Соціальні та економічні індикатори політичної стабільності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальні та економічні індикатори політичної стабільності

Систематично оцінку політичної стабільності лише у другій половині минулого століття почали проводити різні міжнародні організації. Цей факт відображає загальне визнання важливості того факту, наскільки якісною є робота інститутів влади у вирішенні проблем, з якими стикається сучасне суспільство, а також, що проблема визначення і оцінки політичної стабільності є одним із пріоритетних питань політичної науки, яке також має прикладне значення. Це зумовлюється тим фактом, що приблизні оцінки, а також можливість моделювання і прогнозування політичної стабільності дає змогу оцінити існуючі та можливі ризики, і приймати ефективні політичні рішення. Тому ряд міжнародних організацій та аналітичних центрів проводять власні дослідження і розробляють індекси оцінки рівня політичної стабільності на основі інтегральних показників, які відображають певні аспекти якості суспільно-політичного життя країн.

Економічні індикатори займають важливе місце в системі оцінювання політичної стабільності багатьох індексів, зокрема:

1. Ріст національного продукту на душу населення у відсотковому значенні. Розробники моделі дослідження політичної стабільності Political System Stability Index - Д. Хендель, Г. Вест, Р. Медоу, [1] вважають, що цей показник відображає здатність влади задовольняти економічні потреби населення своєї держави, а також здатність правлячої верхівки забезпечувати сприятливий політичний клімат для економічного розвитку.

2. Рівень міжнародної торгівлі. Працівники Дослідницького центру політичної нестабільності [2], вносять в оцінку політичної стабільності даний індикатор, оскільки висока частка експорту у показниках ВВП визнається фактором, який позитивно впливає на політичну стабільність країни.

3. Нерівномірність економічного розвитку та рівень економічної нестабільності входять в базу індикаторів «Індексу недієздатності держав» (Failed States Index), який розробили спеціалісти вашингтонського незалежного дослідницького центру The Fund for Peace. Вищезазначені індикатори характеризують здатність/нездатність діючої влади контролювати економічну ситуацію в державі [3].

4. Динаміка ВВП, рівень безробіття і рівень доходів на душу населення (вимірюється ВВП на душу населення). Дані індикатори розраховуються при оцінюванні політичної стабільності аналітичним центром the Economist Intelligence Unit при міжнародному журналі the Economist [4].

Дані індикатори ґрунтуються на тому, що сучасні економічно розвинені суспільства зазвичай більш стабільні і можуть набагато легше переживати наслідки економічних проблем, крім того, в них спостерігається менше внутрішніх конфліктів. Одним із перших у ХХ ст. цей факт підтвердив у своїх дослідженнях Б.М. Рассет, які показали, що економічний добробут пов'язаний з політичним порядком: у восьмирічний період між 1958 і 1965 рр. в бідних країнах відбулося в чотири рази більше конфліктів, ніж у багатих країнах; 87% бідних країн постраждали від значних спалахів внутрішніх конфліктів порівняно з 37% багатих країн [5].

З вищенаведених результатів дослідження зрозумілим є те, що країни з високим рівнем економічного розвитку характеризуються більш високим рівнем політичної стабільності. Якщо прийняти, що цей зв'язок є вірним, то очевидно, що поширення масових комунікацій, індустріалізація, економічне зростання, урбанізація повинні призводити до зростання політичної стабільності. Однак ці переконливі висновки стосовно даної кореляції невірні. Прямий зв'язок між бідністю і економічною відсталістю, з однієї сторони, і нестабільністю та конфліктами, з іншої, слід визнати помилковим. Якщо бідні країни виявляються нестабільними, то це не тому, що вони бідні, а тому, що вони прагнуть підвищити рівень економічного добробуту. С. Хантінгтон зазначає про існування підстав вважати, що причини нестабільності в цих країнах кореняться в процесах економічної модернізації, а не у соціально- економічній відсталості. Багаті країни зазвичай більш стабільні, ніж ті, які стоять на нижник щаблях соціально-економічного розвитку, але найбідніші країни, ті, які знаходяться на найнижчих сходинках міжнародної економічної системи, менш схильні до конфліктів і нестабільності, ніж країни, розташовані безпосередньо над ними [7].

На початку 1960-х років Світовий банк відніс шість з двадцяти Латиноамериканських республік до числа «бідних», що передбачало рівень валового національного продукту на душу населення менше 250 доларів. У шести країнах з тієї двадцятки у 1966 р. спостерігалися затяжні громадянські конфлікти. Але тільки одна країна, Болівія, потрапила в обидві категорії. Імовірність заколотів в тих латиноамериканських країнах, що не входили в категорію бідних країн, була вдвічі вищою, ніж у тих, які вважалися бідними. Аналогічно 48 із 50 африканських країн були віднесені до числа бідних і в одинадцяти з них відбувалися збройні конфлікти. Але збройні конфлікти, які мали місце в 11 країнах, були пов'язані, у чотирьох випадках, із збереженням колоніального правління (прикладом є Мозамбік, Ангола), а в інших семи - з яскраво вираженими племінною і расовою диференціацією населення (як у Нігерії та Судані). Колоніальний статус та етнічна неоднорідність виявилися більш суттєвими підставами для передбачення спалахів бунтів, аніж бідність.

На користь відсутності вираженої прямої кореляції між бідністю і нестабільністю свідчать і інші дані викладені у дослідженні Т Гурра і Ч. Руттенберга, зокрема найбільший рівень нестабільності спостерігався не в найбідніших країнах, а в тих державах у яких показники ВВП на душу населення були нижче середнього. При значенні показника ВВП на душу населення середнього рівня «розміри» насильства істотно знижувалися [8].

Окрім того, що соціальний та економічний розвиток породжує політичну нестабільність, рівень нестабільності залежить і від темпів самого економічного розвитку. Досвід європейських (особливо скандинавських) країн показує, що там де «індустріалізація проходила швидко, породжуючи різкі розриви між доіндустріальною та індустріальною стадіями, новосформовані рухи робітників носили більший екстремістський характер [9]. Кореляція комбінованого індексу швидкості змін, розрахованого за шести з восьми індикаторів модернізації (початкова і середня освіта; спожите число калорій; вартість життя; охоплення ЗМІ; дитяча смертність; урбанізація; грамотність; дохід) для 67 країн в період 1935-1962 рр., з політичною нестабільністю в цих країнах в період з 1955 по 1961 р. склала 0,647. Таким чином випливає наступна залежність - чим вищі темпи змін у напрямку економічного поступу, тим вищим є рівень політичної нестабільності, оскільки, коли країна знаходиться в стані переходу та економічної модернізації вона стає відкритою для впливу сучасного світу; є соціально відірваною від традиційного укладу; піддається тиску у напрямку економічних, соціальних і політичних змін; активно впроваджує нові способи виробництва товарів і послуг; виникає чітко виражена фрустрація викликана процесом модернізації взагалі і особливо нездатністю уряду задовольнити зростаючі очікування серед населення» [10].

Економічний розвиток, імовірно, підвищує здатність суспільства задовольняти зростаючі прагнення і тим самим повинен зменшувати соціальну незадоволеність і породжувану нею політичну нестабільність. Можна також припустити, що швидке економічне зростання створює нові можливості для розвитку підприємництва і відповідно нові робочі місця, тим самим направляє на забезпечення власного добробуту ті амбіції і таланти, які в протилежному випадку могли бути використаними в дестабілізуючій політичну систему діяльності. Але дане припущення можна заперечити, аргументуючи це тим, що саме економічний розвиток містить у собі детермінанти дестабілізаційних процесів, оскільки ті самі зміни, які необхідні для задоволення прагнень, мають здатність породжувати нові прагнення. Швидке економічне зростання сприяє руйнуванню традиційних суспільних груп (сім'я, клас,) і тим самим збільшує «чисельність декласованих індивідів; сприяє виникненню груп бізнесменів, які швидко наростили капітал, але є погано адаптованими та погано асимільованими до існуючого ладу, але при цьому претендують на політичний вплив і соціальний статус, які є співмірними з їх новим економічним становищем; підвищує соціальну мобільність, що теж підриває суспільні зв'язки та сприяє прискореній міграції з сільських районів у міста, тим самим спричиняючи росту екстремізму; підвищує число людей, чий рівень життя знижується, тим самим збільшуючи розрив між багатими і бідними; вимагає загального обмеження споживання заради підвищення розмірів капіталовкладень, спричиняючи цим суспільне невдоволення; підвищує рівень освіти та охоплення засобами масової інформації, що призводить до зростання прагнень вище того рівня, який реально задовольнити; загострює регіональні та етнічні конфлікти через розподіл інвестицій і споживання; розширює можливості групової організації і тим самим дає ріст масштабам вимог, які вони висувають уряду, до меж, коли уряд виявляється неспроможним їх задовольнити [11].

Зв'язок економічного розвитку, особливо, якщо він відбувається швидкими темпами, з політичною нестабільністю знайшов відображення в даній А. Токвілем інтерпретації Французької революції. Перед революцією, зазначав дослідник, «суспільний добробут зростав з небаченою досі швидкістю. У міру того, як росте, описаний мною, рівень добробуту, в людях, мабуть, нагромаджуються незадоволеність і неспокій», і «саме тим областям Франції, де був найбільш помітним прогрес, судилося стати головними осередками революції» [12]. Подібний же ріст економічного благополуччя передував, на думку істориків, Реформації, англійській, американській та російській революціям. Мексиканська революція також сталася після двадцяти років вражаючого економічного зростання. Висока кореляція темпів зміни ВНП на душу населення протягом семи років перед успішним переворотом з масштабним застосуванням насильства в таких переворотах спостерігалася в країнах Азії та Близького Сходу в 1955-1960 рр [13].

Існує безліч очевидних підтверджень взаємозв'язку між швидкими темпами економічного зростання і політичною нестабільністю (табл.№2). Однак, на більш загальному рівні зв'язок між ними не є прямим. У період 1950 -х р. кореляція між темпами економічного зростання і рівнем внутрішньодержавних конфліктів була негативною (-0,43). У Західній Німеччині, Японії, Румунії, Югославії, Австрії, СРСР, Італії та Чехословаччині спостерігалися дуже високі темпи економічного росту, але було дуже мало проявів внутрішнього незадоволення. У той же час в Болівії, Аргентині, Гондурасі і Індонезії спостерігалася висока смертність від внутрішніх конфліктів при дуже низьких, а в деяких випадках негативних, темпах економічного росту. Аналогічним чином кореляція для 70 країн темпів зростання національного доходу в 1935-1962 рр. з рівнем політичної нестабільності в 1948-1962 рр. склала -0,34; кореляція між зміною національного доходу і коливаннями стабільності для тих же країн в ті ж роки дорівнювала - 0,45. М. Нідлер виявив тенденцію в країнах Латинської Америки, яка показувала, що економічне зростання стало передумовою інституційної стабільності в країнах з високим рівнем політичної активності населення [14].

З протилежної сторони розташовуються країни, які досягли порівняно високого рівня економічного розвитку, і високі темпи економічного зростання виявляються сумісними з політичною стабільністю. Негативні кореляції між економічним прогресом і нестабільністю, які наводяться вище, є значною мірою результатом поєднання в рамках одного дослідження високорозвинених і слаборозвинених країн. Економічно розвинені країни більш стабільні і мають більш високі темпи економічного росту у порівнянні із «країнами-аутсайдерами». На відміну від інших соціальних індикаторів, темпи економічного росту мають тенденцію до прямої, а не зворотної залежності від рівня розвитку держави. У бідних країнах,темпи економічного прогресу є не сильно пов'язаними із політичною нестабільністю: для 34 країн з ВНП на душу населення вище середнього кореляція між темпом економічного розвитку і смертністю від внутрішньодержавних конфліктів склала -0,07. Таким чином можна прийти до висновку, що залежність між темпом економічного поступу та політичною нестабільністю варіюється пропорційно до ступеня економічного розвитку. На низьких рівнях розвитку існує позитивний зв'язок, на середніх - істотного зв'язку не спостерігається, і на високих рівнях цей зв'язок стає негативним.

Економічний розвиток впливає на економічну нерівність, і тим самим на політичну нестабільність двома шляхами. По-перше, зазвичай багатство й доходи в бідних країнах розподілені менш рівномірно, ніж в економічно розвинених країнах [17]. У традиційному суспільстві така нерівність сприймається як частина природного порядку речей. Проте, соціальна мобілізація підвищує рівень розвитку світогляду, та імовірно неприйняття факту такої нерівності. Потік нових ідей ставить під питання колишній порядок розподілу і наводить на думку про здійсненність і бажаність більш справедливого розподілу доходів у суспільстві. Очевидним і логічним на шляху швидких змін є визначна роль держави у розподілі доходів. Але зазвичай влада належить саме тим, кому належать доходи. Таким чином, соціальна мобілізація перетворює традиційну економічну нерівність в стимул до силових методів зміни ладу. По-друге, в довгостроковому плані економічний розвиток призводить до більш справедливого розподілу доходів, у порівнянні з тим, який існує у традиційному суспільстві. У короткостроковому ж плані найближчим наслідком економічного прогресу часто виявляється зростання економічної нерівності. Досягнення швидкого економічного поступу концентруються в руках небагатьох груп, тоді як витрати розподіляються на все населення держави; в результаті - число бідних може зрости. Швидкий економічний розвиток сприяє зростанню інфляції; інфляційні ціни ростуть швидше ніж заробітні плати з подальшою тенденцією в напрямку збільшення нерівності в розподілі багатства. Вплив систем розвинутих держав на слаборозвинені часто спонукає до заміни колективних форм володіння на приватну власність, а це, у свою чергу підсилює нерівність у розподілі ресурсів. Крім того, в менш розвинених суспільствах розподіл доходів у більш економічно розвинених районах, несільськогосподарському секторі у переважній більшості випадків є більш нерівномірним, ніж у сфері сільського господарства. В Індії серед населення яке займалося сільським господарством в 1950 р. 5% населення отримували 28,9% доходів, тоді як у сфері промисловості 5% населення отримували 61,5% доходів [18]. Оскільки ж загальний розподіл доходів є більш рівномірним в промислових районах у розвинених країнах, остільки нерівність у розподілі доходів у несільськогосподарському секторі слаборозвиненої країни є набагато глибшою, ніж в такому ж секторі розвиненої країни. Економічний розвиток посилює економічну нерівність, при цьому соціальна мобілізація підриває легітимність. Таким чином, обидва ці аспекти економічного поступу разом сприяють політичній нестабільності. Окрім цього соціально-економічна нерівність впливає на досить широкий спектр життя суспільства. Чим більшим є показник нерівності тим більшим є рівень проблем в різних сферах суспільства. Тривалість життя, соціальний капітал, рівень освіти, кількість винаходів більші, а рівень самогубств, кількість злочинів і кількість в'язнів, рівень смертності серед дітей менші в країнах із меншим рівнем соціально- економічної диференціації суспільства [19].

Важливе місце у системі факторів політичної стабільності займає внутрішньо суспільна диференціація. Будь - яке суспільство не є однорідним і складається з багатьох груп, які виокремлюють на основі численних відмінностей, але найбільша кількість конфліктів виникала на основі етнічної та мовної неоднорідності. Проблема етнолінгвістичних конфліктів у другій половині ХХ століття є однією із найактуальніших у різних сферах науки. Така увага до даного питання зумовлена в надзвичайній складності у розв'язанні такого роду конфліктів, які до того ж стали одним із найрозповсюдженіших джерел внутрішньо суспільних протистоянь і політичної нестабільності (наприклад баскський, ольстерський, карабахський, грузинсько-абхазький, конфлікти в країнах Африки та Латинської Америки). Події останніх десятиліть чітко демонструють, що етнічні конфлікти часто виходять за межі внутрішньодержавних і навіть регіональних.

На теренах пострадянського простору конфлікти стали реальністю у зв'язку із загостренням міжнаціональних відносин які окреслилися у другій половині 80-х років. Перші сутички на етнолінгвістичній диференціації почалися весною 1986 року в Якутії, в грудні цього ж року - в Алма-Аті; згодом розпочалися демонстрації кримських татар в різних містах Узбекистану (Ташкенті, Бекабаді, Фергані та інших); почалась ескалація етнічних конфліктів які призвели до кровопролиття (Сумгаїт, Фергана, Ош). Зона конфліктів почала розширюватися: з 1989 року виникло кілька зон конфліктів в Середній Азії, Закавказзі, пізніше етнічні конфлікти охопили Придністров'я, Крим, Поволжя та Середній Кавказ. Лише за період 1988-1991 років на етно-лінгвістичній основі на теренах теперішнього пострадянського простору відбулося більше 150 конфліктів, в тому числі близько 20 в яких були жертви серед населення [20].

Американський дослідник Дуглас М. Джонсон зазначає, що в сучасних реаліях (після розпаду СРСР) більшість конфліктів у світі будуть відбуватися не на ідеологічній основі, а підґрунтям виступатиме групова ідентифікація (раса, етнічне походження, національність).[21] Інший західний дослідник Г Лапідус запропонував класифікацію конфліктів, яка є шляхом розпізнавання спільних та відмінних рис етнічних конфліктів: конфлікти із залученням аборигенних меншин (лезгіни в Дагестані); конфлікти із втягненням общин імінгрантів; конфлікти із залученням переселених меншин [22]. Більш змістово наповнену класифікацію міжетнічних конфліктів, з певним ступенем умовності, запропонував Я. Етінгер: 1) Територіальні конфлікти, які тісно пов'язані із з'єднанням роздроблених етносів. їхнім джерелом виступають внутрішні сутички між владою та національно-визвольним рухом, яка користується політичною і військовою підтримкою сусідньої держави (Нагірний Карабах, Південна Осетія). 2) Конфлікти пов'язані з бажанням етнічної меншини реалізувати право на самовизначення у формі створення нового державного утворення (напр..Абхазія). 3) Конфлікти пов'язані із відновленням територіальних прав депортованих народів. 4) Конфлікти в основі яких лежать претензії певної держави на частину території сусідньої держави (наприклад бажання Естонії та Латвії приєднати до себе частину Псковської області). 5) Конфлікти, джерелом яких є наслідки внесення «довільних» територіальних змін(проблема Криму). 6)Конфлікти, як наслідок зіткнення економічних інтересів, коли за офіційними національними протиріччями реально стоять інтереси правлячих політичних еліт, незадоволених власною «часткою» у загальнонаціональній. 7) Конфлікти в основі яких лежать фактори історичного характеру, обумовлені традиціями багаторічної національно- визвольної боротьби проти метрополії. 8) Конфлікті зумовлені тривалим перебуванням депортованих народів. 9) Конфлікти, в яких за етно-лінгвістичними суперечками (яка мова повинна мати статус державної) часто приховуються більш глибокі протиріччя між різними національними меншинами (прикладом може бути Молдова). В чистому вигляді важко визначити кожен із цих типів, оскільки у більшості випадків конфлікти никають в результаті комплексу причин: етнічних, мовних, політичних, економічних [23].

Якщо розглядати виключно збройні конфлікти, то на теренах пострадянського простору виділяють три типи конфліктів: а) конфлікти, які викликані бажанням національних меншин реалізовувати своє право на самовизначення; б) конфлікти, які зумовлені поділом колишнього союзного спадку; в) конфлікти, які прийняли форму громадянської війни.

Узагальнюючи вищезазначені типи конфліктів і порівнюючи їх з конфліктими, які відбулися з 1986 по 1996 роки на тариторії колишнього Радянського Союзу, російський дослідник В. Амелін [24] подлив їх та прокласифікував наступним чином:

Етнічний фактор зазвичай виступає в якості лінії окреслення протистояння, коли існуюча нерівність в певних сферах: соціальній, політичній, економічній тощо, - проходить по етнічних кордонах. саме тому конфлікти, які відбулися на теренах сРсР і пострадянському просторі в переважній більшості носять етнічний характер [25].

Один із основоположників загальної теорії конфліктів Р. Дарендорф вважає, що концепція відкритого, вільного і демократичного суспільства не покладає кінець всім конфліктам і не вирішує в абстрактному плані всіх проблем та протиріч, які виникають у процесі суспільного поступу [26]. Цей висновок відповідає подіям,які мали місце на пострадянському просторі, хоча варто зазначити, що характер цих конфліктів, в яких чітко видно протиріччя між національними меншинами та «корінним» населенням є доволі типовим. Як приклад можна згадати ситуації які виникали в країнах розвиненої демократії - це фламандське питання в Бельгії, проблема Ольстеру в Об'єднаному Королівстві, Корсики у Франції, Басків в Іспанії, Квебеку в Канаді.

Опираючись на індекси досліджень західних дослідницький центрів та на вище зазначені дані можемо вивести групу соціально-економічних індикаторів політичної стабільності:

Рівень ВВП на душу населення(класифікація країн за рівнем ВВП

Класифікація країн на основі показників нерівномірності розподілів доходів (на основі показників індексу Джинні)