Відносини Україна-НАТО у російській суспільно-політичній думці у 1990-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відносини Україна-НАТО у російській суспільно-політичній думці у 1990-х роках

Стаття присвячена дослідженню ставлення російської суспільно-політичної еліти до військово-політичного співробітництва України та НАТО впродовж 1990-х років. Розглядаються питання, що стосуються внутрішньополітичної дискусії, яка виникла в РФ навколо політичного та військового співробітництва України з Північноатлантичним альянсом. Визначено, що Україна та Російська Федерація після розпаду СРСР налагоджували політичні контакти з НАТО з метою взяти участь у формуванні системи колективної безпеки в Європі. Для України співпраця з Північноатлантичним альянсом також давала можливість посилення національної безпеки. Визначено, що ставлення російського політикуму до співпраці України з НАТО змінювалось та залежало від участі України в інтеграційних проектах, ініційованих Російською Федерацією.

Небажання України брати участь у спільних із Росією силових структурах у рамках СНД, на тлі співпраці з НАТО, більшість російського політикуму розцінювали як елемент ворожої політики сусідньої держави. Доведено, що політика розширення НАТО на терени Центрально-Східної Європи здійснювала вплив на перебіг українсько-російських відносин. Обґрунтовано тезу про те, що політика зближення України з НАТО стала одним із головних аргументів противників підписання українсько-російського двостороннього Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією.

Проведення спільних військових навчань, поглиблення політичної співпраці України з НАТО у російському політикумі розцінювались як прямий виклик безпеці Росії. Робляться висновки про те, що політичні контакти України з НАТО постійно перебували на порядку денному українсько-російських відносин та викликало особливий інтерес з боку суспільно-політичного середовища РФ.

Зовнішньополітична діяльність України на міжнародній арені, стан та перспективи її взаємин із загальноєвропейськими інституціями перебувають у центрі уваги українського суспільства. Зважаючи на російську агресію проти України, особливу увагу з боку суспільства привертають політичні перемовини української влади із Організацією Північноатлантичного договору (НАТО). Прихильники інтеграції нашої держави до Північноатлантичного альянсу аргументують свою позицію здатністю НАТО покласти край зазіханням Росії на територіальну цілісність та суверенітет України. Зважаючи на загострення відносин між Росією та НАТО через російську агресію проти України вважаємо за доцільне дослідити ставлення російського політикуму до взаємин між Україною та НАТО у перше десятиліття після розвалу СРСР.

Аналіз досліджень і публікацій. У вітчизняному та іноземному історичному дискурсі проблема реакції російського суспільства на співпрацю України з НАТО згадується у контексті висвітлення відносин Росією та НАТО, Україною і НАТО, або ж українсько-російських відносин. Водночас немає спеціалізованих робіт, які б досліджували ставлення російської суспільно-політичної думки до взаємин України Північноатлантичним альянсом. Серед науковців, які обґрунтовували необхідність євроатлантичної інтеграції України з загрозою з боку Росії варто відзначити праці Б. Парахонського [25], Г. Надтоки.

Водночас російські дослідники згадують про Україну у контексті дослідження НАТО та його впливу на національну безпеку РФ. Серед них помітно вирізняються праці С. Кортунова [18] та О. Арбатова [1], А. Загорського [11].

Мета дослідження. дослідити ставлення російської суспільно-політичної еліти до співпраці України з НАТО впродовж 1990-х років.

Виклад основного матеріалу. Політичне та військове співробітництво України з НАТО упродовж 1990-х років залишалося одним з найгостріших питань у комплексі українсько-російських відносин.

Взаємини між Україною та Північноатлантичним альянсом викликали особливий інтерес російської політичної еліти та науково-експертного середовища. Однією із причин такої уваги було сприйняття російським суспільством НАТО як ворожої організації, рудимента «холодної війни», який вийшов з неї переможцем, подолавши СРСР та його союзників з Організації Варшавського договору (ОВД). Ключова роль українських територій у геополітичних концепціях ідеологів російського великодержавництва змушували російський політикум відстежувати зовнішньополітичні кроки України, особливо ті, що стосувалися співпраці з силовим блоком держав Заходу. Американський геостратег Збігнєв Бжезинський на початку 1990-х років доволі точно спрогнозував, що Росія протистоятиме вступу України в НАТО, оскільки це означатиме фактичне визнання того, що «доля України, більше органічно не пов'язана з долею Росії» і їй необхідно стати «частиною Центральної Європи, а не Євразії» [5.С.147-148].

Співпраця з НАТО розвивалась у рамках західного вектора зовнішньої політики України. Незалежність створила нові політичні реалії для громадян України, а держава, що колись відігравала роль «форпосту європейської цивілізації на Сході»[25.с.100.], знову стала суб'єктом цивілізованого світу. Намагаючись гарантувати національну безпеку, Україна, поруч із формуванням власних збройних сил, оголосила наміри взяти участь у загальноєвропейській системі колективної безпеки. Варто зауважити, що поряд з цим зберігався, зафіксований у Декларації про державний суверенітет, курс на отримання статусу позаблокової та нейтральної держави [10].

Співпраця України з НАТО відбувалася на тлі ухилення української влади від збереження спільного військово-стратегічного простору з Росією та перспективи повернення в сферу військово-політичного впливу Москви. Розглядаючи СНД як інструмент «мирного розлучення» [33], українська влада відмовилась від утворення наддержавних структур в рамках співдружності, що стосувались військово-оборонного комплексу (Україна не підписала Ташкентський договір про колективну безпеку СНД).

Впродовж 1990-х років Україна проводила активну співпрацю з НАТО. Зокрема, у 1991 році вона вступила до Ради північноатлантичного співробітництва (РПАС) і стала першою країною на пострадянському просторі, яка приєдналася (8 лютого 1994 року) до програми НАТО «Партнерство заради миру» (ПЗМ). У вересні цього ж року було укладено Програму індивідуального партнерства, що розширила можливості участі Збройних сил України в спільних військових навчаннях та миротворчих операціях [36.С.15]. У вересні 1995 року було оголошено про початок «розширених і поглиблених» відносин між НАТО та Україною «поза межами РПАС і ПЗМ». Починаючи з цього часу сторони активізували співпрацю у військовій сфері.

Для прикладу, якщо у 1994 році підрозділи ЗСУ взяли участь лише у двох спільних військових навчаннях поза межами України, то вже у 1995 році - у 98 заходах, включаючи 13 військових навчань. У 1996 році відбулися 53 заходи за участі українських військових. Тоді ж на території України було проведено багатонаціональне військове навчання «Щит миру-96» [30.с.26]. Українські миротворці були у складі миротворчого контингенту у військових операціях у Боснії та Герцеговині у 1996 році. Новий етап у відносинах Україна-НАТО ознаменувало підписання у 1997 році Хартії про особливе партнерство, де українська сторона підтвердила своє бажання стати членом євроатлантичних структур [37]. Пізніше було організовано Спільну робочу групу з питань оборонної реформи, а у столиці України було відкрито Офіс зв'язку НАТО. На початку 1990-х років відносини України з НАТО не викликали особливого занепокоєння з боку російської суспільно- політичної еліти. У російському політикумі існувало переконання, що, попри численні застереження до політичних угод в рамках СНД, українська влада все-таки візьме у них участь. Більше того, політична еліта РФ на початку 1990-х років була переконана у необхідності встановлення повноцінних партнерських відносин із Північноатлантичним альянсом. Зокрема, перший президент РФ Б. Єльцин розглядав взаємодію з НАТО, як важливий компонент гарантування безпеки Росії [9.с.65]. Більше того, у 1991 році російський президент не відкидав можливості вступу Росії до НАТО в недалекому майбутньому [34.с.148]. Водночас, низка провідних російських політичних експертів вважали таку перспективу безглуздою і неможливою, хоча і пояснювали це по-різному. Зокрема, директор Центру роззброєння і стратегічної стабільності О. Арбатов головною перешкодою на цьому шляху називав політичну нестабільність в Росії [3.с.2].

Курс російських реформаторів на інтенсифікацію політичних та військових контактів з Північноатлантичним альянсом знайшов своє відображення у Концепції зовнішньої політики Російської Федерації у 1993 році [6.с.29]. Політичні контакти російської влади з НАТО були спрямовані насамперед на врегулювання низки проблем, що виникли із розпадом СРСР (зокрема питання ядерної зброї). Росія, як офіційна правонаступники СРСР, намагалася зберегти за собою статус наддержави та зайняти провідне місце у системі глобальної безпеки. Водночас, ресурсні можливості РФ були суттєво нижчими за ті, якими володів СРСР: на Росію до кінця 1990-х років припадало менше 2% світового ВВП, 1% державних витрат і 1% світової торгівлі [23.С.544.]. В таких умовах взаємодія з НАТО набувала суперечливих рис: разом із готовністю до співпраці з альянсом, російські політики закликали західні держави будувати відносини з РФ, як з рівнозначним центром сили, хоча фактично ним Росія не була.

Однак плани розширення Північноатлантичного альянсу на терени Центрально-Східної Європи внесли загострення в умовний геополітичний трикутник Росія - Україна - НАТО. Більшість російського політикуму сприйняла плани по розширенню НАТО негативно. На їхній погляд, такі плани розширення суперечили національним інтересам, а наближення інфраструктури НАТО до російських кордонів було прямим викликом безпеці РФ [27.с.229]. Відтак, між Москвою та Брюсселем розгорнулась боротьба за вплив на колишні держави-сателіти СРСР у рамках ОВД, а під тиском внутрішньої опозиції президент Б.Єльцин відкрито заявляв про намір Росії протидіяти розширенню НАТО [9. с.241].

Відносини України з Північноатлантичним альянсом російська суспільно-політична еліта здебільшого обговорювала у контексті розширення НАТО на Схід. Чимало російських політиків та інтелектуалів підтримували стереотип про антислов'янську спрямованість НАТО та намагалися відновити проект союзу слов'янських народів. За словами лідера КПРФ Г Зюганова, ставлення до просування НАТО на терени Центрально-Східної Європи стало чи не єдиним прикладом згоди провідних політичних сил країни. Лідер російських комуністів щодо цього писав: «Загроза консолідувала національну еліту Росії, у всіх інших відносинах роз'єднану ідеологічними протиріччями» [17.С.140].

Сам же Г. Зюганов був переконаний, що НАТО є військово-політичним блоком, що спрямований проти Росії, а рішення про просування до кордонів Росії було кроком до утвердження американської світової гегемонії [17.С.142]. Більшість російського політикуму була переконана, що Україна була включена до сфери інтересів НАТО і займала провідне місце у планах із розширення. В окремих випадках лунали припущення, що держави Заходу через НАТО реалізують так звану «антиросійську стратегію», що передбачає залучення Прибалтики і України до складу альянсу [19.С.149-162]. Російський прихильник слов'янської єдності О. Панарін стверджував, що «...оголошення України, Закавказзя, Середньої Азії зоною «американських національних інтересів», - це, поза сумнівом, продовження стратегічного наступу після того, як «холодна війна» закінчена»[24.с.583]. Політику просування НАТО на Схід він називав новим зломом статусу кво на пострадянському просторі.

Небажання української влади брати участь в ініційованих Росією інтеграційних проектах, на тлі розширення співпраці України з НАТО, стали причиною звинувачень з боку РФ у політиці подвійних стандартів та, навіть, зраді. Зокрема, депутат Держдуми РФ та директор Інституту країн СНД К. Затулін, говорячи про взаємини Україна-НАТО, стверджував, що «... «національно свідоме українство» в усі часи живило слабкість до колабораціонізму з німцями чи з американцями, хто сильніший..»[12]. Крім цього, К. Затулін переконував, що через збільшення гуманітарної допомоги Україні Захід перетворив її на бастіон проти інтеграції та хотів утвердити двоцентризм на пострадянському просторі. Водночас, під час обговорення в Держдумі РФ проекту постанови про денонсацію Біловезьких угод, застерігав російських парламентарів від імпульсивності в ухваленні рішень, що стосуються українсько-російських відносин. За його словами, такі кроки несли загрозу СНД та грали на руку прихильникам політичної ізоляції РФ, які, використовуючи фобії та страхи щодо відновлення СРСР, намагалися виправдати будь-яке розширення НАТО і створення санітарного кордону [7].

Участь України у програмі НАТО «Партнерство заради миру» викликала особливу увагу з боку російського політикуму. Це було спричинене насамперед спільними українсько-натівськими військовими навчаннями, які, як стверджували російські політики, відбувалися біля самих кордонів РФ. Водночас, російські експерти визнавали, що у Росії не існувало реальних важелів для того, щоб протистояти цьому процесу [с.5]. Більше того, ще на етапі обговорення участі України у Програмі, перед владою РФ виникла дилема щодо участі у ній самої Росії.

Провідні політологи застерігали, що відмова від участі усуває Росію від процесів у системі глобальної безпеки, однак участь у програмі на умовах, які висували для приєднання в НАТО у самому альянсі, могло б також ізолювати Росію [20.с.1,3]. Офіційні ж органи вказували на відносини України та НАТО, як приклад ефективного ведення Програми. За словами заступника голови МЗС РФ Віталія Чуркіна, Росії було вигідно брати участь у програмі з точки зору забезпечення безпекового простору [31]. Водночас представники націонал-патріотичних партій у російському політикумі переконували, що програма «Партнерство заради миру» ставила хрест на інтеграції пострадянського простору навколо Москви, змінюючи її навколо Монса та Брюсселя [31].

Ціла низка неврегульованих міждержавних проблем, що стосувалися питання Криму, Чорноморського флоту, російськомовного населення України, державних боргів та українсько-російського кордону в середині 90-х років цілком могла стати приводом для нової повномасштабної «холодної війни» в рамках трикутника Росія - Україна - Захід.

Однак, тогочасному українському керівництву вдалось після серії переговорів з Москвою підписати Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією. Договір знімав напруження, що виникло між державами щодо ряду ключових питань, хоча і не вирішував їх повністю. В умовах підписання договору з Україною, російське суспільство було стурбоване перспективами зближення Києва з Брюсселем. Переговори української влади із західними сусідами щодо територіальних претензій на тлі демаркації українсько-російського кордону, початку обговорення розділу Керченської протоки і Азовського моря і зосередженням на російському напрямі потужної групи прикордонних військ розцінювалася як очевидне прагнення України до вступу в НАТО [13]. Зазначимо, що станом на 1997 рік у російському політикумі досить популярною була теза, що протистояти розширенню НАТО можна виключно через посилення військової могутності РФ та прискорення військово-політичної інтеграції на просторі колишнього СРСР. Згодом така стратегія отримала назву «стримування» НАТО.

Теоретичний вступ України до НАТО став ключовим у процесі ратифікації Договору про дружбу і співробітництво у Держдумі РФ. Російські політики неодноразово намагалися з'ясувати у своїх українських колег, чи не передбачають зовнішньополітичні пріоритети України у недалекому майбутньому приєднання країни до НАТО, і того, що «інфраструктура блоку з'явиться в районі Брянська і Ростова», що неминуче позначиться на долі Договору [29.С.247]. В свою чергу, українська влада переконувала, що не має жодних підстав вважати, що «Київ приєднається до НАТО», так як це «не передбачено» основами внутрішньої і зовнішньої політики України. Така позиція України спонукала російську сторону відкласти ратифікацію міждержавного договору.

Мер Москви та активний прибічник «повернення» Криму Юрій Лужков переконував, що ратифікація договору відкриє шлях Україні до НАТО та наполягав на закріпленні положення про нейтралітет України на законодавчому рівні пакетом поруч із угодами по Чорноморському флоту. Російський політик С. Бабурін взагалі вимагав «повернення» півострова Крим, як «знака дружби та єдності». У контексті євроінтеграції та посилення політичних контактів з НАТО, на думку С. Бабуріна, для російської влади було б злочином не активізовувати у повній мірі свою політику в Криму, де, як наголошував політик, РФ мала підтримку [4.С.71-72].

Низка політиків були переконані, що після підписання договору отримають новий розвиток узгоджені, сплановані по етапах спільні дії України та НАТО з витіснення Чорноморського флоту Росії з Криму та Севастополя [14]. При цьому прихильників підписання договору звинувачували в тому, що вони знімали для України проблему спірних територій, усуваючи формальну перешкоду для повномасштабного вступу України в НАТО, і «віддаючи російське добро Україні», насправді його віддавали у руки НАТО [15].

Російські політики намагалися переконати українську владу в абсурдності ідеї вступу до НАТО. Неодноразово офіційні запити до Верховної Ради надсилали і російські парламентарі. У своїх зверненнях вони неодноразово висловлювали надію, що в цьому найважливішому для безпеки обох держав питанні український парламент займе «правильну позицію, що відповідає корінним інтересам наших народів» [37]. Голова Державної думи РФ Г. Селезньов, у 1998 році виступаючи з трибуни ВРУ, вказував на спільне історичне минуле, культурну та психологічну спорідненість обох народів. Водночас він наголошував, що заяви українських політиків про можливість приєднання України до НАТО викликали «гострі» питання у російських парламентаріїв. Голова Державної думи РФ вимагав від Верховної Ради чіткої оцінки розширення НАТО на Схід [8.С.252]. На противагу перспективі євроатлантичної інтеграції України Г. Селезньов закликав Верховну Раду до приєднання до Міжпарламентської Асамблеї СНД, вступу України в Союз Росії і Білорусі, що, за його словами, дозволило б створити «потужний союз слов'янських держав без кордонів» [8.с.254].Чинник НАТО викликав суттєві труднощі у процесі ратифікації договору з Україною. Голова російського МЗС І. Іванов визнавав, що за Україну триває боротьба та натякав на те, що держави Заходу мають «вишуканий» план створити між РФ та НАТО «буфер з недружньої до Росії держави». Відповідно, не ратифікація договору автоматично відштовхувала Україну та грала на руку тим силам, що виступають за її вступ до НАТО. Водночас, І. Іванов закликав депутатів не керуватися «домислами, емоціями» і називав можливий вступ України до НАТО «далекою від життя фантастикою»[29.с.289].

Щоправда парламентарі розуміли, що існування договору не є гарантією від можливого вступу України до НАТО, на чому наголошували депутат від фракції «Яблоко», знаний дипломат В. Лукін [29.С.561] та сенатор Ради Федерації О. Богомолов. Одним із подразників, які впливали на перебіг українсько-російських відносин стали українсько-натівські військові навчання «Сі Бриз- 97». Вони значно підживлювали позицію Держдуми, яка не хотіла укладати повномасштабний договір з Україною [2]. Поведінку України у військовій сфері називали відверто антиросійською, а опозиційні до влади російські політики переконували, що Росія втрачає стратегічні позиції не тільки на пострадянському, але й на всьому східноєвропейському просторі [13]. Зрештою, це навіть призвело до ухвалення проекту постанови Держдуми «Про заяву Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації» по навчаннях «Сі Бриз-97» [32].

Обговорення потенційного вступу України до НАТО активізувалось на тлі четвертої хвилі розширення альянсу у 1999 році. Російський президент Б. Єльцин в особистому посланні до Л. Кучми у лютому 1999р. наголошував, що в Росії викликає питання декларована «часом і на офіційному рівні орієнтація України насамперед на євроатлантичні структури». При цьому Б. Єльцин пропонував своєму українському колезі підписати вагомий документ про консультації та «взаємні зобов'язання щодо реальних лімітів відносин з НАТО». Таким чином, Москва пропонувала обопільно визначити якусь граничну межу у взаєминах з Альянсом, за яку обидві сторони виходити не будуть [26.С.236].

На початку ХХІ століття не змінила свого ставлення до політичних контактів України з НАТО. Ставлення більшості російського політикуму до таких взаємин чітко окреслив Олексій Пушков, який заявив, що Росія зацікавлена у політично нейтральній Україні, натомість тоді як США мають на меті не лише незалежну Україну, але й незалежну з антиросійським креном, вбачаючи у цьому ключову гарантію «невідновлення» нового союзного утворення на території СРСР [28.С.36].1

Висновки

політичний військовий співпраця

Після розпаду СРСР Україна та Російська Федерація взяли участь у формуванні системи колективної безпеки в Європі. Водночас, обидві держави мали у цьому власні геополітичні інтереси. Для України це було передусім намагання закріпити національну безпеку та уникнути втягнення у військово-політичні проекти під егідою РФ. Для російської влади у цьому процесі головним мотивом було збереження за своєю державою статусу правонаступниці СРСР.

Особлива увага з боку російської суспільно-політичної думки до співпраці України з НАТО виникла під час процесу розширення Північноатлантичного альянсу на терени Центрально-Східної Європи. Просування НАТО на Схід у Росії розглядали не тільки як загострення проблеми європейської безпеки, а як несприятливу для себе зміну розстановки сил на пострадянському просторі, який перебував у зоні «особливих інтересів» російської влади. Водночас, політичне керівництво РФ намагалося зміцнити свої позиції у країнах «ближнього зарубіжжя», чому опиралася Україна.

Відмова України від участі у формуванні спільних із Росією силових структур у рамках СНД була розцінена російською суспільно-політичною елітою як проведенням недружньої, або навіть антиросійської зовнішньої політики. Під час обговорення Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ частина російського політикуму активно використовувала факт політичного та військового співробітництва України з НАТО, як аргумент проти ратифікації договору Держдумою РФ.

Бібліографічні посилання

1. Арбатов А. Г. Безопасность: российский выбор / А. Г. Арбатов, - Москва: ЭПИцентр, 1999. - 525 с.

2. Арбатов А. Г. Национальная идея и национальная безопасность / А. Г. Арбатов // Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - № 5. - С. 5-21; № 6. - С. 5-19.

3. Арбатов А. Г. Россия и НАТО: нужны ли мы друг другу? / А. Г. Арбатов // Независимая газета, 1992. 11 марта.

4. Бабурин С. Возвращение русского консерватизма / Отв. ред. О. А. Платонов. - Москва: Институт русской цивилизации, 2012. - 832 с.

5.Бжезинский Збигнев. Великая шахматная доска / Збигнев Бжезинский. - М.: Международные отношения, 1999. - 256 с.

6.Внешняя политика и безопасность современной России. 1991-2002. Хрестоматия в 4 томах / Сост. Т. А. Шаклеина. T.IV. Документы. - Москва: МГИМО(У), МИД России, (РОССПЭН), 2002. -- 544 с.

7.Выступление К.Ф. Затулина в связи с постановлением Государственной Думы об устранении крайне негативных политических и экономических последствий Беловежских соглашений 1991 года. 14.06.1995. [Електонний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://zatulin.ru/o-belovezhskix-soglasheniyax/

8.Выступление Председателя Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации Г.Н. Селезнева в Верховной Раде Украины от 29 сентября 1998 года. // Россия - Украина. 1990-2000. Документы и материалы. Книга 2. Москва, 2001. - 440 с.

Размещено на Allbest.ru