Український парламентаризм: минуле і сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКИЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ: МИНУЛЕ І СУЧАСНІСТЬ

В. І. Доморослий

Зародження парламентаризму на українських землях відносять до часів Київської Русі такі дослідники як Ч. Вайз та П. Кислий. Вони говорять про народне віче тих часів як про своєрідний політичний інститут, «який вирішував з давніх-давен долю народу» [1, с. 42]. Про те віче, хоча і посідало важливе місце в управлінні суспільними справами, з ним мусив рахуватися князь, все ж у ньому не брали участі широкі верстви населення, у ньому засідали, як правило, верхи суспільства [2, с. 220]. Таким чином, попри те, що в період князівської держави віче було наділене досить широким обсягом повноважень - ратифікація міжнародних угод, формування війська, а також ухвалення деяких фінансових та церковно - питань, вважати його інститутом парламентаризму в повному розумінні цього слова немає підстав.

У другій половині ХІV ст. на Київській землі утворилася Литовсько - Руська держава. Це привело до появи на теренах України нових інституцій, серед яких так звані сойми, які мали вузькостановий характер (представляли інтереси шляхти) та відігравали роль своєрідних місцевих парламентів.

Із середини ХV ст. з'являється такий інститут, як Пани-Рада. На початку вона діяла як дорадчий орган, але згодом обмежила повноваження князя і почала виконувати не лише законодавчу, а й виконавчу та судову функції. Суттєвим є той факт, що у випадку розбіжностей між Пани-Радою і князем перевагу мала Рада. На початку ХVІ ст. інститут Пани-Ради трансформувався у Сойм.

Водночас відбувався шалений розвиток міст, що приводив до формування міщанства, якому надавалась самоуправа у вигляді магдебурзького права. Жителі міста самостійно обирали міську раду, яка вирішувала питання оборони міст, податкової політики, правопорядку, виконання судових рішень. Крім цих місцевих сеймиків, велике значення мав загальний Сейм, який давав згоду на оголошення війни, регламентував податки, обирав великого князя. Згодом він перетворився на двопалатний парламент Речі Посполитої.

Таким чином, такі інститути, як Пани-Рада, Сойм та Сейм були органами представницької влади і здійснювали законодавчі функції. І оскільки вони діяли на землях України і за невеликої участі української шляхти, то можна вести мову про перший в українській історії приклад представницької влади. Хоча і характеризувати цей досвід як суто український не можна, оскільки творився він здебільшого не представниками української нації і, можна сказати, був нав'язаним.

У середині ХVІ ст. на Україні з'являється Запорозька Січ. І багато хто з істориків починає відлік зародження українського парламентаризму саме з цієї доби. На Хортиці існувала Січова Рада, яка була тут вищим органом влади. Рада збиралась тричі на рік, проте були і позачергові скликання. При цьому право участі у зібранні мали абсолютно всі козаки. До компетенції Ради входили найважливіші питання: вибори кошового отамана, писаря, осавула, судді, курінних отаманів; вона перерозподіляла земельні угіддя серед куренів, старшин і козаків. Варто відзначити, що кошовий отаман щорічно звітував перед козаками щодо проробленої роботи - це була контрольна функція Ради. Крім того, ця інституція влади здійснювала також і судову функцію.

Згодом це було підставою для поступового перетворення Січової Ради на Раду січової старшини, а згодом і утворення Генеральної Ради. Також у ті часи існувала так звана Чорна Рада, яка була своєрідною опозицією правлячій Раді, і участь в ній брали представники всіх станів козацтва. Таким чином, ці установи мали багато спільного з інститутами представницької влади цього часу, а саме: виконання законодавчих та контрольних функцій, представницький характер.

Після ліквідації козацтва частина України підпорядковувалась Росії, інша - Австрії. В середині ХІХ ст. розпочав свою роботу перший австрійський парламент - Рейстаг, до якого входили й українські депутати, які висували вимоги щодо повернення захоплених земель, законодавчого закріплення права на землю, зменшення податків та запровадження ширшого самоврядування [3, с. 533].

З 1860 р. Галичина та Буковина здобули певну політичну автономію і право на власні парламентські установи - крайові сейми, на чолі яких стояв маршал, що фактично виконував функцію спікера. Крайовому сейму був підпорядкований виконавчий орган - крайовий комітет. Але діяльність цих сеймів контролювалась і схвалювалась адміністрацією австрійського імператора. Отже, деякі українські землі (Галичина і Буковина) в ті часі також відчули якісь ознаки представницької влади, хоч і не сповна. Що ж до іншої частини України, то там під впливом російського абсолютизму про парламентаризм говорили лише в теорії.

Унаслідок революційних подій початку ХХ ст. у 1906 р. в Росії була створена Державна Дума, яка мала законодавчі повноваження, хоча вони й були обмежені необхідністю їх схвалення царем. У складі цієї Думи були і українські представники, політичною програмою яких було надання автономії Україні, створення системи місцевого самоврядування, гарантія навчання українською мовою у школах тощо.

Під впливом лютневої революції 1917 р. представники українських лібералів створили Українську Центральну Раду. Одним із основних моментів діяльності Ради була поява Універсалів, через які було проголошено створення Української Народної Республіки і за якими встановлювалося «виключне право Української Центральної Ради видавати закони для Української Народної Республіки» [1, с. 42].

22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсал, де відзначався той факт, що УНР стає самостійною, незалежною, суверенною державою. Цим же актом Україна проголошувалась парламентською республікою, унітарною і демократичною державою. Законодавчі функції закріплювались за Центральною Радою. Отже, про Центральну Раду як парламентську установу можна говорити, починаючи лише з проголошення четвертого Універсалу, адже саме ним вона наділялась функціями законодавчої та представницької влади. Центральною Радою також була прийнята Конституція УНР, яка запроваджувала принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Після ліквідації УНР на Україні запанувала радянська влада, яка заперечувала один з основних принципів парламентаризму - поділ влади. У новій радянській Конституції УРСР 1937 р. зазначалося, що вищим органом державної влади є Верховна Рада Української РСР. Однак на той час реальним суб'єктом політичної влади була комуністична партія, яка довгий час здійснювала контроль та мала вплив на все суспільство і на Верховну Раду зокрема. При цьому свій вплив партія справляла, як правило, не за конституційними нормами. Адже тотальний контроль держави (комуністичної партії) нанівець зводив усі свідомі чи несвідомі кроки до демократичного способу правління. Крім того, Верховна Рада УРСР виконувала свої функції не на постійній основі, а її депутати працювали тут за сумісництвом.

Нова сторінка в українській політичній історії розпочинається з 1990 р., коли вперше за роки радянської влади вибори до Верховної Ради УРСР відбувалися за принципом плюралізму.

Це дало змогу опозиційним комуністичній партії силам потрапити до складу законодавчого органу. Парламентська опозиція дістала назву Народної Ради. Саме завдяки її зусиллям були прийняті «Декларація про державний суверенітет Української РСР» від 16 липня 1990 р. та «Акт проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р. «Декларація» на законодавчому рівні закріпила принцип поділу влади і проголошувала, що від імені українського народу може виступати лише Верховна Рада, тим самим віддаючи певний пріоритету відносинах з іншими гілками влади саме законодавчому органу.

З ухваленням нової Конституції 1996 р. було остаточно визначено структуру, компетенцію парламенту та інших гілок влади, а відтак і форму державного правління. Згодом у процесі державного будівництва почали відчуватися недопрацьовані моменти Конституції, що і призвело до внесення змін до Основного Закону у грудні 2004 р. та лютому 2014 р. Одним із наслідків цього процесу було розширення повноважень законодавчого органу державної влади.

Таким чином, підсумовуючи розгляд історичних умов становлення українського парламентаризму, можна зробити такі висновки. Український парламентаризм, як принцип організації влади, вперше з'являється лише наприкінці ХХ ст., хоча при цьому це явище має своє глибоке коріння на наших землях. Політичною умовою його виникнення була трансформація радянської політичної системи, наслідком чого стало проголошення державної незалежності України, а також становлення багатопартійності та ідеологічного плюралізму, кристалізація суспільних і політичних інтересів. Однак, як показує практика парламентаризму, в рамках незалежної України, багато моментів в українському парламентаризмі потребують удосконалення: у оптимізація самого парламенту, у напрямі скорочення числа депутатів, адже у такій кількості законодавчий орган, неповороткий і почасти недієздатний; нормалізувати його відносини з іншими гілками влади в рамках системи державного управління.

парламентаризм український влада

Список використаних джерел

1. Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні на тлі світового досвіду /Ч. Вайз, П. Кислий. - К.: Абрис, 2000. - 414 с.

2. Лащенко Р. Лекції по історії українського права /Р. Лащенко. - К. : Україна, 1998. - 254 с.

3. ЄЄЖЄЖЄ Дорошенко Д. І. Нарис історії України / Дмитро Дорошенко. - Львів : Світ, 1991. - 574 с.

Размещено на Allbest.ru