Деліберативна політика: теорія та практика застосування у вирішенні завдань гуманітарного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деліберативна політика: теорія та практика застосування у вирішенні завдань гуманітарного розвитку

УДК 351.323.93

А. В. Меляков

24.03.2014

Анотації

Розглянуто можливості деліберативної політики під час підготовки та реалізації проектів гуманітарного розвитку. Показано, що її застосування може позитивно позначитися на якості управлінських рішень. Наведено приклади обговорення проблем гуманітарного розвитку на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Ключові слова: гуманітарна політика, деліберативна демократія, громадськість, дорадчі органи.

The article considers the possibilities of deliberative policy under preparation and implementation of humanitarian development projects. It is shown that its use can positively affect the quality of managerial decisions. The examples of discussing humanitarian development issues at national and regional levels are given.

Key words: humanitarian policy, deliberative democracy, community councils, advisory bodies.

Ефективна реалізація гуманітарної політики неможлива без залучення до цього процесу представників громадськості. Ця теза в її різноманітних варіаціях настільки очевидно присутня в науковому дискурсі, що з повним правом може бути віднесена до розряду висловлювань, які Г. Черненко визначає як “когнітивні тревіальності” [13, с. 279]. Протягом останніх двох десятиліть моносуб'єктність держави становила все більш помітну перешкоду у вирішенні питань гуманітарного розвитку, що визнано як на експертному, так і на найвищому державному рівні. Разом з тим, необхідно відзначити, що в останнє десятиліття були зроблені спроби використати інтелектуальний і творчій потенціали громадськості під час кампаній з обговорення кількох проектів Концепції гуманітарного розвитку України (2008-2009 та 2011-2012 рр.). Своє місце гуманітарна проблематика посіла і в діяльності низки консультативно-дорадчих органів загальнодержавного та регіонального рівнів [9].

Проте і до сьогодні гуманітарна політика незалежної Української держави характеризується відсутністю сталості розвитку та належного інституційного забезпечення, очевидним переважанням символічності над реальністю, спорадичності над системністю. Нетривалий досвід самостійного здійснення гуманітарної політики ускладнює пошук належних вітчизняних прецедентів, а відсутність критичного осмислення практики реалізації завдань гуманітарного розвитку призводить до використання тих засобів і технологій, які вже довели свою неефективність.

Такі важливі складові гуманітарного розвитку, як державно-церковні та міжетнічні відносини, інформаційна та культурна політика протягом тривалого часу залишаються без належного концептуального підґрунтя, заручниками політичної кон'юнктури є питання мови та освіти. Недооціненим є значення гуманітарної політики і в процесі можливої регіоналізації України, яка передбачає перерозподіл частини суверенітету з державного рівня на регіональний. У зв'язку з цим виникає потреба осмислення теоретичних і практичних засад деліберативної політики, що набула поширення в провідних країнах світу з середини 1970-х рр.

Теоретичні засади та практичні прояви “деліберативної політики” розглядаються в працях Д. Бассета, Ю. Габермаса, Р. Даля, Д. Дюї, Й. Когена, Д. Паркінсона, К.-П. Ріппа. На пострадянському просторі проблематика деліберативної демократії висвітлена в публікаціях Н. Бусової, Б. Докторова, Н. Ляхович-Петракової, О. Тушкова, І. Яжборовської. Серед представників вітчизняної школи державного управління, які зробили свій внесок у дослідження різноманітних аспектів обраної теми, відзначимо В. Дзюндзюка, Н. Драгомирецьку, А. Колодій, В. Корженка, В. Нікітіна, окремі складові проблематики висвітлені в публікаціях Л. Хашиєвої.

Практичним аспектам діяльності консультативно-дорадчих органів присвячені розвідки Н. Боржелі та В. Брайт, В. Бульби, О. Корнієвського, М. Лациби, А. Леонової, Г. Палій, В. Руденко, С. Рудницького. Для розуміння історико-політичного контексту вітчизняної гуманітарної політики корисними є думки Б. Бахтєєва, О. Гараня, М. Мариновича, М. Рябчука, С. Телешуна. Разом з тим, реалізація принципів деліберативної демократії в практиці державного управління гуманітарним розвитком в сучасній Україні залишається поза увагою вітчизняних дослідників.

Метою статті є розгляд перспектив застосування концепції деліберативної демократії для реалізації державної гуманітарної політики.

Як зазначає А. Колодій, практика деліберації (деліберативної демократії) передбачає обговорення, діалогову комунікацію між державною владою і вільною громадськістю і має своїм наслідком досягнення компромісу [8, с.107]. За Ю. Габермасом, зміст деліберативної політики полягає в мережі дискурсів і перемовин, які роблять можливим раціональне вирішення прагматичних, моральних та етичних питань. Варто брати до уваги і думку К. Ріппе, який наголошував на тому, що “для формування у громадян досвіду суджень із суспільно значущих питань недостатньо бути спостерігачем, потрібною є перспектива учасника або “споживача” [11, с. 293]. Розглядаючи процедурну складову деліберації, Й. Коген акцентує увагу на необхідності дотримання таких вимог: консультації здійснюються в аргументованій формі, за допомогою впорядкованого обміну інформацією; консультації повинні бути відкритими та публічними; консультації мають бути позбавлені зовнішнього примусу, за виключенням “сили аргументів”; консультації спрямовані на раціонально вмотивовану згоду і можуть тривати скільки завгодно; політичні консультації мають відбуватися з тих питань, що є предметом загальної зацікавленості [11, с. 287].

На сьогодні можна говорити про потребу в обговоренні або “потенціал деліберації” по відношенню до практично всіх складових вітчизняної гуманітарної політики. Змістовне наповнення цього поняття, на нашу думку, формується з таких складових: 1) висока конфліктогенність проблеми (наявність різних, очевидно полярних позицій щодо шляхів її розв'язання з одночасною відсутністю консенсуальних рішень); 2) суспільна значущість проблеми (наявність значної кількості громадян особисто зацікавлених у її вирішенні); 3) недієвість/відсутність загальновизнаних, легітимізованих засобів вирішення проблеми (недосконалість чинного законодавства, неефективне інституційне забезпечення тощо).

Очевидно, що питання розвитку освіти, реалізації мовної політики, здійснення міжетнічних і державно-конфесійних відносин, проблеми ідентичності та формування політики історичної пам'яті можуть бути віднесені до таких, що мають високий “потенціал деліберації”. Одним з джерел, що дозволяє нам робити такий висновок, є результати багаторічного моніторингу, який проводиться фахівцями Інституту соціології НАН України. Наприклад, значним є відсоток прихильників надання російській мові статусу офіційної: у 2010 - 43,3 %, у 2012 - 43,4 %, у 2013 - 36,5 %. Разом з тим, стабільно зростає і чисельність противників такого рішення: у 2010 - 39,6 %, у 2012 - 41,6 %, у 2013 - 49,1 % [12 с. 487]. Неоднозначно оцінюється громадянами України і здатність вітчизняної дошкільної та шкільної освіти сприяти формуванню інтелектуально розвинених, творчих особистостей. Зокрема, на думку 10,6 % респондентів вона абсолютно цьому не сприяє, а ще 24,3 % переконані, що “скоріше не сприяє”. Одночасно, 31,1 % громадян вважають, що “скоріше сприяє”, а 6,8 % - “дуже сприяє” [12, с. 525]. У контексті теми “потенціалу деліберації” вважаємо за потрібне акцентувати увагу на тому, що більш ніж кожен четвертий респондент - 26,9 % не має чітко сформульованої думки з цього актуального питання і обрав опцію “важко відповісти”. Примітно, що така ж значна невизначеність зустрічається і при відповіді на ті запитання, що дозволяють з'ясувати специфіку ідентичності. Наприклад, відповідаючи на запитання: чи пишається респондент тим, що є громадянином України, саме варіант “важко сказати” обрали в 2010 р. - 31,3 %, у 2012 - 35,2, у 2013 р. - 27,3 % респондентів [12, с. 527]. Отже, маємо справу не лише з очевидно поляризованими думками, кількість прибічників яких нараховує мільйони наших співгромадян, але й з величезною армією тих, чия позиція характеризується невизначеністю, амбівалентністю тощо.

Трендом сучасного політичного життя в Україні є регіоналізація, яка передбачає, з одного боку, збереження унітарного устрою нашої держави, з іншого - суттєве розширення прав областей, в тому числі, і в царині гуманітарного розвитку. Варто погодитися з О. Гаранєм, який ще в 2011 р. наголошував, що “Україні потрібна не федералізація, а реальний розвиток місцевого самоврядування - про це говорять всі політичні сили, але забувають, отримавши владу” [3, с. 64].

Реалізація наведених ідей зумовить підвищення ролі населення регіонів у виробленні практичних кроків щодо здійснення гуманітарної політики, збільшить вагу громадської думки. Таким чином, актуальним завданням органів місцевого самоврядування та виконавчої влади є розробка ефективних інструментів впливу, або, за висловом Б. Докторова, - “збагачення” громадської думки [4]. Відомий соціолог наводить три чинники, що детермінують формування та функціонування громадської думки в сучасному світі: власне соціальна реальність, що діє на людину та фіксується її свідомістю; культура людей, що існують в цій свідомості; масові інформаційні та комунікаційні процеси, що відображають цю реальність. Унаслідок низки причин численні, в цілому важливі для суспільства проблеми не покриваються практикою міжособистісного спілкування, а значить, індивіди, групи та громадськість не виробляють спільної позиції, що призводить до зниження консультативної здатності громадської думки і, як наслідок, до зниження ефективності інститутів демократії.

Отже, характеризуючи процес “збагачення” як синонім “діліберації”, Б. Докторов зазначає, що його важлива складова - інформування, надання населенню необхідних відомостей. При цьому сама інформація має бути об'єктивною, повною, своєчасною, зрозумілою людям, а її джерелами можуть виступати результати досліджень, статистичні дані, матеріали опитувань, свідчення експертів тощо. Актуалізуючи проблематику впливу на громадську думку, Ю. Левада наголошував на подібності “збагачення думки” і “збагачення руди”, відзначаючи, що збагачення руди є процесом високовартісним і потребує значних трудових витрат, зокрема існування т.зв. “збагачувальних фабрик” [4].

Переконані, що в умовах сьогодення роль таких фабрик можуть і здатні виконувати консультативно-дорадчі органи загальнодержавного, регіонального та місцевого рівня. Так, ще в 2003 р. В. Карлова акцентувала увагу на необхідності запровадження такої моделі управління культурою за якої б громадським структурам належав пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишалися б виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом [6]. С. Зубченко розглядає залучення громадськості до участі в консультативно-дорадчих органах як механізм забезпечення гуманітарної безпеки України [5]. У 2006 р. С. Кіндзерський пропонував “...створити Національну раду з питань державної гуманітарної політики при Президентові України з метою збагачення та розвитку культури й духовності, покращення демографічної ситуації, збереження генофонду, забезпечення доступної якісної освіти для кожного громадянина держави” [7]. Щоправда, на час, коли вітчизняний науковець оприлюднював свою ідею, при Голові держави вже існувала Національна рада з питань культури та духовності. деліберативний політика загальнодержавний

За роки незалежності в Україні сформувалася певна сукупність КДО, які відповідно до мети створення і визначених повноважень мали вплив на вироблення і реалізацію державної гуманітарної політики. Перша група складається з консультативно-дорадчих органів гуманітарного спрямування утворених при Президентові України; друга - громадські ради при міністерствах гуманітарного блоку; третя - регіональні громадські гуманітарні ради; четверта - громадські ради обласного та районного рівня із комітетами гуманітарного профілю у своєму складі.

Робота з громадською думкою потребує наявності комплексу знань і вмінь у працівників органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. За спостереженнями М. Білинської, значна частина керівників центрального і регіонального рівнів не розуміють, яким чином можна ефективно використовувати громадську думку у процесі прийняття управлінських рішень [2, с.103]. Відсутність необхідних умінь, що сполучається з адміністративним тиском керівництва стають належним підґрунтям для імітаційних практик в державному управлінні, чільне місце серед яких посідають: декларативність, демонстративність, декоративність. При цьому, як відзначає В. Бабінцев, однією з проблем у подоланні імітаційних практик є той факт, що вони формально повністю відповідають чинному законодавству. Це, в свою чергу, виконує своєрідну захисну функцію, утворюючі навколо імітаційних практик зону не ураженості для критики [1, с. 487]. Характерним прикладом такої імітації було функціонування громадських гуманітарних рад, діяльність яких хронологічно відповідає періоду 2010 - 2014 рр. Ці консультативно-дорадчі органи ані за складом, ані за змістом діяльності не були громадськими, а представники наукових і творчих кіл, які входили до їх складу, здебільшого грали роль інтелектуальних прикрас під час звітів керівників департаментів соціального та гуманітарного профілю облдержадміністрацій.

Окремої уваги потребує мережа консультативно-дорадчих органів при міськрадах/головах міськрад. У 2013 р. побачили світ результати загальнодержавного проекту, реалізованого УНЦПД з метою дослідження механізмів громадської участі в усіх містах обласних центрах України [10]. Отже, серед 26 досліджених міст лише в шістьох (Донецьк, Львів, Полтава, Севастополь, Харків, Херсон) не виявлено існуючих КДО, натомість в інших двадцяти обласних центрах чисельність дорадчих органів варіюється від одного (Сімферополь, Чернігів) до сорока трьох (Запоріжжя) або навіть п'ятидесяти дев'яти (Хмельницький). Відповідно до оприлюднених даних, найпопулярнішим КДО є громадська рада, що утворена при голові міськради, друге місце посідають ради (комітети) економічного спрямування, а приклади функціонування КДО суто гуманітарного профілю є поодинокими.

Наголосимо, що мова йде саме про формальне існування дорадчих органів, опрацювання ж якісних, практичних аспектів їх діяльності має стати предметом окремого ретельного розгляду.

Вартим вивчення прикладом реалізації принципів деліберативної політики є діяльність National Issues Forums (NIF) - Форумів із загальнонаціональних проблем, які працюють в США, починаючи з 1981 р. Сутність діяльності NIF розкриває його гасло, що складається з чотирьох понять: Обговорення (Deliberation), Розуміння (Understand), Рішення (Decide), Дія (Act). Організаторами форумів виступають освітні, релігійні, профспілкові організації, бібліотеки і навіть пенітенціарні установи. За 33-річну історію NIF предметом обговорення стали проблеми громадянських прав та економіки, сімейної політики та охорони здоров'я, ефективності публічного врядування та функціонування освітніх закладів. Зокрема, протягом останніх років було організовано низку загальнонаціональних обговорень на теми: “Як ми можемо зупинити масове застосування зброї (mass shooting) в наших громадах?” (2013 р.); “Як ми можемо зробити харчування наших дітей здоровим?” (2013 р.); “Як може вища освіта допомогти нам у створенні того суспільства до якого ми прагнемо ?” (2012-2013 рр.); “Успіх в навчанні, готовність до життя: чим можна допомогти випускникам старшої школи (high school)?” (2011 р.) [15].

Починаючи з 1970-х рр., у США утворюється мережа Citizens jury (громадських журі). Теоретичні засади діяльності цих консультативних організацій були визначені незалежно один від одного американськими дослідниками П. Даенелєм та Н. Кросбі, а практична діяльність координується одним з піонерів деліберативної демократії у світі - Джефферсон-центром, створеним у 1974 р. у штаті Мінесота. Кожне Citizens jury дорівнює 12 - 28 особам і формується методом випадкової вибірки, унаслідок чого до його складу потрапляють люди різних професійних груп і суспільних прошарків. Так, до складу журі, що розглядало питання початкової дитячої освіти, увійшли 17 осіб, серед яких: дві домогосподарки, безробітний, студент, інженер-хімік, графічний дизайнер, професійний музикант, працівники торгівлі, самозайняті особи та ін. Відзначимо, що для обговорення кожної проблеми/проекту формується новий склад журі, а рекомендації, що є результатом їх діяльності, спрямовуються керівникам міст, штатів, держави. За свою сорокарічну історію Центр долучився до проведення десятків обговорень із багатьох суспільно значущих проблем, в т.ч. і гуманітарного тематичного спрямування, зокрема: “Реформа охорони здоров'я” (1993 р.); “Діти в складних обставинах” (1994 р.); “Початкова дитяча освіта” (2008 р.) [14]. Відзначимо, що на відміну від Громадських рад, розповсюджених в Україні, Citizens jury утворюються недержавними організаціями і є максимально незалежними від органів влади. Досвід діяльності цих дорадчих органів широко застосовується і за межами Сполучених Штатів, зокрема у Австралії, Великій Британії, Ірландії.

Окремо слід на голосити на потужній інформаційній підтримці діяльності згаданих установ. Усі обговорення максимально широко висвітлюються на телебаченні та радіо, транслюються за допомогою мережі інтернет. Їх результати у вигляді підсумкового, надзвичайно деталізованого і персоніфікованого звіту розміщується і постійно зберігаються на офіційному сайті установи і є безкоштовними для ознайомлення. Перші вдалі кроки до відкритості існуючих КДО зроблені і в Україні: створено всеукраїнський портал громадських рад, їх діяльність висвітлюється на спеціальних сторінках офіційних сайтів облдержадміністрацій. Разом з тим, маємо і протилежні приклади, зокрема повне видалення (станом на 01.02.2014 р.) з офіційного інтернет-представництва Президента України інформації про чотирирічну діяльність громадської гуманітарної ради.

З урахування вищевикладеного можемо запропонувати такі висновки та перспективні напрями подальших досліджень. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, представники громадськості та експертного середовища мають низку можливостей для об'єднання зусиль у вирішенні проблем гуманітарного розвитку. Одним з перспективних механізмів є функціонування мережі громадських рад, які здатні акумулювати і належним чином популяризувати громадські ініціативи. Ефективна діяльність цих консультативно-дорадчих органів може знизити гостроту політико-ідеологічних протистоянь, мінімізувати вплив зовнішніх деструктивних сил, забезпечити керівництво регіонів потужною зброєю - аргуметованою, належним чином збагаченою і презентованою думкою членів територіальної громади. Малодослідженою технологією акумуляції креативного потенціалу громадськості залишається краудсорсинг. Перспективи його використання в практиці державного управління для вирішення завдань гуманітарного розвитку має стати предметом подальших наукових розвідок. Отже, застосування технологій деліберативної політики сприятиме підвищенню рівня політичної, правової, громадянської культури населення України, на практиці доведе, що в сучасному демократичному суспільстві при реалізації гуманітарної політики найпотужнішим аргументом є зважене слово, але не сльозогінний газ.

Література

1. Бабинцев В. П. Имитационные практики в государственном и муниципальном управлении / В. П. Бабинцев // Власть. - 2012. - № 5. - С. 24-29.

2. Білинська М. М. Розвиток відносин між органами державної влади і громадянами: патологія перехідного періоду як ознака випробування демократією / М. М. Білинська // Державне управління та місцеве самоврядування : тези Х Міжнар. наук. конгресу, 26 березня 2010 р. - Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2010. - С. 102-103.

3. Гарань А. Украина: плюрализм “по умолчанию”, революция, термидор / А. Гарань // Pro et Contra. - 2011. - Т. 15. - № 3-4. - С. 62-77.

4. Докторов Б. Обогащенное общественное мнение : Понятие. Социальная практика. Опыт изучения / Б. Докторов [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://www.pseudology.org.

5. Зубченко С. О. Концептуальні засади політики гуманітарної безпеки Української держави в умовах демократичних перетворень : автореф. дис. ... к.політ.н. : спец 21.01.01 “Основи національної безпеки держави (політичні науки)” / С. О. Зубченко. - К., 2011. - 20 с.

6. Карлова В. В. Державна політика у сфері культури: сутність та особливості реалізації в сучасних умовах : автореф. дис. ... к.держ.упр. : спец. 25.00.01 “Теорія та історія державного управління” / В. В. Карлова. - К., 2003. - 17 с.

7. Кіндзерський С. А. Державне управління в гуманітарній сфері регіону України: стан та тенденції розвитку : автореф. дис. . к.держ.упр. : спец. 25.00.02 “Механізми державного управління” / С. А. Кіндзерський. - К., 2006. - 18 с.

8. Колодій А. “Процес деліберації як складова демократичного врядування” / А. Колодий // Демократичні стандарти врядування й публічного адміністрування. : матеріали наук.-практ. конф. ЛРІДУ НАДУ при Президентові України, 4 квітня 2008 р., м. Львів, 2008. - С. 106-110.

9. Меляков А. В. Діяльність дорадчо-консультативних органів гуманітарного спрямування в контексті реалізації повноважень Президента України / А. В. Меляков // Публічне управління: теорія та практика : зб. наук. пр. Асоціації докторів наук з державного управління. - Х. : ДокНаукДержУпр”, 2013. - № 4. - С. 216-221.

10. Місцева демократія в Україні: нові стандарти УНЦПД / М. Лациба, І. Лукеря, О. Ващук-Огданська. - К. : Агенство “Україна”, 2013. - 236 с.

11. Назарчук А. В. Етика глобализирующегося общества / А. В. Назарчук. - М. : Директмедиа Паблишинг, 2002. - 381 с.

12. Українське суспільство 1992 - 2013. Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг / за ред. д.е.н. В. Ворони, д.соц.н. М. Шульги. - К.: Ін-т соціології НАН України, 2013. - 566 с.

13. Черненко Г. Чужої думки зайвина: про страх, статус і тривіальність / Г. Черненко // Схід-Захід : іст.-культ. зб. - Вип. 16-17. ; Східний ін.-т Українознавства ім. Ковальских. - 2013. - С. 278-289.

14. Jefferson Center [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://jefferson-center.org.

15. National Issues Forums [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www.nifi.org.

Размещено на Allbest.ru