народ, населення структуроване в соціальні спільності, які формуються на основі комунікації й обміну інформацією, тобто також мають комунікативну природу. [6]. Саме тому свідомість політична і в контексті політики характеризується такою об'єктивною особливістю як комунікативність - здатність до інформаційного обміну, координації поведінки, взаєморозуміння.

По-третє, в умовах розвитку новітніх інформаційних технологій комунікативна природа свідомості стає ще більш очевидною. Як зазначає американський фізик австрійського походження Ф. Капра [9], технології дозволили інтегрувати передачу даних, об'єднавши звук, зображення, а також письмове й усне мовлення в єдиний «гіпертекст». Він справедливо зазначає, що із-за того, що культура створюється й підтримується мережами людського спілкування (комунікацією - М.П.), вона неминуче змінюється при зміні способу передачі інформації. Як зазначає український науковець В. Буряк, функція свідомості полягає у тому, щоб регулювати і організовувати поведінку людини у різних ситуаціях. Вона звертає увагу, що ще К. Ясперс наголошував, що «нинішнє буття людини можливе лише у тісному зв'язку з іншими людьми. Цей сутнісний зв'язок вчений назвав комунікацією» [1]

Психологи, що вивчають ролеве значення комунікації у формуванні свідомості, констатують, що «усякий комунікативний імпульс є двонаправленим. Оскільки він «націлений» у чужу свідомість, убачає в ній свій об'єкт і несе в собі відношення комунікатора до цієї чужої свідомості, до його втримування, він по природі своєї монологічний. Оскільки ж він виражає особистісну позицію комунікатора щодо предмета, веде до зустрічі цієї позиції з особистісною позицією реципієнта й несе в собі тим самим звертання до чужої свідомості, до особистості реципієнта, він по природі своєї персоніфікований і діалогічний. Акт спілкування розвертається відразу у двох площинах, діалогічній і монологічній, і специфіка спілкування й комунікативного впливу, його психологічний механізм, лежить не в якийсь одній з них, а в їхній взаємодії. Говорячи про «монолог» і «діалог», як про дві протипоставлені одна інший формах спілкування, ми маємо на увазі не більш як поперемінну перевагу в акті спілкування однієї з її структурних складових [10, с. 219].

Усякий вміст, внесений у свідомість, перш ніж стати іманентною часткою особистості реципієнта, обговорюється в ньому, прагне того комунікатор чи ні. Комунікативний вплив, побудований за діалогічним зразком, - це вплив, що передбачає своєю структурою ті випробування, через які треба буде пройти його вмісту у свідомості реципієнта [10, с. 227]. Науковці, зокрема, в теорії Х. Дельгадо підкреслюють наступну тезу: «Мозок per se не в змозі побудувати свідомість при відсутності інформації ззовні, причому зміст цієї інформації має вирішальне значення для формування психічного складу особистості» [3, с. 235]. Виходячи з такого підходу, будемо розглядати комунікацію як важливий атрибут політичної свідомості.

Таке трактування виявляється надзвичайно плідним і при розгляді проблем політичної свідомості на рівні як індивідуальної, так і суспільної свідомість. Науковці стверджують, що взаємні перетворення свідомості окремих людей на суспільну і навпаки відбувається на основі комунікації, що забезпечує обмін інформацією. Відповідно суспільно-політична свідомість формується у процесі пізнавальної діяльності і завдяки отримання інформації щодо суспільно - політичного життя суспільства. На рисунку 1 візуалізовано процес формування політичної свідомості завдяки комунікації: сама політична свідомість є продуктом інтеракції.

Комунікація - акт і процес установлення контактів між суб'єктами взаємодії з допомогою інформації, її передача, переміщення, обіг. Політична комунікація, відповідно, - це відправлення, отримання та обробка повідомлень, що роблять істотний вплив на політику. Трактуючи свідомість у комунікаційному контексті, будемо розглядати комунікацію як важливий атрибут політичної свідомості. Оскільки комунікація найчастіше має інтерактивний характер, особлива увага належить інтерактивним комунікаціям. При цьому новітні канали доставки інформації стають активним інструментом формування політичних образів і стереотипів сприйняття й політичної поведінки людини, впливають на світогляд, почуття й емоції людини, формує політичну свідомість громадян, що має стати предметом наступних досліджень.

Література

1. Буряк В. Комунікативність інформаційно-художньої свідомості: форми архітектоніки тексту / В.Д. Буряк [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://joumlib.univ.kiev.ua/index.php? act=article&article= 106

2. Грачев М.Н. Политическая коммуникация: теоретические концепции, модели, векторы развития / М.Н. Грачев. - М.: Прометей, 2004. - 328 с.

3. Дельгадо Хозе М.Р. Мозг и сознание / Пер. с англ. Л.Я. Белопольского; под ред. Г.Д. Смирнова. - М.: Мир, 1971. - 264 с.

4. Ильясов Ф.Н. Коммуникативный подход к идентификации сознания / Ф.Н. Ильясов // Вестник Академии Наук СССР. 1991. №2. С. 62-67. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //iliassovfn.narod.ru/article/kommunik_soznan.htm

5. Концепция. Философская энциклопедия [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dic.academic.m/dic.nsf/enc_philosophy/2537/KOH^nU, RH

6. Магеррамова Т.А. Информация и коммуникация в социальной политике: монография / Т.А. Магеррамова. - Астрахань: Издательский дом «Астраханский университет», 2009. - 108 с.

7. Поливаева Н.П. Политическое сознание в условиях трансформации российского общества: спец. 23.00.02 - полит. ин-ты, этнополит. конфликтология, нац. и полит. процессы и технологии. Автореферат дис… учен. ст. доктора полит. наук. - М.: 2009. - 44 с.

8. Физиология человека / В.М. Покровского, Г.Ф. Коротько. - М.: Медицина, 2007. - 635 с. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.bibliotekar.ru/447/229.htm

9. Фритьоф Капра. Скрытые связи / Капра Фритьоф. - М.: ООО Издательский дом «София», 2004. - 336 с.

10. Хараш А.У. Личность, сознание и общение: к обоснованию интерсубъективного подхода в исследовании коммуникативных воздействий / А.У. Хараш. - Психолого-педагогические проблемы общения / Под ред. А.А. Бодалева. - М.: НИИ ОПП АПН СССР. 1979. - С. 17 - 35.

11. Цыганков П.А. Международные процессы в условиях глобализации: проблема эффективной коммуникации / П.А. Цыганков // Вестник Московского университета. - Сер. 18: Социология и политология. - 1999. - №4. - С. 56-65.

Размещено на Allbest.ru