Проблема легітимності державної влади в поглядах зарубіжних науковців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема легітимності державної влади в поглядах зарубіжних науковців

О. Радченко

Анотація

Наведено ретроспективу поглядів зарубіжних науковців на проблему легітимації системи органів публічної влади країни як одного з ключових факторів державотворення.

Ключові слова: леґітимність, довіра до влади, державна влада, державне управління.

Annotation

The retrospective of foreign scholars' views on the issue of legitimacy of the system of public authorities of the country as one of the key factors of the state formation is presented.

Key words: legitimacy, trust to the authorities, public authorities, public administration.

Українське суспільство характеризується вкрай низьким рівнем довіри до влади, що є потенційно небезпечним для стабільності суспільно-політичного розвитку. Сакраментальне питання М. Вебера про внутрішні підстави для виправдування панування та зовнішні засоби, що слугують йому опорою, є актуальним і в наш час з огляду на специфіку політичного буття України. легітимність політичний публічний влада

Для сучасної науки державного управління важливим є визначити такий концепт легітимності, який би дозволив реалізувати реформування державної влади в Україні, спираючись на підтримку громадян. Зробити це можна, виходячи з вивчення здобутків зарубіжних науковців, які досліджували проблему легітимності державної влади.

Концептуально питання легітимності державної влади починають досліджуватись у кінці ХІХ - на початку ХХ ст., проте ще найкращі мислителі Нового часу активно торкались проблематики легітимності державної влади, зокрема імплементація певних постулатів теорії легітимності присутня у теорії зобов'язань Т Гоббса, ідеях природного права Д. Локка, теорії суспільного договору Ж.-Ж. Руссо.

ХХ ст. дало політичній науці численні дослідження проблем легітимності, зокрема її торкалась структурно-функціональна парадигма Т. Парсонса; феноменістична соціологія знання П. Бергера і Т Лукмана розглядала джерела легітимності інституцій суспільства загалом; владні повноваження досліджували П. Бурдьє, Е. Гідденс, Н. Луман, Ю. Габермас, М. Фуко. Проблему взаємозв'язку ефективності існування політичної системи та легітимності розглядав С. Ліпсет, а Д. Істон описав основні джерела підтримки влади. М. Доган і Д. Пеласі у рамках порівняльної політичної соціології опрацьовували питання про витоки довіри до влади. Аналізу саме цьому масиву наукової літератури буде присвячено нашу роботу.

Мета статті - історико-компаративний аналіз концептуальних положень щодо проблеми легітимності влади та їх розвиток у зарубіжній суспільно-політичні науці, зокрема у сфері державного управління.

Демократичні перетворення та новий підхід до феномена влади у ХХ ст. дозволили сформувати коло специфічних проблем, які стали предметом не тільки політичної теорії, а й соціології. Представнику саме цієї науки віддається першість у створенні першого концепту “легітимності” у сучасному розумінні. Термін “легітимність” вводиться М. Вебером для позначення відмінності соціального порядку, пов'язаної з його значимістю для людей, від характеристики формальної відповідністю такого порядку законодавству країни [1]. З різними видами віри у легітимність пов'язані різні владні структури та організаційні форми. М. Вебер виділив три види підстав легітимності та визначив політичні режими, яким вони притаманні: раціонально-легальна влада поширена в сучасних демократичних державах; традиційна - в патріархальному та середньовічному суспільстві; харизматична влада притаманна державам під час перехідних періодів.

Більш докладно напрацювання М. Вебера щодо проблеми легітимності розглянуто нами в іншому дослідженні. В рамках цієї роботи звернемось до порівняння поглядів М. Вебера та його послідовника і розробника теорії структурного функціоналізму Т Парсонса.

Передусім треба сказати, що структурно-функціональна теорія Т. Парсонса розглядає владу як “узагальнений засіб мобілізації зобов'язань сприяти колективному функціонуванню” [2]. Головною функціональною вимогою у взаєминах між суспільством та культурною системою є легітимізація суспільного нормативного порядку Система легітимізації визначає підстави для прав і заборон та вимагає легітимізації використання влади [3]. Отже, Т Парсонс говорить про легітимності в контексті взаємин між суспільством, основою якого є структурований нормативний порядок, і культурною системою: “функція легітимізації незалежна від операційних функцій соціальної системи” [4]. У політичній сфері пріоритет соціального нормативного порядку має найбільш очевидний прояв і функції примусу та потребі членів суспільства контролювати фізичні санкції. Така легітимізація потребує наявності соціальної системи символів, які дозволяють обґрунтувати ідентичність і солідарність суспільства, а також вірувань, ритуалів, в яких втілюється символічна система.

Важливе місце під час розгляду проблеми легітимності Т Парсонс віддає поняттям норми та цінності, зазначаючи, що підстави системи легітимізації завжди мають релігійне спрямування та співвідносяться з вищою реальністю: “культурні ціннісні образи забезпечують безпосередній зв'язок між соціальною та культурною системами під час легітимізації нормативного порядку суспільства. Спосіб легітимізації своєю чергою укорінений у релігійних орієнтаціях” [5].

Питання про те, наскільки Т Парсонс є послідовником М. Вебера, постає під час аналізу підходів до механізмів легітимізації, описаних цими вченими. Якщо М. Вебер ключовим моментом визначає забезпечення віри у легітимність політичного режиму, то Т. Парсонс підкреслює важливість нормативного аспекту процесу здійснення легітимності у формі єдності системи норм і регулюючих їх цінностей. Соціальна дія, за М. Вебером, цілераціональна, отже, спрямована на досягнення усвідомлених індивідом цілей. Треба зазначити, що, на відміну від Т. Парсонса, для якого цілі культурно детерміновані, а на засоби покладаються нормативні обмеження, М. Вебер вказує, що засоби, які використовуються для досягнення мети, мають визнаватись адекватними самим індивідом. Проте обидві моделі враховують на думку особи, що діє.

Спільним моментом для зазначених дослідників є фокусування уваги на вимогах легітимності, які можна виконати на рівні правлячих, але не тих, ким управляють, та визначення як постулату наявності ціннісних ідей, що є продуктом культури. За М. Вебером, тотальна раціоналізація життя диктує умови здійснення влади, найважливішими з яких є легітимізація з одного боку і обов'язкове підкорення легітимному режиму - з іншого. Однак, найбільш ефективною підставою легітимізації визнається доручення до вищої реальності. Йдеться про сутність соціальної віри, яка цікавить і М. Вебера, і Т. Парсонса. Таким чином, можна говорити що Т. Парсонс модифікував концептуальну схему, запропоновану М. Вебером, виходячи з власної теоретичної системи, а значення робіт М. Вебера та Т Парсонса для науки полягає саме в створенні соціологічної концепції легітимізації влади.

Д. Істон, спираючись на теорію М. Вебера, розвинув її, заклавши тим не менш інші основи, більш придатні для аналізу масових процесів. Вчений розглядав проблему легітимності в контексті питання підтримки політичної системи, розділивши її на специфічну і дифузну. Специфічна підтримка є задоволенням членів політичної системи, яке вони відчувають від усвідомлення результатів і від діяльності політичної влади [6] Дифузна підтримка є оцінкою того, що таке політичний об'єкт у розумінні індивіда, а не те, як він діє: “вона складається з запасу доброї волі, яка допомагає членам політичної системи спокійно ставитись до результатів її діяльності, яким вони противляться чи ефектам, які затискають свої вимоги” [7]. Дифузна підтримка не обов'язково є проявом згоди, а може бути наслідком маніпуляції, примусу тощо. Дифузна підтримка може бути в формі довіри і легітимності. Довіра - це відчуття членів політичної системи, що їх власні інтереси будуть реалізовані без дії для їх виконання .. навіть якщо залишити владу без нагляду [8]. Легітимність є іншим видом дифузної підтримки. Д. Істон визначає її як переконання про правильність і необхідність приймати владу і підкорюватись їй, а також вимогам режиму [9]. Д. Істон також виділяє три типи легітимності: ідеологічну, структурну, персональну. Крім того, модель, запропонована Д. Істоном, дає досконало розроблений категоріальний апарат, що знайшло широке практичне застосування серед науковців.

Опрацьовуючи теорію еліт Ч. Міллс дискутував з положеннями теорії соціальних систем Т. Парсонса та підкреслював полісемічність поняття легітимізації влади та її проявів. Ч. Міллс зазначав, що явища, названі Т. Парсон “ціннісніми орієнтаціями” і “нормативною структурою”, належать до легітимізуючих символів панування, проте підкреслював важливість вивчення відносин цих символів із інституційною структурою. Символи панування, які змогли піднестися над приватною сферою, пояснюють мотиви, що штовхають індивіда виконувати певні ролі. Легітимізації, які отримали громадське виправдування, закономірно стають визнаними формами особистої мотивації. Цікаво, що психологічна сутність символів панування проявляється у тому, що вони стають основою як для прихильників влади, так і для опозиції [10].

Ч.Міллс вказував, що витоки державного правління не обов'язково укорінені в моральній сутності людей. Вірити в це - змішувати форми легітимізації з її причинами. Моральна самосвідомість людей ґрунтується на тих символах панування, які офіційна влада успішно монополізує та нав'язує суспільству [11].

Роботи Т. Парсонса також дали поштовх дослідженням відомого німецького соціолога Н. Лумана, і хоча вчений зосередився в основному на їх критиці, результатом стало створення комутативної концепції влади та легітимності. Н. Луман підкреслював, що державу прийнято ототожнювати з народом, територією та монополією на насильство. Щодо останнього, то вирішальним є відмінність між легітимним та нелегітимним насильством. Обгрунтування легітимності насильства є предметом політики. Сутність політики знаходить втілення у формулі контингетності, коли логіка внутрішніх подій не визначається зовнішнім, а породжується самою системою.

У Новий час, коли стало очевидним, що межа між загальним благом і приватним інтересом залежить від політичних установок і волі, формула контингентності трансформувалась у принцип легітимності як “надання суспільних преференцій, заради яких влаштовують баталії у політиці” [12]. У центрі уваги опинилось питання про культурно та інституційно обґрунтовані цінності. “Легітимність є нічим іншим як трансформацією відсутніх предметів в цінності” [13].

Поняття легітимності передбачає, що формула контингетності не може бути заданою наперед і повинна бути відкритою різним, зокрема тим, що втрачено, можливостям, якщо виникли умови для їх реалізації. “Це ідея про чесну процедуру, яка не відчуває втручання влади в своєму результаті. Ототожнення легітимності з процедурою означає орієнтацію на невідоме майбутнє, в якому можуть бути реалізовані протилежні цінності” [14].

Отже, таке трактування легітимності робить її поняттям, корелятивним демократії. Н. Луман, як і Ю. Габермас, переконаний, що визначення легітимності як формули контингенції повинно включати не перерахування якихось позитивних якостей, а вказівку на процедурні правила і можливості досягнення консенсусу.

Значущий доробок у дослідженні проблем легітимності належить англійському політологу Д. Бітему, який розглядав зазначену проблему як міждисциплінарну: “легітимність цікавить юристів, філософів моралі і політики, соціологів” [15]. Вчений засвідчував, що для юристів легітимність еквівалентна відповідності праву; для філософів - є проекцією морального виправдування дій осіб, наділених владою; для соціологів важливо вивчити емпіричні наслідки легітимності для виду відносин влади та рівня, на якому правлячі можуть розраховувати на підтримку підданих [16].

Влада є парадоксальним і проблемним явищем, оскільки суспільства перебувають у пошуку способів обмеження влади до певного рівня, з іншого боку правлячі кола постійно намагаються отримати згоду на реалізацію влади від підданих. Власне влада морально потребує легітимності, хоча не кожна форма влади вимагає цього в реальності [17]. У випадках, коли влада отримана згідно з допустимими нормами і доказами згоди суспільства, вона є легітимною [18].

Д. Бітем виділив критерії легітимності: відповідність праву; уміння обґрунтовувати принципи і правила, відповідно до яких влада реалізується, в категоріях, які поділяє суспільство; згода і підтримка суспільством [19]. Виходячи з попередніх суджень, Д. Бітем виділив три рівні поняття “легітимність”: правила, переконання, поведінку. Де правила є юридичними нормами, прийнятими суспільством, переконання - загальноприйнятими принципами як для групи правлячих, так і для громадян, які підкорюються владі. Якщо влада, заснована на переконаннях, знаходить підтримку людей, вона є легітимною. Поведінка визначається як активна згода членів суспільства перебувати в управлінні іншими. Якщо піддані беруть участь у вільних виборах або громадських рухах підтримки, це є ознакою легітимності влади [20].

Згідно з роботами Д. Бітема, існують зовнішні та внутрішні джерела легітимності. У сучасному світі внутрішнім джерелом легітимності є людський фактор - пересічні громадяни. Таке джерело передбачає узагальнені підстави “легітимності у сфері політики, з якої решта правил, що існують в суспільстві, можуть набувати легітимності через законодавчий процес, який не передбачає обмежень через традиції” [21].

Д. Бітем зазначав, що легітимність важлива через наслідки для поведінки членів суспільства, оскільки забезпечує підданим моральні підстави для співпраці і підкорення, отже, легітимна влада вправі очікувати підкорення від підданих навіть у випадках, коли її уявлення про управління не співпадають зі змістом певного права або інструкцій.

Легітимність влади пояснює поняття підкорення за допомогою поняття обов'язку, який вона накладає на людей, щоб останні були слухняними, і за допомогою причин, які вона забезпечує для того, щоб отримати таке підкорення [22].

Важливість концепту легітимності та його значення у поєднанні з проблематикою ефективності влади підкреслював С. Ліпсет. Вчений зазначав, що стабільні політичні системи, навіть авторитарні, не можуть ґрунтуватись винятково на силі. Альтернативою силі є легітимність як загальновизнане право правити. Причому легітимність не означає задоволення існуючим режимом, наприклад не передбачає обов'язкової позитивної оцінки соціальної та економічної політики, легітимність має бути сталою, не залежно від політичних реалій. Легітимність означає, що суспільство Загалом вважає чинні політичні інститути найбільш прийнятними, незалежно від думок щодо конкретних персон, перебуваючи у влади у певний час.

Носії влад є такими внаслідок процесів, які визнаються правильними майже усіма важливими учасниками або можливим учасниками політичного процесу. Легітимність можна вважати кредитом довіри, який дозволяє не допустити виникнення кризи демократії. Ступінь легітимності і її вплив значною мірою суб'єктивні. Легітимність складно забезпечити в умовах культурного різноманіття, еліти можуть ускладнити або полегшити завдання щодо її створення. Хоча легітимність не тотожна ефективності влади, більшість людей значною мірою пов'язують результативність правління з досягненнями в економіці та соціальній сфері, отже, легітимності сприяють фактори успішних досягнень урядів [23].

Концепт легітимності влади цікавив німецького філософа Ю. Габермаса в контексті досліджень легітимності права. В роздумах про матеріальність приватного права Ю. Габермас зазначає, що правовий порядок легітимізований у тому ступені, який рівнозначно забезпечує приватну і політичну автономію громадян, але такий порядок одночасно завдячує своєю легітимністю формам комунікації, в яких така автономія може виражатись та реалізовуватись [24].

На думку автора, правовий порядок, основу якого є демократичний принцип, не обов'язково повинен гарантувати, що права кожної окремої особи будуть визнаватись іншими особами. Взаємне визнання прав одних людей іншими має бути засноване на правах, легітимність яких гарантує рівні можливості та права усім людям, так щоб свобода вибору кожної людини могла існувати одночасно з свободами і можливостями усіх інших [25].

Досліджуючи принципи конституційного права Ю. Габермас пише, що політична влада заснована на праві та установлена в формі права. “Ідея панування права вимагає того, щоб державний апарат був організований у такій спосіб, який би в категоріях законно встановленого права забезпечував легітимність кожного акта реалізації владних повноважень” [26]. Здійснення державної влади легітимізоване не так через юридичну форму, як через зв'язок із встановленим у державі правом. Право наче позичає легітимність у вищого морального права, і подібно до моралі має доводити свою легітимність [27].

Вчений розглядав владу в контексті комунікаційних процесів, зазначаючи різновиди влади: влада, яка народжується в процесі комунікації, та влада, яка застосовується адміністративно. В діяльності політичної громади перетинаються два протилежні процеси: з одного боку - комунікативне формування легітимної влади, яка народжується у вільному від репресивності процесі комунікації політичної громади, з іншого - таке забезпечення легітимності через політичну систему, за допомогою якої адміністративна влада намагається управляти політичними комунікаціями [28].

Отже, у працях Ю. Габермаса бачимо погляд на проблему легітимності влади крізь призму дискурсивного формування думок та волі в процесі комунікації.

В рамках феноменологічної соціології П. Бергер та Т. Лукман започаткували когнітивний підхід до проблеми легітимності влади, який базується на покладанні в основу легітимності знання, яке виправдовує існування політичної влади у всьому різноманітті: “легітимізація пояснює інституційний порядок, надаючи когнітивну обґрунтованість об'єктивним значенням. Легітимізація виправдовує інституційний порядок, надаючи нормативного характеру практичним імперативам. Важливо розуміти, що легітимізація має когнітивний і нормативний аспекти. Інакше кажучи, легітимізація - це не просто питання “цінностей”, вона завжди включає також “значення” [29].

Дослідники звертаються до категорії “символічного універсаму” розглядаючи рівні легітимізації та її сутність: “символічні універсами вичерпно інтегрують усі інституційні процеси”. Все суспільство набуває сенсу. Окремі інститути і ролі легітимізуються завдяки включенню до всеохоплюючого світу сенсів. Наприклад, політичний порядок легітимізується завдяки співвіднесенню з космічним порядком влади і справедливості, а політичні ролі легітимізуються в якості репрезентації цих космічних принципів [30].

Відхід від структурного та феменологічного підходів та звернення до соціальної реальності французького соціолога П. Бурдьє дозволило йому описати політичну владу в контексті теорії політичного поля та концепції соціального капіталу. П. Бурдье трактує владу, з одного боку, як можливість легітимного доступу до соціального капіталу, а з іншого - як володіння та розпорядження тими чи іншими видами соціального капіталу. Вчений писав, що “формування держави відбувається разом з формуванням поля влади” [31].

Легітимність П. Бурдье розглядає крізь призму відносин наділення довірою. Політичний капітал є формою символічного капіталу, кредитом, заснованим на вірі і визнанні, точніше на множині кредитних операцій, за допомогою яких агенти наділяють людину тією владою, яку потім визнають [32]. Політичний діяч черпає свою політичну силу в тій довірі, яку група довірителів вкладає в нього. Його могутність над групою засновано на уявленні, яке він транслює групі і яке є уявленням про групу та її відносини з іншими групами. Будучи довіреною особою, яка пов'язана зі своїми довірителями раціональним контрактом (програмою), він є захисником, пов'язаним магічним зв'язком із тими, поклав на нього свої надії. Саме тому його специфічний капітал є довірчою цінністю, яка залежить від уявлень, думок, вірувань [33]. Отже, йдеться про погляд на легітимність із боку інтегральної соціологічної теорії, яка базується на структурні конфігурації політичного поля та маркетинговій парадигмі.

Пристосувати положення теорії легітимності М. Вебера до сучасних реалій намагався англійський політолог Д. Гелд, який розробив типологію легітимності, визначивши зокрема такі варіанти, як: згода під загрозою насильства; легітимність у силу традицій; згода внаслідок апатії; прагматичне підкорення; інструментальна згода; нормативна згода; ідеальна нормативна згода. Д. Гелд зазначає, що справжньою легітимністю є тільки два останніх типи, оскільки тільки за них повною мірою здійснюється дифузія підтримки існуючої влади з боку більшості громадян. За цього він відзначає, що насправді таке явище трапляється вкрай рідко, типовим є зміщення усіх типів [34].

Новий інституціоналізм, який поширився в 80-х рр. ХХ ст., представниками якого, зокрема, є Дж. Марч і П. Олсон, визначив такий підхід до концепту легітимності, де остання є важливим фактором стабілізації та зміни інституцій та організацій. Сама легітимність розуміється вченими як відповідність властивостей інститутів чи організацій абстрактним нормальним нормам. В цьому ключі впродовж останніх років проблематикою легітимності займалась політологія та соціологія, зокрема такі дослідники, як: П. Дімаджіо, В. Пауелл, Д. Діпхаус, М. Зухман та інші.

Отже, хочемо підкреслити, що зарубіжна політична та соціологічна наука характеризуються значним доробком щодо спроб концептуалізувати поняття легітимності.

Треба акцентувати увагу на вплив робіт Т. Парсонса, особливо на американську соціологічну школу, завдяки якій поширились уявлення про центральну роль легітимності, нормативності і харизми в політичному житті.

Політична соціологія 60 - 70 рр. ХХ ст. активно досліджувала проблематику легітимності політичної системи в контексті дослідження глобальних феноменів, зокрема ставлення до політичної системи як такої. У 80 рр. ХХ ст. дослідження перейшли у площину неоінституціоналізму, що було обумовленою потребою обґрунтувати динаміку інститутів і організацій.

Концептуальні дослідження легітимності зіштовхуються з такими ж труднощами оцінки, як, наприклад, такі глобальні явища, як культура і економічний розвиток. Завданням політичної науки, зокрема науки державного управління, є знаходження способу такої оцінки, оскільки легітимність є важливою в демократизації і демократичній стабільності.

Література

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия / М. Вебер // Избранные произведения [Текст]. -- М. : Прогресс, 1990. -- С. 644--706.

2. Парсонс Т. Общий обзор / Т. Парсонс // Американская социология [Текст]. -- М. : Прогресс, 1972. -- С. 273--287.

3. Парсонс Т. Понятие общества: компоненты и их взаимоотношения [Электронный ресурс] / Т. Парсонс. -- Режим доступа : http://www.philsci.univ.kiev.ua/ biblio/par2.html.

4. Парсонс Т. Общий обзор... -- С. 273--287.

5. Парсонс Т. Понятие общества...

6. Easton D. The re-assessment of the concept of political support / D. Easton // British journal of political science [Text]. -- 1975. -- Vol. 5. -- N° 4. -- P 435--457.

7. Ibid. -- P 435--457.

8. Ibid. -- P 435--457.

9. Ibid. -- P 435--457.

10. Миллс Ч. Социологическое воображение [Текст] / Чарльз Райт Миллс ; пер. с англ. О. А. Оберемко ; под общ. ред. и с предисл. Г. С. Батыгина. -- М. : Издательский Дом NOTA BENE, 2001. -- 264 с.

11. Миллс Ч. Социологическое воображение... -- 264 с.

12. Luhmann N. Die Politik der Gesellschaft [Text] / N. Luhmann. -- Frankfurt : Suhrkamp, 2002. -- 444 р.

13. Ibid. -- 444 р.

14. Ibid. -- 444 р.

15. Beetham D. The Legitimation ofPower [Text] / D. Beetham. -- London : Macmillan, 1991. --267 p.

16. Ibid. -- 267 p.

17. Ibid. -- 267 p.

18. Ibid. -- 267 p.

19. Ibid. -- 267 p.

20. Ibid. -- 267 p.

21. Ibid. -- 267 p.

22. Ibid. -- 267 p.

23. Липсет С. Размышления о легитимности [Электронный ресурс] / С. Липсет. -- Режим доступа : http://sbiblio.com/biblio/archive/lip_rasm.

24. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории [Текст] / Ю. Хабермас ; пер. с нем. -- СПб. : Наука, 2001. -- 417 с.

25. Habermas J. Between Facts and Norms. Contribution to a Discourse Theory of Law and Democracy [Text] / J. Habermas ; transl. by W. Rehg. -- Cambridge : The MIT Press, 2001. -- 632 p.

26. Ibid. -- 632 p.

27. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории... -- 417 с.

28. Хабермас Ю. Философский спор вокруг идей демократии [Электронный ресурс] / Ю. Хабермас. -- Режим доступа : http://kant.narod.ru/habermas.htm.

29. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания [Текст] / П. Бергер, Т Лукман. -- М. : “Медиум”, 1995. -- 323 с.

30. Там же. -- 323 с.

31. Бурдье П. Дух государства: генезис и структура бюрократического поля / П. Бурдье // Поэтика и политика (сборник статей) // Альманах Российско-французского центра социологии и философии Института социологии Российской Академии наук [Текст]. -- СПб. : Алетейа, 1999. -- С. 136--147.

32. Бурдье П. Социология социального пространства [Текст] / П. Бурдье ; сост., общ. ред. и предисл. Н. А. Шматко ; пер. с фр. -- М. : Институт экспериментальной социологии ; СПб. : Алетейа, 2007. -- 288 с.

33. Бурдье П. Социология социального пространства... -- 288 с.

34. Алексеева Т Легитимность власти в переходный период / Т. А. Алексеева // Куда идет Россия? Общее и особенное в современном развитии [Текст]. -- М. : [б. и.], 1997. -- С. 142--148.

Размещено на Allbest.ru