Державна політика та громадська думка щодо пам’яті й мови в Україні після Євромайдану

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА ГРОМАДСЬКА ДУМКА ЩОДО ПАМ'ЯТІ Й МОВИ В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ЄВРОМАЙДАНУ

Володимир Кулик

У статті розглянуто державну політику та громадську думку щодо двох контроверсійних аспектів постмайданної трансформації України - пам'яті та мови. Показано, що політика постмайданної влади щодо пам'яті була набагато радикальнішою, ніж щодо мови, проте цей вибір пріоритетів не відповідає преференціям населення. Причиною такої невідповідності автор уважає неадекватне уявлення ключових політиків про громадську думку та структурну асиметрію політичного процесу в двох розглядуваних ділянках.

Ключові слова: політика пам'яті, мовна політика, декомунізація, мовні квоти, громадська думка, Євромайдан.

Volodymyr Kulyk. State policies and public opinion on memory and language in Ukraine after Euromaidan

The article examines state policies and public opinion on two controversial aspects of Ukraine's post-Euromaidan transformation, namely memory and language. It demonstrates that the post-Euromaidan authorities have behaved much more radically in the former domain than in the latter, which does not correspond to popular preferences. The author argues that this mismatch is due to key political players ' inadequate perception of public opinion and the structural asymmetry of policymaking in the two domains.

Key words: politics of memory, politics of language, decommunization, language quotas, public opinion, Euromaidan.

пам'ять мова постмайданний

З-поміж багатьох проблем, із якими зіткнулася українська влада після перемоги Євромайдану, дві вирізнялися особливим потенціалом сприяння поділові суспільства й, отже, послаблення України в протистоянні з Росією. Йдеться про пам'ять і мову - дві ділянки, в яких влада мала примирити заклик активної меншості рішуче позбутися імперської спадщини та бажання більшості населення мірою змоги зберегти звичне мовно-культурне оточення. Реформаторськи налаштовані активісти вважали, що з огляду на війну з неоімперською Росією Україна має якнайшвидше порвати всі зв'язки з «русским миром». Проте керівництво держави мало також думати про те, як така радикальна політика вплинула б на лояльність і виборчі преференції тих громадян, які все ще підтримували ідеологічні настанови та культурні практики, сформовані за часів імперії та не відкинуті за понад два десятиріччя незалежності.

Хоч, як не дивно, постмайданна влада вибрала для цих двох ділянок дуже різну політику. Щодо пам'яті вона дотримувалася досить радикального націоналістичного курсу, хоча його не підтримувала велика частина громадян, особливо тих, що не схвалювали Майдану й нарікали на його наслідки. Натомість у мовній ділянці влада здебільшого відмовлялася від рішучої підтримки української мови, побоюючись невдоволення тієї частини населення, яка воліла й далі вживати російську. Така різна політика не відбиває відмінностей у громадській думці: як показують результати соціологічного опитування, підтримка державного сприяння українській мові насправді сильніша, ніж підтримка усунення радянських символів із публічного простору. Як буде показано нижче, одна причина цієї невідповідності державної політики громадській думці полягає в неадекватному уявленні політиків про те, чого саме громадськість хоче. Інша причина пов'язана зі структурною асиметрією ухвалення рішень у цих двох ділянках.

Різна політика влади

Найвідомішим аспектом постмайданної політики пам'яті є ухвалення та подальше виконання так званих декомунізаційних законів. Ухвалення в квітні 2015 року цих чотирьох законів викликало чимало критики всередині України та за кордоном, зокрема серед дослідників-україністів. Один із законів засуджував комуністичну (як і нацистську) ідеологію та забороняв «пропаґанду» її символів [1], а інший визнавав учасників низки політичних і державних утворень різних часів «борцями за незалежність України» й проголошував заперечення правомірності їхньої боротьби «приниженням гідності Українського народу», а отже, злочином [2, ст. 6]. Багато інтелектуалів, політиків та громадських активістів в Україні й за кордоном протестували проти некритичного уславлення цих дуже різних утворень і застерігали, що законодавче накидання одного історичного наративу може призвести до обмеження свободи слова та наукових досліджень. До того ж критики твердили, що ґлорифікація українських націоналістів часів Другої світової війни, які не тільки боролися проти радянського режиму, а й брали участь в антиєврейських і антипольських етнічних чистках, сприятиме відчуженню етнічних росіян Східної України та погіршенню стосунків із Польщею й іншими західними партнерами [3]. Незважаючи на ці застереження, Президент П.Порошенко підписав усі чотири закони, надавши їм чинності. У грудні 2015 року Венеційська комісія дійшла висновку, що деякі положення декомунізаційних законів суперечать стандартам Ради Європи й закликала змінити їх [4], але українська влада не відгукнулася на її заклик.

Виконання цих законів означало перш за все знесення монументів та зміну назв, пов'язаних із комуністичним минулим. З одного боку, знесено тисячі пам'ятників Леніну та іншим комуністичним діячам у центральних, південних і східних областях (на Заході їх здебільшого прибрали ще в 1990-ті роки), чим місцеві органи влади продовжили кампанію, яку громадські активісти започаткували ще до Євромайдану й активізували під час конфронтації з режимом Януковича. З іншого боку, назви адміністративних одиниць, населених пунктів, вулиць, організацій тощо змінено з комуністичних на нейтральні або національні, відповідні панівному нині наративові української історії, який наголошує спадкоємність минулої та сучасної боротьби проти російського панування. Якщо місцеві ради відмовлялися перейменовувати розташовані на їхній території об'єкти з комуністичними назвами, зміни здійснювала своїми ухвалами Верховна Рада, часом викликаючи протести місцевих влад та опозиційних партій. Найупертіший спротив мав місце в Комсомольську на Полтавщині, де міська рада не лише відмовилася змінювати назву міста сама, а й домагалася скасування парламентської постанови, що перейменувала його на Горішні Плавні. Проте суд відмовив їй у задоволенні позову [5]. Крім того, закон про заборону комуністичної пропаґанди дав підставу для заборони Комуністичної партії України, що її Міністерство юстиції ініціювало вже 2014 року з огляду на причетність партії до сепаратистських дій у східних та південних областях. Ухвала Вищого адміністративного суду від січня 2016 року остаточно припинила діяльність Компартії України, спричинивши перекроювання електорального поля [6].

Натомість у мовній ділянці не було якоїсь послідовної політики, принаймні не було послідовної політики, спрямованої на зміни. Влада уникала рішучих дій, найімовірніше, через острах викликати невдоволення російськомовних громадян, котрі, як припускалося, заперечуватимуть проти активного впровадження української мови, яке неминуче означатиме скорочення вжитку російської. Ризик такого невдоволення продемонструвала відразу після перемоги Євромайдану парламентська постанова про скасування недемократично ухваленого 2012 року закону про основи мовної політики (так званого закону Ківалова - Колесніченка), яким В.Янукович хотів продемонструвати свою турботу про російськомовних громадян, аби запевнити їхню підтримку на виборах. Хоча виконувач обов'язків Президента Турчинов заблокував це скасування, ворожі до Майдану сили в Україні й Росії подали його як свідчення дискримінації російськомовного населення з боку нової української влади, а президент Путін використав як привід для вторгнення в Україну, буцімто з метою «захисту» цього населення. У відповідь українська влада почала двомовну медійну кампанію за «єдину країну», але шкоду єдності вже було заподіяно. Після цього постмайданне керівництво, як видається, змирилося з тим, що закон 2012 року залишиться, бо його скасування спричинило би політичну конфронтацію, яка грала б на руку Путінові. Конституційний Суд України, залежний від президентської Адміністрації та схильний зважати на її побажання, понад два роки відмовлявся розглядати подання низки депутатів про визнання цього закону неконституційним. Наприкінці 2016 року Суд нарешті розглянув це подання, але так і не ухвалив жодного рішення [7]. Тимчасом Верховна Рада не робила навіть спроб ухвалити новий мовний закон, що міг би замінити здискредитований. Лише нещодавно на розгляд парламенту подано кілька законопроектів щодо вживання державної мови [8], але в сесійному залі їх іще не розглядали й Президент та інші керівники держави на їх підтримку не висловилися, що викликає сумнів у реалістичності ухвалення будь-якого з цих законопроектів у найближчому майбутньому.

Постмайданне керівництво країни не виявляло бажання змінювати не лише загальний мовний закон, а навіть закони про вживання мов в окремих галузях. Кілька законодавчих змін, які парламент таки ухвалив, у жодному разі не були результатом послідовної політики українізації, хоч вони й продемонстрували чималу вагу прибічників такої політики в парламенті й суспільстві. Новий закон про державну службу вказував, що держслужбовці, серед інших обов'язків, повинні «обов'язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов'язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації» [9, ст. 8]. Хоча це підтвердження ексклюзивної ролі державної мови в державному секторі може здатися тривіальним, воно стало можливим лише завдяки активній протидії парламентських прибічників української мови тим депутатам, які пропонували перенести в новий закон норму закону Ківалова - Колесніченка, згідно з якою держслужбовці мали вживати не лише державну мову, а й реґіональні, тобто насамперед російську. Оскільки ухвалений закон не дозволяє вживати російську мову замість української, він створює певну проблему для багатьох чиновників різних рівнів, які досі переважно обходилися російською, що їхні керівники зазвичай толерували. Час покаже, наскільки суворо цей закон виконуватиметься, але попередній досвід не обіцяє якоїсь радикальної українізації. Одним зі свідчень відсутності радикальних змін є той факт, що відколи в травні 2016 року закон набув чинності, не було жодних повідомлень про звільнення держслужбовців за нездатність чи небажання належним чином використовувати українську мову, хоча, як твердять громадські активісти, прикладів такої поведінки не бракує.

Безпосереднішим і відчутнішим був ефект ухвалення в червні 2016 року так званого закону про квоти, тобто поправок до закону про телебачення та радіомовлення, якими встановлено 35- відсотковий мінімум музичних творів українською мовою в ефірі радіостанцій [10]. Прагнучи подолати повну марґіналізацію титульної мови в цій ділянці, громадські активісти й діячі культури зуміли здобути підтримку депутатів різних фракцій і таким чином подолати опір радійного лобі, представники якого доводили, що наявних україномовних пісень просто замало, щоби заповнити пропоновані квоти. За закон, зрештою, проголосувала значна більшість депутатів, хоча платою за цю підтримку стало вилучення найрадикальніших положень [11]. Помітне збільшення частки української мови на радіо відразу після того, як закон набув чинності, спонукало мовних активістів домагатися подібного закону для іншої ділянки, де останніми роками української мови ставало дедалі менше, - телебачення. Президент П. Порошенко, зрештою, облишив свої раніші сподівання, що телевізійники самі подбають про збільшення частки україномовних програм, і підтримав ініціативу змусити їх зробити це за допомогою закону [12]. В червні 2017 року спільними зусиллями депутатів різних фракцій Верховна Рада України запровадила 75-відсотковий мінімум державної мови для загальнонаціональних каналів та 60- відсотковий - для місцевих [13]. На час написання статті ця вимога ще не почала діяти, але телеканали вже почали готуватися до її виконання, перекладаючи деякі з раніше створених програм та готуючи нові вже відразу українською мовою [14].

Навіть у своїх публічних заявах більшість впливових політиків не пропонувала суттєвих змін у мовній політиці, обмежуючи підтримку державної мови декларативним поцінуванням її символічної вартості та правового статусу. Найкращим прикладом такої поведінки був сам П.Порошенко, який намагався зрівноважити підтримку особливої ролі української мови та визнання мовних прав тих громадян, які воліють говорити російською, шо дуже відрізнялося від його недвозначної підтримки декомунізації без огляду на побажання консервативної частини населення [15]. Власне, на початку свого президенства П.Порошенко більше наголошував на важливості англійської як мови соціальної мобільності, вартої активного опанування й використання [16]. Проте коли він та інші постмайданні політики стикалися з потужними громадськими ініціативами на поширення української мови, вони, зрештою, їх підтримували, певно, остерігаючись, що відмова могла б зашкодити їхній репутації серед патріотично налаштованої частини населення. Так було, зокрема, у випадку квот для радіо й телебачення, що їх під час голосування в сесійній залі підтримали всі фракції сформованої після Євромайдану парламентської коаліції.

Подібні преференції громадян

Як пояснити таку різницю в політиці щодо пам'яті й мови? Хоча багато політиків гадають, що вона відбиває різницю побажань населення щодо цих двох питань, насправді побажання досить подібні. В обох випадках думки населення щодо доцільності рішучих змін розділилися, водночас та частина, що підтримує Євромайдан, здебільшого погоджується з потребою змін. Щоби продемонструвати це твердження, наведу результати соціологічного опитування, яке провів у лютому 2017 року

Київський міжнародний інститут соціологіїОпитування здійснено в межах дослідницького проекту про громадську думку щодо радикальних реформ (автори й виконавці Генрі Гейл та Володимир Кулик), здійсненого на кошти Університету імені Джорджа Вашингтона та Єльського університету (США). Опитано 2040 респондентів у всіх регіонах України, за винятком Криму та окупованих частин Донбасу. Похибка не перевищує 3,3%.. Хоча про питання пам'яті й мову йшлося в багатьох опитуваннях, зазвичай вони цікавилися лише одним із цих двох питань або ж лише якимись їхніми аспектами. Натомість у зазначеному опитуванні КМІС респондентів запитували про їхню думку щодо доцільності досить подібних радикальних орієнтацій у двох ділянках, що дозволяє порівняти ставлення до цих орієнтацій серед населення загалом та в певних групах зокрема. Відповіді на ці запитання можна доповнити іншими результатами цього та деяких раніших опитувань, що стосуються двох розглядуваних ділянок.

Як показують наведені в табл. 1 цифри, підтримка курсу на «активне запровадження української мови в усіх сферах життя» насправді значно сильніша, ніж схвалення дій на «очищення України від символів радянського минулого» У принципі, більша підтримка українізації, ніж декомунізації, в опитуванні 2017 року може почасти зумовлюватися тим фактом, що запитання про першу було сформульовано позитивно («запроваджувати»), а про другу - неґативно («очистити»), і що для мовної політки заборонний аспект поки що залишається переважно гіпотетичним, а для політики пам'яті він завдяки декомунізаційній кампанії став цілком реальним. Проте різниці між рівнями підтримки двох напрямів змін занадто великі, щоб їх можна було пояснити нюансами формулювань і сприйняттів. [18]. Не лише серед населення України загалом, а й в усіх демографічно чи ідеологічно окреслених групах сукупний рівень рішучої та нерішучої підтримки вищий для українізації, ніж для декомунізації. Навіть серед західняків, україномовців та прибічників Євромайдану, які переважною більшістю підтримують рішучі дії в мовній ділянці, є значна опозиція до радикальної політики пам'яті. До того ж порівняння опитувань КМІС від лютого 2017 року та вересня 2014-го показує, що неприйняття декомунізації з часом посилилося: якщо раніше позитивних відповідей було все-таки більше, ніж неґативних, то згодом стало навпаки. Водночас сильніша опозиція до антирадянської політики пам'яті не означає рішучішого заперечення антирадянського історичного наративу. Ставлення до Української Повстанської Армії - одного з найконтроверсійніших утворень у законодавчо затвердженому списку «борців за незалежність України» - значно покращилося за час між двома опитуваннями. 2014 року неґативне чи «скоріше неґативне» ставлення до УПА висловило 42% респондентів, а 2017-го - лише 32%, при цьому частка позитивних і «скоріше позитивних» відповідей залишилася, по суті, незмінною (32-33%). Як бачимо, хоч більшість українців уже не поділяють радянського погляду на історію України, вони все ж таки не хочуть, щоб держава «очищувала» публічний простір від будь-яких слідів недавнього минулого.

Таблиця 1