Проекції націософської концепції Тараса Шевченка на формування сучасної української політичної нації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОЕКЦІЇ НАЦІОСОФСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НА ФОРМУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

Галина Калінічева

кандидат історичних наук, доцент, завідувач відділу освітніх технологій ННДІУВІ

Анотація

У статті досліджено націотворчі аспекти поезії Т. Шевченка: сутність національної ідеї, ціннісної системи, його оцінки ролі національної політичної еліти в історії України. Проаналізовано стан розвитку, проблеми та шляхи оптимізації формування модерної політичної нації в Україні в контекті націософської концепції Т. Шевченка. Вказано, що основою об'єднання українського суспільства мають стати стабілізація соціально-економічного і політичного розвитку, консолідаційна ідеологія, національна ідентичність, соціалізація держави, політизація громадянського суспільства, зближення ідеологічних та мовно-культурних орієнтирів у різних регіонах України.

Ключові слова: Т. Шевченко, нація, політична нація, національна ідея, ідентичність, консолідація, Україна.

Галина КАЛИНИЧЕВА

кандидат исторических наук, доцент,

Ключевые слова: Т. Шевченко, нация, политическая нация, национальная идея, идентичность, консолидация, Украина.

Національно-захисний, національно-творчий і національно-жертовний характер життя і творчості Т. Шевченка розкрито у численних роботах шевченкознавців, зокрема Ю. Барабаша, Н. Горбач, С. Грабовського, І. Дзюби, М. Жулинського, О. Забужко, П. Іва- нишина, М. Кудрявцева, Є. Сверстюка, С. Цвілюка, О. Шокала та інших науковців.

Борітеся - поборете!

Теза Є. Маланюка про те, що поет тим могутніший, чим більше його особистість пов'язана з нацією, є визначенням Кобзаревої сутності, до якої «у плані соціально-етичному, у захисті скривджених та упосліджених, експлуатованих і гноблених (чи то конкретна особистість, чи суспільство загалом) не досяг ніхто з представників тогочасних європейських культур» [6, 6]. Майже кожна сторінка «Кобзаря» - це палкий заклик любити свій народ і край, рішучий осуд усякої неправди і неволі, насильства, релігійного лицемірства і соціальної несправедливості.

Незважаючи на достатньо потужний масив наукових досліджень в галузі шевченкознавства та різних аспектів етнонаціонального розвитку України, проблема формування української політичної нації у світлі націософської концепції Т. Шевченка є ще недостатньо висвітленою. Тому наша наукова розвідка спрямована на розв'язання поставленої проблеми, що обумовило мету статті - проаналізувати в контексті націософської концепції Т. Шевченка тенденції та особливості розвитку української політичної нації на сучасному етапі.

За Т. Шевченком, нація - це, насамперед, кровна спільнота: «і мертві, і живі, і ненарожденні...». Тому саме їм адресоване славнозвісне послання «І мертвим, і живим...», яке є ключем до розуміння «одвічної трагедії України як держави, що не може утвердитися через брак національної патріотичної еліти, через віддаленість поводирів од насущних потреб народу, через втрату ними образу Божого, милосердя й любові до ближнього» [6, 8].

Україна для Т. Шевченка - не тільки «садок вишневий», «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», не тільки територія, історія і буття українського етносу, національна пам'ять і національний сором, не тільки його батьківщина, рідна мова і культура, перемоги і поразки, легенди і народні перекази. Це і національна мрія, українська національна ідея, національний ідеал гармонійного співбуття усіх - і мертвих, і живих, і ненароджених українців, нині сущих в Україні і не в Україні, і тих, хто в майбутньому буде жити на цій оновленій землі. Україна для Кобзаря - це доля людей, це вся історія народу з найдавніших її початків, на сторожі інтересів якого він стояв: «.Возвеличу // Малих отих рабів німих, // Я на сторожі коло їх // Поставлю слово». Зневажена людська гідність, експлуатована особистість ототожнюються у Т. Шевченка з долею його поневоленого народу в творах на історико-патріотичну тематику: «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Холодний яр», «Великий льох» та ін.

Академік Г. Скрипник акцентує свою увагу на тому, що Т. Шевченко «...силою свого поетичного хисту і пророчого слова зумів прорвати замкнуте коло тогочасних, проектованих винятково в минуле, уявлень про Україну і перекинути місток до майбутнього через відновлення неперервної етноісторичної тяглості спільноти - «привнесення спогадів минулого в теперішнє заради прийдешнього». Україна мислиться ним як регіонально і культурно розмаїта, проте соборна і самодостатня спільнота: «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра - одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же, как одной матери дети.». Ця цитата не тільки окреслює органічну єдність українства в конкретно означених поетом етнокультурних, мовних та територіальних межах («від Дону - до Дністра»), але й передає Шевченкове уявлення про конститутивні ознаки нації» [11, 4].

Трагедія України у розумінні Т. Шевченка насамперед полягала у продажності національної еліти, відсутності в неї державного мислення, у здобуванні примарної слави служінням інтересам чужих правителів. Звідси і спадкоємність запопадливості перед чужою владою, сумнівна васальна слава раба:

Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву,

На думку Т. Шевченка, елітарна козацько-старшинська верхівка, що в минулому була провідником українського народу, насправді не заслуговує на повагу, не може бути взірцем для наслідування, героїзму й звитяги, самовідданості національній справі:

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани, Ясновель можнії гетьмани.

Із синівською ніжністю він прагне вберегти Україну від розтління і руйнації, захистити цей милий його серцю, тихий світ батьківщини, з'ясувати, хто довів Україну до національної катастрофи: Світе тихий, краю милий, Україна-мати добре знає, чому і ким «начетверо розкопана, розрита могила», чому степи запродані чужинцям, чому її сини «на чужині, // На чужій роботі», а дорогі українському серцю могили москаль розриває, «не своє шукає»:

Моя Україно,

Винуватці - владні сини вбогої України, «раби, подножки, грязь Москви», що змирилися заради багатства, чинів і влади зі своїм національним приниженням та плюндруванням людської гідності, це вони «няньки, дядьки отечества чужого!» висмоктують останні соки із «старого дуба» - України. І поет передрікає: «Вас найде правда-мста», бо не буде прощення від Бога за зраду знедоленого народу, який покинутий «на сміх людям».

Т. Шевченко виступає проти непотрібної героїзації предків, за те, щоб об'єктивно поглянути на події минулого й сучасності:

Я ридаю, як згадаю Діла незабутні

Своє ставлення до Російської імперії, яка унеможливила національний саморозвиток та консолідацію української нації, поет яскраво висловив у поемі- комедії «Сон». Цей твір є ілюстрацією сутності Російської імперії з її агресивним мілітаризмом, продажним вірнопідданим чиновництвом, свавіллям влади, відсутністю свобод, фальшивим возвеличенням своїх правителів-царів. Здавалося, пройшло майже два століття, а в Росії залишилось майже те саме - лише набуло нових сучасних форм. Початок твору в контексті нинішніх подій видається як пророцтво:

Той мурує, той руйнує,

Т. Шевченко засмучений тим, у яку руїну були перетворені українські землі Російською імперією внаслідок політичної, соціально-економічної та культурно-духовної колонізації. Московія не тільки сплюндрувала колись квітучий рідний край, а й породила перевертнів, зрадників, запроданців, які охоче допомагають чужинцям господарювати на власну користь:

Степи мої запродані Жидові, німоті,

Стан безпросвітності та безправності української людності («малих рабів німих»), а водночас безпорадної бездіяльності еліти - провідників нації - Т. Шевченко ідентифікував як летаргійний сон, що загрожував приректи націю на зникнення: «А Україна навіки, // Навіки заснула». В інтерпретації поета сон - антипод життю і стан бездіяльності, в якому народ, випавши з історії, перестав бути суб'єктом дії, перетворившись в об'єкт впливу: «А ще гірше спати, спати і спати на волі». Художньо-інтуїтивне передчуття та усвідомлення характеру суспільно-політичних процесів, їх катастрофічних наслідків для національної долі спонукають поета стати будителем нації, месією-рятівником. Формуючи із аморфної етнічної маси затурканих селян, що почали втрачати розуміння своєї ідентичності, свідому європейську націю, Т. Шевченко вказував чіткий та зрозумілий для кожного українця орієнтир: «В своїй хаті - своя правда, і сила, і воля». Прагнучи згуртувати націю, він звертається до всіх поколінь українців «і мертвих, і живих, і ненарожденних...»:

І забудеться срамотня

На думку Оксани Забужко, «...Саме Шевченкові належить в українській інтелектуальній історії честь відкриття цього синтетичного погляду на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в універсально «відкритому» часі й просторі континуум. Саме в лоні Шевченкового міфу відбулося зародження того, що можемо з повним правом визначити як українську національну ідею» [5, 101].

Навіть у найскрутніші часи Пророк вірив у національне пробудження таврованого колоніальним невільництвом рідного народу, сподівався і знав, що Україна таки відродиться і постане як національна держава:

...Встане Україна І розвіє тьму неволі,

І помоляться на волі Невольничі діти!..

«Це Шевченкове прозирання в майбутнє України, його надія на духовне воскресіння рідного народу, на його національне прозріння, віра поета в неминуче і таке жадане братання в єдиній родині заради гармонійного співжиття в рідному домі було визначальним ідейно-смисловим змістом життя і творчості українського генія», - зазначає академік М. Жулинський [3, 8 - 9].

Здійснюються й інші пророчі слова Т. Шевченка. Так, справдилася пересторога Кобзаря про те, що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...». Нині українці є заручниками геополітичних комбінацій і змагань за Україну, а найстрашніше - наші співвітчизники гинуть на Донбасі. Доборолась Україна До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Зараз, коли українське суспільство вкотре розділилося навпіл та відстоює полярні світоглядні, геополітичні, цивілізаційні позиції, актуальними видаються слова Т. Шевченка:

Чи ми ще зійдемося знову?

Нині проблема консолідації, цілісності, духовної єдності, монолітності залишається такою ж болючою, як і в ХІХ ст., коли Україна була розшматованою різними імперіями, а її народ перебував у сні. Українці живуть у складному, хиткому і не до кінця зрозумілому соціальному часі, балансуючи між днем вчорашнім і завтрашнім, між європейською і євразійською цивілізаціями, що впливає на формування особистішої та масової стратегії життя української нації, яке відбувається занадто повільно.

На сучасному етапі сутність проблеми полягає не в тому, хто ми, а в тому, які ми. Суверенна нація, яка відродила державу для народу, що споконвіку проживав на своїй землі, чи народу, який «організувала» для себе новостворена Українська держава? У процесі тривалої наукової дискусії в сучасній соціогуманітаристиці виокремилися два концептуальних підходи до розуміння сутності нації, механізмів та чинників її формування, взаємовідносин з іншими суспільними утвореннями - примордіалістський та суб'єктивістський (конструктивістський).

Прихильники так званого примордіалістського підходу вважають, що нації об'єктивно існують як соціальна спільність і беруть свій початок у рефлексованому історичному часі, володіючи сталими чи не споконвічними характеристиками. У межах цього підходу нація тлумачиться як спільнота людей, що склалася об'єктивно, яка має цілком визначені інтереси, а її існування не залежить від чиїхось свідомих дій. Представники суб'єктивістської (конструктивістської) концепції нації, на противагу примордіалістам, доводять, що нація - це політичне гасло, засіб мобілізації народу, а не наукова категорія. Вони вважають, що нація - це штучне утворення, яке свідомо формується владою (інтелектуальною елітою) з метою консолідації громадян для досягнення певних цілей. Таке розуміння нації утверджувало формулу «один народ - одна територія - одна держава», що слугувало орієнтиром формування національних держав у Європі в ХІХ ст. На переконання конструктивістів, нації своїм виникненням зобов'язані державі, а більшість націй сформувалась протягом ХІХ чи навіть на початку ХХ ст.

Цей науковий дискурс має не тільки академічний характер, але й політичний, оскільки примордіалізм виходить із етнотериторіального устрою державного життя, а суб'єктивістський напрям відстоює принцип деетнізації державності та особистості. Кожен із концептуальних підходів спирається на альтернативні інтерпретації історичних фактів, різні політичні програми і геополітичині пріоритети, маючи різні соціокультурні перспективи та специфіку захисту національних інтересів.

На думку О. Майбороди, здобуття Україною незалежності відкрило перспективи для становлення двох типів української нації - або державної моноетнічної, або державної поліетнічної. «Перший варіант може реалізуватися завдяки еволюції квазідержавної нації етнічних українців. Другий варіант вимагає радикальної трансформації ідентичності не лише етнічних українців (національної більшості), а й усіх інших етнічних спільнот, які живуть в Україні», - зазначає вчений [8, 16].

На нашу думку, сьогодення української нації затиснене в лещата державою, що гальмує, а то й унеможливлює відтворення в генно-психологічному індивідуальному світосприйнятті національної ідентичності. Так, за результатами соціологічного опитування 2006 р., понад 43% мешканців України вважали, що українська нація - це всі громадяни держави незалежно від етнічної належності, мови і традицій, 19,8 % респондентів вважали представниками української нації тих громадян, які є етнічними українцями за походженням, а понад 15% - тих, що незалежно від етнічного походження спілкуються українською мовою і дотримуються українських національних традицій. Зауважимо, що сума двох останніх позицій (виразно соціокультурно орієнтованих) не значною мірою поступається першій. До того ж ще понад 14 % віднесли до української нації етнічних українців незалежно від місця проживання та громадянства. Тобто більшість населення орієнтована на примордіальне розуміння ознак української національної ідентичності, навіть якщо ці ознаки через ті чи інші причини не притаманні усім її носіям.

За роки української незалежності через відсутність політичної волі і державної консолідаційної гуманітарної програми не виховувались і не формувались представники української нації, а лише клонувалися піддані Української держави. Пригнічення державою через ЗМІ інтелектуальних і духовних носіїв української національної ментальності призвело до формування маргіналізованого суспільства, байдужого до свого етнічного походження. Показовими у цьому зв'язку є відповіді на запитання про громадянство України: для 24,0% респондентів українське громадянство означає можливість відчувати турботу з боку влади і мати соціальні гарантії; 19,9% респондентів вважали, що бути українським громадянином означає відчувати себе частиною єдиного українського народу, його культури і традицій, а для 21,2% - це лише запис у паспорті про українське громадянство [12, 13 - 14]. У 2007 р. етнічний складник у самоідентифікації українців зріс: суто громадянське розуміння нації демонстрували близько 39% респондентів, а громадянське, але з дотриманням українських традицій, - понад 15 %. Вважали українською нацією етнічних українців в Україні 23% опитаних, а етнічних українців незалежно від місця проживання - понад 17% [13, 8].

Викликають стурбованість відповіді українських громадян у 2013 р. на запитання: «Що, на Вашу думку, об'єднує людей у нашому суспільстві?». Перші позиції посіли варіанти «невдоволення владою» (34,1%) та «спільні труднощі життя» (33,4%). Варіанти «політичні погляди» (8, 2%), «патріотичні почуття громадянина України» (8,3%), «національна ідея побудови Української держави» (7,5%), «національна належність» (7,4%) отримали найменшу підтримку серед респондентів [1, 3 - 4].

За роки незалежності українське суспільство, так і не відчувши суттєвих якісних змін, втрачає оптимізм як щодо свого майбутнього в країні, так і майбутнього самої України. Зменшується частка людей, які пишаються своїм українським громадянством, - з 49,4% у 2010 р. до 47,7% у 2013 р. І якщо у 2010 р. не відчував гордості за своє українське громадянство кожний п'ятий житель України, то у 2013 р. - кожний четвертий.

Наведені дані свідчать про те, що українське суспільство нині переживає гостру кризу самоідентифікації, в цілому воно не відчуває себе повною мірою українським ані етнічно, ані політично. Наслідком втрати більшістю населення ідентичності зі своєю країною, Батьківщини як такої, нарешті, втрати особистісної самоідентичності, відчуття власної причетності до соціально-політичних процесів стала затяжна соціально-політична та ціннісно-культурна криза в Україні. Як писав Т. Шевченко: Злоначинающих спини...

А доброзиждущим рукам

Втрата самоідентифікації та прив'язаності до ідеї державності у свідомості особистості неминуче призводить до руйнації реально існуючої державності. Виникає парадоксальна, але передбачувана ситуація, коли віртуально-свідомісна модель руйнує просторово-фізичну модель держави. Тому усвідомлена чи емоційна громадянськість як основа реалізації національної державності, ідентичності, суверенітету має постійно формуватися через системи виховання, соціалізації, культури, ідеології, патріотизму, права. політичний соціальний ідеологія культурний

Сучасна Україна - це перехідне суспільство з невизначеною системою базових цінностей, буття якого реалізується в умовах ситуативних соціально-економічних і соціально-культурних орієнтирів. Колективне «Я» української політичної нації ще не утворює цілісної спільноти. Суспільство сегментоване: існують групи інтересів на корпоративній, кримінальній основі та потенційно конфліктні міжрегіональні, міжконфесійні відмінності. «Трагізм нашого посткомуністичного буття полягає в тому, що водночас із тенденцією до об'єднання народу, формування спільних національних ідеалів та їх реалізації зберігається прагнення окремих осіб і груп пересварити українців на всіх рівнях: етнічному, мовному, соціальному, побутовому, релігійному», - зауважує В. Лещенко [7].

М. Ожеван характеризує процес українського націєтворення як «зависання між модерном та постмодерном» та виокремлює такі його особливості: 1) квазіімперськість (збереження регіональних ідентичностей за векторами колишніх імперій або державних утворень, які володіли колись українськими землями); 2) етатизм та патерналізм (держава як центральний актор модернізації не посилює, а послаблює роль громадянського суспільства й політичної нації); 3) переважання зовнішніх ідентичностей над внутрішніми та поява зденаціоналізованих ідентичностей; 4) поява та посилення у відповідь на глобалізаційні тенденції різноманітних версій націоналізму та його субститутів у вигляді «руського міра» або різноманітного «європеїзму»; 5) зовнішнє управління та тенденції до внутрішньої і зовнішньої десуверенізації [9, 11 - 12].

Сьогодні перед політичною нацією України, її політичним класом постали виклики, на які потрібно адекватно реагувати і дати їм своєчасну відповідь. Ми поділяємо точку зору Ф. Рудича, який вказує на те, що в першу чергу це стосується формування консолідаційної ідеології, яка об'єднала б суспільство. Як зазначає вчений, «на сучасному етапі зростає роль Української держави, її політичного класу в розвитку інститутів громадянського суспільства... Відбувається соціалізація держави і політизація громадянського суспільства» [10].

Вітчизняне громадянське суспільство до останнього часу не було активним гравцем демократичного поля України, культура самоорганізації в Україні лише формується, переважно поза впливом політичних партій. У 2013 р. розвиток громадянського суспільства вийшов на якісно новий рівень мобілізації активних громадян для вирішення стратегічних для українського суспільства проблем. Піднесення громадянської активності на підтримку європейського цивілізаційного вибору, незалежності і суверенітету України, досвід боротьби українських громадян на Євромайдані і в Донбасі демонструють наявність значного потенціалу самоорганізації та високого консолідаційного потенціалу:

Не вмирає душа наша,

Звертаючись до поезії Кобзаря на київському Майдані та на майданах інших міст України під час «гарячої зими» 2013 - 2014 рр., під час боротьби із сепаратизмом на Донбасі, українці знаходили в його поетиці відповіді на питання, які цікавили їх, переконуючись, що ідеологічна концепція будівництва та збереження соборної України неможлива без опори на головні постулати Шевченкової національної ідеї. Хтось навіть бачив у цій поезії пророцтво, дзеркало, в якому відображаються події сучасної України:

Любітеся, брати мої,

Україну любіте

Аналізуючи становлення української політичної нації, академік І. Дзюба прогнозує три сценарії її можливого розвитку на сучасному етапі.

Другий - поступове утвердження України як держави титульного етносу з асиміляцією або маргіналізацією інших етнічних груп. Цей варіант не тільки небезпечний перспективою міжнаціональних конфліктів, не тільки антигуманістичний за своїми формами й наслідками, а й історично нереальний, оскільки можливий лише в тоталітарному світі.

І третій, який видається оптимальним, - культивування ідентитету політичного громадянства як широкої рамки для різних культурно-етнічних ідентичностей, тобто утворення модерної української політичної нації навколо етнокультурної домінанти титульного етносу. Тобто це має бути держава українського народу, в якій належне місце забезпечуватиметься представникам усіх національностей та всім етнічним групам [2].

Таким чином, на сучасному складному і суперечливому етапі розвитку нашої країни націософське бачення Т. Шевченка може прислужитися консолідації українського суспільства з метою активного державного самоздійснення на засадах реальної, а не декларативної демократії, соціальної справедливості, рівноправності у міждержавних відносинах, єднання в сім'ї європейських народів. Поет вірив у те, що отямляться гріховні сини нещасної України, очистяться духом, перестануть цуратися своєї мови, культури, історії, традицій, відчують і усвідомлять себе її синами. Тому й сьогодні закликає він усіх сущих в Україні:

Свою Україну любіть.

Любіть її... Во врем Я люте,

В остатню тяжкую минуту

Література

1. Ворона В. Соціальні загрози і соціальний потенціал реалізації інтересів народу України (Передмова) / В. Ворона // Українське суспільство 1992 - 2013. Стан та динаміка змін: соц. моніторинг / за ред. В. Ворони, М. Шульги. - К.: Інститут соціології НАН України, 2013. - 566 с.

2. Дзюба І. Україна в пошуках нової ідентичності

3. Жулинський М. «... І помоляться на волі невольничі діти»: із Кобзарем у серці / М. Жулинський // Голос України. - 2013. - № 55. - 22 березня. - С. 8-9.

4. Жулинський М. Яку національну ідею мав Тарас Шевченко? / М. Жулинський // Голос України. - 2013. - № 55. - 5 березня.

5. Забужко О. Шевченків міф України /О.Забужко. - К.: Абрис, 1997. - 144с.

6. Кудрявцев М. Тарас Шевченко в національно-історичному контексті (до 200-річчя з дня народження) / М. Кудрявцев // Науково-інформаційний вісник Академії наук вищої освіти України. - 2013. - № 2 (85). - С. 6 - 11.

7. Лещенко В. Трансформація політичної системи та роль політичних еліт у розвитку суспільства / В. Лещенко // Віче. - 2009. - № 11

8. Майборода О. П. Проблеми і перспективи національного конструювання в сучасній Україні // Українська політична нація: проблеми становлення: зб. наук. ст. / за ред. М. М. Розумного (заг. ред.), М. Т. Степика, В. М. Яблонського. - К.: НІСД, 2012. - 384 с.

9. Ожеван М. А. Українське націєтворення: зависання між модерном і постмодерном / М. А. Ожеван // Українська політична нація: проблеми становлення: зб. наук. ст. / за ред. М. М. Розумного (заг. ред.), М. Т. Степика, В. М. Яблонського. - К.: НІСД, 2012. - 384 с.

10. Рудич Ф. Політична нація України: передумова утвердження єдиної держави / Ф. Рудич // Віче. - 2010. - № 21 [Електронний ресурс].

11. Скрипник Г. Наукова і мистецька спадщина другої половини ХІХ століття у контексті культурно-національного відродження / Г. Скрипник [Електронний ресурс].

12. Спільна ідентичність громадян України: особливості і проблеми становлення // Національна безпека і оборона. - 2006. - № 7. - С. 3 - 38.

13. Формування спільної ідентичності громадян України: перспективи і виклики // Національна безпека і оборона. - 2007. - № 9. - С. 3 - 31.

Размещено на Allbest.ru