Теорія нації Володимира Старосольського

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 323.1 «Стар»

Ужгородський національний університет

ТЕОРІЯ НАЦІЇ ВОЛОДИМИРА СТАРОСОЛЬСЬКОГО

І.О. Стряпко

Тривалий час теорія нації В. Старосольського не була належно досліджена та оцінена науковцями. Спершу через ідеологічне табу, а згодом через те, що більш популярними були дослідження інших авторів. Слід відмітити, що його теорія нації сильно відрізняється від подібних теорій початку ХХ ст., більшість з яких, були варіаціями етніциських (етнологічних) теорій.

Відтак, важливим завданням української політичної науки є осмислення концептуальних, перспективних ідей, висунутих В. Старососльським, які мають потенціал для використання у формуванні та реалізації національної політики сучасної України.

Попри певні зусилля українських дослідників дослідити та осмислити теоретичну спадщину вченого вони все ще залишається малодослідженою. Тому завданням нашого дослідження є вивчення теорії нації Володимира Старосольського.

Опрацювавши наукову літературу ми можемо зробити висновок, що серед дослідників теорія нації В. Старосольського є не надто популярна. З тих хто займався дослідженням його наукового доробку насамперед виділимо праці В. згурської [2], яка захистила дисертацію «Концепція нації і держави Володимира Старосольського». Вона, на основі аналізу його праць («Теорія нації», «Держава і політичне право» тощо) здійснено концептуалізацію його поглядів на сутність нації та національної держави, їх ознаки, форми, функції та майбутнє у контексті демократичних міждержавних взаємовідносин.

Відмітимо, що серйозною спробою ввести теоретичний доробок Старосольського у сучасний науковий обіг його концепції нації і держави є праці І.Кресіної, зокрема вступна стаття «Свідомість і воля - основа нації» [4] до першого перевидання праці В.Старо-сольського «Теорія націй» (1998).

Теорія нації В. Старосольського була не типовою для української політичної думки початку ХХ ст. Більшість дослідників націю розуміли як природну та кровну спільноту, це розуміння було близьким до сучасних етніциських (етнологічних) теорій. Такого трактування дотримувалися С. Дністрянський, В. Липинський, Томашівський, В. Кучабський, В. Крупницький [5].

До прикладу С. Дністрянський наводить три основні чинники виникнення нації : 1) люди; 2) територія; 3) культура. Люди, (натура) - вказує на те, що вихідною точкою народу є спільне родове походження, згодом - це відчуття кровної спільності. Територія характеризується науковцем як природна, тобто та, на якій народжуються люди і визначається вона за етнографічним принципом. Збереження народної культури і поширення її серед майбутніх членів народу є основною метою створення народу, як свідомої суспільної групи. Остання може залучати до себе нових членів шляхом асиміляції, яка, в свою чергу, довершується за допомогою культури [7]. Варто віддати С. Дністрянському належне - він не абсолютизував значення вищезазначених ознак нації, оскільки кожен з чинників можна піддати критиці емпіричними обставинами.

Домінування етніциських (етнологічних) теорій, щодо розуміння нації в середовищі українських мислителів легко можна пояснити. Українці не змогли вибороти свою державність у під час української революції 1917-1921 рр., а, отже, опинилися розділеними між кількома державами. На думку української еліти, національна свідомість населення була достатньою для творення власної держави і лише несприятливі зовнішні обставини завадили українцям реалізувати проект державотворення. Частина польської еліти не розглядала українців як самодостатню націю, а лише як частину польської. за таких умов більшість українських мислителів намагалися довести, у першу чергу, самостійність української нації, відмінність від поляків. Концепції політичної нації не могли розглядатися, оскільки в таких умовах українці мусіли б вважатися частиною польської нації. Етніциські (етнологічні) підходи дозволяли виокремити ознаки нації та провести досить чітку, на думку теоретиків, лінії поділу, які розрізняли б представників різних націй.

Незважаючи на це, В. Старосольський дотримувався іншого підходу. Його теорію можна вважати модерністською, оскільки націю розглядав як продукт модерної епохи. Загалом, він зазначав, що проблемою дослідження поняття нації є високий рівень суб'єктивізму. До прикладу, майже завжди державна ідеологія, або частина дослідників, початок формування власної нації намагаються віднести якомога далі у минуле [8], з тим, щоб зробити її більш старою, історично першою і т.д. Деколи дослідники намагаються відшукати у минулому приклади існування нації, або проводять некоректні паралелі й співвідносять явища, які насправді не є тотожними. Наприклад, говорити про формування націй у Античності, або національних рухів у ранньому Середньовіччі. Така практика не лише не сприяє науковому вивченню проблеми нації, але й ускладнює його, створюючи додаткові перешкоди.

Загалом вчений виділяв два підходи до розуміння феномену нації. Перший називає атомістичним, другий, представником якого вважав себе, соціологічним. Під атомістичним підходом він розуміє теорії нації, які розглядають її як «суму, як просто збірну назву для якоїсь скількости людських одиниць, що відзначаються від других спільними собі прикметами» [8]. Ми можемо його ідентифікувати як етніциський (етнологічний) підхід до розуміння нації. При цьому, зауважує, що починаючи від найдавніших часів, ми їх можемо локалізувати початком епохи Просвітництва, більшості вченим було притаманно саме атомістичне розуміння нації. В принципі, в такому розумінні нема нічого дивного, адже у тогочасній науці домінувало саме атомістичне уявлення про світ. До прикладу, Ш.-Л. Монтеск'є розглядає націю лише як загал однакових до певної міри одиниць, а не якусь вищу, об'єднуючу ці одиниці, цілість. Подібне трактування можна зустріти й у Вольтера [8]. Не настільки чітко висловлена, але все ж атомістична, теорія лежить в основі розуміння нації до ХХ ст.

Домінування атомістичного розуміння стало причиною того, що нація розглядалася як проста сукупність індивідів. Відтак, для задоволення національних потреб використовувався термін «права нації» [8], який розумівся виключно як задоволення потреб конкретних індивідів. До прикладу, надання їм можливості говорити своєю мовою чи сповідувати свою релігію, або дотримуватися своїх звичаїв. Тому поняття «право мови» стало домінуючим в юриспруденції щодо проблеми задоволення національних потреб. Щоправда, воно не могло вирішити національні проблем, адже ґрунтувалося на неправильному розумінні поняття нація.

Свою теорію нації В. Старосольський побудував на критиці атомістичного підходу, який лежав в основі більшості підходів до розуміння нації. Як вже зазначалося, атомістичне розуміннє нації вчений визначає як таке, в основі якого лежить одна або декілька об'єктивних ознак для установлення нації. «З огляду на те, що сі теорії звертають увагу, коли не виключно то передовсім на емпіричні дані «признаки нації», названо теж напрям який вони представляють «емпіричним» [8].

Найбільш типовими «об'єктивними» ознаками нації, на його думку, є:

1. антропологічна спільність (своєрідна будова і вигляд тіла);

2. самостійна мова (з літературою, наукою і т. д.);

3. власні історичні традиції і змагання (на політичній, суспільній царині);

4. власна культура (так матеріальна як і духова) й спільні культурні стремління;

5. територія, на котрій або була, або є, або може бути власна національна держава [8].

В. Старосольський піддав кожну з виділених ознак критичному аналізу, яким намагався спростувати саму можливість розглядати націю як лише набір «об'єктивних ознак». Говорячи про антропологічну расовість, він висловив припущення, що навряд чи в сучасному світі (початок ХХ ст.) існують чисті, етнічно не змішані народи. Наприклад, італійці є нащадками римлян, етрусків, кельтів, греків, сарацин, германців. Так само й французи серед своїх предків мають римлян, галів, бритів. Якщо ж говорити про росіян, то вони є сумішшю чисельних слов'янських та неслов'янських народів. Проте, найбільш показовим є приклад американців, серед предків яких можна знайти представників майже усіх народів та рас. Це свідчить, що громада об'єднана спільністю рис не ідентична нації.

Аналізуючи культуру, як критерій нації (сюди В. Старосольський відносив мову та традиції) він зауважує, що культура також не може бути визначальним критерієм поняття нації. Насамперед тому, що в середовищі нації можуть побутувати «різні культури» для різних соціальних верств. Мова йде про поширене серед представників модерністського підходу трактування культури як частини певної соціальної групи. Таким чином, культура аристократії може відрізнятися від культури селян й це будуть різні культури, а не дві частини однієї культури. Крім того, в сучасному світі спостерігається таке явище як належність до різних «культурних кругів» - культур різних націй. Особливо таке явище спостерігається в середовищі розділених народів. Він наводить приклад поляків та українців. «Так Поляки з По- знаньщини культурно безперечно близші до Німців, як до Поляків з б. Росії - і то без огляду на спільність мови - проте національно, вони Поляки. Для Українців Збруч і Карпати становлять межі, по яким на протязі довгого часу витворювалися відмінні культурні типи. Помимо всього відємного практичного значіння для нації, ніхто одначе не може на сій основі признати істнуваннє трьох українських націй. Коли про небезпеку такого поділу можна говорити, то зовсім не ізза істнування окремих культурних типів, тільки по зовсім иншим причинам» [8].

Другим прикладом, що ставить під сумнів критерій культури є ефект зближення культур. Тут в якості прикладу наводяться ірландці, які перебуваючи в Британській імперії, перейняли від англійців значну частину культури, але при цьому продовжують залишатися ірландцями. Часом, можливий феномен, коли нації, що довго протистоять одна одній, тим не менше культурно зближуються та переймають традиції. Таким прикладом є українці [8], які попри тривалу боротьбу проти татар та турків, все ж чимало перейняли від них, згадати хоча б шаровари. Якщо ж говорити про мову, то й тут також можна навести чимало прикладів коли в межах однієї нації побутують декілька мов, або різні нації користуються однією мовою. Як приклад вчений наводить швейцарців та бельгійців, які мають декілька мов, а також американців та англійців, сербів та хорватів [8], як приклад різних націй з однією мовою. Зауважимо, що подібні аргументи наводив й К. Дойч [1], щоправда його теорія нації була розроблена набагато пізніше.

Що стосується території як ознаки нації, то й тут В. Старосольський наводить приклади, які неможливо заперечити: євреїв та циган - нації без власної території.

За певних умов саме культурний чинник дозволяє зв'язати в єдине націю, яка роз'єднана великою кількістю держав. Тоді культура виступає об'єднавчим чинником. Як приклад такого стану наводив німців, які протягом тривалого часу не мали єдиної держави, а створили велику кількість дрібних державних утворень (до 1871 р.). При цьому культура може використовуватися й у негативному аспекті. При- кладом чого є «культурна місія», «теорія вищої культури», якими часто виправдовують експансіонізм держави, або жорстоку політику колоніальних адміністрацій.

Загалом же культура має позитивний вплив на формування нації. Зокрема, якщо члени однієї спільноти мають однакові правові, естетичні та морально-етичні норми, однаковий побут, інтереси, то ці обставини більше сприяють можливості спільності об'єднатися у націю.

Спільна культура полегшує технічне порозуміння між членами нації. Особливо цьому сприяють чинник мови та писемність. Вони виступають ознаками, що є найкращим зовнішнім способом маніфестувати свою національну приналежність та пізнавати національних собратів. Тут варто згадати відомий вислів Иогана Готфріда Гердера «Хіба має народ щось дорожче за мову своїх батьків? У мові народу відбивається все його мислення, його традиція, історія, релігія, це основа життя народу, його душа і серце. Відібрати в народу мову означає довіку позбавити його щастя...» [6, с. 82].

Мова завжди була визначальною рисою нації. У ній поєднувалися духовні, ментальні особливості нації, вона відображала й рівень технічного розвитку (технічні терміни). Мова також виражала силу й міць нації, поширювалася нею під час експансії. Проте для малих, недержавних народів, сам факт існування яких часто ставився під сумнів, мова набула особливого, сакрального змісту. Для них вона стала, фактично, синонімом до терміна «нація» й останнім «бастіоном боротьби» за збереження свого національного «я». саме з відродження мови починалося національне піднесення цих народів. Воно спочатку було лише культурним і лише з часом перетворилося на політичний рух. Відтак, будь-яке питання, яке хоч найменшим чином зачіпало мову, було надзвичайно гострим і важким для вирішення. Боротьба груп, які орієнтувалися на ту чи іншу мову, діалект чи правопис, перетворювалася на безкомпромісну війну до повної перемоги, в якій не могло бути компромісів, а лише перемога або смерть [11, с. 167].

Загалом В. Старосольський зробив прогностичне припущення, що роль культур--ного чинника^ для нації дедалі зростатиме. Проте, вчений не абсолютизував (на відміну від И. Бочковського, Т Масарика та ін.) значення культури для нації, підкреслюючи, що національна приналежність не збігається з культурною, він також і не перебільшував (на відміну від М.Ковалевського і Д. Донцова) ролі психологічного чинника та провідної верстви у формуванні держави [2, с. 15].

Таким чином, він спростував тезу, що нація є спільнотою на основі набору спільних ознак. При цьому зауважимо, що в основі його аргументації лежать ретельно підібрані факти, які важко заперечити. Наголосимо також й на тому, що пізніше подібна, а деколи й однотипна аргументація наводилася теоретиками нації середини та кінця ХХ ст.

Попри критику атомістичних, «об'єктивних ознак» нації, він все ж змушений був визнати, що вони мають вплив на формування нації та внести їх до своєї теорії. Зокрема, вчений визнав й значення антропологічного типу ( в його праці використовується термін «раса»). Хоч продовжував підкреслювати, що раса сама по собі не є об'єктивним критерієм нації. Попри це, елемент раси не є для життя нації байдужим. Не будучи творчим чинником, в тому розумінні, що існування расових відмінностей було б вирішальним критерієм виникнення та існування нації, чинник раси має без сумніву, значіння для життя нації. «Істнуваннє расових окремішностей не можна заперечити, а раз признаєтся їх, то муситься признати, що фізична та моральна якість одиниць, з яких складається суспільство, мусить впливати і на його якість як гуртової цілости. Так внутрішнє життє нації, як і її доля в зносинах з другими, безперечно є залежні від расових прикмет» [8].

Наголосимо, що на думку ученого, вищезазначені риси сприяють перетворенню спільноти у націю, але не є її визначальними чинниками. На етногенез найбільший вплив мали демократія та релігія. Проте реалізуватися вони могли лише у модерну епоху. У етніциських (етнологічних) теоріях домінує підхід, що ототожнює спільноти Античності - греків та римлян з націями. Аргументами слугує той факт, що обидві спільноти мали спільну мову, культуру, самосвідомість, а головне чітко протиставляли себе іншим - «варварам».

Вчений виступає з критикою такого підходу. На його думку, спільноти Античності ні в якому разі не можна розглядати подібними націям. Вони були спільнотами заснованими безпосередньо на племінному зв'язку. Почуття приналежності до своєї спільноти та заснована на цій основі відмежованість від інших народів, випливала в них безпосередньо з фізичної основи їхнього існування [8]. Використовуючи сучасну термінологію, ми б сказали, що це були етноси в розумінні кровно-споріднених спільнот. Такими народами були євреї, греки, римляни.

Характерним є приклад греків. З одного боку, вони мали спільну мову та спільну культуру. Проте, були замкнутими спільнотами у своїх містах-державах, відокремленими від підкорених племен. Тут, ймовірно, він має на увазі Спарту. До того ж, греки були розмежовані політично на кілька держав. Тому були далекими від сучасного розуміння нації. Спільна загроза допомагала грекам об'єднуватися, але лише тоді, коли вони протистояли народу з іншою культурою - персам. Проти македонян, які значною мірою були елінізовані, греки не зуміли об'єднатися. Вони були культурною та племінною спільнотою. Племінна свідомість стала причиною швидкого розпаду держави Олександра Македонського після його сперті, не зважаючи на культурну спільність греків. Важко погодитися з В. Старосольським щодо племінної свідомості як причини розпаду імперії Олександра Македонського. Загалом зазначимо, що Східне Середземномор'я до завоювання Римом було сильно елінізоване. Настільки сильно, що тут сформувалися концепції космополітизму, а самобутній Єгипет майже втратив свою оригінальну культуру та став частиною елліністичного світу. Те саме сталося й з євреями, які також зазнали сильної елінізації. Фактично ми можемо говорити про формування єдиної культурної елліністичної спільноти.

Римляни, особливо на ранній стадії, є хрестоматійним прикладом племінного утворення. У їх державності та політичному устрої закріпився троїстий племінний поділ. Зокрема 300 сенаторів по 100 від племені (по 10 від родів - фамілій). На думку В. Старосольського, «Пізнійше Рим перейшов межі своєї племінної основи, але нова, поширена його суспільність не була «нацією» в сучасному розумінню. Рим поширювався як держава, а не як нація. Поширювався круг горожан Риму і росло правове суспільство Римлян, але се було суспільство-спілка, а не спільнота. Почуттє, яке звязувало в одну цілість се суспільство, було не національним патріотизмом, а «льояльністю» супроти держави» [8]. модерністський старосольський демократія нація

Знову таки важко погодитися з вченим. Римляни попри завоювання держави ще 1/3 земель роздавали своїм поселенцям. Таким чином, створюючи чисельний та активний прошарок лояльного населення. Така практика призводила до швидкої асиміляції підкореного населення та творення на його основі нової спільноти. Прикладом може слугувати населення Галії, яке після завоювання Цезарем впродовж якихось 100 років настільки сильно асимілювалося, що ми вже не можемо говорити про галів, а радше про нову романську спільноту.

Нації формувалися на руїнах старих, племінних, етнічних спільнот. Цей процес був дуже тривалим у часі та охоплював не одне століття. Вирішальним чинником формування нації, на думку В. Старосольського, була демократія. Саме завдяки їй було населення стало якісно новою спільнотою. Формування сучасних націй відбулося між 1789 та 1914 роками. Кожна нація пройшла свій етап становлення, одні швидше інші пізніше. При цьому зауважувалося, що процес становлення нації був довшим та тривалішим ніж це прийнято вважати. Він був безпосередньо пов'язаний з демократією. «Народини нації є тісно зв'язані з народинами політичної новочасної демократії. Зв'язок поміж обома є не випадковий і не зовнішній тільки, але він лежить глибоко в сути обох явищ. З внутрішньою необхідністю мусів суспільно- політичний рух, що відбувався під кличом боротьби за народню суверенність, викликати явище назване нацією. Розуміється, не про льоґічну необхідність тут мова. Не абстрактна льоґіка породила націю. Породила її практична, соціяльна та психольоґічна неминучість, якої закони в суспільнім буттю далеко сильніщі та плодотворніщі як закони формальної льоґіки. Але навіть в царині сеї останньої, в царині абстрактного, теоретичного думання, в супроводі якого відбувалася величава боротьба політичного абсолютизму з «народом» за державу, навіть там стрічаєм моменти, які вказують на необхідність народження політичної нації» [8].

Власне визначення демократії як головного чинника націєтворення є наріжним каменем його теорії. В жодній іншій теорії нації ми не бачимо такого зв'язку з демократією.

Середньовічна держава автором розглядається як племінна, незв'язана з територією політична організація. Вона була роздвоєна тому, що переважну більшість населення не включала у політичну систему, розглядала їх як чужорідний елемент. Участь у політиці допускалася лише для аристократії та частково для духовенства. Саме ці верстви розглядалися як монопольні носії влади. Все інше населення виключається з політичного життя. Більше того, воно взагалі не сприймається як частина спільноти.

Аристократія, особливо в країнах Європи, була суто інтернаціональною. «Тонкі ріжниці національних характерів є сьогодня багато більше вироблені, як в середньовічу. Європейський клир, звязаний латинською мовою та освітою почував себе одною цілістю супроти ріжних народів. Лицарство витворило для себе, на хре- стоносних виправах під стінами Єрусалима, власний спільний кодекс галянтерії та лицарського звичаю, який так тісно звязував між собою німецького, анґлійського та француського шляхтича, що він держав руку з чужим товаришом по стану проти міщан власного краю» [8]. Додамо, що селяни також не сприймалися як частина спільноти. Більшість феодалів були пов'язані з політичною організацією - державою. Крім того, феодали через доменне землеволодіння одночасно могли належати до кількох держав одночасно. При цьому важливішою була приналежність соціальна, а не етнічне походження. Аристократія усієї Європи була пов'язана між собою соціальними зв'язками, особливою - куртуазною культурою та специфічною формою поведінки, яка проводилася лише до рівних собі.

У війнах використовувалися й професійні солдати та найманці з усіх країн Європи. Така мішанина народів та племен не дає можливості розглядати середньовічні війни як розбірки аристократії, а не національні війни. Тому нічого дивного не було в тому, що аристократи служили в країнах з яких не походили, до прикладу Євген Сайвойський - австрійський полководець, який народився у Франції.

Взагалі Середні Віки були періодом, коли пануючим типом суспільної та політичної організації була спільнота. Випливало з великої ролі села та сільського елементу, врешті з партикуляризмом та з роллю особистого елементу в суспільній та політичній організації. Основними елементами Середньовіччя були - династія, церква та феодальна аристократія, вони були абсолютно непов'язані з жодною народністю.

Демократія, а разом з нею й капіталістичні відносини докорінно змінили систему відносин та цінності Середньовіччя. Капіталізм в силу свого розвитку розхитав усю суспільну та політичну структуру Середньовіччя. Він приніс з собою хвилю раціоналізму, яка змінила основні пріоритети суспільства. Прикладом може слугувати «освічений абсолютизм», або феодальна аристократія XVIII століття. Раціоналістична течія знищила ці політично-суспільні спільноти, на яких ґрунтувалося Середньовіччя. Він став світоглядом молодої демократії, як політичної форми капіталістичної доби що починалася. «Раціоналізм і демократія означають в першій мірі повну атомізацію; суспільність розбивається на поодинокі людські одиниці як на атоми, з яких тільки механично, штучно, шляхом зложеної орґанізації має зродитися висша цілість. Організація робила сі людські атоми «тілом», суспільством, надавала їм особовість і дієздатність але тільки в юридичному значінню» [8].

В боротьбі за владу в державі демократія використала, в першу чергу, спільноти, які витворилися на тлі релігійних течій та релігійної боротьби. її тактична перевага в боротьбі з монархічним абсолютизмом лежала в тому власне, що носієм демократії були об'єднані релігійним почуттям маси, об'єднані не тільки холодним розумом, розуміннєм спільного інтересу, але злиті в одно стихійною волею, ірраціональним, релігійним елементом. «Римський католицизм з одного боку, з другого пресбитерянізм, пуританізм, індепендентизм та врешті лєвелєризм -- усе те реліґійні течії, а рівночасно означені точно політичні програми та напрями» [8].

Теорія нації В. Старосольського є нетиповою для подібних теорій українських мислителів. Більшість з них були представниками етніцістського підходу, в той час як він прихильник конструктивістського підходу. Критично аналізуючи існуючі на той час теорії нації він рішуче виступає проти так званих атомістичних теорій. Такі теорії ми можемо ототожнити з сучасними етнцістськими теорями. Аналізуючи «об єктивні» риси нації він робить висновок, що вони не можуть вважатися такими. До прикладу критикуючи антропологічні ознаки нації він зауважує, що вони можуть змінюватися впродовж віків. Крім того не існує жодного випадку існування етнічно чистих націй. Усі вони є до певної міри змішаними. Крім того є чимало випадків коли відомі діячі культури етнічно не були представником нації. Такими прикладами можна вважати Шандора Петефі, Александра Дюма та багатьох інших.

Не можна вважати об'єктивною ознакою нації її мову. Існує багато випадків коли нація використовує декілька мов, або навпаки різні нації використовують одну мову. Культура та традиції так само не можуть вважатися ознаками нації, адже вони можуть змінюватися протягом століть. Крім того автор наводить приклад коли поляки, які були поділені серед трьох держав мали дуже різну культуру, але вважалися однією нацією.

Переходячи до свого розуміння поняття нація, В. старосольський змушений був повернутися до «об'єктивних» ознак нації та визнати, що попри критику вони мають велике значення для нації. Таким чином його теорія є досить суперечливою. Націю ж він трактував як психолого-політичну спільноту. Відтак ми можемо розглядати її як конструктивістську теорію. Дуже цікавим є його погляд на демократію як необхідну передумову формування нації. саме демократія відіграла провідну роль у виникненні нації. Завдяки їй відбувається синтез дворянської та народної культури та формування на цій основі спільної народної культури.

Бібліографічні посилання

1. Дойч К. Народи, нація та комунікація / Карл Дойч // Націоналізм. Антологія. 2-ге вид. / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К. : «Смолоскип», 2006 - С. 317-332.

2. Згурська В. Л. Концепція нації і держави Володимира Старосольського : автореф. дис... канд. пол. наук / Валентина Леонідівна Згурська //. - К., 2008. - 37 с.

3. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття / Б. Кравченко. - К.: Основи, 1997. - 423 с.

4. Магочій П. Формування національної самосвідомості : Підкарпатська Русь (1848 - 1948) / П. Магочій. - Ужгород, 1994. - 296 с.

5. Стряпко І. Товариство «Просвіта» в громадсько-політичному та культурному житті Закарпаття (1920 - 1939): Монографія / Іван Стряпко. - Ужгород : Інформаційно-видавничий центр ЗІППО, 2012. - 328 с.

Анотація

Ключові слова: теорія нації, націогенез, теорія нації В. Старосольського, модерністська теорія нації, демократія і нація.

Раскрывается оригинальная концепция нации В. Старосольского, которая существенно отличалась от теорий украинских ученых начала ХХ в. В отличие от большинства теорий, которые были етнициськимы ( этнологическими ), она является модернистской. Автор большое внимание обращает не только на роль традиционных факторов: культуры, языка в формировании нации, но и демократии. Именно демократия, по его мнению, сыграла решающую роль в процессе формирования и становления нации.

Ключевые слова: теория нации, нациогенеза, теория нации В. Старосольского, модернистская теория нации, демократия и нация.

It reveals the original concept of nation B. Starosolskoho, which significantly differed from theories Ukrainian scientists early twentieth century. Unlike most of the theories that have been etnitsyskymy (ethnological), it is a modernist. The author draws a lot of attention not only on the role of traditional factors: culture, language in nation-building, but also democracy. That is democracy, in his opinion, played a crucial role in the formation and establishment of the nation.

Key words: Theory of nation, natsiohenez, nation theory of V Starosolskoho, modernist theory of the nation, democracy and nation.

Размещено на Allbest.ru