У пошуках демократії: теоретичні здобутки політико-правової думки ХХ століття

Размещено на http://allbest.ru

У пошуках демократії: теоретичні здобутки політико-правової думки ХХ століття

В.П. Горбатенко

Вступ

У світовій політико-правовій думці ХХ ст. знайшли відображення всі суперечності й досягнення людської цивілізації, держави, суспільства, особистості. Не дивлячись на масштабні кризові явища, революційні потрясіння, світові війни, визначні мислителі минулого століття утверджували віру в краще майбутнє людської цивілізації, формулювали визначальні ідеї щодо розширення виборчого права, тісного зв'язку представницьких інститутів з політичними партіями, формування соціально-правової держави, розвитку громадянського суспільства та ін.

Відтак спробуємо звернутися до принципових здобутків цього періоду, які дотепер залишаються актуальними в умовах масштабного процесу демократизації та загроз, які повсякчас виникають на цьому шляху.

Мойсей Острогорський. Від партійного формалізму до політичної конкуренції

Російський політичний мислитель Мойсей Острогорський (1854-1921), автор праць «Права жінок» (1892), «Демократія і організація політичних партій» (1902), «Демократія і партійна система в США» (1910), увійшов в історію як один з основоположників політичної соціології та засновник партології - наукового напряму, що вивчає діяльність політичних партій і партійних систем. Мислитель вважав, що тільки партії, організовані на принципах свободи й незалежності їхніх членів, можуть будувати і розвивати засади демократії.

Життєздатна демократична держава, зазначав Острогорський, може виникнути лише тоді, коли демократія наповнюється моральною відповідальністю особистостей. На думку вченого, сучасні йому демократії здатні надати індивіду лише матеріальну свободу, а духовна свобода, свобода вибору, можливість діяти відповідно до своїх переконань нездійсненні навіть у розвинених державах. Перешкодою на шляху до моральної свободи є «партійний формалізм», який придушує волю і автономію особи. Тогочасну систему представництва Острогорський трактував як занадто олігархічну, нездатну адекватно відображати інтереси різних груп суспільства. У зв'язку з цим він вважав найбільш представницькою партійну систему, побудовану за функціональною ознакою, яка уможливлює конкуренцію законодавчої і виконавчої гілок влади.

М. Острогорський першим вказав на зв'язок таких параметрів розвитку, як перехід до масового суспільства й можливість маніпуляції волею виборців, взаємозалежність мас і політичних партій, бюрократизації і формалізації партійної діяльності в конкурентній боротьбі за владу. Однією з небезпечних тенденцій еволюції політичних партій, за Острогорським, є виникнення так званого кокусу - політичного механізму, що дає змогу вузькому колу партійних лідерів зосереджувати у своїх руках владу над партійними структурами. Особливо небезпечними для суспільства він вважав такі наслідки цієї практики, як відчуження соціуму від політичного життя, розрив між політикою і мораллю, формування конформістської свідомості і громадянської індиферентності.

Сучасне значення теоретичних висновків Острогорського полягає у тому, що він не лише вказав на небезпеку негативних тенденцій розвитку демократії, а й намітив шляхи подолання їх. Це - відмова від колективної партійної відповідальності, що спричинює відставку уряду, й заміна її індивідуальною відповідальністю міністрів і депутатів; подолання тиранії більшості через забезпечення інтересів і представництва тих груп, які опинились у меншості; висування депутатів не за ознакою належності до певної партії, а від громадських рухів, які гнучкіше виражають різноманітні інтереси населення; подолання розриву між громадянським суспільством і державою, між суспільством і політичним життям, між політикою і мораллю; заміна закритих партій широкими громадськими рухами, об'єднаними конкретними цілями та інтересами.

Макс Вебер. Легітимне панування і раціональна бюрократія як визначальні критерії демократичного розвитку

Німецький соціолог, філософ, історик, економіст і юрист Макс Вебер (1864-1920) у своїх наукових дослідженнях розробляв шляхи розв'язання проблем державно-правового характеру, влади та управління в суспільстві. Основні ідеї він виклав у працях «Римська аграрна історія та її значення для державного і приватного права» (1891), «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), «Господарська етика світових релігій. Нариси із соціології релігії» (1915), «Господарство і суспільство» (1922).

Лейтмотивом веберівської соціальної філософії є ідея пов'язаної з радикальним управлінням і правом економічної раціональності, яка має здійснюватися шляхом державної політики. Політика, за Вебером, - це насамперед участь у здійсненні влади чи принаймні прагнення впливати на її розподіл усередині країни або між державами. Важливого значення М. Вебер надавав проблемі легітимного панування, тобто здійснення влади за принципом очікування: того, хто наказує, і того, хто підкоряється, сподіваючись, що наказ буде такий, якого він очікує. Він розрізняв три типи панування (управління): традиційне, харизматичне і раціональне.

Традиційне панування спирається на віру не лише в законність, а й святість існуючих порядків. Цей тип Вебер називав ще патріархальним пануванням, за якого відсутні поділ влади і професійне управління.

Харизматичне панування характеризується вірою підданих у надзвичайний дар політичного лідера. Як правило, це авторитарний тип влади. Особу харизматичного лідера Вебер наділяв такими рисами, як рішучість, сміливість, ініціативність, здатність переконувати і підпорядковувати собі підлеглих.

Раціональне панування, притаманне західноєвропейським державам і США, передбачає залежність не стільки від особистостей, скільки від законів, вимагає професіоналізму владних структур.

Поряд з вищезазначеним М. Вебер створив теорію раціональної бюрократії, згідно з якою практичне здійснення державного управління має належати лише професійній бюрократії, яка є своєрідним чинником раціоналізації влади і характеризується ефективністю розподілу обов'язків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлінської діяльності. Водночас Вебер фіксував факт відчуження «людей політики» від суспільства, попереджав про загрозу бюрократизації.

Орієнтуючись на принцип раціональності, Вебер ідеалізував капіталізм, визначаючи «дух капіталістичного підприємництва», що втілюється у професійній діяльності, законодавстві, політичній владі, як основну тенденцію поступу цивілізації. Однак, вважаючи капіталістичні форми господарювання кращими за інші, він усвідомлював, що демократичні інститути й цінності автоматично не виникають. Так, спостерігаючи за революційним процесом у Росії, мислитель зауважував, що російське суспільство в принципі відкрите для сприйняття традиційних ліберально-демократичних цінностей, ідеї свободи і демократії. Водночас Вебер зазначав, що на заваді цьому стоять відсутність у Росії класу, який протягом століть був би ініціатором боротьби за громадянські права і свободи, а також невирішеність національного питання. На цій основі вчений, осмислюючи ідеї Драгоманова, прагнув пояснити взаємозв'язок між проблемою демократії у Росії і питанням самовизначення націй, насамперед поляків та українців.

Микола Бердяєв. Свобода людини і соборність як форма майбутнього соціального співжиття

Російський філософ і історик Микола Бердяєв (1874--1948) свої погляди виклав у працях «Сенс творчості» (1916); «Доля Росії» (1918); «Сенс історії» (1923); «Філософія нерівності» (1923); «Нове середньовіччя» (1924); «Я і світ об'єктів» (1933); «Доля людини в сучасному світі» (1934); «Витоки і сенс російського комунізму» (1937); «Про рабство і свободу людини» (1939); «Царство Духу та царство Кесаря» (видана 1949); «Самопізнання» (видана 1953).У працях Бердяєва знайшли відображення орієнтації на патріотизм, традиціоналізм і народоправство. М. Бердяєв перебував під впливом вчення К. Маркса, хоча прагнув надати йому ідеалістичного характеру, заперечуючи позитивістські основи. На його творчість вплинули також Ф. Достоєвський і Л. Толстой, німецький містик Я. Беме, згодом - Ф. Ніцше та Г. Ібсен.

Наскрізною темою у творчості Бердяєва є свобода людини. Він, зокрема, виступає за досягнення моральними і правовими засобами політичної свободи та утвердження у структурі людської свідомості внутрішньої свободи «не лише від панів, а й від рабів».

Протилежністю свободи, на думку мислителя, є об'єктивація (опредметнення), що утверджує пасивне ставлення людини до зовнішнього світу, сприяє її відчуженню. Відповідно початком історії мислитель вважав гріхопадіння - потрапляння в полон об'єктивованих відносин. Історична людина, на думку Бердяєва, містить у собі якості особистості та індивіда. Особистість - це поняття духовне, «жоден закон до неї незастосовний», це творчий акт.

Осмислюючи місце і роль людини в світі, Бердяєв розмежовував поняття «цивілізація» та «культура». Цивілізація, - в його розумінні, - об'єктивоване соціальне співжиття з визначальністю матеріального чинника. Під культурою він розумів форму соціального життя з визначальністю релігійного культу. Індивід детермінується природою і суспільством, він передбачуваний і його можна вивчати, як будь-яке емпіричне явище.

Оскільки риси особистості та індивідуума присутні у кожній людині, вона не може бути остаточно пізнана. Вихід з історії можливий лише шляхом «соборної» діяльності. Індивідуальне опанування «царства свободи» неможливе. Соборність дасть змогу подолати первородний гріх, розв'язати «проблеми хліба», опанувати безсмертя. Соборність, у розумінні Бердяєва, означає утвердження ненасильницької моралі шляхом реформування православ'я, формування «нової релігійної свідомості». Вона покликана подолати згубну тенденцію сучасного світу - домінування матеріального над духовним. Соборність означає ще осмислення ролі основних соціальних інститутів: церкви як захисниці «образу людини» від демонів природи; держави з її функцією захисту людини від «звірячих стихій»; права з його можливостями захисту свободи людини «від злої волі людей і всього суспільства»;закону, здатного забезпечити «мінімум свободи у гріховному людському житті».

Бердяєв вважав, що практична політика має бути підпорядкована принципу відносності, що означає поступовий характер перетворень. Ідеологічні вимоги мають втілюватись лише за умови дотримання політичної стабільності. Витоки російської революції Бердяєв убачав у максималізмі реформ Петра І, у спричиненому ним культурному розриві. Комунізм він розглядав як спотворену російську месіанську ідею з тенденціями дегуманізації, заперечення са- моцінності особи, звуження людської свідомості. Диктатура пролетаріату, на думку мислителя, є засобом державного насильства, нав'язування ідеології ненависті. Оскільки революція була реакцією на відсутність органічності соціально-політичного розвитку, то й подолання її наслідків має відбуватися органічно, з домінуванням внутрішніх чинників. Йдеться про подолання комунізму мирним шляхом, внутрішніми силами народу та вирішальну роль інтелігенції як суб'єкта духовного й культурного відродження.

Володимир Винниченко. Шляхи національного визволення і мирного співіснування

Український письменник, політичний і державний діяч Володимир Винниченко (1880-1951) є автором науково-публіцистичних творів «Про мораль пануючих і гноблених» (1911); «Відродження нації» (Ч. 1-3, 1920); «За яку Україну?» (1934); «Була, є й буде» (1948); «Заповіт борцям за визволення» (1949); «Два спростовання» (1950); «Слово за тобою, Сталіне!».

Вся його творча спадщина була підпорядкована обстоюванню української державницької ідеї на соціалістичній основі. В. Винниченко був одним із авторів чотирьох універсалів та інших конституційних і політичних документів Центральної Ради, натхненником усіх селянських, військових і робітничих з'їздів 1917 р., активно обстоював ідею автономії України у переговорах з Тимчасовим урядом Росії. У 1917 р. підготував першу декларацію Генерального секретаріату, в якій були визначені структура і компетенція уряду, основні напрями і принципи його діяльності як найвищого виконавчого органу Центральної Ради.

Після поразки чергової спроби здобуття Україною самостійної державності В. Винниченко опинився у вимушеній еміграції, де його життя перетворилося на справжню трагедію. Після безуспішної поїздки у 1920 р. до Москви, де Винниченко намагався порозумітися з більшовицьким урядом щодо суверенітету України, він потрапив під нещадну критику емігрантських кіл. Вони не зрозуміли, що спроба налагодити зв'язок із радянським урядом була продиктована не прийняттям більшовицьких політичних методів і навіть не соціалістичними переконаннями Винниченка, а намаганням знайти вихід із непростої політичної ситуації.

Державницьким ідеалом у творчості і практичній діяльності Винниченка 1917-1920 рр. була широка автономія України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Закони України в межах цього союзу мав ухвалювати лише її власний сейм, а також він повинен наглядати за їх відповідністю конституції.

Стрижнем суспільного і державного життя для мислителя має бути соціальна справедливість, яка передбачає рівність всіх громадян перед законом, соціальну рівність, поміркованість у споживанні і володінні майном. Національне, за Винниченком, повинне поступатися соціальним проблемам. Диктатури пролетаріату для України письменник не сприймав, але був готовий підтримати «державницький соціалізм» за умови відкидання «абсолютного централізму».

Винниченко довгі роки не брав участі в еміграційних державних інституціях і урядах, вважаючи їх грою амбіцій і плодом невгамованого честолюбства та ілюзій. Лише після Другої світової війни, за два роки до смерті, він написав твір «Заповіт борцям за визволення», в якому відобразив еволюцію своїх політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях В. Винниченка.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: «Українська держава була і є. Її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними. Не емігрантські «вожді» та «міністри», а Грушевські, Скрипники, Єфремови, Хвильові, навіть Любченки і всі свідомі підсовєтські українці тисячами віддавали свою свободу, здоров'я і життя за неї, тисячами віддають і тепер, як у рядах партійних працівників, так і в рядах найактивнішої частини українського населення, яка зветься “Українською Повстанською Армією”».

Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням. «Треба, - продовжував письменник, - чесно, одверто сказати собі й усьому світові, що українська еміграція - тільки невелика частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на надання їй своїх урядів, «конституції», «законів», а бажає тільки допомогти їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді Батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед інших народів опінію, сприятливу для української державності».

Тому, за Винниченком, основними завданнями української еміграції є нарощування власної конструктивної діяльності, розвінчування спроб дискредитувати українську національно-державну ідею. Друга заповідь цієї книги - необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир, зближення протилежних соціальних систем.

Усвідомлюючи жорстокість ХХ ст., колишній соціал-демократ розчарувався в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля, принесли людям ще тяжчу неволю, ніж та, що була до революції.

У своїх останніх творах («Конкордизм», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне»), ідеї яких стисло викладені в «Заповіті борцям за визволення», В. Винниченко схилявся до думки, що причиною жорстокості суспільно- політичного розвитку є сама людина. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все єство людини - психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування.

Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ. Філософсько-політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі колектократії - системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети.

З цих позицій він розглядав перспективи розвитку капіталізму і соціалізму, проблеми їх відносин. Різні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизитися економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато вчомузбігаються з ідеями представників теорії конвергенції (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Гінберген, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).

Толкотт Парсонс. До побудови загальної теорії соціальних систем

Американський соціолог, засновник теорії соціальної дії і системно-функціональної школи в соціології Толкотт Парсонс (1902-1979) вже у першій великій праці «Структура соціальної дії» (1937) намагався синтезувати різні течії соціологічної думки ХІХ - початку ХХ ст. в єдину концепцію - загальну теорію соціальної дії.

Ця книга визнана найкращою теоретико-соціологічною працею, хоча була невідомою до середини 40-х років ХХ ст. Учений продовжив розроблення теорії соціальної дії у таких працях, як «Нариси чистої і прикладної соціологічної теорії» (1949) і «Соціальна система» (1951). Побудову загальної теорії соціальних систем він завершив у 60-ті роки працями «Еволюційні універсали в суспільстві» (1964) і «Суспільства. Історичний і порівняльний аналіз» (1967), де розглянув еволюцію суспільств і додав до дослідження соціальних систем аналіз їх змін.

Використовуючи як методологічну основу структурно-функціональний аналіз, Т. Парсонс запровадив у обіг категорії «система», «функція» і спробував відповісти на питання, сформульоване ще Т. Гоббсом, про можливість соціального порядку.

Вихідним моментом своєї теоретичної моделі соціальної системи Парсонс вважав акт взаємодії індивідів.

Такі дії можуть розглядатися як сукупність (система) способів, застосованих індивідом для досягнення певної мети. Система дії має власне ситуаційне обмеження - змінні і незмінні фактори, до яких він зараховував соціальні, культурні, особистісні і фізичні умови. Розкриваючи взаємозв'язок факторів, Парсонс констатував формалізовану модель системи дій, яка охоплює культурну, соціальну, особистісну і органічну підсистеми, що перебувають у відносинах взаємообміну.

Для підтримання свого існування кожна система повинна задовольняти чотири системні потреби, чи функціонально необхідні умови: адаптації, цілепокладання, інтеграції і латентності. На рівні соціальної системи функцію адаптації забезпечує економічна підсистема, що відіграє роль єднальної ланки між соціумом і природним оточенням; функцію цілепокладання - політична система, яка містить усі форми прийняття рішень, стандартизації мети і мобілізації ресурсів для її досягнення; функцію відтворення структури-система соціалізації, складовими якої є мораль, вірування, інститути сім'ї і освіти; функцію інтеграції - правові інститути соціального контролю.

У соціальній системі право, на думку Парсонса, виконує організуючу роль, яка полягає у здатності знаходити інституціалізовані канали, що забезпечують вихід із ситуацій колективної напруги і пом'якшення потенційних конфліктів.

Це відкриває можливість функціонуванню «систем суспільної взаємодії без збоїв» («Право і соціальний контроль», 1962). Крім того, «інтегровані якості права як інструменту соціального контролю мають т. зв. Надзавдання - соціалізацію особи для її солідарності з групою. Як частина соціальної системи право має специфічну особливість - примусову силу, яка реалізована в типових соціальних ситуаціях від «інших», «інших» від «я»». Підтримуючи систему саморегуляції в суспільстві, право забезпечує взаємодію експектацій людей у процесі соціальних взаємин. При відхиленні поведінки Я (індивіда) інші негативно реагують на цю поведінку, що легітимізує застосування санкцій.

При цьому санкції - це не просто негативні наслідки для індивіда, а вся негативна ситуація, у яку він потрапляє внаслідок розриву зв'язку між ним та «іншими». Для підтримання права, згідно з підходом Парсонса, правомірна поведінка не обов'язково має підпадати під дію норм права.

Таку поведінку формує вплив багатьох чинників, тому вона часто відхилена від норми. Отже, стандартом правомірної поведінки є не норма права, а ступінь допустимих відхилень від неї - доки відхилення не загрожують порушенням домінантних форм соціальної взаємодії, тобто соціальної рівноваги, що забезпечує стабільність суспільної системи.

Запроваджена Парсонсом система понять значно вплинула на розвиток сучасної соціології, у т. ч. соціології права і політичної соціології.

Mopic Дюверже. Напрями оптимізації партійної системи і представницької демократії

Французький правознавець, соціолог і політолог Моріс Дюверже (1917-2014) розробив власну теорію політики, в якій обґрунтував створення політичної системи, що дає змогу поєднати переваги представницької демократії з ефективним управлінням, подолати «деперсоналізацію» влади, відчуження від неї громадян.М. Дюверже є автором праць: «Політичні партії» (1951), «Політичні інститути і конституційне право» (1960), «Про диктатуру» (1961), «Вступ до політики» (1964), «Ідея політики. Застосування влади в суспільстві» (1966), «Демократія без народу» (1967), «Янус: два обличчя Заходу» (1972), «Соціологія політики: елементи політичної науки» (1973), «Республіканська монархія» (1974), «Шах королю» (1978), «Апельсинові дерева озера Балатон» (1980), «Республіка громадян» (1982), «Настільна книга співіснування» (1986), «Ліберальний заєць і європейська черепаха» (1990) та ін.

М. Дюверже розглядав політику в двох аспектах:

1) як засіб панування меншості над більшістю, одержання вигоди через доступ до влади;

2) як засіб інтеграції суспільства, забезпечення справедливості, гарантування спільного інтересу і загального блага, обмеження тиску приватних інтересів.

Першим з-поміж учених-юристів він запропонував вивчати політичні режими і політичні партії як особливі об'єкти юридичних досліджень. Він, зокрема, розробив класичну типологію партій, поділивши їх на «кадрові» та «масові», визначив два способи утворення партій - парламентських та позапарламентських, зазначивши, що «масові партії» формуються головним чином у процесі політичної боротьби, а не в парламентах. Існування двох великих політичних партій, вважає Дюверже, - оптимальний варіант для плюралістичної демократії.

У дослідженнях питань держави й суспільства Дюверже запропонував поєднання юридичного і політичного аналізу, що дасть змогу, з одного боку, вивчати не тільки політичні інститути, які регламентуються правом, а й ті, що повністю або частково ігноруються правом (політичні партії, громадська думка, пропаганда, преса, групи тиску тощо).

З іншого боку, зазначена орієнтація, наголошує Дюверже, дає змогу вивчати політичні інститути, регламентовані конституцією, законами, не тільки в юридичному, а й у політологічному аспекті, що допоможе визначити, де ці інститути функціонують відповідно до права, а де уникають його.

Джованні Сарторі. Переосмислення теорії демократії і раціоналізація конституціоналізму

Американський філософ, соціолог і правознавець італійського походження Джованні Сарторі (нар. 1924). є одним із сучасних фахівців із теорій демократії, еліт і політичного плюралізму, автором праць «Переосмислена теорія демократії» (1987), «Демократична теорія. Елементи теорії політики» (1990), «Демократія» (1993), «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів» (1994).

У праці «Переосмислена теорія демократії» Дж. Сарторі окреслює правлячий клас крізь призму поняття «контролююча влада». Вона, на його думку, є політичною у тому випадку, коли її ресурсною базою слугує політична інстанція, а також коли вона діє через канали політики і впливає на рішення тих, хто її здійснює.

Характеризуючи еліту як контролюючу владу, що виникає на основі відбору, мислитель зазначає, що демократія повинна бути селективною системою конкуруючих виборчих меншин - «селективною поліархією».

Аргументуючи діяльність представників еліти як ціннісної референтної групи, яка опиняється при владі на основі відбору, Сарторі аналізує характер суспільно корисного правління. Якщо ті, хто його представляють, постійно поступаються вимогам, що йдуть знизу, тоді таке правління безвідповідальне. Ті, хто опиняється на вершині системи демократичного представництва, несуть відповідальність не тільки перед кимось, а й за щось. Тому виконання представницьких функцій з боку еліти має дві основні складові: відгук на вимоги і самостійну відповідальність. Чим більше системи управління відгукуються на вимоги за рахунок своєї відповідальності за щось, тим вірогідніше, що управління погане або воно взагалі не забезпечується.

Отже, чим вища здатність відгукуватись, тим більша необхідність у самостійній відповідальності, в чому реально й полягає політичне керівництво. В останні десятиліття в теорії демократії акцент робили на горизонтальній демократії.

Однак, як зазначає Сарторі, чим більше демократія розглядається у суто горизонтальному вимірі, тим більшою є вірогідність одномірної демократії, яка відповідає примітивній рівності. Демократія має бути поліархією, основу якої становить відповідність соціального вкладу і отриманих благ. Такий підхід є корисним для розвитку суспільства загалом, тоді як «рівність нерівних» є згубною для колективного співжиття. Подолання ілюзій щодо можливостей горизонтальної демократії тісно пов'язане з необхідністю подолання страху перед ними, оскільки цей анахронізм не дає побачити проблеми, що постають перед людьми, й небезпеки, що їм загрожують. «Чим більше ми втрачаємо з поля зору демократію як систему управління, - зазначає Сарторі, - тим більше ускладнюються наші труднощі й тим невідступніше вони нас опановують».

У праці «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів» Дж. Сарторі звертає увагу на те, що наприкінці ХХ ст. людство зіштовхнулося з антиполітичним вибухом, своєрідною «політикою антиполітики».

Причинами цього є:

1) розрив довіри між громадянами та обраними ними представниками, що зумовлює зростання розчарування політикою;

2) домінування телебачення, що призводить до підвищення показної мобілізуючої участі в умовах зменшення і збідніння інформації;

3) розпад ідеології (комбінація інфантильної демократії і грубого примітивізму, що полягає в критиці старої політики без жодної слушної поради, як поліпшити становище або змінити його на краще);

4) політична корупція, яка досягла тієї межі, коли вона згубно впливає на демократичну політику (насамперед через втрату етики державних послуг і наявність занадто великої кількості грошей у політичній сфері).

За таких умов конституції повинні стати насамперед інструментами управління, що лімітують, обмежують і передбачають контроль за здійсненням політичної влади.

На думку Сарторі, саме це є найважливішою метою конституціоналізму, і саме цьому занадто мало уваги приділяють сучасні творці конституцій. Натомість у останні десятиліття ХХ ст. з'явилася тенденція до зростання обсягу конституційних текстів. Цей процес Сарторі називає «конституційною графоманією». Він вважає, що конституції не повинні гарантувати те, що забезпечує звичайне законодавство. Чим більше приймають конституцій, які все регулюють і все обіцяють, тим більше це сприяє їх порушенню і державній катастрофі.

На думку мислителя, конституції є «формами», що структурують і дисциплінують процеси прийняття державних рішень, процедурами, розробленими для забезпечення контрольованого використання влади. Конституція, що бере на себе встановлення змісту політики, придушує органи, які формують політику (парламенти й уряди) і на які конституцією покладено прийняття політичних рішень.

Конституції схожі на двигуни, які повинні забезпечити визначений результат. Їх слід планувати і створювати як структури, засновані на стимулах - покараннях і нагородах. Реальна влада -

це діюча влада. Зневажання функції управління послаблює функціонування системи.

Самюель Гантінгтон. Зіткнення цивілізацій і необхідність зміни існуючого світового порядку

Американський політолог Самюель Гантінгтон (1927-2008) є автором праць «Солдат і Держава: теорія і політика цивільно-військових відносин» (1957), «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються» (1968), «Американська політика: тенденція до дисгармонії» (1981), «Третя хвиля: демократизація наприкінці ХХ ст.» (1991), «Зіткнення цивілізацій і перетворення світового порядку» (1997).

Застосувавши цивілізаційний підхід до вивчення історії людства і міжнародної політики, основоположниками якого були західні мислителі О. Шпенглер, П. Сорокін, А. Дж. Тойнбі, Гантінгтон у 1993 р. висунув власну резонансну концепцію «зіткнення цивілізацій».

За нинішних історичних умов, на думку Гантінгтона, світова політика вступає у нову фазу. Джерелом конфлікту в новому світі буде не ідеологія або економіка, а розмежування всередині людського роду, суперечності у сфері культури.

В основу прогнозу політолога покладено геостратегічну концепцію конфлікту-взаємодії восьми головних цивілізацій: західної, конфуціанської, японської, ісламської, хінді, слов'янсько-православної, латиноамериканської, африканської. соціальний філософія острогорський бердяєв

Держави-нації залишаться найвпливовішими дійовими особами у міжнародних відносинах, але найважливіші конфлікти у глобальній політиці виникатимуть між націями і групами країн різних цивілізацій. У світі домінуватиме зіткнення цивілізацій, сформується своєрідний синдром країн-родичів. Міжнародна політика після закінчення «холодної війни», на думку Г антінгтона, вийшла із західної фази. Її центральним елементом стала взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаційними спільнотами. Напружена боротьба між Заходом і радянським блоком тривала понад 50 років. Завдяки їй західна цивілізація значно зміцнилась і довела свою пріоритетну роль у світовому розвитку.

Постіндустріальне суспільство одержало подальші можливості для вдосконалення. Характеризуючи сучасний світоустрій, С. Гантінгтон наводить перелік найголовніших типологічних ознак Заходу: класична антична спадщина; філософські та догматичні засади західних християнських деномінацій; латинська мова як лінгвістичний фундамент багатомовної західної цивілізації; відокремленість духовно-релігійної та світської влади; верховенство права; суспільний плюралізм і громадянське суспільство; феномен представницьких органів; індивідуалізм як традиція автономної людської особистості. На думку вченого, комбінація цих здобутків є надбанням Заходу. Г ан- тінгтон наголошує: «Для Заходу настав час позбутися ілюзії про універсальність його культури і заходитися нарощувати силу, згуртованість і життєздатність своєї власної цивілізації у світі інших цивілізацій».

Заходові за нинішніх умов загрожує небезпека, оскільки він як зріла цивілізація втратив економічний і демографічний динамізм, необхідний для того, щоб диктувати свою волю іншим суспільствам. Вплив західної культури і кількість англомовного населення у світі зменшуються, отже, важливим є окреслення меж Заходу.

Анотація

У пошуках демократії: теоретичні здобутки політико-правової думки ХХ століття. В. П. Горбатенко

Розглядаються визначальні теоретичні підходи у працях політичних мислителів ХХ століття: перехід від партійного формалізму до політичної конкуренції, легітимне панування і раціональна бюрократія, свобода людини і соборність як форма майбутнього соціального співжиття, шляхи національного визволення і мирного співіснування, критерії побудови загальної теорії соціальних систем, напрями оптимізації партійної системи і представницької демократії, переосмислення теорії демократії і механізми раціоналізації конституціоналізму, зіткнення цивілізацій і необхідність зміни існуючого світового порядку.

Ключові слова: політична конкуренція, легітимне панування, раціональна бюрократія, соборність, конвергенція, соціальна система, партійна система, конституціоналізм, зіткнення цивілізацій.

Аннотация

В поисках демократии: теоретические достижения политико-правовой мысли ХХ века. Горбатенко В. П

Рассматриваются определяющие теоретические подходы в трудах политических мыслителей ХХ века: переход от партийного формализма к политической конкуренции, легитимное господство и рациональная бюрократия, свобода человека и соборность как форма будущего социального общежития, пути национального освобождения и мирного сосуществования, критерии построения общей теории социальных систем, направления оптимизации партийной системы и представительной демократии, переосмысление теории демократии и механизмы рационализации конституционализма, столкновение цивилизаций и необходимость изменения существующего мирового порядка.

Ключевые слова: политическая конкуренция, легитимное господство, рациональная бюрократия, соборность, конвергенция, социальная система, партийная система, конституционализм, столкновение цивилизаций.

Annotation

Looking for democracy: theoretical achievements of political and legal thought of the twentieth century. Gorbatenko V. P.

Consider defining theoretical approaches in the writings of political thinkers of the twentieth century: the transition from party formalism to political competition, legitimate domination and rational bureaucracy, human freedom and colle- giality as a form of future social hostel, the path of national liberation and the peaceful coexistence of criteria to construct a general theory of social systems, direction optimization of the party system and representative democracy, rethinking the theory of democracy and the rationalization mechanisms of constitutionalism, the clash of civilizations and the need to change the existing world order.

Moses Ostrogorsky pointed to the relationship of such parameters as the transition to mass society and the possibility of manipulation of the will of voters, the interdependence of the masses and the political parties, bureaucracy and formalization of the party in the competition for power. Especially dangerous for society, he considered the consequences of such practices as alienation of society from politics, the gap between politics and morality, forming conformist consciousness and civic indifference.

Max Weber created the theory of rational bureaucracy, whereby the practical implementation of government should belong only to the professional bureaucracy, which is a kind of rationalization of power factor and is characterized by efficient allocation of responsibilities, strict hierarchy of government functions, formally established system of rules of management. Focusing on the principle of rationality, Weber idealized capitalism, defining the "spirit of capitalist enterprise," which is embodied in the profession, legislation, political power as the main trend of the progress of civilization.

Mykola Berdyaev advocated achieving moral and legal means of political freedom and strengthening the structure of human consciousness inner freedom.

The opposite of freedom he considered passive attitude of man to the outside world. Pondering the place and role of man in the world, Berdyaev distinguish between the concept of "civilization" and "culture". Civilization - in his understanding - ob'yek- tyvovane social cohabitation with vyznachalnistyu material factor. The culture he understood form of social life with vyznachalnistyu worship. The new religious consciousness is designed to overcome the pernicious tendency of the modern world - the dominance of the material over the spiritual.

Volodymyr Vynnychenko considered the prospects of development of capitalism and socialism, the problem of their relationship. Various political system, according to him, must not quarrel but must come to terms politically and economically closer through a radical restructuring of the economy. These thoughts Vynnychenko inlargely many ideas coincide with the representatives of the theory of convergence.

Talcott Parsons believed that good behavior does not have to be subject to the law. This behavior formative influence of many factors, so it is often rejected from the norm. Thus, the standard of lawful behavior is not the norm of law, and the degree of permissible deviations from it - until the deviation is not threatened violation of the dominant forms of social interaction that social balance that ensures the stability of the social system.

Mopic Duverger considered a policy in two ways:

1) as a means of domination of the minority over the majority, obtaining benefits through access to power;

2) as a means of social integration, equity, guarantee of common interest and common good pressure limiting private interests. First among scientists, lawyers, he proposed to study political regimes and political parties as special objects of legal research.

Giovanni Sartori notes that in the late twentieth century. humanity is faced with antypolitychnym explosion. The reasons for this are: 1) the gap of trust between citizens and their elected representatives; 2) domination of television; 3) The collapse of ideology; 4) political corruption. Under these conditions, the constitution should be the first management tool limiting, restricting and provide monitoring of political power.

Samuel Huntington put forward its own resonant concept of "clash of civilizations". At the current historical conditions, according to Huntington, world politics is entering a new phase. The source of conflict in this new world will not ideology or economics and differentiation within the human race, the contradictions in culture. The basis of the forecast analyst put geostrategic concept of conflict of eight major civilizations: Western, Confucian, Japanese, Islamic, Hindi, Slavic-Orthodox, Latin American, African.

Ideas thinkers of the twentieth century remain relevant in the modern world.

Key words: political competition, legitimate domination, rational bureaucracy, collegiality, convergence, social system, the party system, constitutionalism, the clash of civilizations.

Размещено на Allbest.ru