Особливості національної та соціально-культурної ідентичності етнічних груп домінуючих в Автономній Республіці Крим

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 17.035.1

Національного науково-дослідного інституту українознавства

Особливості національної та соціально-культурної ідентичності етнічних груп домінуючих в автономній республіці крим

О.О. Газізова

В Україні після здобуття державної незалежності відбуваються процеси інтенсивних змін у системі ідентичностей суспільства, у якій національна ідентичність разом з етнічною належать до найбільш стійких типів ідентичностей. Ці типи ідентичності, як правило, супроводжують людину протягом усього життя, дозволяють знаходити своє місце в спільноті. Процес оформлення української політичної нації супроводжується визріванням системного зв'язку, що перетворює суспільство на цілісну національну та громадянсько-політичну спільноту. Цей процес має два ключові вектори спрямування: внутрішній (самоусвідомлення українських громадян як спільноти саме через активізацію самоідентифікації, через національну і громадянську консолідацію) та зовнішній (пошук місця національною спільнотою у світі).

Проблема специфіки збереження національної ідентичності українського суспільства набула особливого значення в останні десятиріччя в Україні. В умовах глобалізаційних процесів практично ніяка держава вже не має можливості ізолюватися від зовнішнього світу, а національні суспільства можуть досить легко втрачати свій специфічний менталітет і потрапляти під вплив інших культур. Оскільки глобалізаційні процеси вже стали загальновизнаним фактом, збереження культурних традицій, національного менталітету та національно-культурної цілісності стають першочерговими завданнями у підсиленні консолідації суспільства та збереження його національно-культурної самобутності.

Національна ідентичність - складне, органічне й історично зумовлене та сформоване явище, яке слід розглядати в єдності внутрішніх і зовнішніх зв'язків, спираючись на його витоки, традиції та особливості втілення. Базисною основою цієї єдності є ідея державотворення, яка передбачає реалізацію та взаємодію трьох принципів: національної ідентифікації, історичності, етнічності та духовності.

У понятті етнічної/національної ідентичності (вона є лише однією з форм ідентичності взагалі) містяться параметри об'єктивні, тобто те, про що можна довідатись (об'єктивний культурний зміст) і суб'єктивні - те, що є емотивним (відчуття приналежності та лояльності). Ці параметри постійно взаємодіють і змінюються. Їм завжди притаманне лише те, що у них вірять, як в основу спільноти.

Оскільки поняття етнічної/національної ідентичності містить у собі показники спільного й однакового («ми») та показники відмінного («вони»), воно водночас є комунікативним та розпізнавальним засобом окремих особистостей чи груп. Інакше кажучи, ідентичність пов'язана водночас з подібностями та відмінностями.

Етнічна ідентичність - це поняття вікове. Навіть нація або держава можуть зникнути, а етнічність залишиться. І не всі етнічності, або етнічні групи в решті решт будують націю, національну державу. Але самоідентифікація культурою, мовою, традиціями нікуди не дівається і людина вже апріорі, народившись, є певним носієм етнічних ознак. Інша справа, чи людина це усвідомлює чи вона просто живе за принципом відкриття в собі належності до тієї чи іншої групи. Що стосується особливостей етносамоідентифікації на рівні особистості і на рівні колективу, то є такий термін флюїдність. Вона може бути в спокійному стані і не актуалізуватись, доки не настане певний переломний момент. Таке трапляється не лише під впливом глобалізації чи уніфікації, але й в переломні етапи в розвитку країни, або коли народ переживає соціальні труднощі. Тоді найчастіше людина біжить в свою маленьку первинну родину, тобто до спільноти, яка спілкується її мовою.

Сучасний світ вносить корективи і в тлумачення ідентичності. С. Хантінгтон у книзі «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» (2004 р.) зазначав, що останнім часом свідомість американця піддавалася впливам «таких концепцій, як глобалізація, мультикультуралізм, космополітизм, імміграція, субнаціоналізм та антинаціоналізм», і що «на перший план вийшли інші ідентичності - расові, «кровні», гендерні» [7, 11]. Певний перелом, за твердженням С. Хантінгтона, наступив після трагедії 11 вересня 2001 р. Як доказ, науковець наводить приклад із американським прапором, який є символом національної ідентичності. Так от, після 11 вересня американці масово (за соцопитуванням, 80%) почали вивішувати прапори на будинках, машинах, в офісах, на фасадах будівель, навіть на одягові. Попит на прапори перевищив у десять разів той, який був під час війни у Затоці у 1991 р. Але С. Хантінгтон припускає, що це стало свідченням «не стільки зростаючого усвідомлення національної ідентичності, скільки ознакою невпевненості у власній суті, ознакою вагань у відповідь на запитання, хто ми». Своє припущення він обґрунтовує наступним чином: «Відчуття національної ідентичності може наростати та послаблюватися під впливом зовнішньої загрози, а ось сутність цієї ідентичності підвладна ваганням значно меншою мірою; вона формується набагато повільніше, ніж характерні особливості того чи іншого народу, складається з багатьох, часто конфліктуючих між собою соціальних, економічних та політичних трендів»[7, 214].

Ю. Габермас стверджує, що «нація громадян виводить свою ідентичність не із спільних етнічних і культурних особливостей, а радше з практики громадян, які активно реалізують свої громадянські права. За таких обставин республіканська частина «громадянства» цілковито відокремлюється від ідеї належності до певної дополітичної спільноти, інтегрованої на основі походження, спільних традицій і мови» [1, 52].

Зруйнованість етнокультурних та національних ідентифікаційних пластів свідомості українського суспільства призвело до штучного утворення у значної групи населення варіанту системи соціальних ідентичностей, у якій превалюють цінності й настановлення політико-ідеологічного та соціально-економічного порядку. Те, що Україна не мала власної держави, ускладнило формування сталих національних ідентифікаційних чинників українського суспільства, гранично обмежило природний розвиток міжетнічних і міждержавних відносин та їх вплив на творення нації. На амбівалентність в етнічній і національній ідентичностях як на прояв «розколотої свідомості», «подвійної ідентичності» поміж українською та російською (або російсько-радянською) вказують як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники [6, 41].

За дослідженнями «Українського демократичного кола», яке проведено на замовлення Інституту політики, у 2002 р. 49 % опитаних людей пишалися тим, що вони є громадянами України, у 2007 р. таких було 65 %. Гордість за приналежність до статусу громадянина України була понад 50 % у всіх регіонах країни. На запитання: чи відчуваєте ви свою близькість скоріше з Радянським Союзом, аніж з Україною, у 2002 р. «так» сказали 39 відсотків, а у 2007 - 34 %. Таким чином, сьогодні більшість громадян вважають Україну своєю власною державою.

Досить слушно сутність і зміст національної ідентичності визначається у програмі партії «За єдину Україну»: «Українська національна ідентичність є головним фактором єдності країни, її успішного соціально-гуманітарного й економічного розвитку. Ключовим гальмом на шляху до індивідуальної й національної свободи є той факт, що мільйони українців позбавлені національної пам'яті, втратили власну мову і відірвані від надбань національної культури. Внаслідок цього громадяни України не мають спільного бачення майбутнього навіть з фундаментальних питань. Шлях подолання такого стану - не у закріпленні існуючого статус кво з роз'єднаністю країни за геополітичною і мовно-культурною орієнтацією, а у природному усвідомленні українським народом свого власного «я», своєї історії і ролі в сучасному світі, формуванні українцями спільного бачення майбутнього» [8].

У східних регіонах України та Криму бракує етнічної свідомості, відповідно це тісно корелюється з відсутністю громадянської свідомості, тобто належності до етносу українського, а отже - до спільного громадянства спільної держави. І цього бракує не просто в свідомості етнічних росіян. Це результат сильнішої і більш вкоріненої радянської спадщини. У людини, яку ми називаємо «совком», відсутні, як правило, обидва компоненти. Ці поняття не просто протистоять одне одному, тобто, або етнічна ідентичність, або - громадянська, або етнічна нація - або громадянська. Насправді вони, принаймні теоретично, гармонійно поєднують різні аспекти суспільної, індивідуальної і державної ідентичності. Безумовно вони могли б посилювати одне одного і давати міцне підґрунтя для розвитку тих процесів, які б відповідали європейському баченню відносин: всі різні - всі рівні. Зберегти всі мови, культури, ідентичності - це найбільше надбання для Європи, і Україна могла б безболісно йти цим шляхом, демонструючи решті Європи, що це є наші власні цінності, це наше власне бачення, і ми впевнено йдемо цим шляхом. Але це слід усвідомлювати.

Щодо формування єдиної політичної нації має проводитися цілеспрямована державна гуманітарної політика - мовна, освітня, культурна тощо. Дослідження, які проводяться авторитетними соціологічними організаціями, засвідчують, що таке бажання є. І рівень толерантності в країні досить високий. Хоча, з іншого боку, існують певні проблеми і труднощі. Коли розпався Радянський Союз, деякі національні меншини, які почувалися в тій країні досить комфортно з огляду на збереження етнокультурної самобутності, перейшли в інший статус, наприклад росіяни. Прийняття нового статусу сприймалося ними досить болісно, чітко простежувалося прагнення практично зберегти всю раніше існуючу інфраструктуру. Але такого бути вже не могло, оскільки змінився статус держави - вона стала незалежною, відповідно змінився статус меншин. А крім того в багатьох країнах є політичні сили не зацікавлені в тому, щоб в Україні була міжнаціональна злагода, міжнаціональний мир, а міжетнічні відносини розвивалися цивілізовано. І то не лише на північному сході, але й на заході. Отже вплив ззовні, підігрівання відповідних настроїв впливає на динаміку й темпи формування української політичної нації, на формування нової національно-державної ідентичності, а саме така формується у державах, що здійснювали інтеграційну модель. Тобто, коли держава створює умови для збереження самобутності етнічних меншин, а меншини усвідомлюють себе патріотами цієї держави. Відтак для формування політичної нації потрібне нормальне співвідношення етнічної і національної ідентичності. Етнічна ідентичність визначається, так би мовити, голосом крові, біологічними чинниками, а в національну ми вкладаємо більше загальногромадянський зміст. Тому бажання для розвитку цього процесу мало, тут мають бути створені умови - правові, організаційні, проводитися практична реальна державна політика щодо формування політичної нації. А ще одна складність полягає в тому, що, на жаль, серед нашої політичної еліти немає єдності і єдиних підходів щодо змісту української політичної нації. Політикуму варто визначитися щодо базових цінностей, на основі яких треба динамізувати процес формування української політичної нації.

Отже, формування політичної нації в Україні передбачає взаємодію двох ключових процесів - становлення єдиної національної ідентичності та забезпечення максимально сприятливих умов для залучення громадян, які є представниками різних етнічних, регіональних, мовних груп до суспільно-політичного життя.

Питання національної ідентичності складне та багатовимірне і потребує серйозної як державної, так і громадської, інформаційної та інших видів діяльності. Одним з головних інструментів, який визначає національну ідентичність, є українська мова та культура.

Українці так само мають право на збереження традиційного етнокультурного середовища, з мовним включно, особливо в регіонах, де склалася несприятлива для української мови ситуація. Що ж до статусу української мови як державної - цей статус є відповіддю на потребу державного самовизначення й державної ідентичності України, а також громадянського самовизначення й громадянської ідентичності особи. Незалежно від етнічного походження цієї особи та її особистісних мовних переваг, у тому числі в родинному, груповому або публічному спілкуванні.

Значна кількість представників «великих» і «малих» етнічних груп Криму настільки порусифіковані, що це наклало свій відбиток на мовній самоідентифікації. Варто зазначити, що мовна ідентичність кримчан не збігається з їх національно-етнічним самовизначенням, насамперед, це стосується українців та росіян. Серед тих жителів Криму, для кого рідною є українська мова, вільно володіють нею 86,2 %. Серед тих, хто вважає рідною мовою російську, понад половина (53,8%) або вільно володіють українською (22,2%) або розуміють її і можуть розмовляти (31,6%). Абсолютно не володіють українською мовою - 11,1% [5, 5]. Голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань прав людини національних меншин і міжнаціональних відносин Ю. Гнаткевич переконаний, що «мовна політика в Криму має орієнтуватися на володіння високоосвіченою частиною кримського населення не лише російською мовою, але й на активне володіння (вміння висловлюватись чи писати) державною українською мовою»[2, 75]. національний етнічний культурний ідентичність

Російську мову назвали рідною абсолютна більшість (95,7%) росіян, переважна більшість (76,7%) українців і досить значима частина (9,1%) кримських татар. Кримськотатарську мову визнають рідною (86,5%) кримських татар, а також невеликі частки українців (2,2%) та росіян (0,9 %). Українська мова є рідною для 17,9% українців і незначних часток кримських татар (2,5) та росіян (2,1%) [5, 5].

Абсолютна більшість представників усіх національно-етнічних груп (97% росіян, 91,5% українців, 79,9% кримських татар) вільно володіють російською мовою. Українською - відносна більшість (43,9 %) українців, 20% росіян, 16,2% кримських татар. Зовсім не володіють українською мовою 6,7% українців, 12% росіян, 18.9% кримських татар. Кримськотатарською мовою вільно володіють (87,3%) кримських татар, натомість абсолютна більшість росіян (93,6%) та українців (85,8%) не володіють зовсім. Однак 12,9% українців і 5,5% росіян тією чи іншою мірою її розуміють, можуть нею розмовляти відповідно 7,1% і 2,3%.[5, 5] Отже, дані переконливо свідчать, що роль мови міжнаціонального спілкування в Криму відіграє не українська державна мова, а мова найбільшої національно-етнічної групи - російська.

Ю. Гнаткевич висловлює стурбованість з приводу того, що «багато українців, що живуть на теренах південної і східної України та у Криму втрачають уже в умовах самостійної України свою національну ідентичність, національно розмагнічуються, стають космополітами і манкуртами»[2, 75]. Політик стверджує, що «зароджується переконання, що місцева влада свідомо спрямовує свою політику на подальшу русифікацію українців Сходу й Півдня України. Це змушує нас розробляти плани захисту українців від «розукраїнювання» [2, 75]. Проте, на жаль, офіційна українська влада спокійно споглядає цю ситуацію. Натомість українські науковців з цього приводу висловлюють тривогу. Я. Калакура у статті «Мова як об'єкт та інструмент історичного дослідження» запитує чому «українська мова - одна з найдавніших і наймелодійніших мов у світі, мова одного з найбільших народів Європи, мова, яка має конституційний статус державної, у багатьох містах Сходу і Півдня України, а також у Криму залишається на узбіччі комунікативного простору. Пошук відповіді на це питання, наукове осмислення мови як об'єкту історичного пізнання, одного з його методологічних інструментаріїв, видається важливим і актуальним» [4, 96].

На думку президента аналітичного центру «Відкрита політика» І. Жданова, «протягом 2004-2008 рр. в Автономії відбулася консервація суспільних негативних антиукраїнських настроїв» [3, 79]. Підтвердженням слів аналітика є те, що кримські телебачення та радіостанції транслюють переважно російськомовні програми, які часто мають антиукраїнську спрямованість. Проте результати досліджень свідчать, що 81% респондентів особисто не стикалися з проявами насильницької українізації, однак вони вірять, що це відбувається.

Так само як в мовному середовищі кримчан домінує російська мова, так у суспільній свідомості переважає російська культурна традиція. Її прихильниками позиціонує себе понад половина (55,5%) жителів Криму. 14,6% вважають себе послідовниками радянської культурної традиції, до української відносять себе 8,6% до татарської 8,3% [5, 5].

Однією з головних проблем кримських татар М. Джемілєв називає загрозу втрати національної ідентичності й асиміляцію. «Кримськотатарська мова на кримському півострові має бути однією з офіційних мов. У силу історичних обставин, що склалися на півострові, мова російськомовної більшості (регіонів) теж має мати статус»[9], - зазначив лідер меджлісу.

За національною ознакою до російської культурної традиції відносить себе переважна більшість 69,9% росіян і відносна більшість (43,5%) українців. До української традиції віднесли себе дещо більше п'ятої частини (21,6%) українців і по 4% росіян та кримських татар. На думку Ю. Гнаткевича «це свідчить про те, що значна частина українського етносу в Криму при спокійному спогляданні чи потурання місцевої чи центральної влади втрачає свою національну ідентичність та орієнтується на іншу національну культуру»[2, 75].

У 2006 р. переважна більшість (74%) жителів Криму сприймали Україну як свою Батьківщину, не сприймали - 22,2%. До 2008 р. позиції кримчан змінилися - Україну як Батьківщину сприймають 40,1% жителів автономії, не сприймають 32,9%. У ставленні до України як Батьківщини між національно-етнічними та конфесійно-церковними групами спостерігаються значні відмінності. Так, сприймають Україну як Батьківщину 51,9 % українців, 44,5 кримських татар і 34,4% росіян. Росіяни єдина національно-етнічна група, де переважають ті, хто не сприймає Україну як Батьківщину (36,3%) [5, 7].

Для переважної більшості (68,3%) кримчан наявність громадянства України є питанням суто практичним і не викликає ні позитивних, ні негативних почуттів. Другу позицію посіло ставлення до українського громадянства як до обтяжливої необхідності, пов'язаної з неможливістю змінити країну проживання (цю позицію відзначили 13% жителів Криму). І нарешті, лише незначна частка (10,3%) кримчан пишаються тим, що вони громадянами України [5, 7].

За визначенням фахівців Центру Разумкова, на сьогоднішній день присутність у Криму української культури і мови (україномовних засобів масової інформації, закладів освіти і культури) є вкрай незадовільними. І це викликано не об'єктивними передумовами, як стверджують автори, а є наслідком діяльності певних антиукраїнських деструктивних сил, відсутністю в керівництві України політичної волі та потурання їхній місцевій владі. Тож і цілком закономірно, що 583 шкіл, що сьогодні функціонують у Криму, лише є україномовними, а з 23,4% школярів - етнічних українців, державною мовою навчаються лише 0,7%. Конституційне право майже 1 млн. українського населення Криму навчати дітей рідною (державною) мовою кримською владою всіляко ігнорується. Освітянське чиновництво автономії творенню україномовних шкіл чинить шалений опір. Про це переконливо засвідчили ініційовані громадськістю «круглі столи» з питань стану і проблем розвитку шкільництва в Криму.

Для гармонійного співіснування різних ідентичностей треба було б збалансувати цей процес, взявши до уваги його головні складові. Це могло б стати необхідною передумовою і головним напрямом стратегії держави в галузі міжетнічних відносин.

Підсумовуючи варто зазначити, що з метою вироблення стратегії, спрямованої на збереження національної ідентичності в умовах глобалізаційних викликів, українська держава і суспільство повинні зосередити свою увагу на створенні єдиного культурного простору як одного з найважливіших консолідуючих чинників у справі формування національної ідеї та розбудови української державності.

Література

1. Габермас Ю. Умови громадянства: Зб. ст. / Під редакцією Варта ван Стінбергена. -- К., 2005. -- С. 52.

2. Гнаткевич Ю. Українська мова в Україні має виконувати об'єднавчу роль // Національна безпека й оборона. - 2008. - №10. - С.75.

3. Жданов І. Формувати ефективну регіональну політику центру // Національна безпека й оборона. - 2008. - №10. - С.79.

4. Калакура Я. Мова як об'єкт та інструмент історичного дослідження// Українознавство. - 2005. - №.4 - С. 96.

5. Особливості соціально-культурної і громадянської ідентичності домінуючих в Ар Крим національно-етнічних груп// Національна безпека й оборона. - 2008. -№10. - С.5.

6. Палій Г. Становлення єдиної національної ідентичності в Україні // Політичний менеджмент. - 2005. - № 2 (11). - C.41.

7. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности. - М.: ООО «Изд-во АСТ»: ООО «Транзиткнига». - 2004. - С. 11.

Анотація

У статті увага зосереджується на проблемах ідентичності. Розглядаються різні типи ідентичностей. Акцентується увага на особливостях національної, етнічної та культурної ідентичності етнічних груп Криму - українців, росіян та кримських татар.

Ключові слова: «ідентичність», «національна ідентичність», «етнічна ідентичність», «культурна ідентичність», «українці», «росіяни», «кримські татари».

В статье внимание сконцентрировано на проблемах идентичности. Рассматриваются разные типы идентичности. Акцентируется внимание на особенностях национальной, этичной, культурной идентичности этнических групп Крыма - украинцев, русских и крымских татар.

Ключевые слова: «идентичность», «национальное идентичность», «культурная идентичность», «украинцы», «русские», «крымские татары».

The article focuses on the problems of identity. The different types of identities are considered. The notice is taken of the features of national, ethnic and cultural identity of ethnic groups in the Crimea - Ukrainians, Russians and Crimean Tatars.

Keywords: «identity», «national identity», «ethnic identity», «cultural identity», «Ukrainians», «Russians», «Crimean Tatars».

Размещено на Allbest.ru