Парламент України в євроінтеграційному процесі: досвід і реальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 321 (477)

ННДІУВІ

ПАРЛАМЕНТ УКРАЇНИ В ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ: ДОСВІД І РЕАЛЬНІСТЬ

Юрій Ганжуров

Політична історія України органічно пов'язана з еволюцією народовладдя як сутності української нації. Відомо, що предтечею парламенту в його сучасному розумінні були народні віча, козацькі та інші ради. Наслідуючи цю давню традицію, нинішня Конституція України успадкувала назву «Рада» як щодо нинішнього парламенту, так і стосовно органів місцевого самоврядування. Природно, вольове представництво української спільноти у створених нею політичних інституціях влади завжди залишатиме нам проекції історичних розвідок, джерелознавчих інтерпретацій, ситуативно визначених та конструктивно обґрунтованих висновків. Проте на тлі таких об'єктивно властивих для концептуально-теоретичних змагань реф- лексій зберігатиме актуальність євро- інтеграційна спроможність української представницької влади. Вона полягає у сакральній неперервності змістовного зв'язку із світовим цивілізаційним досвідом народовладдя.

Власне, історія парламентаризму в Україні, себто його модифікація в процесі становлення, дає можливість адаптувати його (за часом виникнення і функціонування) до таких основних класифікаторів: середньовічні парламенти; представницькі органи часів нової історії; ті, що виникли після Другої світової війни; новітні парламенти. Безперечно, що з позицій логічно пропорційної періодизації зазначений перелік не може бути вичерпним передовсім з огляду на його непропорційність. Водночас, враховуючи функціональність такої моделі, видається, що його автори мають рацію [23, 13]. Таким чином, перша група представляє ті парламенти, які мають давній родовід: зокрема, парламент Ісландії, який виник понад тисячу років, чи Великобританії, якому майже 800 років. Зрозуміло, що такі парламенти справляють істотний вплив на становлення та розвиток інших парламентів. До другої групи - часів нової історії - належать парламенти, виникнення яких пов'язано із буржуазними революціями та прийняттям перших конституцій. Вони сформувалися понад два століття тому. Для переважної більшості парламентів новітньої історії характерні демократичні принципи і значна роль у політичному житті своїх країн. Водночас важливо враховувати той факт, що ряд парламентів пережили серйозний занепад у першій половині ХХ ст., коли в Європі виникли диктаторські режими. В історії європейського парламентаризму особливе місце посідає період відновлення демократичних цінностей після Другої світової війни. У той, третій, період виникла значна кількість парламентів, що мали сильні державотворчі повноваження (Австрія, Італія, Німеччина та ін.). Звичайно, що парламентські країни активно використовують досвід стабільних демократій [11]. Зазвичай до нього мають апелювати парламенти четвертої групи, яку вважають до певної міри дебютною. Проте в плані гармонізації державотворчих традицій у парламентській практиці для України цей період вважається доволі умовним. І роблять його таким, по суті, парламентарні здобутки інших періодів: Київська Русь, польсько-литовський період, ради у Запорізькій Січі, ради у Гетьманщині, українське представництво в парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини, Державній думі Росії, діяльність УНР, доби Гетьманату та Директорії, які заклали підвалини незворотності національного розвитку України.

Драматичний вимір українського державотворення залишається доволі болісною складовою процесу осмислення історичного місця України на політичній мапі Європи. Хрестоматійні події, пов'язані із соборністю України як сакральним явищем, мають зовнішній контент. Адже для України оновлення та зміцнення державності є пріоритетним напрямом зовнішньої політики. Ця обставина набула особливої ваги після вступу України до Ради Європи, що стало вагомим чинником державотворення, здатним активізувати законотворчу роботу депутатського корпусу. Відомо, що рішенням Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) був введений статус «спеціального запрошеного» для парламентських делегацій з нових демократичних країн Центральної та Східної

Європи. Отримання цього статусу розглядається як перший крок на шляху до офіційного вступу до ПАРЄ. У вересні 1992 р. Україна, одержавши статус «спеціального запрошеного» у ПАРЄ, вийшла на рівень європейської політико- правової комунікації, що значною мірою обумовило пошук нових форматів конструктивного діалогу з цією міжнародною організацією [12, 7-8].

Характерно, що так званий персоніфікований месидж українського народного обранця актуалізував проблему забезпечення професійної адаптації в процесі євроінтеграції. Сподівання на вдалі експромти та законоініціативні імпровізації не справдилися. Депутатський корпус України зазнав комунікативного впливу дефіцитарної особистості. Власне, за законами політичної психології всі депутації українського парламенту, що формувалися за квотним принципом і мали сповідувати відмінні погляди, проходили природну еволюцію політичної поведінки в новому для себе середовищі. Коли Л. Гозман і Є. Шестопал аналізують складові інстинктів самозбереження політика в особливих умовах, вони наголошують на такій мобілізаційній якості, як солідарність [4, 93]. Саме ця обставина виявилася доволі відчутною, коли делегати депутатського корпусу України виконували представницькі функції в міжнародних парламентських установах. Щоправда, від солідарності до професіоналізму політичні психологи вбачають шлях запозиченої поведінки, яка не є оригінальною.

У такий спосіб можна розглядати реалізацію концепції «демократичної безпеки», яка щодо України актуалізує процес забезпечення національної безпеки в контексті залучення «нових демократій» до накопиченого Радою Європи правового досвіду у проведенні правових реформ з метою розвитку інститутів громадянського суспільства. У зв'язку з цим дотримання статутних вимог Ради Європи для вступу країн до цієї організації набуває для України важливих передумов її еволюції на засадах визнання нашою державою принципів верховенства права, плюралістичної демократії, її зобов'язань забезпечити права та основні свободи людини та співробітництво з іншими державами з метою досягнення цілей Ради Європи. Проте традиційно обумовлене історично прагнення нашої спільноти залишатися непослідовним, по суті, й склало зміст філософії української багатовекторності. Має рацію В. Смолій, який нагадує нам: «У свій час Микита Шаповал поставив питання прямо й відверто: «Чи може мати вихід нація, у якої стільки орієнтацій?» Справді, орієнтація на невизначеність, помножена на амбіційність і непрофесіоналізм політиків, стала однією із причин поступового згасання ідеї соборності у вітчизняній політичній думці» [22, 13]. Інтерпретацію викладеної думки в контексті комунікативної складової законотворення вбачається доречним сконцентрувати саме на зміцненні контактів із європейським співтовариством передовсім у напрямі виявлення, оцінки, структуризації та гармонізації нормативно-правових підвалин цього процесу. Проте реалії українського буття суттєво корегують як сподівання європейців, так і потенції інтеграторів. І основна проблема полягає навіть не в надзвичайній складності організаційно, відповідно до регламентно-правових процедур, гармонізувати вітчизняне законодавство до дійсного глобалізаційного виміру інтеграції України. Те, що набуло визначення як імплементація, передбачає процес, який має високий індекс синонімічної інтерпретації: удосконалення законодавства стосовно функціонування гілок влади, посилення норм щодо контрольної функції парламенту. Характерно, що українцям пропонують зробити це з одночасним зміцненням функцій виконавчої влади. В принципі, якщо важко віднайти єдину основу поділу понять згідно із вимогами формальної логіки у такому переліку вимог: гуманізація Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів України; прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України; зміцнення антикорупційного законодавства; удосконалення законодавства про відмивання коштів, одержаних злочинним шляхом, законодавства у сфері інформації та діяльності ЗМІ в Україні, законодавства щодо захисту свободи совісті та віросповідання, про релігійні організації; оновлення законодавства про захист прав національних меншин в Україні; встановлення законодавчих гарантій участі іноземців у суспільному житті на місцевому рівні тощо, - то постає питання про реальність імпле- ментаційних проектів для України взагалі та її єдиного законодавчого органу зокрема. Розмитість критеріїв оцінки може видаватися хибною для тих, хто мусить бути відповідачем. У даному разі позивач залишає за собою право на будь-які оцінки. Адже такі вимогливі сентенції на кшталт «удосконалення законодавчих гарантій реалізації виборчих прав громадян» чи «встановлення законодавчих гарантій та умов діяльності парламентської опозиції» вже понад двадцять років виконують функції тих політичних краєвидів, доцільність яких полягає у їхній недосяжності.

Отже, постає питання: в який спосіб можлива реалізація визначених завдань із врахуванням реального співвідношення політичних сил, рудиментарної залишковості, усталених стереотипів, що у поєднанні з новими тенденціями у масовій свідомості, налаштованими на демократизацію політичної системи України, утворюють не просто пострадянський сегмент у європейському співтоваристві, а роблять членів ПАРЄ учасниками часом болісного процесу гармонізації українського соціуму до європейських стандартів? «В цьому руслі слід зауважити, - як зазначає О. Красівський, - що Україна досі не здійснила цивілізаційного вибору. Роки президентства В. Ющенка в цьому розумінні є безповоротно втраченими. Розпочата умова про співдружність скоріш за все залишиться в найближчий час найбільшим досягненням в стосунках між Україною та ЄС» [9, 200]. Зрештою, це припущення виявилося далекоглядним, про що, зокрема, свідчить політична катастрофа президентства В. Януковича.

Власне, необхідність інтеграційних процесів не заперечується жодною політичною силою доти, доки не порушується питання про її конкретизацію. При цьому і сам підхід до організації відносин з іншими державами відповідно зафіксований Конституцією України. Як зазначається в ст. 18 Основного закону, зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизна- ченими нормами міжнародного права. В принципі, із врахуванням реальних кроків України у зазначеному напрямі повноцінною для політико-правової акліматизації нашої держави у європейському просторі залишається поки що лише ПА Ради Європи. Як відомо, у жовтні 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про приєднання до статуту Ради Європи», а вже у листопаді 1995 р. у Страсбурзі відбулася урочиста церемонія вступу України до Ради Європи, в якій участь взяла делегація України. Досвід перебування України у цій організації дає можливість зробити висновок про значне авансування політичної довіри до нашої країни з боку європейської спільноти з огляду на функції РЄ [25, 6 -7].

Щоправда, офіційні документи не дають визначення поняття «стандарти Ради Європи». У повсякденній практиці під ними розуміється сукупність обов'язкових вимог, рекомендацій, що містяться в нормативних актах, міжнародних договорах, укладених державами-членами Ради Європи.

Для України, яка має сумний досвід тиску на її етнічну самобутність космополітичних впливів, різних асиміляційних агресій, особливої ваги за таких умов набуває потреба збереження національної ідентичності в умовах глобалізації під прапором європейських уніфікацій. Звідси випливає висновок: процес прийняття рішень в українському парламенті потребує необхідного для ефективності зовнішньої політики врахування національних інтересів. Останнє словосполучення, себто «національні інтереси», поширюється у комунікативній мережі політичної системи з такою наполегливістю, що, набуваючи рис предмета дослідження із різноманітними, часом полярними категоріями, перетворюється на константу понятійної невизначеності не стільки через ба- гатовекторність зовнішньополітичних рефлексій, скільки через відсутність інформаційного забезпечення тих інтеграційних процесів, які можуть дати відповідь на питання про можливі форми національної ідентифікації України у європейському співтоваристві. Отже, шляхи міжпарламентського співробітництва у кінцевому підсумку виводити- муть Україну від роздоріжжя ідеологічних протистоянь, які, до того ж, багато в чому мають імітаційний характер на догоду електоральній комунікації, на прагматичний напрям імплементацій системи політико-правових процедур, які відповідають загальнолюдським нормам у системі соціальних цінностей.

Природно, що тривале перебування України в режимі моніторингу з боку ПАРЄ справляє на процес парламентської комунікації той вплив, що може кваліфікуватися як фактор одноканальної інформації. У таких випадках формалізація зовнішніх ознак дотримання вимог ПАРЄ з урахуванням стислих термінів їх виконання в частині прийняття таких законодавчих актів, як Кримінальний, Податковий, Цивільний кодекси, рамковий документ про засади судово-правової реформи без належного відпрацювання нормативно-правового механізму їх застосування в контексті світового досвіду залишатиме український парламент в лещатах моніторин- гових процедур ПАРЄ [16, 9]. Власне, перебування єдиного законодавчого органу нашої держави у такому статусі має доволі тривалу перспективу. Сам процес приєднання шляхом ратифікації до конвенції Ради Європи і протоколів до них означатиме, що перед Україною розкривається можливість долучитися до різнопланових конвенцій, хартій, угод і протоколів до них, які, як зазначено в інформаційних бюлетенях Ради Європи, становлять еквіваленти десяткам тисяч двосторонніх угод.

Проте реалізація ратифікованих документів у правовому полі України, як свідчить досвід європейського моніторингу, має серйозні проблеми в частині 'їх практичного втілення. Адже суть гло- балізаційних процесів не може перебувати у площині виключно нормотворчості. Відомо: якщо закони не працюють, то вони, по суті, й не існують. Через це усвідомлення процесу імплементації українського законодавства до європейських стандартів доречно розглядати в практичній площині. Таким чином, важливо звернути увагу на особливості юридичної практики в українських реаліях. Спеціалісти зазначають, що вироблене наукою поняття набуття чинності законом не завжди послідовно й однозначно застосовується в законотворчому процесі. Зокрема, М. Теплюк та О. Ющик наголошують, що передовсім потрібне належне конституційне регулювання процедури надання закону чинності. Аналіз Конституції України не дає достатніх підстав вважати, що її відповідні положення, присвячені чинності закону, послідовно й однозначно визначають дану процедуру. Зокрема, можна вказати лише окремі статті Конституції України, в яких згадується про чинність закону. Це статті 57, 94 та 152 Конституції України. Так, частина третя статті 57 встановлює правило, згідно з яким «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Нарешті, у частинах першій і другій статті 152 Конституції України визначено умови втрати чинності законами або окремими їх положеннями, які визначені Конституційним Судом України неконституційними [19, 94]. У зв'язку із викладеним видається прогностичною думка про соціальну легітимність імплементаційної глобалізації в умовах відповідного комунікативного вакууму. Вочевидь, що скасування в Україні смертної кари на вимогу ПАРЄ залишається найпомітнішою в очах української спільноти євроінтегра- ційною подією. Такий стан справ вимагає відповідного інформаційного збагачення комунікативних ресурсів.

Отже, інформаційні лакуни вимальовують своєрідні імпульси до активізації зв'язків із міжнародними організаціями. В принципі, парламент усвідомлює таку необхідність, оскільки зволікання із прийняттям відповідних законів неминуче призведе до політичної ізоляції України, зумовленої невідповідністю її зовнішньополітичного правового режиму правовим системам міжнародних економічних організацій. Саме тому особливої ваги для нашої держави набули, зокрема, питання вступу до Світової організації торгівлі (СОТ) і приєднання до її правової системи, основу якої становить Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Водночас ратифікація Верховною Радою України угод про вільну торгівлю з країнами Центральної та Східної Європи ускладнюється тим, що законодавча база зазначеного регіону вже відчутною мірою гармонізована із стандартами ГАТТ/СОТ. Виходячи із викладеного, важливо зробити висновок, що приєднання України до СОТ викликає необхідність приведення базових складових законодавства нашої країни у відповідність до правового змісту зазначеної системи. Передовсім йдеться про комплекс питань субсидування промисловості та сільського господарства, тих державних програм, які пов'язані із розвитком експортного потенціалу. Мають бути вдосконалені системи митної оцінки та митних зборів, ліцензування імпорту, стандартів і сертифікації тощо. Природно, що з огляду на поляризацію політичних сил у парламенті важко сподіватися на однозначність у прийнятті рішень, пов'язаних із вступом України до СОТ, особливо в контексті ускладнення ставлення до нашої держави окремих міжнародних, зокрема європейських, організацій останнім часом.

Не зупиняючись на сутності аргументів, що висуваються Україні щодо згортання демократизації суспільно-політичних відносин за останні кілька років, варто звернути увагу й на зворотний бік євроінтеграційного процесу. Адже, як зазначають експерти, «наразі найбільше нарікань з боку української сторони викликають низькі квоти на безмитний продаж в ЄС сільськогосподарської продукції та обмеженого доступу українських компаній до європейського ринку енергетичних послуг тощо» [1, 13].

Проте економічні принади української глобалізації мають потужний парламентський супровід. Адже, на відміну від гуманітарних проектів європеїзації, економічна складова цього процесу цілком прагматична. Зазначена обставина дає відповідь на лобістські мотивації в парламенті під час підготовки та прийняття так званих пакетів «євроінтегра- ційних законів». Така активність цілком зрозуміла. Зрозуміло, що у світовій практиці існують різні типи класифікації лобістської діяльності, починаючи від їх організації і завершуючи деталізацією інтересів. За останні двадцять «інтеграційних» років в Україні сформувався усталений формат суб'єктів лобістської діяльності за галузевою ознакою: аграрники, промисловці, банкіри тощо; змінюються назви і статуси фірм, підприємств, корпорацій, імена їх власників, проте незмінними залишаються інтереси, які солідаризуються з інтересами капіталу будь-якої іншої країни, в тому числі й з кола найактивніших євроінтеграторів України. На цю обставину звертає увагу Ю. Гапон, який зауважує, що «в перехідні періоди домінуюча політична еліта мало контрольована з боку тих соціальних груп, власне народних мас, яким вона повинна служити. Економічні інтереси цієї еліти стають пріоритетними, але видаються нею за економічні інтереси всього народу. В цих умовах, як засвідчує досвід України, представники еліти схильні до демагогічних заяв, мовляв, що політика повинна відійти на задній план, треба займатися економікою» [3, 40].

Мотивації економічного змісту традиційно сприймаються з меншою долею емоційної упередженості. Саме вони відчутною мірою є доволі потужними документами на користь подальшої інтеграції України від ПАРЄ до членства в ЄС через відповідні адаптаційні процедури, якою, зокрема, видається Угода про асоціацію. В принципі, початком наближення України до ЄС можна вважати 1994 р., коли відбулося підписання Угоди про партнерство і співробітництво між двома сторонами на десять років. У грудні 1996 р. ЄС прийняв план дій щодо України, з вересня 1997 р. започатковано проведення регулярних самітів Україна - ЄС. Природно, що такі контакти перебували в межах відповідних спостережень з боку США. Відносини України з цією державою до кінця 1993 р. залишалися доволі слабким напрямом вітчизняної дипломатії. Можна діагностувати, що покращення українсько-американських відносин припадає на 1994 - 1999 рр., коли американська адміністрація визначила нового партнера на пострадянському просторі. Щоправда, поняття «партнер» стосовно України відразу набуло певної менторської тональності. Про це красномовно свідчила й назва двосторонньої комісії - «Кучма - Гор», несиметричність якої відразу впадала в око. Отже, рівноправність лише артикулюва- лася, вона була риторичним прикриттям дипломатів. Україні часто доводилося «враховувати» думку США, здебільшого нехтуючи власною. Це було унаочнено, як у разі ядерного обеззброєння України, припинення участі у Бушерському проекті з будівництва атомної електростанції в Україні тощо. Ці вади для політичної еліти України мали компенсаційні преференції; а нація тішилася причетністю до великої справи глобалізації [13, 171]. У листопаді 2002 р. Верховна Рада ухвалила Концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Цим документом визначено державну політику щодо адаптації законодавства, мету та головні завдання, організаційне забезпечення науково-експертного, аналітичного, інформаційного та методологічного супроводу законопроектів, механізм запобігання їх проходження через парламент без чіткого економічного обґрунтування. Важливо, що зазначена програма моделювала основні напрями комунікації правової інформації для створення механізму реалізації міжнародного співробітництва на інвестиційно привабливих підвалинах правового захисту [2, 241]. парламентський стандарт влада політичний

Резонансні події 2013 - 2014 рр. в Україні, що отримали промовисту назву «Євромайдан» і окреслили трагічну складову в історії української євроін- теграції, вочевидь скорегували не лише хронологію підписання політичної частини Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Визначальним видається те, що наша держава одержує життєво важливі передумови для «поступової конвергенції у сфері зовнішньої і безпекової політики, включаючи спільну політику безпеки та оборони, попередження конфліктів..., контроль за озброєнням, боротьбу з тероризмом» [20].

Досвід політичної конфліктології, до якого у жорсткій формі нині долучилася Україна, доводить закономірність активізації в умовах конфлікту потенційних союзників України. Йдеться про тих членів ЄС, яких нинішня ситуація у Східній Європі спонукає до активного парламентського діалогу з депутатською елітою України, що за конституційним статусом парламенту має представляти інтереси нації. Проте навіть найопти- містичніші результати соціологічних опитувань не гармонізують із статусом народних обранців, якщо взяти до уваги таке: «Найбільш корумпованими, на думку громадян, є такі інститути державної влади, як Верховна Рада України (54, 2 %), міліція (52 %), суди (49 %), Кабінет Міністрів України (44, 9 %), прокуратура (42,9 %), митна і податкова служби (40, 3 %)» [5, 290]. Відомо, що корупція є невід'ємною складовою процесів глобалізації. Саме тому це явище посідає своє місце в рейтингових індексах інвестиційної привабливості, монетарної та кредитної політики, прозорості капіталовкладень тощо. За таких умов авторитет законодавчої влади не може не братися до уваги. Наведені дані соціологічних служб за відповідною шкалою, на наш погляд, також можуть бути оцінені передовсім з точки зору 'їх професіональної артикуляції. Адже відомо, що парламент є колегіальним органом. У ньому, на відміну від виборів глави держави, який має електоральну основу лише тих, хто його підтримав, представлені всі політичні сили, які подолали в принципі доступний для реальних політиків прохідний бар'єр. Отже, парламент виступає майданчиком як споріднених, так і полярних політичних поглядів. І якраз ця обставина не дозволяє ставити на терези довіри весь депутатський корпус, оскільки сама природа його оцінювання не може бути однозначною. Про таку похибку репрезентативності соціологи знають. Вочевидь, перманентна дискредитація парламенту в очах виборців має на меті перекомутацію представницьких і законодавчих повноважень до нелегі- тимних альтернативних утворень, які можуть виникнути в процесі охлократичних процесів. Одначе практика поглинання державних інституцій хвилями глобалізації вимагає чимало умов для її реалізації. В Україні доволі тривалий час прибічники концепції елітської демократії, перебуваючи при владі, вочевидь розраховували, що «помаранчевий майдан» надійно виснажив соціально- політичну енергетику нації, наповнивши її духовний зміст розчаруванням, байдужістю та апатією. Нинішній період соціального протесту змусив парламент до такого рівня активізації, який розкрив парадоксальну неспроможність депутатів до адекватних ситуації конструктивних дій. Про це свідчить і зміст прийнятого Верховною Радою України у травні 2014 р. Меморандуму про порозуміння та мир. Аналітико-синтетична критика зазначеного меморандуму доводить той факт, що ігнорування законів причинно- наслідкових зв'язків між категоріями, які визначають форму державного правління, та змістом діяльності державних інституцій стають явищами стагнації теорії та практики державного будівництва. Декларована модель зміцнення статусу «парламентсько-президентської республіки» вже не розглядається через механізм збільшення функцій парламентського контролю, а делегується органам виконавчої влади. Йдеться, зокрема, про створення Національного антикорупційного органу України, а «відновлення довіри до правоохоронної системи» ототожнюється із ліквідацією конституційної функції прокурорського нагляду за дотриманням законів [10].

Нереалізована модель делібератив- ної демократії, котра передбачає високий рівень діалогічних відносин між владою та соціумом, набула статусу відкладеної проблеми, що загострилася в нинішніх умовах. Явний брак релевантної інформації щодо перспектив української глобалізації, відсутність широкої і системної правової освіти серед громадян, міфологізація електоральних очікувань створили серйозну надію майбутнього під красномовним словосполученням «Україна в ЄС». Відповідні настрої заповнювали комунікативні лакуни та виводили особливий тип невизначеного очікування. І це відбувалося в час кризи: «Заговорити проблему не вдасться. Борги-то залишаються. А разом з ними увесь набір трагічної ситуації в країні - неконкурентна економіка, відсутність реальних реформ, непомірно роздмуханий держапарат. Але головне - корумпована політична еліта» [7]. Звичайно, йдеться не про Україну. Адже вона поки що не входить до економічного європейського співтовариства. Такий діагноз поставлено Греції. А чи є ще якась принципова різниця між цими країнами? І чи потрібна ще одна подібна Греція ЄС? У 2014 р. відповідь вже має бути конкретною. Вочевидь, той шлях, що його здолала Україна в напрямку євроінтеграції і який багато у чому був для неї повчальним передовсім через членство в Раді Європи, заклав для аналітиків серйозну основу для переосмислення євроінте- граційних перспектив України в контексті зміцнення її державності на засадах глобалізації. У цьому сенсі варто уважно проаналізувати відповідні вимоги, котрі містяться у документах ЄС [21]. Отже, неоднозначність висновків, які випливають із 'їхнього аналізу, додає аргументів на користь прихильників формування національних принципів державного суверенітету, так би мовити, у стані розважливого спокою, а не перманентних рефлексій, які не дають можливості зосередитись на тактичних завданнях і стратегічних пріоритетах євроінтеграції.

У зв'язку із викладеним заслуговує на увагу думка про те, що «причина перманентного тупцювання України на місці полягає в тому, що частини вітчизняної політичної еліти, на відміну від польської, естонської, литовської, угорської та деяких інших... не зійшлися на одній платформі - країна повинна мати ринкову економіку, членства в ЄС і НАТО, демократичні вибори і вільну пресу. Усе решта - нюанси» [6, 380]. Артикульо- вані вимоги, що цитуються, складають, можливо, своєрідну карту дій, що їх має здійснити передовсім парламент. Проте цього не сталося. Натомість відбулося те, що у політичній науці називається неконвенційна участь громадян у формуванні управлінських рішень [24, 26]. Після обрання в Україні глави держави в травні 2014 р. з'явилася можливість легітимної перекомутації владних повноважень від конституційно тимчасових лідерів до Президента України П. По- рошенка, який одержав переконливий кредит довіри громадян. Вочевидь, на такому тлі видається обґрунтованою пропозиція новообраного Президента щодо доцільності дочасних парламентських виборів. Щоправда, при цьому відкритим залишається питання про правовий механізм їх проведення [15].

Механізм поширення в масовій свідомості зазначених мотивацій - поширене явище в діалоговій комунікації нації та її лідера. З цією метою використовуються достатньо опрацьовані політичні технології. У цьому контексті доволі ефективним видається втілення так званої теорії «порядку денного» - кілька тем, якими атакується масова свідомість в режимі системної повторюваності й частотності. Провідна роль у поширенні «порядку денного» належить ЗМІ [26, 19]. Отже, на нашу думку, сутність проблеми, що склалася, полягає саме в зазначених, проте втаємничених, нюансах. І сягають такі нюанси своїм корінням у сиву давнину державотворчих імпровізацій України. Не будемо цитувати знакові події цієї історії - її зміст викладений у фаховій літературі. Впадає в око повторюваність подій з відповідною результативністю.

І якщо сучасна Україна успадкувала символи державотворення з героїчної історії, то разом із ними політична комунікація збагатилася й тими фрагментами конфліктності теорії та практики визвольних змагань. Перебування України в міжнародних, передовсім європейських, організаціях посилює цей контраст, а ідея соборності України продовжує віддзеркалювати процес, який дедалі більше нагадує краєвиди омріяного європейського державотворення в процесі глобалізації.

Вочевидь, що перспективи поширення представництва України від Ради Європи до Євросоюзу доцільно моделювати у власному домі, а не витрачати час на перемовини про те, наскільки нинішня Україна з усіма її реаліями може бути адаптована до європейських стандартів через аванси довіри часто-густо з менторською тональністю з боку західних сусідів. Можливо, найголовніше, що набула Україна впродовж інтеграційного діалогу, - це відчуття реальності та усвідомлення неоднозначності, ситуативної варіативності практики «подвійних стандартів» та політики вибіркової принциповості та персоніфікованої демократії. Можливо, невдовзі український інтеграційний романтизм поступиться європейському прагматизму. Сама доля дає нам шанс для вироблення адекватних аргументів на рівні симетричної комунікації. Українській громадськості в напрямі усвідомлення інтеграційної перспективи варто ретельно проаналізувати інформацію з першоджерел. Цьому сприятиме медіа-діяльність представництв Євросоюзу в Україні.

Нині конче потрібен інформаційний баланс тематичних джерел. При цьому учасниками такого комунікативного обміну мають бути найактивніші прошарки суспільства. Реалії українського буття залишаються такими, що поміж активних комунікантів і комунікаторів соціальної політики перебувають громадяни, які бачать себе в Україні зовсім іншими людьми. Нині в соціальних мережах активно обговорюється та вимірюється так званий «індекс щастя». Як зазначає В. Саламатов, «під час дослідження стосовно «сприйняття щастя» в 95 країнах, що проводилося з 1995 р. до 2005 р., респондентів запитували, наскільки їм подобається їхнє життя. Згідно з отриманими результатами, Україна посіла 92 місце із Зімбабве та Танзанією» [18, 20]. З огляду на викладене видається доцільним визнати факт формування «євромайдану» людьми, які, усвідомлюючи, наскільки непросто жити сьогодні краще, принаймні щиро бажають жити інакше. Таким чином, формується нова система цінностей. Вона має дуалістичну природу, коли внутрішні гуманітарні потреби можуть кореспондуватися із цивілізаційними критеріями. На тлі зміцнення державотворчої свідомості нації набуває особливої актуальності визначення ролі і місця політичної еліти в цьому процесі. З огляду на повторюваність неефективної опозиції, яка має відповідну біографію і сподівається на коротку історичну пам'ять громадян, Україна має вийти на якісно інший рівень політичного лідерства.

В умовах, що становлять небезпеку для державного суверенітету та територіальної цілісності України, зазначений рівень політичного лідерства має бути відмінним від усталених стереотипів передовсім за рахунок повного перезавантаження інститутів влади. Власне, у цьому полягає сутність філософії «єв- ромайдану», якому в умовах соціальної активізації громадян України належить провідна функція суб'єкта масової соціальної комунікації в євроінтеграційному процесі. Через це видається проблематичним нинішнім парламентом виконувати ефективні та суспільно вмотивовані функції вищого представницького органу держави. Водночас саме Верховна Рада України має стати визначальною політичною інституцією на шляху приєднання нашої держави до європейського співтовариства. Проте для цього вона повинна пройти історично обумовлений шлях конституційної ротації депутатського корпусу, який має відповідати як політичним викликам сьогодення, так і соціальним потребам та вимогам українського суспільства.

Література

1. Весела Н. Євроінтеграційний поступ України / Н. Весела // Зовнішні справи. - 2010. - № 11-12. - С. 9-14.

2. Ганжуров Ю. С. Парламент України в політичній комунікації / Ю.С.Ганжуров. - К.: Україна, 2007. - 352 с.

3. Гапон Ю. Від політики економічної - до персономічної / Ю. Гапон // Віче. - 2011. - № 4. - С. 37-44.

4. Гозман Л., Шестопал Е. Политическая психология / Л. Гозман, Е. Шестопал. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - 448 с.

5. Дем'яненко Б. Україна і світ: компаративний аналіз методики міжнародного ран- жування / Б. Дем'яненко // Сучасна українська політика. - 2011. - Вип. 22. - С. 281-293.

6. Дем'яненко Б., Дем'яненко В. Українські «партії влади» як відображення посттоталі- тарних ціннісних орієнтацій / Б. Дем'яненко, В.Дем'яненко // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики / Наук. конференція 29 вересня 2011 р. - К.: Український ін-т національної пам'яті, 2012. - 560 с.

7. Загоруйко Ю. Жорстка допомога, але за спиною - Греція / Ю.Загоруйко // Дзеркало тижня. - 2012. - 22 лютого. - № 7.

8. Збірка договорів Ради Європи / Упо- ряд. Є.Вишневський (українська версія). - К.: Парламентське вид-во, 2000. - 654 с.

9. Красівський О. Я. Україна в контексті східного виміру політики ЄС / О. Я. Красівський // Наукові записки Ін-ту політ. і етно- нац. досліджень ім. І. Кураса НАН України. - 2012. - Спец. випуск. - С. 186 - 208.

10. Парламенти країн-членів Ради Європи. - К.: Парламентське вид-во, 2001. - 36 с.

11. Парламентська асамблея Ради Європи. - Київ - Страсбург, 1998. - 94 с.

12. Політичний клас у сучасній Україні: специфіка формування, тенденції розвитку / За заг. ред. Ф. М. Рудича. - К.: Ін-т політ. і ет- нонац. досліджень ім. І. Кураса НАН України, 2010. - 336 с.

13. Політико-ідеологічний процес в українському суспільстві в умовах модернізації / За заг. ред. Ф. Рудича. - К.: ІПЕНД ім. І. Кураса НАН України, 2013. - 448 с.

14. Правила процедури Парламентської асамблеї Ради Європи. - Київ - Страсбург, 2000. - 72 с.

15. Саидов А. Х. Межпарламентские организации мира / А. Х. Саидов. - М.: Международные отношения, 2004. - 352 с.

16. Саламатов В. Щастя: де воно? / В. Са- ламатов // Віче. - 2013. - № 23. - С. 18 - 23.

17. Теплюк М., Ющик О. Введення в дію законів України: питання теорії та практики / М. Теплюк, О. Ющик. - К.: Парламентське вид-во, 2012. - 200 с.

18. Україна - Європейський Союз: збірник міжнародних договорів та інших документів (1991-2009) / За заг. ред. С. О. Мали- шева. - К.: ДТС, 2010. - 598 с.

19. Українська революція 1917-1921 років: погляд із сьогодення / Міжнародна наукова конференція 25 квітня 2012 р. - К.: Український інститут національної пам'яті, 2013. - 656 с.

20. Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю.С.Шемшученка. - К.: Парламентське вид-во, 1999. - 368 с.

21. Чабанна М. В. Громадянська участь у процесі прийняття політичних рішень / М. В. Чабанна // Наукові записки НаУКМА. - 2011. - Т. 11. - С. 25 -29.

22. Чиж І. С. Україна в Раді Європи / І.С. Чиж. - К.: Парламентське вид-во, 2001. - 562 с.

23. Шведа Ю. Технологія виборчої кампанії / Ю. Шведа. - Львів: ЛНУ, 2013. - 340 с.

Анотація

У статті розкривається процес інтеграції парламентської діяльності в системі адаптації українського законотворення до європейських стандартів. Окреслюється важливість імплементації європейського модельного законодавства у правове поле України. Визначаються проблеми взаємодії влади та інститутів громадянського суспільства під час загострення політичної кризи, аналізуються витоки соціального протесту в контексті євроінтеграційних мотивацій. Розглядаються особливості євроінтеграції держави в нових конкретно-історичних умовах. Визначаються пріоритетні напрями міжпарламентської комунікації з метою інтенсифікації європейського розвитку України на рівні стандартів ЄС. Ключові слова: парламент, законотворення, імплементація, євроінтеграція, право.

В статье раскрывается процесс интеграции парламентской деятельности в системе адаптации украинского законотворчества к европейским стандартам. Обозначается важность имплементации европейского модельного законодательства в правовое поле Украины. Определяются проблемы взаимодействия власти и институтов гражданского общества во время обострения политического кризиса, анализируются истоки социального протеста в контексте евроинтеграционных мотиваций. Рассматриваются особенности евроинтеграции государства в новых конкретно-исторических условиях. Определяются приоритетные направления межпарламентской коммуникации с целью интенсификации европейского развития Украины на уровне стандартов ЕС.

Ключевые слова: парламент, законотворчество, имплементация, евроинтеграция, право.

Key words: parliament, law making, implementation, European integration, law.