Реанімація Новоросії як прояв імперського синдрому Кремля

Размещено на http://allbest.ru

УДК 323.23

Реанімація Новоросії як прояв імперського синдрому Кремля

Олексій Волович

Вступ

Виступаючи 17 квітня ц.р. в ході прямої лінії президент Росії В. Путін назвав південно-східну Україну Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса - они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю» [7].

При цьому Владімір Владімірович «ничтоже сумняшеся» перекрутив загальновідомі факти: Харківщина або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили. Проте донецькі сепаратисти сприйняли ці слова Путіна як «руководство к действию» і невдовзі заходилися реанімувати недоброї пам'яті Новоросію - антиукраїнський колоніальний проект Катерини ІІ.

24 травня «ЛНР» і «ДНР» підписали угоду про створення «Федеративної республіки Новоросія», до складу якої згідно з їх планами має увійти 8 областей України - Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська та Одеська. Підписання цього «документу» відбулося після закінчення з'їзду «народних представників» квазі- республік, який організував глава руху «Юго-Восток» Олег Царьов.

2 липня у Москві відбувся «круглий стіл», присвячений розробці підручника з історії «Новоросії». В заході взяли участь кілька представників сепаратистів, екс- нардеп О. Царьов, редактор газети «Завтра» чорносотенник А. Проханов, генерал Л. Івашов, «атеїст-сталініст» А. Вассерман, директор Інституту країн СНД К. Затулін, «теоретик англосаксонської змови» Н. Старіков і київський журналіст-українофоб О. Чаленко, який утік до Москви, рятуючись від «бандерівців». Ось ця українофобська компанія намагалася визначити «ідеологію Новоросії», обговорити питання формування ідентичності та «системи цінностей» її мешканців. За словами представника «Народного фронту Новоросії» О. Зінченка, ідеологію підручника в першу чергу визначатиме приналежність до «русского мира».

Ось як сприймає Новоросію вищезгаданий заклятий україноненависник А. Вассерман: «Я имею украинское гражданство и вообще родом из Одессы - столицы Новороссии. Украина оккупировала Новороссию в 18-м году, и я эту оккупацию им до сих пор не простил и прощать не намерен» ... «Великий» ерудит і герой брейн-рингів Вассерман мав би знати, що на той час Новоросії вже не існувало більше як 100 років. Якщо проаналізувати все, що пише Вассерман про Україну, то його вже давно слід позбавити українського громадянства [3].

Історична довідка

Переселення іноземців на територію України почалося ще при цариці Єлизаветі. Так, у 1752 р. навколо Новомиргорода (нині Кіровоградська область) на землі, обжиті українськими селянами і козаками, були переселені серби, угорці, болгари, волохи і молдавани. Доволі часто між новими переселенцями та українськими козаками виникали непорозуміння та сутички, але на боці колоністів стояла імперська влада. 1753 року сербів розселили на землях Січі та південної Гетьманщини на правому березі Сіверського Дінця, де було утворено Слов'яносербію, яка межувала із землями донських козаків. Кордон між запорозькими та донськими козаками було встановлено указом імператриці Єлизавети ще у 1746 році.

Територія «Новоросії»

На зламі XV-XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, відтісняючи мусульманських сусідів, що відкривало дорогу українському населенню в просуванні до Чорного і Азовського морів, на величезну територію від Кубані до пониззя Дунаю. У 1690-х козацькі полки гетьмана Мазепи захопила турецькі фортеці на Дніпрі, заснувавши на їхньому місці нинішні Каховку і Берислав.

На початку XVIII століття, українські козаки і селяни вже повністю домінували в освоєнні цього краю й остаточно зробили його частиною української етнічної території, на якій з'явилася густа мережа запорозьких зимівників, паланок, слобід та містечок.

Спроби витіснити українське населення або асимілювати його з російським в царські часи були не надто успішними. Так, у році у складі понад мільйонного населення Херсонської губернії частка українців становила 70%, а «великороссиян» - всього 3%. Частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях (разом) в середині ХІХ сторіччя складала 73.5%. За результатами всеросійського перепису населення 1987 р. у Російській імперії на той час 85% мешканців «Новоросії» були українцями. Упродовж другої половини ХІХ ст. частка переселенців з українських губерній до «Новоросії» була переважаючою.

У кінці ХІХ століття територія Криму разом із південною частиною нинішньої Херсонської області входила до складу Таврійської губернії, існувавшої з 1802 р. по 1821 р. За даними перепису 1897 р. у повітах Таврійської губернії українська мова була найпоширенішою (42.2%), російська - на другому місці (27.9%) і татарська - на третьому (13/6%). Проте серед міського населення Таврійської губернії найпоширенішою була російська мова (49%), далі йшли татарська (17.2%), їдиш (11.8%) та українська (10.4%) [4].

У 1794 р. частка росіян на Правобережній Україні становила всього 0.1%, на Лівобережній - 5.2%, в Новоросії і Таврії - 19%. У другій половині XIX століття населення Донеччини за рахунок російських переселенців збільшувалося в 5 разів швидше, ніж в інших регіонах Російської імперії. За даними перепису 1897 р., на українській етнографічній території проживало 3.8 млн. росіян на 27.8 млн. - 11.7% всього населення. За переписом 1926 р. на території УРСР проживало 4.2 млн. росіян (12.1% всього населення), а в 1939 р. - 2.7 млн. (9.2%).

За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37.5 млн. українців і 8.3 млн. росіян, відповідно 77.8% і 17.3% загальної чисельності населення України. У 2001 році частка етнічних росіян становила: у Донецькій області (38.2%), Луганській (39.0%), Харківській (25.6%), Запорізькій (24.7%), Дніпропетровській (17.6%), Херсонській (14.1%), Миколаївській (14.1%) і Одеській (20.7%).

Українці і татари - нащадки спільних пращурів

За повідомленнями грецьких історіків - Гомер (8 ст. до н. е.), Арістей (7 ст. до н.е.), Гакатей (6 ст. до н.е.), Геродот (5 ст. до н. е.) Кримський півостров був заселений таврами або таврійцдми, які споконвік за своїми звичаями, особливостями будівництва і облаштування житла, культурою, віруваннями і похованнями були спорідненими з проукраїнським материковим населенням Подніпров'я. Римський географ Пліній Старший у своїй «Природничій історії» (77 р. н. е.) пише про таврів, як про древній народ Криму. Римський історик Таціт (55-120 роки) писав про антів (праукраїнців) і таврів як про один народ. Таври сприйняли назву «русичів» ще до часів перших руських київських князів Аскольда і Дира.

Кримські татари остаточно сформувалися як народ у Криму в період Кримського Ханства (1441-1783 рр.) і є нащадками різноманітних етнічних груп, що населяли Крим і Північне Причорномор'я в різні часи - таври, скіфи, сармати, алани, анти, кімерійці, гуни, готи, хозари, печеніги, черкеси, турки, римляни, протоболгари, монголо-татари, огузи, італійці та греки. Практично українці і кримські татари мають спільних пращурів, зокрема таврів [9].

В другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму. Згідно з переписом 1666-1667 років, в Кримському ханстві мешкало 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів та 920 тис. українських невільників, переважна частина з яких настільки адаптовувалися до життя серед татар, що не хотіли повертатится в Україну. Так, 1675 року під час походу на Крим кошовий отаман І. Сірко вивів звідти 7 тис. українських бранців. На питання кошового, чи бажає хтось із них залишатися в Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно. Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні у них нічого не лишилося.

На середину XVIII століття запорожці вже засновували свої поселення в Криму на околицях Бахчисарая, Євпаторії та Феодосії. Відомі непоодинокі приклади взаємодії козаків і татар не тільки у військових походах, але й в не тривалі періоди мирного життя. Коли у 1675 року в татарських степах сталася посуха, отаман І. Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. На докори гетьмана І. Самойловича про поступки татарам отаман І. Сірко відповів: «...коли ми з татарами живемо по- сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно». В Конституції гетьмана Пилипа Орлика 1710 року йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно поєднують долю козацького народу з Кримською державою». І сьогодні, після анексії Криму В. Путіним, українці і кримські татари, ставши жертвами імперського свавілля, об'єдналися в боротьбі проти окупантів за визволення Криму [2].

Заснування чи зміна назви?

Протягом тривалого часу після утворення Новоросійської губернії назва «Новоросія» ще тривалий час не приживалася, натомість цю територію традиційно називали «Запоріжжям» або «Степом». Намагаючись стерти історичну пам'ять українського та інших народів Північного Причорномор'я, Катерина ІІ вдалася до перейменувань вже існуючих населених пунктів, часто представляючи це як їх заснування. Як зазначає одеський історик Анатолій Мисечко, «Власні назви, пов 'язані з місцевою природою, географією, мовою та історією, замінювалися на політично доцільні, кон 'юнктурні і штучні... Ці назви зникли, знову ж таки виходячи з політичної доцільності, і сьогодні їх реанімують на потребу часу, навіть часто не розуміючи їх сенсу, з якої причини вони з'явилися, коли і де та з якої причини зникали. Саме на потреби часу їх знову дістають із забуття, прикриваючи пошуками історичного минулого свою агресивну суть»[6]. Так, у 1794 році Катерина ІІ перейменувала Хаджибей (Коцюбіїв) на Одесу, видаючи це за заснування міста, хоча до цього під різними назвами воно існувало вже понад 400 років. Територія нинішньої Одеси була заселена греками ще в VI столітті до нашої ери. Саме козацькі загони, які діяли під орудою отамана Антона Г оловатого у складі військ А. Суворова, 13 вересня 1789 року першими захопили турецьку фортецю Ені-Дунья поблизу Хаджибея. Після звільнення цього міста від турків українці стали його першими мешканцями.

Професори Новоросійського університету А.І. Кирпичников і А.І. Маркевич у своїй брошурі до сторіччя «заснування» Одеси, виданій у 1894 році, писали: «Поблизу Хаджибея, у навколишніх хуторах, селах і селищах (Молдаванці, Дальнику, Нерубайському та Усатові) жили російські поселенці, які прибули сюди з прикордонних місць Малоросії та Польщі, а також з Великоросії. То були селяни, котрі втікали від поміщицької неволі, або розкольники, що рятувалися від переслідувань за віру; переважаючим елементом між переселенцями були малороси (українці - А.В.). Великороси селилися в самому Хаджибеї; малороси ж тулилися переважно по так званим балкам. Близько 1775 р. на нинішньому Пересипі у підошви самого замку (фортеця Ені-Дунья - А.В.) поселилися запорізькі козаки, які знали Хаджибей вже з давніх часів. Суд і розправу творив тут турецький паша. На вулицях майоріли турецькі чалми і татарські фески...» [5].

Увічнимо своїх катів?

Утворення Катериною ІІ Новоросійської губернії було лише частиною її колонізаторського плану поневолення України і ліквідації найменших можливостей її існування як окремої держави чи навіть автономії у складі Російської імперії. Серед багатьох злочинів Катерини ІІ проти українського народу назвемо наступні:

1763р. - Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво- Могилянській академії.

1764р. - Скасування Катериною II українського гетьманства, а також ліквідація українських навчально -культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. - 1765 р. - Скасування Катериною ІІ української держави Гетьманщини та ліквідація козацького устрою на Слобожанщині.

1766 р. - Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі і церковні книги українською мовою і без дозволу Синоду.

1775 р. - Підступний напад московських військ на Запорозьку Січ і її зруйнування після вирішальної допомоги запорожців у російсько-турецькій війні 1768 - 74рр.

1777 р. - Виселення кримських татар з Криму та українців - з України, а на обжиті ними місця переселення московитів.

1780 р. - Спалення книгозбірні Києво - Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Східної Європи.

1781р. - Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження російської системи управління.

1783 р. - Остаточне закріпачення селян Лівобережної України. Придушення Катериною ІІ українського національно - визвольного руху - Коліївщину у 1768 році та Турбаївське повстання 1789 - 1793років.

Без перебільшення, Катерину ІІ можна вважати одним з найжорстокіших ворогів українського народу. І дуже прикро, що за часів «помаранчевого президента» В.

Ющенка «вдячні потомки» поставили пам'ятники Катерині ІІ в Одесі і Севастополі. Більшовики у 1917 році нищили пам'ятники царям, а в «незалежній» Україні їх відновлюють. І це в той час, коли у Полтаві вже протягом п'яти років депутати міськради блокують встановлення пам'ятника гетьману Іванові Мазепі, що передбачалося указом екс-президента В.Ющенка від 2007 року.

Величний монумент І. Мазепи кілька років тому виготовили у Києві, де він досі зберігається на території Художнього комбінату в столиці. Така ж сама доля спіткала пам'ятник останньому кошовому отаману Запоріжжя П.Калнишевському в Одесі, указ про встановлення якого також видав В. Ющенко у 2007 р. Укази він видавав, а домогтися їх виконання йому не вдалося, як і багато чого іншого. Зате йому добре вдалося ворогувати з Ю.Тимошенко і привести до влади свого «опонента» В. Януковича, бездарно і ганебно розтринькавши величезний кредит довіри, який він отримав внаслідок Помаранчевої революції.

Сьогодні наші співвітчизники в боротьбі проти сепаратистів на Донбасі оплачують своїми життями «помилки» В. Ющенка, оскільки він зрадив ідеали Майдану 2004 року і це відкинуло розвиток нашої країни щонайменше на 10 років назад. І сьогодні по всій Україні залишилося ще тисячі пам'ятників царським і комуністичним сатрапам - поневолювачам України Одних пам'ятників Леніну нараховується більше 2000. І найбільше їх сьогодні на Донбасі. На охорону і збереження цих пам'ятників щорічно витрачається десятки мільйонів бюджетних коштів.

Катерина ІІ і В. Путін: спільне і відмінне

Порівнюючи політику Катерини ІІ і В. Путіна, можна помітити багато спільного і дуже мало відмінного. За характером Катерина ІІ і В. Путін прагматики з виразними елементами цинізму. Як і Катерина ІІ, В. Путін розумний, витривалий, терплячий і вміє чекати свого часу, щоб безжально і холоднокровно завдати удару.

Як і Катерина ІІ, В. Путін є прихильником максимальної централізації і уніфікації імперської влади, дотримується правила - бути твердим у своїх рішеннях: краще погано зробити, ніж змінити думку. Як і Катерина ІІ, В. Путін вважає, що все вирішують імператори, царі, президенти, генсеки, губернатори і керівники спецслужб (Таємної канцелярії, НКВД, КДБ і ФСБ), а народ - це інертна маса, якій потрібна сильна рука, хліб і видовища.

Як і Катерина ІІ, В. Путін вважає, що на міжнародній арені Росія має вести наступальну і навіть агресивну політику, насаджуючи повсюди своїх васалів і маріонеток. Як і Катерина ІІ свого часу, сьогодні В. Путін має безмежну владу в Росії і, незважаючи на його офіційний титул «президент», є усі підстави вважати його «самодержцем всея Руси».

Загарбавши і поневоливши Україну і свободолюбний український народ, Катерина ІІ 250 років тому намагалася, а В. Путін намагається сьогодні «прирастить империю» за рахунок України, бо без України імперія не може існувати. Катерина ІІ підступно захопила і зруйнувала Запорізьку Січ після того як використала десятки тисяч українських козаків у війні з Туреччиною. В. Путін підступно захопив Крим і намагається підступно захопити Південний Схід України після того, як Україна і Росія були складовими частинами СССР і винесли найважчий тягар у війні німецьким фашизмом. Як і Катерина ІІ, В. Путін протягом довгих років створював «п'яту колону» в Україні, «прикормлюючи» зрадників і насаджуючи свою агентуру.

Як і для Катерини ІІ, для В. Путіна русифікація і нищення української мови є засіб руйнування України зсередини, намагаючись перетворити українців на малоросів і новоросів. Як і Катерина ІІ та Й. Сталін, В. Путін не визнає національних прав корінних народів Криму - українців, кримських татарів, греків, караїмів та кримчаків і все робить для того, щоб їх депортувати знову через 70 років, або позбавити їх національної ідентичності і перетворити на «россиян».

Виключно велику роль в діяльності Катерини ІІ грала пропаганда. Серед всіх численних пропагандистських акцій Катерини ІІ досить згадати її поїздку в 1787 р. з великою групою іноземців (близько 3 тис. осіб) з Санкт-Петербурга до Криму, яка обійшлася скарбниці в величезну на ті часи суму - 10 млн. руб. Блюзнірські і брехливі листи Катерини ІІ іноземцям (Гримму, Вольтеру, Циммерману та іншим видатним діячам ХУІІІ) також були частиною її пропаганди, оскільки ставали надбанням широкої громадськості.

Схоже, що багато чого з пропагандистського досвіду Катерини ІІ перейняв В. Путін, одним із прикладів пропагандистської діяльності якого є проведення найдорожчих у світі XXII зимових Олімпійських ігор у Сочі у лютому 2014 року, які обійшлися російській скарбниці в астрономічну суму - близько 50 млрд. дол.

Найвищою мірою цинічними є твердження В. Путіна про «громадянську війну» в Україні в той час, коли щодня сотні бойовиків і десятки одиниць важкої військової техніки, а також великі грошові суми відправляються з Росії на територію Донбасу для «порятунку російськомовного населення від бандерівців та київської хунти». В. Путін, як і Катерина ІІ, дозволяє собі жити в неймовірній розкоші в країні, 80% населення якої, за даними КПРФ, живе за межею бідності [8]. Порівняння в поведінці Катерини ІІ і В. Путіна можна було б ще продовжити, але це вже може бути темою окремої статті. Головний висновок, який ми можемо зробити з цього порівняння, це той, що минають століття, але імперський характер Росії не змінюється.

Колонізація Донбасу за радянської влади

На початку 1920- х років більшість населення Донбасу становили українці - 64%, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою, питома вага якої складала 26%. У 1939 р. частка росіян на Донбасі становила вже 32%, а українців - 61% від загальної кількості населення. У 1989 р. на території Донецької області проживало 2.6 млн. українців, 2.3 млн. росіян, 83 тис. греків, 76 тис. білорусів, 28 тис. євреїв, 25 тис. татар. На території Луганської області проживало 1.4 млн. українців, 1.2 млн. росіян, 33 тис. білорусів і 12 тис. татар. У 1989 р. частки росіян в обох областях відповідно становили 44.8 % і 43.6 %.

В умовах тотальної русифікації інтенсивне зростання чисельності росіян на Донбасі обумовлювалося не тільки їх переселенням з Росії, а також записуванням представників різних етнічних груп росіянами.

У 1920-х рр. питома вага росіян серед сільського населення Донбасу становила 1517 %, а серед міського - близько 75%. Радянський уряд продовжив соціально-економічну політику Російської імперії щодо використання трудових ресурсів для економічного розвитку Донбасу.

Перевага надавалася переселенцям саме із віддалених регіонів Росії тому, що вони, на відміну від українців, були відірвані від попередніх місць проживання, що сприяло їх закріпленню за місцем роботи і в такий спосіб зменшенню плинності кадрів. Донбас був досить привабливим регіоном для заробітчан і карних злочинців, робота на шахтах для яких ставала способом відбуття покарання або реабілітації.

Незважаючи на позірну інтернаціональну політику КПРС, між російськими переселенцями і українським корінним населенням Донбасу постійно тривало соціально-побутове напруження. Зокрема українізація 20-х років у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що призводило до конфліктів на мовному ґрунті. У 1920-х - на початку 1930-х років росіяни виявляли небажання інтегруватися в українську культуру. Після завершення короткого періоду українізації багатьох людей, які брали в ній активну участь, було репресовано. Це говорить про те, що ця так звана українізація мала на меті виявлення українських націонал-патріотів, щоб згодом їх знищити.

З метою запобігання конфліктам між українським і російським населенням у 1927 р. уряд УРСР запровадив створення на Донбасі російських та інших адміністративно-національних районів.

Проте у 1939 році система адміністративно-територіального будівництва за національною ознакою була скасована як така, що не виправдала себе.

Як і в усій країні, голод на Донбасі, став результатом примусової колективізації та насильницького вилучення хліба та іншої продовольчої продукції на селі. У 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20% населення, щонайменше півмільйона селян.

Проте у містах голоду практично не було, оскільки усі промислові робітники отримували продовольчі пайки. В кінці 1933 р. було утворено Всесоюзний комітет з переселення з метою заселення переважно росіянами спустошених голодом українських сіл на Донбасі, в Одеській, Дніпропетровській, Донецькій та Харківській областях.

У 1951 р. відбулася депортація частини українського населення із Західної України до Донбасу, де переселенці, яких вже тоді називали «бандерівцями», зазнавали всіляких моральних і фізичних утисків з боку як місцевого населення, так і органів влади. Проте, попри наявності суперечностей і непорозуміння між Сходом і Заходом України серед переважної більшості жителів

Донбасу переважало прагнення досягти компромісу. Відсутність виключно проросійської орієнтації населення Донбасу продемонстрована тим, що його абсолютна більшість підтримала ідею проголошення Української державності на референдумі 1 грудня 1991 року. Водночас значне місце посідає самоідентифікація жителів Донбасу як особливої спільності людей, яка пов'язана як з Україною, так і з Росією. В цілому регіональна ідентичність переважної більшості донеччан не суперечить їх ідентичності як українських громадян.

Південний Схід - це Україна

Неупереджений і об'єктивний аналіз історичних фактів свідчить про абсолютну безпідставність тверджень про те, що на півдні та сході України буцімто переважає російське населення, яке, мовляв, тільки й мріє, щоб цей регіон був приєднаний до Росії. Що такі твердження не відповідають дійс ності, свідчить зокрема й перепис 2001 року, згідно з яким, частка етнічних росіян становила: у Донецькій області - 38.2%, Луганській - 39.0%, Харківській - 25.6%, Запорізькій - 24.7%, Дніпропетровській - 17.6%, Херсонській - 14.1%, Миколаївській - 14.1% і Одеській - 20.7%. В Одесі, наприклад, згідно з цим переписом, 67% одеситів є етнічними українцями і лише 28% - етнічними росіянами. Приблизно таке ж співвідношення українців і росіян і в інших обласних центрах вищезгаданих областей.

Незважаючи на масштабну військово-політичну підтримку «ДНР» і «ЛНР» Москвою та підривні, диверсійні акції з боку Росії, масового повстання населення в Донецькій і Луганській та шести інших областях «історичної Новоросії» не відбулося. Як каже проросійський письменник, прихильник відродження «Новоросії» і житель Луганська Гліб Бобров, «у півмільйонному Луганську на переможний мітинг після референдуму вийшла одна тисяча чоловік! На семимільйонний Донбас не набереться і 3 тисяч ополченців - це менше 0,5% населення! Про який виразний опір може йтися?!» [1].

Із завзятістю, гідною кращого застосування, кремлівські політтехнологи та ідеологи ділять населення України на російськомовне і україномовне, хоча такого розподілу насправді не існує. Практично 100% населення України, навіть на «дальньому Заході», є російськомовним і україномовним одночасно. У Кремлі не хочуть зрозуміти, що бути росіянином і вихваляти Путіна - не одне й те саме, що мільйони етнічних росіян і мільйони російськомовних українців є патріотами України. Головне не мова, головне ті думки, переконання, які нею висловлюються.

Хто захистить росіян в Росії?

Якщо хтось думає, що після Путіна до влади в Росії прийдуть демократичні сили, то він помиляється. Проблема Росії не в «поганих царях, генсеках і президентах».

Проблема Росії в імперській ментальності російського народу, яка прищеплювалася йому протягом столітть.

Можна бути голим і босим, але відчувати себе громадянином «Великой России, которой все боятся». Тому в Росії дуже популярні хоч і жорстокі, але «сильні лідери» - Алєксандр Нєвський, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Микола І, Й. Сталін, В. Путін. Для російського народу військова велич Росії - понад усе. Їх чомусь не бентежить, що РФ, маючи такі величезні природні багатства, за обсягом бюджету посідає 11 місце у світі навіть після «найбіднішої» країни Євросоюзу - Іспанії, а за рівнем ВВП - 7 місце у світі, пропускаючи поперед себе США, ЄС, Китай, Індію, Японію і Німеччину.

Росіян і їхнього Путіна чомусь не бентежить, що населення Росії щорічно зменшується майже на мільйон, що в Росії налічується більше 9 млн. безробітних і понад 4 млн. безхатченків, а кількість безпритульних дітей становить близько 4 млн.

Їх не бентежить, що з причин кримінального характеру щорічно гине понад 150.000 чоловік, близько 40.000 чоловік щорічно вмирає від вживання неякісного алкоголю, а 30.000 чоловік вмирає від вживання наркотиків.

Їх не бентежить, що в Росії щорічно зникає безвісти близько 50.000 чоловік. Їх не бентежить також і те, що в Росії налічується 12 млн інвалідів (майже 10% населення!), близько 15 млн алкоголіків, близько 3 млн наркоманів, 1 млн психічно хворих, 1 млн хворих на туберкульоз, 2.5 млн ВІЛ інфікованих. новоросійський донбас путін колонізація

В Росії витрати на одну людину на охорону здоров'я становлять в середньому 40 дол. тоді як у США - 2.400 дол. Щоб переконатися в цьому до недавнього часу можна було ознайомитися з доповіддю російського Агентства РиФ в Санкт-Петербурзі (http://www.rf-aeency.ru/acn/stat ru.htm).

Але якщо Ви спробуєте сьогодні відкрити це посилання,то прочитаєте наступне: «В связи с изменением в российском законодательстве эта страница временно недоступна для просмотра». Отже, на радість прихильникам Путіна, російське законодавство неухильно вдосконалюється. Можливо завтра ми дізнаємося, що серед співробітників Агентства РиФ ФСБ РФ викрила бандерівців, які намагалися спотворити картину щасливого буття російських громадян. Путін не думає про захист росіян в Росії, тому що сьогодні йому не до цього. Сьогодні для нього головний пріоритет - захистити «русскоязычных в Новороссии», вбиваючи і калічучи їх тисячами та руйнуючи існуючу інфраструктуру. І все це жахіття відбувається тому, що Путіну дуже хочеться стати імператором, а без України зробити це буде дуже важко, майже неможливо. Від нас залежить - чи стане Путін імператором, чи захистимо ми нашу Україну і самих себе, чи вона стане частиною Російської імперії, а ми - її громадянами третього сорту, яких пересилятимуть в Сибір і на Далекий Схід, як це вже було за часів Петра І, Катерини ІІ і Сталіна.

Бібліографія

1. Бобров Г. К созданию Новороссии я отношусь с огромной надеждой / Глеб Бобров: // [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://kavpolit.com/articles/gleb bobrov k sozdaniju novorossii ja otnoshus s o-5435/

2. Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. istpravda.com.ua/articles/2011/03/15/316 84/

3. Вассерман: «никакой Украины не было и нет!» // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http ://www.chorno morka.com/node/1257 //http://politikan.com.ua/2/0/0/13350.htm

4. Гава О. Історія Новоросії та її етнічний склад у XIX сторіччі / О. Ґава //[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www. istpravda.com.ua/articles/2014/05/7/1427 62/

5. Кирпичников А.И., Маркевич А.И. Прошлое и настоящее Одессы. Издание Городской Аудитории народных чтений ко дню столетнего юбилея г. Одессы (1794-1894). / А.И. Кирпичников, А.И. Маркевич.- Одесса, Типография Л. Кирхнера (Пушкинская, 19). - 1894. - С. 7.

6. Мисечко А. Дещо про Новоросію і не тільки / А. Мисечко // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://chornomorka.com/archive/a-4114.html

7. Путин назвал Юго -Восток Украины Новороссией //[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://112.ua/politika/putin-nazval-yugo-vostok- ukrainy -novoross iey -50819.html

8. Роскошный образ жизни Путина // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://nashigroshi.org/2014/04/15/roskoshnyij-obraz-zhyzny-putyna-foto/

9. Українці - корінний народ Криму // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukrlife.org/ main/mindyuk.html

Анотація

УДК 323.23

Реанімація Новоросії як прояв імперського синдрому Кремля. Олексій Волович

В статті розвінчуються інсинуації і спекуляції московських стратегів і проімперської п'ятої колони в Україні навколо «русского Крыма» і так званої «Новороссии», які не вщухали протягом усіх років незалежності нашої держави. Зухвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, прокремлівські ідеологи стверджують, що Новоросія і Крим є «исконными русскими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 році, що не відповідає істині.

Ключові слова: Україна, Новоросія, Крим, інсинуації, руський мір, про кремлівські ідеологи

Annotation

The article rozvinchuyutsya innuendo and speculation in Moscow and pro-imperial strategists fifth column in Ukraine around the "n Crimea" and so-called "Novorossyy" are not abated over the years of independence. Defiantly falsifying known historical facts, pro-Kremlin ideologues argue that the New Russia and Crimea are "yskonnbimy Russian lands”, allegedly arbitrarily incorporated into the Ukraine in 1919, which is not true.

Key words: Ukraine, New Russia, Crimea, innuendo, Rus measures of Kremlin ideologists

Размещено на Allbest.ru