Трансформація засобів та форм реалізації збройного насилля у сучасному світі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація засобів та форм реалізації збройного насилля у сучасному світі

А.В. Бадер

Постановка проблеми. Сучасний світ динамічно змінюється. Ще наприкінці ХХ ст. вчені почали стверджувати про початок нової, постіндустріальної епохи. В 1990-х рр., розвиваючи зазначену теорію, з'являється концепція про становлення інформаційного суспільства. Частина науковців за масштабами порівнюють ці зміни з неолітичною революцією, що заклала основи людської цивілізації та дала старт першим державам. На думку Лінди Грофф (завідувач кафедри політології Каліфорнійського університету), якщо в аграрну епоху основу економічної та політичної влади складала власність на землю, в індустріальну - на капітал, підприємства, устаткування та інші види ресурсів, то в інформаційну - власність на інформацію. Дотримуючись такої логіки, збройне насилля як інститут суспільного життя повинно було зникнути, оскільки необхідність боротись за матеріальні ресурси відпадає, а інтелектуальні здобути насильницьким способом практично неможливо. Однак, різні види збройного насилля продовжують існувати, змінюються лише засоби та форми їх реалізації.

На сьогоднішній день низка держав, у тому числі й Україна, виявились неготовими ефективно протистояти збройній агресії нового покоління. Задля вироблення дієвого механізму захисту держави та розв'язання ситуації на Донбасі, необхідне теоретичне осмислення сутності трансформаційних процесів у засобах та формах реалізації збройного насилля.

Аналіз досліджень та публікацій. Збройному насиллю, як продовженню політичної боротьби, приділяли увагу ще мислителі стародавніх часів. Сьогодні класиком світової військової науки вважається прусський військовий теоретик К. Клаузевіц. Значу увагу проблемам війни приділяв відомий французький соціолог Р. Арон та один із засновників цивілі- заційного підходу, англійський історик, соціолог та геополітик - А. Тойнбі. Військові теоретики Є. Месс- нер, М. Кревельд та В. Сліпченко розробляли проблеми еволюції збройного насилля у другій половині ХХ ст. Серед сучасних вітчизняних науковців, роботи яких пов'язані з темою нашого дослідження, можна назвати: І. Рущенко [1], О. Феденко та В. Панасюка [2], Н. Грищенко та Т. Мінчук [3], М. Мацаха [4], Г. Луцишину [5], В. Кравченко [6], М. Воротнюка [7]. Однак проблема сучасного збройного насилля є досить молодою, тому аспекти, що визначені завданнями розвідки, є недостатньо розробленими.

Мета дослідження. Провідним завданням статті є виявити та дослідити причини й сутність змін у засобах та формах здійснення збройного насилля. Охарактеризувати основні риси, види та цілі збройного насилля. Розкрити сутність механізму реалізації збройного насилля у сучасному світі.

Виклад основного матеріалу. Корінним переломом у військовій справі вважається операція «Буря в пустелі» (1991 р.), у ході якої класична війна перетворилася на високотехнологічну. Проте основи для кардинальних перетворень були закладені набагато раніше. Саме з появою ядерної зброї починаються ці зміни, трансформуються тактики та стратегії, розпочинається пошук нових технологій ведення війни. Так, ще наприкінці ХХ ст. провідні західні вчені дійшли висновку, що традиційні погляди на сутність війни, засновані на положеннях теорії К. Клаузевіца, є застарілими і не можуть розглядатися у сучасну «ядерну» епоху. Дійсно, класичні погляди на війну як на продовження політики, збройний конфлікт між державами-суперниками для досягнення, перш за все, політичних цілей та задоволення політичних амбіцій на міжнародній арені вже не відповідав політичним реаліям кінця ХХ ст. [3, с. 173].

На радикальному переломі в історії сучасних збройних конфліктів наголошував військовий теоретик, професор Мартін ван Кревельд. Причиною цих змін він визначив саме винайдення ядерної зброї, що стало фактором стримування могутніх держав перед розв'язанням війни між собою [1, с. 15-16]. По суті, ядерна зброя ліквідувала зв'язок між перемогою і поразкою. Це призвело до того, що у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. війни вже не велися між державами, що мали таку зброю, а тільки по відношенню до тих країн, що не володіли такою перевагою [8].

Нова форма збройного насилля, за Кревельдом - це моральна та фізична боротьба, що ведеться за допомогою так званих «уроків». Головним об'єктом війни є на сучасному етапі саме свідомість супротивника. Тіло, умовно кажучи, - тільки засіб, у свою чергу вбивство ворогів дає «урок» усім іншим. У переважній більшості випадків знищується стільки людей, скільки потрібно, щоб ті, які залишилися в живих засвоїли «урок». Якщо ви не в змозі дати такий «урок» - ви програли. Окрім того, вчений наголошує, що суб'єктом нових збройних конфліктів є не тільки і не стільки «держави», скільки різноманітні групи, об'єднані за релігійною, етнічною, професійною чи якоюсь іншою ознакою [8].

Поряд з цим, серед науковців існує і скептичне ставлення стосовно стримувальної ролі ядерної зброї, оскільки цілком імовірна ситуація, коли: «керівництво вважатиме втрату більшості населення і ресурсів цілком прийнятною ціною за досягнення зовнішньополітичних цілей» [4, с. 136]. У даному контексті висловлюється думка, що в період «холодної війни» потенційні вороги СРСР і США не застосували цієї зброї лише з причини ракетно-ядерного паритету, що, незважаючи на всі коливання, підтримувався між ними. Тобто, від війни їх стримували не усвідомлення руйнівної сили їхнього озброєння, а можливість багатократно знищити один одного. Виходячи із цієї тези можна припустити, що навіть за відсутності ядерної зброї потенційні вороги не наважувались би на пряме воєнне зіткнення між собою, за умови володіння ними приблизно рівнозначним військовим потенціалом.

Так чи інакше, необхідність підтримки ядерного паритету в період «холодної війни» стимулював постійний технічний прогрес і появу високоточної зброї застосованої США, після розпаду біполярного світу, у Перській затоці, Югославії, Афганістані та Іраку. Так військові дії в Югославії (1999 р.) - яскрава демонстрація війни майбутнього покоління. Вже в перший період бойових дій були завдані удари високоточною зброєю не по живій силі чи озброєнню супротивника, а по об'єктах ВПК та інфраструктури, зокрема по нафтопереробній промисловості, запасах палива, військових підрозділах і поліції, системі радіо і телемовлення. Як наслідок, нафтопереробна промисловість була повністю знищена, окрім цього, було зруйновано 50% виробництва боєприпасів, 70% авіаційної промисловості, 40% танкової і автомобільної промисловості, 80% автомобільних і залізничних мостів, 70% доріг. Незважаючи на це, активна фаза війни затяглася і продовжувалася 78 діб. Лише реальна загроза повного знищення інфраструктури держави змусила Югославію капітулювати [9, с. 5].

Аналізуючи перші прояви збройних конфліктів нового покоління, російський військовий теоретик Володимир Сліпченко писав: «У збройній боротьбі майбутнього перемога може бути досягнута головним чином лише руйнуванням економічного потенціалу супротивника. Більше того, якщо противник, що обороняється, опинився не готовий до війни майбутнього, а всю ставку, як і у минулому, зробив на свої сухопутні війська, то немає необхідності громити такі його збройні сили. Вони, за винятком засобів удару у відповідь, не є ніякою загрозою для нападника і в умовах зруйнованої економіки приречені спочатку на втрату боєздатності, а потім і на повний розвал. У таких умовах неминуче розпадеться і політичний устрій» [2, с. 220]. Поява та використання високоточної зброї, наявність її лише у найбільш розвинених країнах призвело до пошуку опонентами можливих варіантів протидії. Зазначене привело до корінних змін у методах застосування збройного насилля. Починає використовуватись тактика швидких, короткострокових терористичних атак з великою кількістю жертв серед цивільних, головною метою яких є розповсюдження страху та паніки серед населення. Використання космічних технологій, крилатих ракет, авіації та флоту проти невеликих, мобільних загонів терористів не є ефективним. Тож основні принципи зазначеного виду збройного насилля поступово були засвоєні розвиненими країнами, що мають на озброєнні високоточну зброю та лягли в основу їх нових військових доктрин. Така тактика значно здешевіла ведення військових операцій та надала широкі можливості маніпуляції громадською думкою. Вказані тенденції заклали основу такого виду збройного насилля, як «гібридна війна», що сьогодні все більш розповсюджується у світі.

Так, відомий західний військовий теоретик російського походження Євген Месс- нер ще в середині ХХ ст. запропонував наступне бачення змісту збройного насилля: «Воюють універсально, користуючись всіма засобами руйнування, воюють регулярними військами, що позбулись військової монополії та іррегулярною силою, що стала могутнім чинником війни, воюють партизанами, диверсантами, терористами, пропагандистами і саботажниками. Також воюють і іншою незвичайною зброєю, агресо-дипломатією, наф- тою-зброєю, зброєю-наркотиками, зброєю - промиванням мізків. Терор і партизанство - головна зброя в цій війні. Терор - це війна, це військова стратегія. Терор стає безмежним» [2, с. 220].

Сучасні західні військові фахівці, аналізуючи сьогоднішні конфлікти, припускають, що: «... Воєнні дії наступного покоління ймовірно будуть надзвичайно розосередженими і, здебільшого, не- визначеними, межа поділу між миром і війною буде розмита аж до повного зникнення, війна буде нелінійною в такій мірі, що, цілком можливо, в ній будуть відсутні, ідентифікації стосовно поля бою та лінії фронту. Відмінності між «цивільними» і «військовими» ймовірно зникнуть. Дії будуть одночасно спрямовані на всю «глибину» сторін, що беруть участь у цих діях, включаючи все їх суспільство, що розуміється не тільки в його фізичному, але і в культурному аспекті. Успіх у великій мірі буде залежатиме від ефективності сумісних операцій, оскільки лінії розподілу між завданнями і відповідальністю різних учасників опиняться розмитими. Технологічно цілком можливо, що зовсім невелика група військових володітиме бойовим впливом, що

дорівнюватиме сучасній бригаді...»[2, с. 221].

Характерною особливістю сучасних збройних конфліктів є використання різноманітних протестних рухів всередині країни, на яку здійснюється агресія. Так, український дослідник М. Воротнюк вважає, що конфлікти нового покоління - це конфлікти на основі сепаратизму, націоналізму, повстанських рухів, вони є асиметричними, що значно ускладнює, а іноді й унеможливлює їх швидке та стійке вирішення [7, с. 42]. Зазначена особливість виявляється у тому, що збройним силам країни протистоять партизани, повстанці, бойовики та навіть озброєні кримінальні банди. Фізичними лініями фронту стають, за класифікацією Семюела Хантінгтона, лінії розлому між цивілізаціями, кордони між державами, прикордонні зони між районами, помешкання різних етносів і племен, проміжні зони між містами і селами, між районами усередині самих міст.

Особливістю зазначеної диверсійно-партизанської наступальної тактики є: висока маневреність бойовиків, заснована на використанні легкої транспортної техніки. Успішному застосуванню цієї тактики сприяє використання польових і лісових доріг з низькою прохідністю для бронетехніки, знання особливостей місцевості в зоні конкретного призначення та сприяння місцевих жителів. Малорозмірність і маневреність таких груп не дає можливості ефективного застосування проти них ані авіації, ані артилерії, ані систем залпового вогню.

Ще однією особливістю сучасних збройних конфліктів є те, що вони часто набувають затяжного характеру (Близький Схід, Югославія, Абхазія, Південна Осетія, Чечня тощо), мають тенденцію до розширення складу учасників, інтернаціоналізації масштабів і переростання в війни з ширшими політичними цілями. Конфлікт, що виник усередині держави всу- часному глобалізованому світі, має тенденцію до переходу у категорію транснаціональних. Досить часто це може бути неявне зовнішнє вторгнення, в якому беруть участь загони бойовиків зарубіжних екстремістських організацій, антиурядові емігрантські структури, іноземні найманці і формування приватних військових компаній, сили спеціальних операцій і розвідки різних країн, кримінальні банди. У результаті стає важко зрозуміти, хто і за що бореться, та країна поступово скочується до стану повного хаосу, внутрішньополітичної плутанини та економічного колапсу [1, с. 16].

Так, у 1990-х рр. у світі відбулось більше 118 збройних конфліктів, що охопили 80 країн. Майже сто конфліктів із 118 - це внутрішньодержавні конфлікти, однак в сучасних умовах ці війни були пов'язані з інтересами багатьох країн і переросли в транснаціональні протистояння. Третина цих конфліктів триває більше двадцяти років [10, с. 10]. За даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру, у середині 1990-х рр. понад 70 % збройних конфліктів на всій планеті були міжетнічними [11, с. 206]. Наприкінці 2004 р. у світі нараховувалося від 15 до 28 збройних конфліктів, учасники яких боролися за незалежність або, навпаки, за територіальну цілісність держави. Щонайменше 70

- 80 рухів, що вважають себе національно-визвольними, теоретично можуть перейти до збройної боротьби за незалежність [12, с. 207].

Тож, аналізуючи теоретичні принципи та практику застосування збройного насилля за останні 25 років, можна виділити наступні його особливості: посилення інтернаціоналізації збройних конфліктів, залучення мирного населення до збройної боротьби, використання широкого спектра озброєнь, зокрема, новітні технології, трансформація методів управління конфліктами, що зумовлює різкі переходи від ескалації конфлікту до його деескалації [13, с. 89]. Сьогодні військовий конфлікт припускає комплексне застосування військової сили, політичних, економічних, інформаційних та інших засобів невоєнного характеру, що реалізовуються з широким використанням протестного потенціалу населення і сил спеціальних операцій.

Сучасне збройне насилля відрізняється: хаотичністю, залученням широкого спектра учасників, дією регулярних та іррегулярних формувань, що застосовують нестандартні форми і способи ведення збройної боротьби, зростанням ролі і значення невоєнних засобів в арсеналі війни (диверсій і провокацій, інформаційних операцій, операцій в кіберпросторі, фінансово-економічних інструментів, операцій ког- нітивної дії тощо), надзвичайною жорстокістю і масовими злочинами проти людяності.

Стосовно останньої тези слід зазначити, що кількість жертв хоч і не йде у порівняння з винищенням мільйонів людей у світових війнах ХХ ст., проте сьогодні насильство у війнах спрямоване, головним чином, проти цивільного населення. Що, скоріш за все, було перейнято з тактики терористичних атак. За словами Мері Калдор, професора Лондонської школи економіки, в «нових війнах» порушення норм гуманності та прав людини є не побічними ефектами війни, а її центральним стрижнем. Більше 90% жертв

- це цивільне населення, а кількість біженців і переміщених осіб з року в рік зростає. Кримінально-насильницька реальність сучасних війн стала важливою характерною рисою збройного насилля нового типу [2, с. 227].

Слід підкреслити, що ці конфлікти надзвичайно важко прогнозувати, як з погляду їхнього виникнення, розвитку й поширення, так і з погляду наслідків для сторін. Політичні еліти і населення держави не одразу усвідомлюють, що відбувається. Нерішучі намагання уряду стабілізувати ситуацію в країні, як правило, виявляються невдалими. У цьому контексті політологи та військові експерти наголошують на розповсюдженні такого феномена як «війна керованого хаосу» або «гібридна війна» [1, с. 18-19, 21].

Суттєвою проблемою є і пошук механізмів розв'язання сучасних збройних конфліктів. Справа в тому, що справжні ініціатори досить часто залишаються так би мовити в «тіні» та забезпечують свої інтереси, провокуючи сторони на активні дії, підживлює ту або іншу сторону грошима, зброєю, радниками, інформацією. В той час як справжні цілі ініціаторів виводяться зі сфери суспільної уваги [6, с. 162]. Зрозуміло, що все це під силу тільки впливовим гравцям, що мають відповідні ресурси, сили і досвід. Складність полягає ще й у тому, що справжніми ініціаторами збройного насилля можуть виявитись не лише конкретна держава, з якою є можливість сісти за стіл переговорів, а блоки держав, транснаціональні компанії, певні політичні сили усередині держав, міжнародні кримінальні та екстремістські організації тощо [14, с. 130]. По суті, постконфліктне врегулювання можливе лише за умови сигналу від справжнього ініціатора, або тільки у форматі тимчасового вирішення проблем.

Неодмінною складовою сучасного збройного насилля є застосування інформаційного впливу на масову аудиторію за допомогою якого сторони і провокуються до військового протистояння. Зазначене явище отримало назву інформаційної війни. Так, на думку З. Бжезінського, інформаційна політика, яку повинна проводити кожна держава, є однією із трьох складових, що слугують запорукою могутності такої держави на міжнародній арені [15, с. 12]. Інформаційна війна є найвищим ступенем інформаційного протистояння та спрямована на розв'язання суспільно-політичних, ідеологічних, національних, територіальних та інших конфліктів. Основною метою інформаційної війни є руйнування економічної інфраструктури та підкорення населення країни, що зазнала інформаційної агресії, зміна світоглядних настанов, зародження сумніву у необхідності та доцільності існування в межах самостійної, суверенної, незалежної держави. Однією з головних цілей інформаційної війни є пригнічення у людини морального творчого початку [16, с. 270]. Слід наголосити, що на сучасному етапі корінним чином змінився не лише характер, а й сама сутність збройного насилля. Сьогодні метою агресії стає не захоплення національних багатств і ресурсів, поневолення народу або окупація чужих земель, а повне підпорядкування супротивника своїй волі. Можна припустити, що у сучасних протистояннях не завжди будуть стріляти. Паралельно з тим, як метою збройного насилля ставатиме не фізичне знищення супротивника, а повне підпорядкування його своїй волі, в майбутніх військових конфліктах силові дії можуть навіть не застосовуватись взагалі, або не мати ключового значення. Якщо є можливість нав'язати свою волю опоненту, змусити його добровільно слідувати вашим інтересам, то і цілі війни можуть бути досягнуті без застосування зброї.

Таким чином, незважаючи на становлення інформаційного суспільства, такий засіб зовнішньої та внутрішньої політики як збройне насилля не зникає, змінюються лише форми та засоби його реалізації. Основу зазначених змін заклала поява ядерної зброї та розв'язання «холодної війни», що стимулювало гонку озброєнь та стрімкий науково-технічний прогрес у ВПК. Застосування США на початку 1990-х рр. високо- технологічної зброї, результату суперництва часів «холодної війни», привело до пошуку опонентами дієвої протидії та поширенню тероризму. Зазначене вплинуло на перегляд форм реалізації збройного насилля, навіть розвиненими країнами, що мають високоточну зброю. В основу нових військових доктрин була покладена тактика, застосована терористами, що врешті-решт призвело до появи та розповсюдження такого феномена як «гібридна війна».

Сучасні види збройного насилля характеризуються асиметричністю та хаотичністю, дією як регулярних, так і нерегулярних формувань, масовими злочинами проти людськості, широким застосуванням диверсій, провокацій, інформаційних операцій та фінансово-економічних інструментів. Під впливом корінних змін у світі змінились і цілі збройного насилля. На сьогоднішній день вже не захоплення ресурсів, поневолення народу або окупації чужих земель є провідною метою агресії, а повне підпорядкування супротивника своїй волі. Неодмінним елементом сучасних конфліктів є застосування інформаційного впливу на масову аудиторію. За умов становлення інформаційного суспільства можна передбачити, що саме цей компонент стане ключовим у міжнародному протистоянні. Тому в подальшому логічним буде присвятити окрему розвідку зазначеній проблемі.

Публікація містить результати досліджень, проведених при грантовій підтримці Державного фонду фундаментальних досліджень за конкурсним проектом Ф - 71.

гібридний війна збройний насилля

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Рущенко І. П. Російсько-українська гібридна війна: погляд соціолога: монографія / І. П. Рущенко. - Х.: ФОП Павленко О.Г., 2015. - 268 с.

2. Феденко О. В. Еволюція змісту сучасної війни / О. В. Феденко, В. В. Панасюк. // Військово-науковий вісник. - 2015. - Вип. 24. - С. 219-230.

3. Грищенко Н. І. Проблема війни як соціально-політичного явища в умовах глобалізованого суспільства / Н. І. Грищенко, Т. В. Мінчук. // Науковий журнал «Молодий вчений». - № 5(08) травень, 2014. Ч. 2. - С. 172-174.

4. Мацяк М. Наукова інтерпретація проблеми застосування збройної сили в сучасних міжнародних відносинах / Михайло Мацяк // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. - 2012. - Вип. 30. - С. 134-139.

5. Луцишин Г. Особливості сучасних збройних конфліктів в умовах глобалізації / Галина Луцишин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2014. - Вип. 26. - С. 128-133.

6. Кравченко В. Ю. Теорія «Справедливої війни» для ХХІ століття / В. Ю. Кравченко // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2011. - № 3. - С. 162-166.

7. Воротнюк М. О. Особливості міжнародних конфліктів пост-біполярного періоду / М. О. Воротнюк // Стратегічна панорама. - 2009. - № 4. - С. 41-44.

8. Кревельд М. Расцвет и упадок государства / Пер. с англ. Под. ред. Ю. Кузнецова, А. Макеева. - М.: ИРИСЭН, 2006. - 644 с.

9. Феденко О. В. Сучасні форми та способи збройної боротьби за досвідом локальних війн сучасності / О. В. Феденко, Ю. П. Сальник // Військово-технічний збірник. - №1. - Львів: ЛІСВ. - 2009. - С. 3-11.

10. Никитин А. Международные конфликты и их урегулирование / А. Никитин // Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 2. - С. 3-16.

11. Стасюк С. Регулювання сучасних збройних конфліктів міжнародними гуманітарними засобами / С. Стасюк // Віче. - 2010. - № 24. - С. 20-24.

12. Стасюк С. В. Особливості регулювання сучасних збройних конфліктів:проблеми та перспективи / С. В. Стасюк. // Юридична наука. - 2011. - № 1 (1). - С. 206-210.

13. Радецький В. Г. Класифікація сучасних воєнних конфліктів і види миротворчої діяльності / В. Г. Радецький // Вісник Київського міжнародного університету. - 2009. - Вип. 9. - С. 87-104.

14. Миронюк М. Факторы силы в американской политике / М. Миронюк // Международные процессы. - 2007. - №2. - С. 128-132.

15. Бжезинский З. Великая шахматная доска. / З. Бжезинский. - М.: Международные отношения, 1998. - 112 с.

16. Ліпкан В.А. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції. / В. А. Ліпкан, Ю. С. Максименко, В. М. Желіховський. - К.: КНТ, 2006. - 280 с.

Размещено на Allbest.ru