Воєнно-політична доктрина Володимира Путіна як "прагматична" спроба відновлення великодержавної Росії: загрози й виклики для України та західного світу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнно-політична доктрина Володимира Путіна як «прагматична» спроба відновлення великодержавної Росії: загрози й виклики для України та західного світу

В.В. Петров

Сучасна трансформація геополітичної та безпекової ситуації навколо України обумовлює необхідність відпрацювання якісно нових підходів до забезпечення національної безпеки нашої держави. Стратегічне планування у сфері безпеки і оборони має ґрунтуватись на глибокому аналізі актуальних викликів та загроз, їх ґенези, вивчення історичних передумов до їх виникнення. У вітчизняній та західній науковій думці бракує досліджень яки б охоплювали трансформацію стратегічних підходів до політичних процесів в Російській Федерації у їх зовнішньому та внутрішньому вимірах. Зазначені підходи, у свою чергу, знаходять відображення в конкретних діях російського керівництва, що, у свою чергу, має безпосередній вплив на нашу державу.

24 вересня 2015 року Указом Президента України набула чинності нова редакція Воєнної доктрини України. У новому документі стисло окреслені виклики та ризики воєнній безпеці та сценарії їх реалізації, а також зміни воєнно-стратегічної ситуації України, які власне й обумовили прийняття нової редакції Воєнної доктрини, а саме: «Тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, розпалювання Росією збройного конфлікту в східних регіонах України та руйнування системи світової та регіональної безпеки і принципів міжнародного права...»1.

Слід зауважити, що термін «доктрина» (від лат. «doctrina») має вельми протяжливі значення. У висхідному контексті цей термін означає систему догм, «ядро» певного вірування, релігії тощо (гр. «катехизис»)2.

«Доктрина» у воєнно-політичному аспекті передусім означає концентровану суму поглядів на питання зовнішньої політики та політики безпеки й оброни, властиві певній історичній епосі, чітко артикульовані певними політичними діячами, які зобов'язані з певною примусовістю поділяти усі представники правлячого класу.

Приміром, в офіційному глосарії НАТО (вперше сформульований 1 березня 1973 року) дається наступне визначення «доктрини»: «Фундаментальні принципи, які окреслюють, як мають діяти збройні сили, щоб досягати вказаних цілей. Мають авторитарний характер, але вимагають самостійного мислення в процесі їх застосування»3.

1. Новий російський цикл «вставання з колін»: ідеологічні та квазіідеологічні основи

У розпал «холодної війни» на Заході функціонували біля 13 тисяч «кремленологів» та «совєтологів». В процесі розпаду СРСР та вщухання холодної війни РФ почала сприйматися Заходом як другорядна держава, яка не заслуговує поглибленого вивчення та репрезентації в мас-медіа.

Відповідно, число фахівців з «російського питання» та «путінологів», станом на 2012 р., скоротилося до однієї тисячі (в 13 разів!), розосереджених в 637 «think tanks» в 85 країнах4.

Характерною особливістю сучасних «наукових досліджень» в РФ (зрештою, як і в багатьох інших країнах «пострадянського» простору) є змішування науки з пропагандою та журналістикою. Нинішня російська ідеологія у її зовнішніх вимірах суто формально нагадує «комуністичну» часів СРСР Сталіна - Хрущова - Брежнєва, оскільки тут йдеться про захист суспільства від ворогів, - як зовнішніх, так і внутрішніх.

Опонуючи водночас і «вмираючій» комуністичній ідеології і «нежиттєспроможним» ліберальним цінностям, розробники путінської ідеології акцентують на патріотизмові, державному націоналізмові і «нормальних» традиційних цінностях (російською - «духовних скрепах») «Руського міра», до яких передусім відносять соціально-політичний консерватизм й православний фундаменталізм. Чільне місце в цій ідеологічній системі посідає чотири терміни з префіксом «анти»: антидемократизм; антиглобалізм; антиамериканізм; антиєвропейськість.

Характерно, що вже наприкінці 2013 року В. Путін взяв на себе роль хранителя цінностей православного фундаменталізму, дозволивши собі різко засуджувати країни Заходу (представників «євроатлантизму») за «моральнісний занепад» й фактично відтворивши пропагандистські кліше прибічників російського слов'янофільства (рос. «почвенничества») середини XIX століття, які в тому в ж стилі опонували тодішнім західникам-лібералам. Західній системі ліберально-демократичних цінностей російське керівництво протиставляє «життєздатний» набір цінностей» консервативного й реакційного характеру, успадкованих з минулого4.

Проте, тут є й чимало моментів мімікрії під ті ж самі західні цінності: політичний і культурний плюралізм, свобода вибору замість західного універсалізму. До цього ж набору слід віднести такі поняття як державний суверенітет, національна гідність, невтручання у внутрішні справи: опора на традиційні суспільні, особисті та сімейні цінності, підтримка релігій, відкидання войовничого секуляризму.

Промовляючи 19 вересня 2013 року на засіданні «Валдайського клубу» В. Путін дистанціювався як від «фундаментального консерватизму», так і від «західного ультралібералізму», акцентувавши, що нинішня Росія є «охоронницею християнських і консервативних цінностей»5.

У контексті зазначеного, поряд з терміном «прогресивний консерватизм», російськими ідеологами від 2005 року активно вживається термін «суверенна демократія», під якою пропонується розуміти «керовану демократію». До відповідної термінології неодноразово зверталися в публічних виступах В.В. Путін, В.Ю. Сурков, С.Б. Іванов, Б.В. Гризлов та ін. Його обґрунтування було дано надійними експертами та науковцями: правознавцями С.А. Авакьяном, В.Д. Зорькіним, Л.С. Мамутом; політологами В.В. Івановим, Д.І. Орловим, журналістом В. Третьяковим та ін.

Водночас ідеологічний проект «путінізму» й створення відповідної істеричної атмосфери довкола нього чимало компетентних оглядачів приписують головному раднику В. Путіна з міжнародних питань В. Суркову. Так, на думку Н. Хрущової, «за Суркова інформаційна політика Кремля зосередилася на головній тезі - Захід хоче знищити Росію, а конфлікт в Україні брехливо подано як відновлення боротьби з фашизмом і захист істинно російської, антизахідної ідентичності». Щодо методології кремлівської пропаганди, то вона, на думку Н. Хрущової, вельми примітивна: «тисне на емоції, не дуже піклуючись про факти»6.

Західні експерти із зовнішньої політики російську неоімперську поведінку 2010-х років часто порівнюють з аналогічною поведінкою радянських вождів повоєнного періоду, яка характеризувалася також підкреслено націоналістичною риторикою, економічним балансуванням на межі війни, культом особистості, агресивними демонстраціями сили тощо. Одна з основних цілей доктрини Путіна є поділ європейців на «хороших» та «поганих», а відтак - спроба «хороших» відокремити від Сполучених Штатів як «поганих за визначенням».

Світовий розвиток, на думку нинішнього російського керівництва, на сучасному етапі характеризують посилення глобальної конкуренції, напруга у різних областях міждержавних та міжрегіональних взаємодій, суперництво проголошених цінностей і моделей розвитку, нестабільність процесів економічного та політичного розвитку на глобальному і регіональному. Усе це нібито створює для РФ можливості перерозподілу впливу на користь нових центрів економічного зростання і політичного тяжіння.

«Прагматична реімперіалізація» Володимира Путіна як імітація доктрин Сталіна-Хрущова-Брежнєва

9 лютого 1946 року Йосип Сталін виступив з промовою у Великому театрі Москви, у якій зробив «сенсаційні заяви». Хоча війна закінчилася, рівень військового виробництва мав бути збільшений в три рази вище у порівнянні з довоєнними роками. Сталін виправдав ці жертви конфліктогенними тенденціями у розвитку капіталізму7.

У відповідь на цю викличну сталінську промову тодішній американський посол у Москві Джордж Кеннан 22 лютого 1946 року надіслав відому «Довгу телеграму», у якій, як згодом порахували історики, містилося 8 тисяч слів. Слова й словосполучення «Радянський Союз», «Росія», «Москва» і «Кремль» Джордж Кеннан використовує як взаємозамінні для позначення суб'єкта, який намагається перетворити СРСР (Росію) на світову державу (наддержаву), використовуючи з цією метою передусім суперечності всередині «капіталістичної системи»8.

Основні положення доктрини Л. Брежнєва зародилися вже в рамках «хрущевізму» (Khrushchevism). Події в Угорщині (1956 р.), зокрема, є реалізацією «доктрини Хрущова», тоді як події в Чехо-Словаччині (1968 р.) є реалізацією «доктрини Брежнєва», хоча воєнно-політичний смисл цих подій однаковий й означає намагання захистити від посягань «імперіалістів» зону впливів СРСР в Центральній Європі.

Сутність «доктрини Брежнєва» вперше виклав 26 червня 1968 року у виступі на сесії Верховної ради СРСР радянський міністр закордонних справ А. Громико. Згодом, 3 жовтня 1968 року, А. Громико повторив основні тези цієї Доктрини у виступі на черговій Генеральній асамблеї ООН9.

Сам радянський лідер Л. Брежнєв тези своєї доктрини артикулював у промові на V з'їзді Польської об'єднаної робітничої партії 13 листопада 1968 р. відразу ж після придушення у серпні того ж року «Празької весни» радянськими та іншими «союзницькими» по Організації Варшавського Договору військами.

Доктрина Брежнєва проголошувала: «І коли внутрішні й зовнішні сили, ворожі соціалізму, спробують повернути розвиток певної соціалістичної країни у напрямі реставрації капіталістичних порядків, коли виникне загроза справі соціалізму у цій країні, загроза соціалістичній співдружності в цілому -- це вже перестане бути проблемою тільки народу даної країни, але стане спільною проблемою, турботою всіх соціалістичних країн»10.

Започаткований в 1975 році процес Гельсінкого «детанту» дещо послабив доктрину Брежнєва. Типовим прикладом «м'якого» радянського реагування на ідеологічне «відступництво» є польські події 1980 року.

Згодом через внутрішню слабкість СРСР режим Михайла Горбачова в 1988 році дозволив країнам соцтабору самостійно визначатися з внутрішньою й зовнішньою політикою. Офіційно перехід від доктрини Брежнєва до доктрини Горбачова відносять до моменту зустрічі М. Горбачова й президента США Дж. Буша на Мальті в грудні 1989 року. Неофіційний початок цієї Доктрини, безумовно, пов'язаний з падінням Берлінського муру п.

Типовим продуктом «прагматичної реімперіалізації»12 є доктрина Путіна. Прихід до влади в 2009 році а США команди Барака Обами, яка проголосила курс на «перезавантаження» відносин з Росією («reset»), правлячий на той час тандем Путін-Медведєв розцінив як ознаку слабкості США.

Звідси були зроблені далекосяжні висновки щодо можливості поновлення РФ заради «національних інтересів» впливів в межах колишнього СРСР. Подібне розуміння «національних інтересів було задеклароване в трьох стратегічно-доктринальних документах періоду путінсько-медведєвського тандему (на них стоїть підпис формально чинного на той період президента Дмитрія Медведєва):

Концепція зовнішньої політики Російської Федерації від 15 липня 2008 року;

Принципи зовнішньої й безпекової політики від серпня 2008 року

Стратегія національної безпеки від 9 травня 2009 року 13.

Зовнішньополітична концепція Володимира Путіна («Доктрина Путіна») зводиться до інтенції повернути світ до двохполюсного світоустрою, який має знову надасть світосистемі керованості, втраченої нею із-за проамериканської однополюсності (Unipolarism). Саме про це Володимир Путін однозначно заявив у своєму виступі на Генеральній Асамблеї ООН восени 2015 року.

Згодом ці геостратегічні та геополітичні тези в розгорнутому вигляді були представлені з належним ілюстративним відеорядом в документальному фільмі Володимира Соловйова «Світоустрій» (рос. «Миропорядок») 14.

Отже, у випадку з доктриною Путіна не йдеться про оригінальну розробку, а радше про нове «перевидання» «доктрини Брежнєва», відомої також як «доктрина обмеженого суверенітету» 15.

Незважаючи на зміну історичних «декорацій», такий самий смисл має військово-політична агресія Росії проти України, розпочата у лютому 2014 року. Її найбільш вираженими маніфестаціями стали анексію Криму та військова інтервенція РФ на Донбасі, замаскована під «громадянську війну» українців з українцями, що цілковито відповідає концепту «війни чужими руками» (proxy war).

Одна з перших спроб проаналізувати «доктрину Путіна» належить в російській політології Олексію Чадаєву. «Доктрина, на відміну від ідеології, - підкреслює автор, є завжди заручницею свого часу. Прийняття доктрини як зразка, джерела програм залежить від того, наскільки її лозунги можна реалізувати практично» 16.

За міжнародними класифікаційними рамками, Росія у її нинішньому стані є «імперією у стадії занепаду» («a superpower in decline»).

Зокрема, навряд чи Росія в її нинішньому стані може погрожувати США та іншим країнам НАТО так як дозволяв собі колишній СРСР.

Представники російської воєнно-політичної еліти, напевно, відчули певне приниження, коли американський президент Барак Обама, виступаючи восени 2014 року на Генеральній Асамблеї ООН, поставив «російську загрозу» (конкретно йшлося про агресивні дії росіян в Україні) на друге місце серед глобальних загроз і викликів після «лихоманки Ебола» 17. Водночас, восени 2015 року у подібному виступі в ООН Барак Обама російську проблему поставив після іранської 18.

З обранням Володимира Путіна в березні 2000 року президентом РФ російський «силовий комплекс» пов'язував надії на власне відродження, які зрештою справдилися. Військові видатки СРСР на кінець його існування складали суму, еквівалентну 300 млрд. доларів США. Натомість, під кінець 90-х ця сума складала, за даними SIPRI, 21,8 млрд. доларів19.

Станом на 2013 рік, Росія мала воєнний бюджет розміром в 88 млрд. доларів. Офіційно опублікований воєнний бюджет РФ 2015 року склав 81 млрд., що становило менше 10% від сукупного воєнного бюджету країн НАТО ($900 млрд. на рік, з яких дві третини - $638 млрд. припадає на долю США).

У 1990 році в воєнній економіці СРСР були задіяні 8 млн. працівників (19% від загального числа робітників, задіяних в промисловості). Серед них 1,5 млн. працювали у науково-дослідницькому секторі (рос. НИОКР; англ.. R&D), що складало 80% від числа усіх науковців-дослідників та конструкторів СРСР. 12% промислової продукції в СРСР мали суто воєнне (оборонне) призначення20.

Найголовнішою проблемою РФ (зрештою, як і України та решти країн «пострадянського простору») є нереформованість ЗС, їх невідповідність сучасним концепціям та доктринам збройних протистоянь. Поки США розвивали подібну доктрину модернізації збройних сил, підсилених на базі кібернетичної платформи C4ISR (абревіатура від «Command, Control, Communications, Computers, Intelligence, Surveillance and Reconnaissance»), Росія аж до 2008 року оновленням Збройних Сил не займалася.

Анахронічною була й російська оргструктура ЗС. Зокрема, для СРСР і російської армії до реформ, започаткованих у 2008 році, характерним було існування «кадрованих» підрозділів. Обороняти країну передбачалося за допомогою масової мобілізації резервістів. У радянські часи в «загрозливий період» влада мала намір відмобілізувати з числа цивільних громадян до 8 млн.

Війна з Грузією в 2008-му продемонструвала фіктивність подібної концепції щодо сучасної РФ.

Згідно з державною програмою озброєнь РФ на 2011-2020 роки на переозброєння російської армії виділять 20 трлн рублів. Зміни в першу чергу мали стосуватися появи нових загроз РФ, які продемонстрували ситуація в Україні і довкола неї, а також у події на півночі Африки, в Сирії, Іраку і в Афганістані, коли в боротьбі провідних держав світу за свої інтереси типовими стали «непрямі дії», використання протестного потенціалу населення, радикальних і екстремістських організацій, приватних військових компаній; нарощується наступальний потенціал НАТО безпосередньо біля російських кордонів, активно проводяться заходи з розгортання глобальної системи ПРО. Ставиться також питання щодо посилення орбітального воєнно-космічного угруповання21.

Нова Воєнна доктрина РФ та російський експансіонізм щодо України

Нова російська Воєнна доктрина була опублікована 26 грудня 2014 року22 на відміну від попередньої редакції не містить безпосередніх вказівок на країни, які РФ вважає своїми актуальними або потенційними супротивниками, а також погроз превентивного використання ядерної зброї.

Більше того, всупереч попереднім очікуванням на тлі агресії РФ проти України під приводом захисту власної «сфери інтересів» нова російська Доктрина навіть не вказувала, які країни, вона відносить до сфери «особливих інтересів» і які створюють для неї найбільші воєнно-політичні загрози.

Жодного разу тут не називається, зокрема, Україна, хоча в оновленій російській Доктрині фігурує поняття «сусідство» (рос. - «страны, граничащие с Российской Федерацией»). Від «сусідів» РФ очікує цілої низки викликів і загроз й передусім «зміни політичних режимів» внаслідок кольорових революцій, масованих воєнних навчань та воєнної мобілізації тощо23.Відповідно, у програмній статі В. В. Путіна «Бути сильними. Гарантії національної безпеки для Росії» 24, яка є розлогим коментарем до нової Воєнної доктрини, йдеться не стільки про «відсіч агресії», скільки про відсіч спробам організації «штучного керованого хаосу».

Застосувавши більш-менш успішно для нового «підкорення Криму» у 2014 році методи сучасної «гібридної війни» як суміші війн звичайної (конвенційної») та незвичайної (неконвенційної, іррегулярної) - передусім інформаційної (кібернетичної), лідери сучасної Росії активно повірили у власну безкарність. Характерно, що у вересні 2014 року в одному з інтерв'ю російський президент В. В. Путін нахвалювався, що його країна могла би окупувати столицю будь-якої європейської країни впродовж двох днів.

На відміну від своїх попередниць російська військова доктрина зразка 2014 року наголошує не тільки на зовнішніх, але й внутрішніх загрозах. У свою чергу, серед внутрішніх загроз особливо виокремлено загрози, які виходять із внутрішнього й зовнішнього інформаційних просторів.

Таким чином, оборонні відомства відтепер зобов'язані включатися у внутрішньополітичну боротьбу.

Щоправда, критики даної версії російської Воєнної доктрини справедливо вказують на надто абстрактний характер її формулювань. Адже аналогічні поняття в американських документах подібного рівня є набагато конкретизованішими. Коли в американській доктрині говориться, зокрема, про «концепцію миттєвого глобального удару», то водночас уточнюється, якими засобами такий удар буде наноситься, за яких умов25.

Ще однією інновацією останньої версії російської Воєнної доктрини є поняття «мобілізаційної готовності країни». Для підтримки на необхідному рівні ставиться завдання щодо підвищення ефективності військово-патріотичного виховання громадян 26.

23 травня 2016 р. «Совет по внешней и оборонной политике (СВОП)», покликаний готувати аналітичні матеріали для вищих органів влади РФ, опублікував тези, які претендують на узагальнення досягнень російської зовнішньої політики путінського періоду 2010-х років й окреслення її перспектив на 2020-ті роки (керівник авторської групи - С. А. Караганов)27. З чималою дозою цинізму документ СВОП розписує роль РФ як «постачальника безпеки для міжнародного співтовариства , особливо для партнерів і сусідів».

Агресію РФ проти України документ СВОП описує як «братовбивчий конфлікт на Україні» (тобто як «громадянську війну»), а дії Росії як вимушену реакцію («зустрічний або попереджуючий удар») у відповідь на західну експансію на територію, життєво важливу для Росії.

В прогностично-рекомендаційній частині документу СВОП міститься наступна теза: «Україна, радше всього, продовжить деградувати. Важливо обмежити негативний і відволікаючий вплив українського чинника на російську політику. Програма-мінімум виконана - зупинити подальше розширення західних союзів на Україну, інші країни і території, життєво важливі з точки зору безпеки Росії. Тепер доцільно, домагаючись дотримання мінських угод, на найближчі роки максимально, наскільки це можливо, абстрагуватися від України, забезпечуючи режим кордонів».

У цьому контексті привертає увагу існування пулу російських та західних аналітиків й журналістів, задіяних в організованих російськими спецслужбами «активних заходах», які перебувають якщо не повністю, то частково на утриманні кремлівського керівництва.

Отже, відбувся своєрідний функціональний обмін: російське політичне керівництво надало західним мислителям-маргіналам потужні засоби трансляції й ретрансляції у вигляді каналів зовнішнього мовлення та інформування, а вони своїм авторитетом в певних академічних та політичних колах підкріпили московську пропаганду на Заході враженнями самобутності й автентичності й навіть плюралізму.

Таким чином, иожна констатувати, що остання українська модернізаційна (проєвропейська) Революція на Майдані додатково простимулювала (акселерувала) радикальний кремлівський зсув: зміну в 2013 році модернізаційного тренду контрмодернізаційним. Протидія цьому небезпечному тренду (включно з методами збройної оборони) є обов'язковою передумовою успішної модернізації України та її інтеграції до західних структур. Вкрай важливою також є консолідація наявних інтелектуальних ресурсів для побудови системи стратегічних комунікацій, формування національного наративу тощо.

Література

революція майдан доктрина путін

1. Воєнна доктрина України. URL: http://www.president.gov.ua/documents/5552015-19443.

2. Tami Davis. Strategy and Grand Strategy: What Students and Practioners need to know. Strategic Studies Institute and U.S. Army War College Press. 2015. P. 4.

3. NATO Glossary of terms and definitions. Listing terms of military significance and their definitions for use in NATO. - AAP-6(2008). URL: http://fas.org/irp/doddir/other/nato2008.pdf.

4. Think Tank Atlas | Track II Diplomacy: Russian Studies as a Factor of Soft Power. URL: http://rethinkingrussia.ru/en/ wp-content/uploads/2016/03/Think-Tank-Atlas.pdf.

5. Заседание международного дискуссионного клуба «Валдай». 19 сентября 2013 г. URL: http://kremlin.ru/ events/president/news/ 19243 http://poseidon01.ssrn.com/delivery.php.

6. Хрущева Нина. Дирижер у культа. О ловушках Суркова для россиян // Новое время. 26 июня 2015 года. (Перевод. Copyright: Project Syndicate, 2015). URL: www.project-syndicate.org.

7. Сталин, Иосиф, Речь на предвыборном собрании избирателей Сталинского избирательного округа города Москвы 9 февраля 1946 года. URL: https://www.marxists.org/russkij/stalin/t16/t16_01.htm.

8. The Charge in the Soviet Union (Kennan) to the Secretary of State. SECRET. Moscow, February 22, 1946. URL: http://nsarchive.gwu.edu/coldwar/documents/episode-1/kennan.htm.

9. Romaniecki, Leon. Sources of the Brezhnev Doctrine of limited sovereignty and intervention // 5 Isr. L. Rev. 527 (1970) - URL: http://heinonline.org/HOL/LandingPage?handle=hein.journals/israel5&div=43&id=&page=.

10. Брежнев Л.И. Ленинским курсом, т. II. М., 1970, с. 329.

11. Падіння Берлінського муру: як це було. URL: http://www.dw.com/uk.

12. Bugajski, Janusz. Russian pragmatic reimperialisation // Caucasian review of international affairs. Vol. 4 (1) - Winter 2010.

13. Концепция внешней политики Российской Федерации. URL: http://kremlin.ru/ acts/news/785.

14. Миропорядок. Документальный фильм Владимира Соловьева. URL: https://www.youtube. com/ watch?v=ZNhYzYUo42g.

15. Aron, Leon. The Putin Doctrine. Russia's Quest to Rebuild the Soviet State // The Foreign Affairs. March 8, 2013. URL: https://www.foreignaffairs.com/articles/russian-federation/2013-03-08/putin-doc- trine.

16. Чадаев А. Путин. Его идеология. М.: Европа, 2006. - 232 с.

17. Rummer Eugene. Russia--A Different Kind of Threat (Россия - угроза иного порядка) // Московский центр Карнеги. July 20, 2015. URL: http://carnegieendowment. org/ 2015/07/20/russia-different-kind-of-threat/ilpb.

18. Remarks by President Obama to the United Nations General Assembly. URL: https://www. whitehouse.gov/the-press-office/2015/09/28/remarks-president-obama-united-nations-general-assembly.

19. Julian Cooper The Russian economy twenty years after the end of the socialist economic system // Journal of Eurasian Studies. Volume 4, Issue 1, January 2013, (20 Years of the Collapse of the Fomer Soviet Union). (20 Years of the Collapse of the Fomer Soviet Union). Pages 55-64.

20. Blank, Stephen J. Imperial Ambitions // World Affairs. May/Jun 2015, Vol. 178 Issue 1, p67-75. 9 p.

21. Гольц Александр. Чрезвычайная оборонная ситуация // Огонек. № 45, 12 ноября 2012, с. 14.

22. Военная доктрина Российской Федерации. URL: http://static.kremlin.ru/media/events/files/41d527556 bec8deb3530.pdf.

23. Sinovets, Polina, Renz, Bettina Russia's 2014 military doctrine and beyond, threat perceptions, capabilities and ambitions Research Paper / NATO Defense College, 117. 12 S. URL: http://www.ndc.nato.int/download/downloads.php? icode= 457.

24. Путин В.В. Быть сильными. Гарантии национальной безопасности для России // Российская газета. 2012. 02 февраля. URL: http://www.rg. ru/2012/02/20/putin-armiya.html.

25. Сивков, Константин. Халтура в ответ на вызовы // Военно-промышленный курьер. 04.02.2015. № 4 (570). URL: http://vpk-news.ru/articles/23673.

26. Чекинов С.Г., Богданов С.А. Прогнозирование характера и содержания войн будущего: проблемы и суждения // Военная мысль, № 10, Октябрь 2015, с. 41-49.

27. Стратегия для России: российская внешняя политика конец 2010-х -- начало 2020-х годов. Тезисы рабочей группы Совета по внешней и оборонной политике. М. 2016. - 24 с. URL: http://svop.ru/wp-content/uploads/2016/05/ тезисы_23мая_sm.pdf.

Размещено на Allbest.ru