Зміни в країні мусили статися і стали. Країна змінюється, змінюємося ми - громадяни, змінюється, а точніше, формуєтьсся нація; приходять нові політики, громадські діячі. Що ці зміни принесуть із собою - не відає ніхто, але жити без змін означає вбивати себе. Щось має статися за непідвладними всім нам законами. На наших очах пишеться історія, то не завадило б студіювати бодай конспективно події, і звісно, нові слова, фрази, слогани, повязані з ними, та ретро-фрази, документи, які внаслідок природних дефектів пам'яті активно не використовувалися, а часто навіть не сприймалися частиною нашого такого розмаїтого суспільства. Актуальність проведеного дослідження визначається орієнтацією сучасної лінгвістики на вивчення функціонування мови в суспільстві, розуміння мови як діяльності. Засоби виразності мовлення активно використовуються політиками, чим привертають до себе увагу, тому дослідниками вивчаються різні аспекти політичного дискурсу: [3; 4; 5; 8; 10].

Усна форма політичного дискурсу сформувалася на риторичних традиціях, які були розроблені ще в античні часи. Політичний дискурс розглядається нами на основі публічних промов Президента України. Залежно від мети, промови поділяються на: інформативні, переконливі, надихаючі та розважальні [9, с.363-453]. Відповідно до такої класифікації, промови Президента України Петра Порошенка з нагоди отримання законного та реального права і можливості безвізових подорожей українців до Європейського Союзу та виступ на урочистому зібранні з нагоди Дня Соборності України та 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки визначаються як надихаючі (за Аристотелем - церемоніальні [7, с.51-67]), а за функціями мовлення вони належать до емотивного підтипу. Очевидним є, що загальнолюдське сприйняття політичного дискурсу Президента, його мовна площина скеровані на акцентуацію певних моральних пріоритетів нації, визначальних і вартісних для кожного та індивідуально, але цілісно сформованих і усвідомлених суспільством як система духовних цінностей.

Існує достатньо інформації щодо типології дискурсу. Значна кількість типологій, запропонованих сучасними дослідниками, є наслідком використання різноманітних підходів і принципів, покладених в основу його класифікації.

Об'єктом дослідження став політичний дискурс, а предметом - уживання цитувань та посилань; метою нашого дослідження є розкриття прагматичного потенціалу та функцій цитувань і посилань у політичному дискурсі, їх впливу на адресата.

Будь-який дискурс, не тільки політичний, за своєю природою спрямований на вплив на адресата, враховує його систему поглядів з метою модифікувати наміри, думки й мотивування дій. Успіх впливу на адресата залежить від правильно добраних і застосованих комунікативних стратегій адресанта. „Значення не утворюють окремого царства, а з'являються тільки в результаті вдалої інтерпретації. Інтерпретація - це спроба створити значення відповідно деякім намірам, для чого використовуються стратегії" [3, с.120-121]. Перш за все, адресант намагається налаштувати адресата на свою промову, викликати довіру й симпатію до себе і своїх поглядів, а завоювання цих позицій залежить від мистецтва адресанта й від характеру адресата (наприклад, його довірливість чи підозрілість). Скерувати установки адресата в потрібне русло можна, зокрема, вдало скомпонувавши своє мовлення. Тільки створивши у адресата відчуття добровільного прийняття чужої думки, зацікавленості, актуальності, істинності й задоволення, адресант може домогтися успіху у впливі.

Мовленнєва поведінка, що порушує нормативні очікування доречних типів поведінки, може зменшити ефективність впливу (якщо несподіванка неприємна для адресата) або значно збільшити її - коли для адресата зненацька відбувається щось приємніше, чим очікується в нормі [3, с.128].

Встановлено, що досліджуваний політичний дискурс характеризується наявністю комплексу мовних особливостей - цитувань і посилань - чужого мовлення, оскільки воно виражає зв'язок нового й старого знання. „Вдала цитата використовується для того, що б надати ідеї більше уваги чи враження. Шанси вживання чужого мовлення гарні, тому що поет чи політик викарбував фразу чи написаний абзац, які переконливо підтведжують ваш пункт мовлення. Рядки можуть бути взятими із поезії, драми, романів, пісень, прислів'їв і народних приказок, відомих промов” [6, с.59]. Поняття “чуже мовлення” визначається як “залучені в оригінальний авторський текст фрагменти текстів інших авторів" [3, с.85]. Наявність в авторському тексті відрізків чужого тексту не руйнує його цілісності та зв'язності. Це зумовлено тим, що чуже мовлення осмислене автором і підпорядковане його концепції і комунікативній інтенції - аргументовано довести правильність своєї точки зору, переконати адресата в правдивості отриманого ним нового знання. Наприклад: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу.". "Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України - Західно-Українська Народна Республіка. і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка" [2]. Сам адресант зазначив, що слова, якими він розпочав свій виступ, виглядають як суцільний текст. Але далі пояснює, що другий абзац органічно випливає з першого, а третій - логічний висновок з перших двох. А насправді це - витяги з різних документів. „І між ними помістився цілий рік драматичних подій, які змінили Україну, змінили Європу і змінили весь світ. Це - фрази з Четвертого Універсалу Центральної Ради та з Акта Злуки. Акт урочисто виголосили 22 січня 1919 року на Софіївському майдані. А Універсал ухвалили роком раніше” [2]. Це цитації з різних документів як наголошує Президент, але належать до числа найважливіших документів національно-визвольних змагань, очевидно, щоб ми, громадяни, зробили правильні висновки з уроків історії, що б ми вивчали свою історію, не допускались помилок минулого, цитуючи ще й відоме латинське прислів'я Ubi Concordia, ibi victoria [2].

Президент цитував документи, пов'язані з нашою минулою історією й далі у свою промову вдало інкорпував документ сьогодення, який тісно пов'язаний із загальною темою промови: „Напередодні Дня Соборності Верховна Рада ухвалила надзвичайно важливий Закон "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях"” [2].

Наведені вище цитування та посилання (на закон) свідчать, що їх функціональною особливістю є інтеграція декількох смислів, які сконцентровані навколо єдиного смислу повідомлюваного. В наступній частині промови лунають посилання на "Спогади" Павла Скоропадського та йде коментар Президента і наполеглива порада прочитати їх всім політикам, урядовцям, депутатам. Крім того, він згадує контрпропагандистську брошуру (за визначенням автора) Симона Петлюри, „яка має символічну назву "Московська воша". Вона, хочу наголосити, зовсім не ксенофобська, бо є в ній і самокритичний розділ "Свої гниди" " [2].

Таке оформлення промови сприяє виокремленню важливих частин комунікативного ланцюжка і володіє великою прагматичною силою, виступає осередком концентрації мовних засобів, що виражають об'єктивну та суб'єктивну емоційну оцінку адресанта. Використання цитат і посилань служить для багаторазового наголошення цінностей, властивих українському суспільству, тут мало (а можливо для декого і багато) нової інформації, а зусилля зроблено адресантом на тому, щоб заставити адресата ще більше цінувати уже давно прийняті ідеали та цінності. Це свідчить про те, що мета церемоніального (урочистого) дискурсу полягає не в донесенні нової інформації чи підтвердженні певних моментів, а в поглибленні існуючої оцінки конкретних ідей, цінностей. Натхнення - головна мета промови, вона покликана збуджувати емоції, викликати душевне піднесення, наснажувати націю, зокрема в даних прикладах, на захист свобод і прав українців та на виконання своїх зобов'язань щодо їх захисту. „Надихати означає „вдихнути життя" в певні поняття. Надихаюча промова завжди опирається на фонові знання адресата і його цінності” [9, с.437]. Метою політичного дискурсу є переконання адресатів у необхідності політично правильних дій чи оцінок. Інакше кажучи, мета політичного дискурсу - не описати (тобто, не референція), а переконати, викликати у адресата наміри, забезпечити підґрунтя для переконань.

Даний політичний дискурс презентує чуже мовлення в експліцитній та імпліцитній формах. До експліцитної форми можна віднести цитування, до імпліцитної - посилання на автора, його роботу, при цьому зміст чужої концепції залишається в підтексті, що підтверджують два останні наведені приклади.

В політичному дискурсі також активно використовуються стратегії маніпулювання свідомістю адресата, яке залежить від здатності зачепити потрібну струну в потрібний час, тобто, показати наскільки адресант перейнявся царством символів, які є актуальними для його адресата. Успіх промови визначається тим, наскільки ці символи співзвучні масовій свідомості. Політик повинен уміти задіти потрібні струни в цій свідомості; висловлювання політика повинні укладатися у всесвіт думок і оцінок його адресатів, споживачів політичного дискурсу.

Цитування в свою чергу можна охарактеризувати як пряме та непряме. Пряме цитування - це таке, що існує “окремо" від авторського мовлення, має формальний маркер - лапки, приміром: „Після окупації Російською імперією Галичини міністр закордонних справ Росії Сергій Сазонов заявив про „чудову нагоду позбутися українського руху раз і назавжди”. [2]. Спостерігаємо, що чуже мовлення супроводжується обов'язково посиланням, тобто допоміжним текстом, що містить інформацію про автора та джерело чужого мовлення. Наявність такого елементу зумовлена такою стильовою рисою як точність. Ще два приклади: “І було би помилкою, - ще раз нагадаю слова відомого історика Івана Лисяка-Рудницького, - говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але внутрішньо переродила суспільство України.". На фундаменті тієї революції розвивалося "і дальше українське життя" [2];

„Голова Уряду Ісаак Мазепа писав, що більшовики мали-таки рацію, коли згодом хвалилися, що Україну вони опанували не так збройною силою, як "силою своєї пропаганди серед дезорієнтованих українських мас" [2]. Президент акцентував даною цитатою, що і насьогодні важливо протидіяти поширенню російських фейків в українському інформпросторі.

При використанні посилань чи цитат не відбувається порушення узгодження елементів висловлювання як мінімального комунікативного цілого. Більше того, вони стають невід'ємною частиною того тексту, в який вони впадають. Посилання на іншого автора відповідає потребам єдиної функціонально-комунікативної сфери, але у цьому випадку текст сприймається як гетерогенне утворення. Таким чином, кожний конкретний текст є включеним в систему двох видів комунікативних відношень: за допомогою тексту, з одного боку, відбувається “взаємодія”, “діалог" адресанта та адресата, з іншого - забезпечується послідовність етапів у розвитку галузі знання. Саме комунікативна природа комунікації визначає прагнення автора “вмонтувати" нову інформацію в ту, що вже є. Завдяки орієнтації автора на досягнуте знання, в промові експлікується зв'язок між старим та новим, тобто „він включається в механізм дії традиції” [3, с.84].

Вираження в політичному дискурсі внутрішніх комунікативних зв'язків зумовлено не тільки когнітивними засадами породження дискурсу й необхідністю дотримуватись норм викладу, але й урахуванням фактора адресата. Експлікуючи тим чи тим способом багатоманітні зв'язки своєї концепції з фондом уже створених текстів, автор апелює до знань і пам'яті адресата, що слугує базою, на якій виробляються загальні світоглядні уявлення адресата й адресанта, які сприяють адекватному розумінню інформації, що міститься в тексті, і, таким чином, ефективності комунікативного акту. Наступність експлікується в цьому дискурсі у вигляді інтерпретації чужого мовлення, яке супроводжується авторською оцінкою. Феномен чужого мовлення та його інтерпретація є суттєвим компонентом смислової структури, без урахування та аналізу якого не може бути адекватно й цілком зрозуміла стилістична специфіка й семантична структура дискурсу.

Характеризуючи політичний дискурс з чужим мовленням, слід зауважити, що чуже мовлення відображає складний комплекс пізнавальних, соціальних, психологічних дій адресанта, включаючи в себе читання, творчу переробку історичного знання, досягнутого попередниками, раціональну та емоційну оцінку чужої концепції, усвідомлення її релевантності для власного викладу та необхідності його експлікації в новому оригінальному тексті, а також має важливе значення прямого чи непрямого посилання на інший контекст, наприклад: "Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ. И вы, мундиры голубые, и ты, им преданный народ", - написав колись великий російський поет Михайло Лермонтов [1];

„А я окремо хочу звернутися до тих росіян, які в умовах жорсткої імперської диктатури знаходять в собі мужність засуджувати російську агресію проти України, знаходять мужність вимагати демократичних прав і свобод і хотів би нагадати слова іншого поета - Олександра Пушкіна: "Товарищ, верь, взойдет она, звезда пленительного счастья, Россия вспрянет ото сна и на обломках самовластья напишут ваши имена"” [1].

Ці приклади цитацій демонструють, що трапляються посилання, які випереджаються або завершуються сигналами, так званими ключовими словами (називанням поетів, авторів висловлювань). Ключові слова виступають як зовнішні сигнальні слова, що попереджують про цитування. Під ключовими словами розуміються лексичні одиниці (слова, словосполучення) мови, що використовуються при інформаційному пошуку, наприклад:

„Король Нідерландів Віллем-Олександр днями підписав закон, яким його країна дала зелене світло Асоціації. Його Величність поставив крапку в історії, що затягнулася, і в якій мені, нашим дипломатам і всій нашій команді довелось добряче попрацювати" [1].

Політичному дискурсу притаманна полемічність [3, с.125], яка виявляється у виборі слів. Полемічність спрямована на навіювання негативного відношення до політичних противників адресата, на нав'язування певних цінностей і оцінок. Ось чому терміни, які оцінюються позитивно прихильниками одних поглядів, сприймаються негативно іншими. І, навпаки, коли мова йдеться про тоталітарні режими, пригноблення, попрання прав людини в інших країнах, превалюють негативні терміни:,/ ця подія знаменує остаточний розрив нашої держави з Російською імперією, а українського демократичного світу - з авторитарним "русским миром"” [1]; „Ми нарешті незалежні один від одного - політично, економічно, газово-енергетично, і навіть духовно, нарешті, ми вільні від їхніх "скреп"” [1].

Таким чином, мову можна розглядати як засіб керування суспільством, ідеологічного впливу, формування необхідних владі соціальних стереотипів і настанов. Варто акцентувати увагу, як доречно і красномовно використані слова і фрази на мові оригіналу про події останніх чотирьох років та дії країни-агресора - РФ, які не потребують на посилання авторства та які усім відомі, як нам, українцям, так і всьому світовому співтовариству. Вони вживаються імпліцитно.

Ці приклади свідчать, що політики часто вдаються до ідеологічних стереотипів свідомості суспільства. Під стереотипом розуміється схематизований, спрощений образ будь-якого суспільно-політичного об'єкту. У центрі стереотипу знаходяться дві найбільш помітні протилежні ознаки, які викликають емоції (демократичний світ - авторитарний режим РФ). Таке використання стереотипів дозволяє адресату виокремити позитивні моменти у своєму суспільстві, для якого концепт свобода, незалежність, День Соборності, суверенітет, демократія є найвищими цінностями, і загострити увагу на негативних явищах в іншій країні. При імпліцитних посиланнях частина тексту, куди таке посилання, в даному випадку слово та фраза потрапляє, має монолітний (тобто, не такий, що переривається індикаторами посилання) характер.

Підсумовуючи, зазначимо, що політичні промови, які асимілюють чуже мовлення, посилання на різні документи, характеризуються своєрідним переплетенням інформації - інформації, що викладається в дискурсі, і тою, що уже відома за літературними джерелами. Чуже мовлення - цитати сприяють створенню своєрідної непрямої діалогічності і є вираженням категорії інтертекстуальністі. Завдяки наявності в дискурсі чужого мовлення адресат включений у процес творчості автора, що завжди супроводжується полемікою. Саме цим певно й визначається основна функція чужого мовлення в політичному дискурсі - комунікативно-пізнавальна. До того ж політичний дискурс, що містить цитування і посилання та інтерпретації чужого мовлення, характеризується новим рівнем зв'язності, тобто інтегративністю та інтертекстуальністю, що виражається єдністю двох (чи декількох) контекстів: чужого (вилученого автором фрагменту), й власне авторського. Саме на перетинанні цих контекстів відбувається прирощування смислу, що складає інформативно - комунікативну сутність політичного дискурсу. Цитати передають змістову сконцентрованість значень і виразів і є прагматично зумовленими, вони стимулюють емоційні реакції адресата. „В церемоніальному дискурсі логічний зміст слів виявляється менш суттєвим, аніж їх емоційне забарвлення" [9, с.437]. Випливає, що мета дискурсу задає тон, мотивує адресанта до вживання адекватних його меті технік мовлення. Цей дискурс можна кваліфікувати також як емотивний, який володіє емоційною прагматикою. Тут чітко домінує елемент емотивності - структурно-семантичні компоненти характеризуються емотивною семантикою.

Перспективою подальших досліджень є вивчення категорії інтертекстуальності в політичному дискурсі.

Література

1. Виступ Президента України Петра Порошенка з нагоди отримання законного та реального права і можливості безвізових подорожей українців до Європейського Союз. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/mi - z-vami-ukrayinskij-narod-i-vsya - ukrayina-vstupayemo-v-ins-41794/.

2. Виступ Президента України Петра Порошенка на урочистому зібранні з нагоди Дня Соборності України та 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.president.gov.ua/news/vistup - prezidenta-ukrayini-na-urochistomu-zibranni-z-nagodi-45530/.

3. Демьянков В.З. Интерпретация политического дискурса в СМИ / В.З. Демьянков // Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования: Учебное пособие / Отв. ред. М.Н. Володина - М.: Изд-во Московского государственного университета им. М.В. Ломоносова, 2003. - С.116-133.

4. Жук Л.Я. Культурный концепт Freedom и его репрезентация в политическом дискурсе / Л.Я. Жук // Культура народов Причерноморья / 2006. - Т.1. - № 82. - С.153-155.

5. Жук Л.Я. Офіційно-діловий, академічний та політичний контекст як джерело формування міжкультурної комунікативної компетенції / Л.Я. Жук // Наукові записки. - Випуск 128. - Серія: Філологічні науки (мовознавство) - Кіровоград: РВВ КДПУ ім.В. Винниченка, 2014. - 374-377.

6. Жук Л.Я. Academic and Professional Communication: [навч. посібник] / Л.Я. Жук, Є.С. Ємельянова, О.Л. Ільєнко // рекомендовано Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України як навч. посібник для студентів, магістрів та аспірантів вищих навчальних закладів. - Харків: „Міськдрук”, 2011. - 268 с. Англ. мовою.

7. Aristotle. The Rhetoric of Aristotle, tr. and ed. by Lane Cooper, Englewood Cliffs. - N. J.: Prentice hall, 1960. - 381 р.

8. Pagden A. ed. The languages of political theory in early - modern Europe / A. Pagden - Cambridge: Cambridge University Press, 1987. - P. 19-38.

9. Sproule M.J. Speechmaking: An Introduction to Rhetorical Competence / M. J. Sproule - San Jose State University, Wm. C. Brown Publishers, 1991. - 490 p.

10. Zhuk L. Inaugural Address as a Sample of Persuasive Discourse / L. Zhuk // Discovery Learning: Content-Based Learning for EFL / ESP Teacher // XIV TESOL National Conference of the Educational Association of Teachers of English to Speakers of Other Languages in Ukraine, April 23-25, 2009. - Kharkiv, 2009. - P.35.

Размещено на Allbest.ru