Характеристика депутатського складу Верховної Ради України I-VII скликань

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 328 (477)

Характеристика депутатського складу Верховної Ради України I-VII скликань

Рибій О.В.

У статті описано та узагальнено результати кількісного аналізу депутатського складу Верховної Ради України всіх скликань за критеріями гендеру, освіти, регіону походження, віку, національності, партійної приналежності, а також частоти обрання до парламенту.

Ключові слова: народні депутати, Верховна Рада України, партійна приналежність. депутатський парламент освіта партійний

The aim of the article is to present and summarize the results of quantitative analysis of deputies of the Verkhovna Rada of Ukraine of all convocations according to the criteria of gender, education, region of origin, age, nationality, party affiliation, and frequency of re-election to the Parliament of Ukraine.

Keywords: deputies, the Verkhovna Rada of Ukraine, party affiliation.

Ефективність державного управління зале-жить від комплексу факторів. Одні з них стосу-ються структурного елементу - дизайну полі-тичних інститутів та пов'язаних з ним устале-них процедур, інші ж адресують нас до діяльнісної складової здійснення політики - особистісних якостей, індивідуальних виборів та преференцій політиків, неформальних пра-вил, мереж і домовленостей, слідувань неписа-ним кодексам поведінки та ін. Залежно від сту-пеня усталеності демократії, точка рівноваги між впливом цих двох груп факторів може бути зміщена в той або інший бік.1

У цьому розумінні фактори другого типу справляють визначальний вплив в Україні. Українська політика з часів незалежності і до-нині залишається значно персоніфікованою і «особистісною». «Структурні» впливи неодно-разово демонстрували свою вторинність у про-цесі прийняття та впровадження політичних рі-шень, і це не дивно, зважаючи на те, що україн-ські інститути сучасного зразка постали не спонтанно сформованими ціннісними система-ми. Власне, історія урядування в Україні свід-чить про те, що цей процес зазвичай базується не на верховенстві усталених процедур, норм та інструкцій, а на принципі влади, яка виходить від високопосадовців.

Якими ж є згадані високопосадовці в Україні, ця «особистісна», потужної ваги складова української політики? У пошуку відповіді на це запитання ми обрали за мету проаналізувати депутатів Верховної Ради України (далі - ВРУ) всіх скликань за низкою критеріїв і на основі розмі-щених у відкритому доступі на сайті ВРУ офі-ційних біографічних довідок, а також прослідкувати, з якими особливостями та в супроводі яких закономірностей відбувається оновлення депутатського корпусу в Україні.

У ході дослідження депутатського складу усіх скликань було проаналізовано, тою чи ін-шою мірою, за такими критеріями: гендер, осві-та, регіон походження, вік, національність, пар-тійна приналежність, частота обрання до парла-менту (див. Додаток). Джерелом інформації для цього матеріалу були лише офіційні дані, розмі-щені на сайті Верховної Ради України. На пер-ший погляд, це значно спростило аналіз, а відповідно й зменшило вагу, ґрунтовність деяких висновків. З другого боку, ми мали змогу, по-перше, продемонструвати, що мінімальних обсягів публічна офіційна інформація насправді може виступати джерелом важливих даних, а, по-друге, виокремити ті блоки інформації, які, ймовірно, навмисне подаються в найбільш скорочених варіантах.

Варто наголосити, що біографічні довідки депутатів, які публікуються у вільному доступі на сайті Верховної Ради, стають дедалі менш ін-формативними. Складається враження, що ви-моги до обсягу і характеру інформації, яку депутати різних скликань обов'язково мали подати про себе, мінялися ледь не з кожним новим скликанням ВРУ. Найбільше деталей можна було дізнатися з офіційних довідок про депутатів першого скликання. Такі довідки нагадували резюме довільної форми, з якого можна було дізнатися про різноманітні деталі професійного та життєвого шляху депутатів, у тому числі інформацію про професію їхніх батьків, місце народження, національність, місця навчання та роботи, здобутий фах, сімейний стан, звання та нагороди, політичну діяльність, членство в партіях або організаціях, кількість і результати попередніх балотувань до Верховної Ради та ін.

Депутати, обрані до Верховної Ради 2-го скликання, вже мусили заповнити спеціальну форму під назвою «Облікова картка», яка містила 9 обов'язкових до заповнення пунктів: ПІБ, повна дата народження, національність, освіта, професія, посада і місце роботи, членство в політичних партіях на момент виборів, вчений ступінь та звання, чи обирався раніше до ВРУ Така строго формалізована анкета, що не передбачала розміщення жодної іншої ін-формації «не по формі», суттєво знизила інфор-мативність такого типу довідок.

Обсяги та форма довідкової інформації про депутата 3-го скликання є ще більш короткими. Відомості про національність, вчений ступінь та звання, факти попереднього проходження до парламенту депутатів перестали публікуватися, дізнатися можна було лише про дату народжен-ня, освіту, спеціальність, партійність та попереднє місце роботи народних обранців. Слід зазначити, що певна кількість депутатів продовжували вказувати свою національність у біографічних довідках, а, наприклад, І. Драч використав довідкову форму попереднього скликання з 9 пунктів, залишивши, проте, графу «національність» без відповіді. У цілому, зазначене свідчить про відсутність єдиної уніфікованої форми та жорстких вимог до способу подання довідкової інформації про депутатів 3-го скликання.

Надалі біографічні довідки депутатів 4-го, 5-го, 6-го та 7-го скликань обмежувалися подан-ням мінімального набору стандартної інформа-ції - про дату народження, освіту, суб'єкта вису-вання, посаду і партійну приналежність на мо-мент обрання. Починаючи з 5-го скликання загальнодоступною стала інформація про місце проживання кожного з депутатів. Окрім того, про депутатів 7-го скликання публікуються дані щодо відсутності або наявності в них судимостей, а також надаються їхні контактні дані (телефон приймальні та електронної пошти).

Власне, немає підстав стверджувати, що іс-нують якісь загальноприйняті стандарти щодо обсягів та типів інформації, які виборні посадо-ві особи мають розміщувати у вільному доступі на сторінках офіційних сайтів державних орга-нів. Однак очевидно, що до такого «стандарту» за замовчуванням повинні входити ті дані, які становлять особливий інтерес для громадянина і виборця та допомагають йому сформувати своє судження щодо котрогось з депутатів або партії, яку останній представляє. Беззаперечно, мізерних даних про вік, освіту, місце прожи-вання, посаду на момент обрання тощо недо-статньо, щоб скласти цілісне та правдиве уяв-лення про особистість депутата, його політич-ний і професійний досвід, сфери зацікавлень, життєву позицію та ін. Тим більше що половина з перерахованих критеріїв - освіта та місце проживання - не дають змоги скласти повністю об'єктивну картину щодо рівня освіченості, розподілу за професіями та регіональної прина-лежності депутатів. Так, дані про місце прожи-вання не є статичними та й загалом малоінфор-мативні для потреб нашого дослідження. Своєю чергою, непоодинокі скандали з приводу наукового плагіату, підробки документів про присвоєння вчених звань тощо свідчать про те, що до результатів вимірювання ступеня сукуп-ної «вченості» кожного наступного скликання лише за біографічними довідками треба стави-тися з великою обережністю. Якщо серед депу-татів кожного з перших двох скликань можна було знайти від 9 до 13 осіб з середньою та, так само, від 9 до 13 осіб з профорієнтованою осві-тою, то надалі випадків проходження до парла-менту кандидатів без повної вищої освіти різко поменшало (коливається в межах 5).

Набагато інформативнішою була б можли-вість ознайомитися на сторінках офіційного сайту Верховної Ради з повним резюме депутата - інформацією, яка стосується не лише виключно поточних даних про діяльність народного обранця на його посаді або на момент його обрання до представницького органу.

Для порівняння, на сайті Палати представників США і Палати громад Об'єднаного Королівства, у розділах, де містяться довідки про депутатів, зазвичай, розміщено крос-посилання на персональні сайти народних обранців з вичерпною інформацією про їхній політичний і життєвий шлях, ініціативи, заяви, проекти тощо. На персональних сторінках депутатів Національної асамблеї Франції, окрім інформації біографічного характеру, розміщено відео за участю депутатів, а також запитання громадян та розгорнуті відповіді на них. Члени Палати представників Австралії в довідках про себе розміщують тексти своїх виступів, кваліфікацію та повний перелік попередніх місць роботи, посилання на свої статті, вичерпні дані про перебіг партійної кар'єри та ін.

Попри мізерні обсяги офіційних довідок про депутатів на сайті ВР, нам вдалося провести їх-ній аналіз за низкою критеріїв та виявити важливі факти і закономірності.

Аналіз за критерієм віку засвідчив, що в усіх скликаннях ВРУ депутати вікової категорії до 0 років завжди переважали парламентарів категорії «за 50», а відсоток осіб поважного віку серед депутатів (яким виповнилося 65 і більше років на момент обрання) ніколи не перевищував 7,5 % від загальної кількості.

Стає очевидним, що особи пенсійного віку найменш конкурентоспроможні в умовах мажо-ритарної виборчої системи. Так, у ВРУ 1-го та 2-го скликань пройшло відповідно лише 1,2 % та 2,5 % кандидатів, вік яких - «за 65» років. І навпаки, молоді кандидати, вік яких - до 35 років, набагато успішніші в боротьбі за голоси виборців на одномандатних округах, аніж осо-би старшого віку. Якщо аналізувати відсоток місць у парламенті, що відійшли «мажоритар- никам», то в 1990 р. кандидати «до 35» отрима-ли 8,8 % проти 1,2 % місць для осіб «за 65», у 1994 р. - 8,2 % проти 2,5 %, у 1998 р. - 11,8 % проти 1,68 %, у 2002 р. - 10,3 % проти 3,46 %, у 2012 р. - 11,8 % проти 5,45 %.

Окрім того, за результатами дослідження за-фіксовано цікаву подвійну тенденцію. В усіх випадках за змішаної системи (вибори 1998 р., 2002 р., 2012 р.), по-перше, серед новообраних депутатів «до 35» завжди переважали ті, що були обрані за одномандатними округами, а не за партійними списками, по-друге, в усіх трьох випадках виборів більшість кандидатів віку «за 65» до парламенту проходило через партійні списки, аніж за підсумками волевиявлення виборців мажоритарних округів. Можна підсумувати, що, з одного боку, у кандидатів поважного віку більше шансів пройти до парламенту за партійними списками, а з другого, молоді кандидати більш результативні в персональних кампаніях на округах, аніж у боротьбі за прохідні місця в партійних списках. Варто згадати і одну цікаву деталь, яка засвідчує: не всі стереотипні уявлення про парламент і його членів спрацьовують на практиці. Так, беручи до уваги особливості сповідуваної ідеології та основну електоральну базу, можна було б припустити, що представники Комуністичної партії України становлять групу найстарших за віком осіб у парламенті. Однак серед 32 депутатів від КПУ в парламенті 7-го скликання 15 були у віковій категорії до 50 років, і 17 - від 50 років, при цьому осіб «за 65» нараховувалося лише 5.

Тендерний розподіл серед депутатів україн-ського парламенту останнім часом неодноразово був предметом обговорень як у наукових статтях, так і в публічному дискурсі, зокрема в контексті запровадження так званих «гендерних квот». Власне, величезна диспропорція в представництві жінок та чоловіків у парламенті усіх скликань помітна «неозброєним оком» і складає враження проблеми, на вирішення якої в першу чергу необхідно спрямувати зусилля. Утім, питання гендерних квот та механізмів позитивної дискримінації, які є достатньо суперечливими в контексті їхньої демократичності та ефектив-ності, не є завданням цієї статті. Обмежимося висвітленням кількох закономірностей у рамках гендерного питання. По-перше, представництво жінок у ВР невпинно зростає - з 2,73 % від загального складу в парламенті 1-го скликання до 9,9 % у ВР 7-го скликання. По-друге, український досвід підтвердив закономірність того, що мажоритарна складова виборів поглиблює ген- дерний дисбаланс у представницьких органах влади: найбільший показник кількості жінок, що пройшли до ВР за одномандатними округами - 19 осіб (у 1994 р.), у той час як загальна кількість жінок, що потрапляли до парламенту за партійними списками (у 1998 р., 2002 р., 2006 р., 2007 р., 2012 р.) ніколи не була менше 20 осіб, а в 2006 р. та 2007 р. становила відповідно 41 та 42 особи. Узагальнюючи, ми досі не можемо говорити про те, що жінки повноцінно включені в політичний процес та мають високі шанси на успіх у протистоянні з чоловіками за перемогу на одномандатних округах і, трохи меншою мі-рою, за прохідні місця в партійних списках.

Критерій регіону походження вдалося засто-сувати лише до аналізу депутатів 1-го скликання, які у біографічних довідках у обов'язковому порядку публікували інформацію щодо місця свого народження. Загалом, розподіл депутатів 1-го скликання за чотирма регіонами України (Півднем, Центром, Сходом, Заходом ) можна назвати достатньо збалансованим. Надалі, починаючи з 2006 р., народні обранці почали подавати дані про місце свого проживання. Узагальнення даних щодо проживання депутатів 5-7 скликань засвідчило, що за партійними списками до парламенту набагато частіше проходили жителі Центру України (переважно - м. Києва), і навпаки, мажоритарна компонента виборів надавала більше шансів стати парламентарями жителям інших, окрім центрального, регіонів. Однак визнаємо, що обидва типи інформації - про регіон походження або проживання - не є достатньо об'єктивними і промовистими для того, щоб зробити обґрунтованим висновок про розподіл носіїв різних регіональних ідентичностей у парламенті в різні періоди.

Щодо інформації про національність, яку обов'язково мали подавати парламентарі 1-го та 2-го скликань, то переважну більшість ста-новили українці (77,5 % 1-го та 75 % 2-го скли-кання), другу позицію за чисельністю посідали росіяни (19,2 % 1-го та 20,7 % 2-го скликання). Можна додати, що такий склад ВРУ був репре-зентативним відносно національного складу тогочасної України: за переписом 1989 року 72-73 % населення УРСР становили українці, 22, 07 % - росіяни [2]. Характерно, що кількість депутатів інших національностей (найперше поляків та білорусів) у кожному з двох перших скликань ВРУ не переважала 19 осіб. Зазначимо, що простежити, чи змінилася на краще ситуація зі слабким представництвом в українському парламенті національних мен-шин, з огляду на відсутність такої інформації в офіційних джерелах, не є можливим.

Критерій партійності став джерелом цікавих даних про особливості української політики. Так, переважна більшість, близько 400 парла-ментарів ВР 1-го скликання зазначили, що ма-ють партійне членство, та перебували в осно-вному в лавах КПУ. Вибори 1994 р. засвідчили, що більшість успішних кандидатів віддали пе-ревагу стратегії «не асоціювання» із жодною політичною силою: 228 новообраних депутатів не мали партійних квитків і здобули свої мандати, покладаючись на власні сили. Дійсно, у період «партійного вакууму», низької довіри серед населення до молодих партійних утворень разом із втратою КПУ своїх традиційно потужних позицій після періоду офіційної заборони на діяльність незалежні кандидати найбільш вдало використовували суспільний запит на «нових», прогресивних і самостійних політиків. Під час виборчої кампанії 1998 р. збереглася тенденція до самостійного позиціонування «прохідних» кандидатів - безпартійними були 129 з 237 обраних за мажоритарними округами парламентарів. На сьогодні спостерігаємо зворотну тенденцію, коли мажоритарні кандидати прагнуть залучитися фінансовою, організаційною та ідейною підтримкою партій для проведення власних виборчих кампаній на одномандатних округах: серед депутатів-«одномандатників» 7-го скликання партійні більш ніж удвічі переважають безпартійних (156 осіб проти 64).

Аналіз за критерієм партійної приналежності виявив парадоксальний факт - широкомасштабне проходження до Верховної Ради за партійними списками безпартійних депутатів. Очевидною є й тенденція до зростання кількості цієї категорії депутатів від скликання до скликання. Якщо в 1998 р. лише 11 % депутатів, що пройшли до парламенту за партійними списками, не мали партійних квитків, то у 2002 р. їх налічувалося вже 20 %, у 2006 р. - 21,9 %, у 2007 р. - 18,3 %, у 2012 р. - 25,9 %.

Можна говорити про концентрацію безпар-тійних кандидатів «нагорі» партійних списків. Як приклад, на виборах 2012 р. особи, що не бу-ли членами жодної партії, займали 16 % від пер-шої півсотні кандидатів партійного списку ПАРТІЇ РЕГІОНІВ, 24 % від ТОП-50 партії «УДАР Віталія Кличка», 32 % від ТОП-50 Радикальної Партії Олега Ляшка. Причому відповідний показник у КПУ та Всеукраїнського об'єднання «Свобода», партіях, що прописали у своїх програмах чіткі ідеологічні платформи, дорівнював 2 % та 0 % відповідно.

На перший погляд, можливість проходити до парламенту у складі партії, не будучи при цьому її членом, суперечить логіці та демократичним принципам. Однак формальних приписів, які б регулювали це питання, в українському законодавстві не існує. Унаслідок неврегульованості цього питання, партії отримали можливість віддавати прохідні місця у своїх списках «стороннім людям» - фактично «торгувати» ними. Оче-видно, кандидати, які відмовилися отримати членство в партії, з якою прямують до перемоги на виборах, не мають бажання розділяти партійну ідеологію та цілі, асоціювати своє ім'я та здобутки з такою партією. Депутати, які не побажали поповнити лави формально «своєї» партії, найбільш імовірно, схильні провадити індивідуальну політику, бути менш підзвітними партійному керівництву, до того ж вони можуть мати менше стимулів дотримуватися партійної дисципліни, підтримувати проваджувану партією політику і втілювати її ідеологічні принципи в життя. Окрім того, «безпартійний статус» парла-ментаря дозволяє йому маневрувати між різни-ми політичними силами та зменшувати свою відповідальність у разі непопулярності рішень партії, яка його «провела» до ВРУ.

У рамках дослідження, окрім аналізу за обраними критеріями, перед нами поставало ще одне завдання - виявити кількість «старожилів» українського парламенту, а саме тих осіб, що обиралися до ВРУ три і більше разів. Аналіз списків депутатів усіх скликань дозволив виявити значну кількість парламентарів цієї категорії - 353 особи, 17 (4,8 %) з яких жінки. Серед зазначених депутатів були як такі, що обиралися до ВРУ кілька разів поспіль, так і такі, що обиралися до парламенту кілька разів з перервами. Нео- чікуваним результатом став факт наявності в нинішньому парламенті (7-го скликання) 144 «старожилів». Зазначена кількість - це майже третина складу Верховної Ради України, 2 з 5 партій якої (партія «УДАР Віталія Кличка» і Всеукраїнське об'єднання «Свобода») є такими, що пройшли в парламент уперше.

Непересічний інтерес становили факти зміни партійної приналежності - ідеологічних орієнтацій «старожилів» від скликання до скликання. Варто зазначити, що під час переходу з одного скликання Верховної Ради до іншого поширеним виявилося явище зміни партійної приналежності або набуття членства в політичній партії, якщо до цього депутат був безпартійний. Відзначимо, що нерідко ті безпартійні депутати, що обиралися за списками певних політичних партій чи блоків партій, у наступних виборах брали участь уже як їхні члени.

Отже, проміжним завданням проведеного аналізу було також простежити, наскільки осо-би, які виявилися найбільш неодноразово успішними в проходженні крізь «вушко голки», є ідеологічно стабільними та вірними своїм партіям. Здобуті дані засвідчили, що досить ви-сокий ступінь «ідеологічної чистоти» характер-ний для членів Комуністичної партії України, хоча і в ній були «перебіжчики» (наприклад, С. Майборода, Е. Павленко, О. Панасовський, С. Сінченко). Найбільша кількість «старожилів» на даний момент є членами Партії регіонів. Серед них як такі, хто обирався за списком цієї партії тільки на останніх виборах, так і най-більш послідовні її прихильники. Наголосимо, що це єдина партія, жоден зі «старожилів» якої з моменту вступу до неї не змінив своєї партійної приналежності. Причиною такої стабільності варто швидше за все вважати не просто ідеологічну відданість цих депутатів ідеалам, які пропагує ПАРТІЯ РЕГІОНІВ, а те, що на да-ний момент ця партія займає сильні позиції, є провладною та пропонує своїм членам вигідні умови співпраці. І навпаки, можна простежити зворотний процес: коли партія втрачає підтрим-ку, її члени легко готові змінити свою партійну приналежність. Зокрема, це стає очевидно на прикладі політичної партії «Наша Україна». Таким чином, варто відзначити, що депутати- «старожили» для збереження свого місця в пар-ламенті здебільшого схильні жертвувати ідео-логічними переконаннями, змінюючи свою партійність.

Наведений вище висновок варто розглядати в контексті успішності цих депутатів у справі переобрання до Верховної Ради. Уміння при-стосуватися до умов, коли одні партії втрача-ють свою підтримку, а інші збільшують її, дає таким депутатам змогу легко маневрувати та переобиратися знову і знову. Це також свідчить про слабку ідеологічність як окремих депутатів, так і партій у цілому, що готові приймати членів, які нещодавно могли бути «на іншому боці політичних барикад».

Щодо присутності у Верховній Раді родичів ми змогли встановити точно невелику їхню кількість, попри очікування, що ці результати будуть вищими. Так, було виявлено 18 пар ро-дичів, зокрема, у стосунках батьки - діти пере-бували тринадцять пар, брати - сестри - чотири пари, у стосунках чоловік - дружина - одна па-ра. Варто, проте відзначити неможливість точ-ного аналізу, оскільки справа прослідковування родинних зв'язків є малоздійсненною, зокрема, через необхідність залучення додаткової інформації, доступ до якої є обмеженим, а також через можливість перебування в Раді родичів під різними прізвищами. Як наслідок, здобутих даних виявилося недостатньо для формування ви-сновку щодо рівня «кумівства» у Верховній Ра-ді України.

Насамкінець складемо «портрет типового депутата» кожного із скликань ВРУ, використовуючи середні показники результатів дослідження. Слід визнати, що він залишається незмінним з 90-х років і донині. «Типовим» українським депутатом є чоловік-українець віком від 35 до 50 років, що походить з або проживає в Центральній Україні, має вищу освіту і є членом однієї з політичних партій.

Отже, проведення кількісного аналізу де-путатського складу Верховної Ради України всіх скликань за низкою простих критеріїв дає змогу зробити деякі важливі висновки. Так, український парламент в усі часи був достат-ньою мірою «молодим», з переважанням членів, вікова категорія яких - «до 50 років». Окрім того, присутній гендерний дисбаланс, велика кількість депутатів-«старожилів», що «кочують від скликання до скликання», а також тих, хто по кілька разів визначається зі своєю партійною приналежністю. Варто наголосити також і на тому, що встановлені державою мізерні обсяги даних у вільному доступі про особу кожного з депутатів створюють можливості для приховування певних типів ін-формації про особу депутата, не дозволяють виборцям простежити «тяглість» політичної історії своїх обранців, а також знижують за-гальний рівень відповідальності влади перед суспільством.

Таблиця

Список літератури

1. Верховна Рада України [Електронний ресурс] : офіційний сайт. - Режим доступу: http://rada.gov.ua/#. - Назва з екрана.

2. Розподіл населення за національністю та рідною мовою [Електронний ресурс] // Державна служба статистики України: Всеукраїнський перепис населення. - Режим доступу: http://database.ukrcensus.gov.ua/MULT/Database/Census/ databasetree_uk.asp. - Назва з екрана.

Размещено на Allbest.ru