Ідеологічна основа українсько-російських інформаційних воєн

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Ідеологічна основа українсько - російських інформаційних воєн

Надія Гнасевич

У статті досліджено ідеологічні основи російсько-українського інформаційного протистояннння. Розкрито поняття інформаційної війни, висвітлено вплив пропаганди як різновиду даного протистояння та її вплив на суспільну свідомість українців у історичній ретроспективі та сьогодні.Авторами наголошено, що метою, інформаційної агресіі завжди було послаблення спочатку моральних, а відтак і матерільних сил супротивника та посилення позицій агресора. Закценотовано, що підгрунтям ідеологічного інформаційного тиску російських політичних еліт на українців, і в XIX - XХ століттях так і в час, коли існує незалежна держава Україна, був передусім стан відсутності монолітного національного буття. Саме це є спокусою відновлення з більшою активністю претензій «старшого брата - сусіда» на канонічну територію, що звучать тепер як створення єдиного культурно-політичного простору «Русского мира». Науковці змушені констатувати, що національна свідомість українців ще недостатньо розвинута, щоб протиставати таким ідеям міцну обґрунтовану українську позицію.Тому для народу держави Україна найважливішим завданням є створення національної ідеології, сформованої на основі етнічної тисячолітньої української культурно-історичної традиції, передусім як державної системи вартостей.

Ключові слова: ідеологія, національне буття, українська культурно -історична традиція, інформаційне протистояннння, суспільна свідомість, інформаційна агресія, російська політична еліта, пропаганда.

Актуальність тами дослідження: Політичні суперники у боротьбі за вплив на глобальному та регіональному рівні поряд з використанням мілітарного чинника, економічного та дипломатичного тиску дедалі частіше вдаються до використання методів непрямої дії. Одним з таких методів є активне проведення інформаційно-психологічних воєн (агресивних операцій як стратегічного, так і тактичного характеру). Особливо поширена така практика поміж державами-сусідами, географічне розташування яких та велика кількість взаємних суспільних звязків змушує «робити хорошу міну при поганій грі»

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення даної проблеми. Досліджував умови інформаційно-психологічної агресії в інформаційному суспільстві А.

Манойло, складові та принципи інформаційних воєн ретельно проаналізував М. Кравчук. Окремі питання, пов'язані з дослідженням інформаційної безпеки були висвітлені в працях вчених: М. Дмитренко висвітлив проблеми інформаційної безпеки України в умовах глобальної інформатизації, М. В. Гуцалюк, який займався вивченням загальних концепцій захисту інформації, А. М. Гуз більш детально розглядав питання історії захисту інформації, А. В. Ліпінська досліджувала інформаційні ресурси в їх загальному розумінні та ступінь їх захищеності на сьогодні.

Постановка проблеми.Придатність інформаційно-психологічниоиї війни для геополітичної експансії російський дослідник А. Манойло пояснює, зокрема, тим, що «їх використання як інструменту зовнішньої політики не призводить до виникнення прямої військової конфронтації з державами, що стали жертвами такої агресії, і в цілому мирні відносини з ними зберігаються, незважаючи на завдану значну шкоду, яку можна порівняти з втратами через ведення політичним керівництвом держави для поширення свого впливу на інших суб'єктів геополітичної конкуренції з метою захисту національних інтересів і забезпечення державної безпеки» [15].

Об'єктами експансії виявляються держави, які характеризуються: а) відносною політичною відкритістю та включеністю у глобальні процеси обміну капіталами та інформацією; б) етнічною, расовою, конфесійною, ідеологічною строкатістю; в) слабкими та,або нерозвиненими політичними інститутами та інститутами сектору безпеки. Cуб 'єктом таких операцій зазвичай є розвинені країни або країни, які в ході модернізації досягли значних успіхів та освоїли останні досягнення постінформаційних суспільств.

Метою статті є - дослідження ідеологічної основи сучасної інформаційної війни як складової частини багатовікової боротьбиУкраїни і Росії.

У більш вузькому розумінні словосполучення «інформаційна війна» стає одним із різновидів бойових дій інформаційних, або важливою фазою безпосередньої підготовки до них. Найважливішими складовими концепції «Інформаційна війна» є: оперативна безпека, введення су-противника в оману, психологічні операції, електронна війна і вогневе знищення, які проводяться в комплексі з глибокою і всебічною розвідкою як для дезорганізації системи управління противника, так і для захисту власної системи управління в ході бойових дій. При цьому інформація, що циркулює в системі управління, розглядається як високопріорітетний об'єкт впливу і захисту, зниження або підвищення достовірності.

Якісно новий рівень сучасних інформаційних технологій дозволяє ефективно проводити інформаційні операції, які є складовими інформаційних війн, у глобальних масштабах з метою формування в потрібному руслі та контролю над масовою свідомістю населення. За допомогою інформаційної зброї вирішуються типові завдання:

-маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією соціальних груп населення країни супротивника з метою створення політичної напруженості та хаосу;

-дестабілізація політичних відносин між партіями, об'єднаннями і рухами з метою провокації конфліктів, розпалювання недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокації репресій проти опозиції, провокація взаємознищення;

-зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, інспірація помилкових управлінських рішень;

-дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їх авторитету, дискредитація органів управління;

-провокація соціальних, політичних, національних і релігійних заворушень;

-ініціація страйків, масового безладдя й інших акцій економічного протесту;

-підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва з іншими країнами;

-завдання збитків життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній і в інших сферах [35].

Зазвичай для того, щоб забезпечити остійний та цілеспрямований вплив на певну аудиторію застосовується метод пропаганди. Український дослідник М. Кравчук стверджує, що політична пропаганда як цілеспрямований процес здійснюється за такою системою принципів:

органічний зв'язок з ідеологічною та політичною доктриною, який випливає з того факту, що змістом пропаганди є головні постулати, ідеї, цінності політичної ідеології;

партійність пропаганди, у тому випадку, якщо це пропаганда держави та правлячої партії або якщо це пропаганда певної політичної сили;

тісний зв'язок із політичним і соціально-економічним життям, адже пропаганда не може відставати від реалій життя, а ще краще для її ефективності випереджати події;

конкретність пропаганди, вона вносить у свідомість чітко окреслені ідеї, концепції та доктрини, що добре опрацьовані ідеологами та політиками-теоретиками. Пропаганда не може бути двозначною, краще, якщо вона формує однозначну думку і не допускає появи альтернативи для пануючої ідеології та доктрини;

найважливішою рисою пропаганди є оптимізм, який несе віру в краще майбутнє, перемогу над ворогом, подолання будь-яких негараздів. Тому вона переважно має мажорну тональність, поширює ідеї успіху та впевненості;

поєднання пропаганди з організаційною діяльністю, будь-яка пропаганда є впорядкованою і послідовною дією якщо вона реалізується за заздалегідь укладеним планом;

ефективна пропаганда спирається на комплексний підхід, вона поєднує в собі кінетичний, оптичний і лінгвістичний аспекти. Пропаганда є динамічним процесом, вона реалізується і діє значною мірою образами, символами, окрім того, пропаганда втілюється за допомогою специфічної мови [13].

Завданням сучасної інформаційної війни є послаблення моральних та матеріальних сил супротивника або конкурента та посилення власних. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях.

Зразком масштабної пропаганди в системі інформаційних операцій агресивного характеру, де задіяно всі державні структури ти певні ідеологічні ценри є доктрина «Русский мир» як зовнішньополітична стратегема Російської Федерації. Завдання та кінцева мета ідеологічної боротьби даної держави була озвучені в публічних виступах перших осіб держави та низці офіційних документів стратегічного спрямування.

Особлива цивілізаційна місії Росії є домінуючою ідеєюв, зокрема, в посланні президента РФ до Федеральних Зборів РФ від 12 грудня 2012 р. де В. Путін зауважив: «В мире XXI века на фоне новой расстановки экономических, цивилизационных, военных сил Россия должна быть суверенной влиятельной страной. Мы должны не просто уверенно развиваться, но и сохранить свою национальную и духовную идентичность, не растерять себя как нация. Быть и оставаться Россией...Россия должна не просто сохранить свою геополитическую востребованость - она должна её умножить, она должна быть востребована нашими соседями и партнёрами. Это важно для нас самих, хочу это подчеркнуть. Это касается нашей экономики, культуры, науки, образования. Это касается нашей дипломатии, особенно способности выстраивать коллективные действия на международной арене. И, конечно, не в последнюю очередь это касается нашей военной мощи, которая является гарантом безопасности и независимости России [30].Отже амбітні плани РФ, її самопозиціонування виключно в ролі фаворита міжнародних відносин, впливової в різних відношеннях країни стимулюють її активні дії стосовно поглибленої інтеграції, а й реінтеграції на теренах колишнього СРСР, з окремими суб'єктами якого у неї ще не втрачені культурні, економічні, політичні, соціальні зв'язки. Митний союз, Єдиний економічний простір Росії, Білорусі та Казахстану, робота в напрямі створення Євразійського економічного союзу - все це безпосередні ініціативи РФ. За цими політико-економічними проектами з очевидністю прослідковується бажання РФ поновити нову союзну державу яка воочевидь не зможе існувати без українців(як території так і людського ресурсу). Російський експансіонізм диктує форми та методи інформаційної війни по відношенню до держави Україна, незалежність якої суперечить реалізації усіх амбітних планів керівництва російської держави.

Основою з якої виникла доктрина «Русский мир» (далі-РМ) стала традиційна для росіян теорія та практика культивування патріотизму як єдиної запоруки міцності державного організму (спочатку Російської імперії, а пізніше і СРСР). На момент проголошення нової держави - Російської Федерації інтелігенція констатувала достатньо тривожні факти суспільного буття, а саме-передусім це прояви духовної спустошеності та низької культури росіян. Тому була сформульована теза про те, що причиною цих явищ стала втрата патріотизму як основної з духовних цінностей народу. Наявне відчуження підростаючого покоління від вітчизняної культури та суспільно-історичного досвіду свого народу мало бути подолане патріотичним вихованням. Відповідно одним з важливих чинників виховання почуття патріотизму є вивчення історії та рідної мови. Адже «справжній патріотизм» полягає у глибокому розумінні минулого, так як почерпнутий в минулому досвід може допомогти в створенні майбутнього.

Серйозну увагу приділяли питанням патріотизму і патріотичного виховання російські мислителі та педагоги ХIХ-початку XX століття. Головна мета виховання, на думку В. Г. Белінського, полягала в тому, щоб виховати в молодих людях розуміння того,що основою суспільної моралі є любов до Батьківщини. Але той хто не має любові до батьківщини, не носить в своєму серці любові до людини («людинолюбіє»). «...Любовь к Отечеству должна выходить из любви к человечеству, как частное из общего. Любить свою Родину значит - пламенно желать видеть ней осуществление идеала человечества и по мере сил своих способствовать этому...» [1].Саме так мислитель визначав основу«істинного патріотизму».Однак потрібно нагадати про позицію В.Г. Белінського щодо українців: «украинизм», прежде всего,угроза, которая имеет русофобскую, антиимперскую, антигосударственную составляющие» [1]. Отже українці не мають права мати і любити свою Батьківщину і навіть «любов до людини» не може змінити це правило. Загальновідомим є його несприйняття генія Т. Шевченка: «здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму

хохлацкому» [22]. У приватному листі П.В. Анненкову Белінский обурюється «пасквилями хохлацкого радикала, написанными на императора Николая I и его супругу, из-за которых Шевченко послали на Кавказ солдатом... «Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше».А однодумця і соратника Шевченка, П.А. Куліша, Белінський называє «скотиной из хохлацких радикалов», поскольку он «напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть ...» [22]. Таким чином поняття патріотизму в його російському варіанті було несприйнятним для українців,природньо, що для них є незрозумілим наприклад, про яку Отчизну чи Отечество писав В. Даль. В «Толковом словаре живого великоим русского языка» В. Даля, автор формулює патріотизм як «любовь к Отчизне, а патриот - это любитель Отечества, ревнитель о благе его, отчизнолюб, отечественник или отчизник» [3].

Сутність патріотизму трудящих СРСР була обгрунтована В.І. Леніним і включала усвідомлення соціалістичної перспективи та безпосередньої участі в процесі творення нового суспільства. Громадянин в новому розумінні мали б поєднувати в собі якості патріота соціалістичної держави і водночас інтернаціоналіста, друга і товариша всім пролетарям світу. Саме існування зв'язку з цим і було виразом класової природи нового поняття - «радянський соціалістичний патріотизм» [17]. Так на зміну століттями існуючого ідеалу «справжнього сина Вітчизни», з'явилося поняття «комуністичний ідеал» обгрунтований соратниками В. Леніна - A. Луначарським та Н. Крупською.

Однак поняття «радянського соціалістичного патріотизму» в 50-60 рр.отримало суттєві зміни та доповнення і уже автори «Великої радянської енциклопедії » патріотизм характеризували як «любов до Батьківщини, вітчизни і свого народу, до його кращих національних традицій. Це явище вважалось історичним і таким,що в кожну дану епоху має різий соціальний і класовий зміст» [2]. В «Радянській історичній енциклопедії» патріотизм визначається як почуття любові до Батьківщини, ідея, свідомість цивільної відповідальності за долі Батьківщини, що виражається в прагненні служити заради свого народу, захисту його інтересів» [17]. Отже, аналіз перелічених визначень патріотизму констатує як соціальну так і моральну основу даного поняття, змістом якого є любов і відданість своїй соціалістичній Батьківщині, готовність служити її інтересам, відчувати гордість за її минуле і сьогодення. Але неможливо зрозуміти про який народ і про які національні традиції йшлося, адже радянський народ не отоожнювався з радянською нацією і тим більше не могло йтися про будь-яке почуття спільної історичної долі . Отже яка повинна була б бути гордість за спільне минуле, наприклад, у росіян і казахів чи грузин ніхто не пояснював.

Прикладом де автор намагається розкрити зміст поняття патріотизму радянської людини була монографія І.Є. Кравцева: «Патріотизм - це любов до своєї Батьківщини, до рідних місць (« землі батьків »), до рідної мови, до культури і традицій, до продуктів праці свого народу, до прогресивного суспільного і державного ладу. Патріотизм - це відданість своїй Батьківщині, готовність захищати її незалежність, це боротьба проти пригноблення і експлуатації людей всередині країни, солідарність з трудящими інших країн» [11]. Але знов не пояснюється про яку рідну мову, культуру та традиції якого народу йшлося, враховуючи, що СРСР - це «союз братніх народів».

Російські науковці розуміють , що розпад Радянського Союзу спричинив зміни в структурі державних взаємин з яскравими прояавми національного самовираження народів. Зміна світоглядних орієнтирів вплинула на смислову інтерпретацію понять «патріотизм», «вітчизна». Однак усі розуміють, щобез патріотичних почуттів, думок, вчинків людина не може бути названа громадянином в найбільш повному сенсі цього слова, тому в науковому та управлінському середовищах появилось поняття «Русский мир» (РМ). Ця концепція за останні двадцять років ево-люціонувала від поетичної метафори до ідеологічного концепту та політтехнології. Враховуючи зачення України в ідеології РМ, виникла потреба проаналізувати даний філософсько-політичний проект та можливі наслідки його реалізації. Отже розпад СРСР поставив питання самосвідомості росіян як нації, якій у нових історичних обставинах потрібні були нові орієнтири, стратегія розвитку держави та безпоередньо державної влади. Ця ідея активно дебатувалася в російських інтелектуальних колах упродовж 90-х років ХХ ст. Початок цій інтелектуальній дискусії було покладено 1995 р. публікацією тексту історика та соціолога М. Гефтера «Мир миров: российский зачин» [34], де автор подав метафоричний опис великих «культурних світів» (англійського, арабського, французького, іспанського, російського), доводячи, що всі вони співіснують у певному ще більшому «світі світів». Завданням національного чи цивілізаційного «світу», що твориться на основі відповідних спільнот людей і культур, є знаходження власного унікального місця у великому «світі світів», кожен з яких в умовах сучасності, на думку М. Гефтера , «и сам по себе, и проекция искомого мирового сообщества; каждый из которых заинтересован в том, чтобы другие не были похожи на него, сохранили и обогатили свою непохожесть. Выжить ли людям без такой заинтересованности, переведенной в культуру и в политику, в Слово и в технологию, в мировое разделение и мировую кооперацию труда, во всечеловеческую информатику и во всечеловеческуюзанятость» [34].

Можливість існування гармонійного «світу світів»- вважає Гефтер -визначатиметься також заборонами на певні руйнівні дії («чего не делать») Відповідно, що в середовищі великих людських спільнот (держави, народи, цивілізації) місія визначення правил і відповідальність за їх дотримання має належати певним лідерам, до яких, поза сумнівом має належати Росія та її «цивілізація».

Наступним теоретиком РМ став В. Цимбурський, який у своїй праці «Остров Россия» (1993 р.) [45] та в подальших геополітичних роздумах висунув ідею неоізоляціоністської Росії як своєрідного континентального острова. Найважливішими ознаками Росії-острова є територіальна цілісність геополітичної ніші російського етносу, наявність значних територій Сибіру й Далекого Сходу, що є природним захистом, та відмежованість від Європи на Заході поясом країн і народів, що примикають до Європи, водночас до неї не належачи. До таких країн-«проток» В. Цимбурський відносить, зокрема, Чехію, Угорщину та Польщу. Погляди В. Цимбурського виявилисяпотрібними передусім через те, що основою його геополітичних побудов є ідея Росії як окремої унікальної цивілізації, що розвивається за власними історичними законами, які не збігаються із законами розвитку інших цивілізацій, часто призводячи до конфліктів з останніми.суспільної ідентичності»

Наступним успішним доповненням проекту РМ стала дискусія, щодо пошуків місця Росії у світі. розгорнута на веб-сторінках провідного російського інтернет-ресурсу «Русский журнал» (заснованого 1997 р.). Цей проект «Русского института»був заснований Ґ. Павловським та С.Чернишовим. Українські політологи відзначали передусім їхню першість та чіткістіь формулювання питань щодо необхідності переосмислення російської національної ідентичності в пострадянський період. У програмному тексті. «К возобновлению русского» (1996 р.) Ґ. Павловський зазначає: «Есть трудность быть русским. Говорить по-русски, даже зваться русским - трудно, и эта трудность все нарастает, громоздится на повседневные, и невозможно жить, не именуя и самому при этом не именуясь. Крушение СССР, утянув в Лету «советское », не вернуло русскому его прежних прав. В этом имени сегодня звучит не столько идентичность, сколько забота об идентичности...В Україні Ґ. Павловський став відомим у 2000-х роках як політолог-практик та політичний технолог, близький до Кремля. Звернення керівництва Росії у своїй публічній риториці до тем національної самосвідомості, ідентичності та патріотизму безсумнівно зазнали впливу Ґ. Павловського та інтелектуальних кіл, пов'язаних з «Русским институтом», «Русским журналом» та його іншими політтехнологічними проектами [3].

Важливим доповненням у концепцію РМ стали розробками С. Градировського та Б. Межуєва

Зазначені автори вважали, що РМ не є геополітичною чи геоекономічною сутністю; і не збігається, таким чином, ані з СНД , ані з мережею російськомовних «діаспор». РМ у його геокультурному варіанті не передбачає входження до глобалізованої західної цивілізації в політичному й економічному планах. Спираючись на аналіз антропотоків («людських течій» до країни та від неї), С. Градировський і Б. Межуєв обстоюють думку щодо необхідності першочергової інтеграції з країнами-джерелами такого антропотоку, тобто країнами «виходу» трудової міграції до Росії.

Особливе місце серед інтелектуальних розробок ідей РМ належить П. Щедровицькому та, зокрема, його статті 2000 р. «Русский мир и Транснациональное русское» [46]. Засадничі моменти названої праці П. Щедровицького у спрощеному вигляді містяться в основі концепції та ідеології РМ світської та церковної влади нинішньої Росії. Автор даної програмної статті вважає,що РМ є мережевою структурою великих і малих спільнот (сообществ), які думають і говорять російською мовою. Визначальною рисою ідеології РМ є його необмеження територією сучасної Росії та російським етносом: «Чем большему числу отдельных граждан других государств нужна Россия, тем устойчивее позиции России в мире. Основы устойчивости и нужности формирующаясярусская государственность может и должна искать в пределах русского мира, в политике конструктивного развития его мировых сетей» [47].

До широкого громадсько-політичного дискурсу РФ термін «русский мир» ввів президент РФ Володимир Путін, який, зокрема, наприкінці 2006 - початку 2007 рр. у своїх публічних виступах докладно звертався до питань, пов'язаних із співвітчизниками, що проживають за кордоном в аспекті їхньої мовної, культурної та цивілізаційної єдності. Згодом на зустрічі з представниками інтелігенції В. Путін, розповідаючи про проголошення Року російської мови, уточнив зміст поняття: «Русский мир может и должен объединить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они ни жили, в России или за ее пределами. Почаще употребляйте это словосочетание - «русский мир» [ 31 ]. Ще одне важливе уточнення, що переводить РМ із діаспорної площини у площину «історичного братерства народів», було зроблено в посланні президента В. Путіна до Федеральних Зборів 2007 р.: «Наша страна исторически формировалась как союз многих народов и культур. И основу духовности самого российского народа испокон веков составляла идея общего мира - общего для людей различных национальностей и конфессий. В этом году, объявленном Годом русского языка, есть повод еще раз вспомнить, что русский - это язык исторического братства народов, язык действительно международного общения. Он является не просто хранителем целого пласта поистине мировых достижений, но и живым пространством многомиллионного «русского мира», который,значительно шире, чем сама Россия» [30].

Потрібно сказати, що у російському інтелектуальному середовищі присутні також більш агресивні щодо інших країн і народів розуміння РМ. За словами російського політолога А. Окари, «некоторые «православные» «политологи» откровенно называют концепт РМ инструментом борьбы

«воинствующим украинством» и «безбожным белорусизмом». Такие, как правило, выступают за иерархичное, москвоцентричное устройство РМ, а государства Украину и Беларусь рассматривают как ошибки истории, которые необходимо поскорее исправить» [40].

Важливою геополітичною теорією, яка пропагується серед молоді Російської Федерації стало «неоєвразійство». Російське євразійство концептуально має давні коріння та є однією з найбільш традиційних ідеологій для Росії. За думкою теоретиків євразійського руху, найбільш віддаленим за часом джерелом, що вплинуло на становлення євразійської концепції, було «Послання старца Філофєя до великого князя Василія» -- відоме в історіографії як релігійно-політична міфологема про «Третій Рим». Спочатку слов'янофіли, а за ними і євразійці спиралися саме на цю ідею інока Філофєя про високе призначення Росії. Слов'янофіли як філософська течія, що стала однією з основ євразійства розпочала своє існування на початку XIX століття, ( поштовхом стала Вітчизняна війна 1812 року). Дані події загострили в росіянах почуття патріотизму і національної гордості та поклали початок своєрідного розвитку російської громадської думки - славянофільству. Наприкінці 30-х років XIX століття, в умовах наростаючої кризи самодержавно-кріпосницького ладу, це філософська течія виступила з рішучим закликом: «Будемо в усьому росіянами!» У ньому зазвучав прямий виклик західній оріентаціі влади. Згідно поглядам слов'янофілів, Росія повинна рішуче відмовитися від сліпого копіювання іноземних порядків і норм життя, йти вперед своїм, самобутнім і незалежним шляхом. Продовженням словнофільства вважається ідея народності, в російський еліті висунута у загальному вигляді В. Бєлінським.

Наступним етапом євразійства став період 1920-1930-тих рр. Цей філософсько-культурологічний рух відновився в середовищі російської дворянської еміграції в Західній Європі як консервативна та архаїчна реакція на невдалу спробу модернізації Росії та як наслідок цього Першу Світову війну і більшовицький Жовтневий переворот 1917 р. Велике значення в суспільному розвитку «євразійці» надавали релігії, підкреслювали примат духовного над матеріальним, виступали за існування в Росії «Рад без комуністів» [10].

Домінуючою у поглядах євразійців була думка,щозахідна європейська культура гине, а на її місце має прийти нова культура з Азії, яка об'єднає східні елементи культури з західними. Вони поширили та популяризували назву Євразія -- яку вживано було в науковій термінології для означення Європи й Азії, як одного суходолу. Але євразійці надали цій назві іншого змісту: під Євразією вони почали розуміти третій суходіл, що ніби лежить між Європою й Азією та охоплює землі, починаючи від Сяну аж до Сибіру й Туркестану, тобто фактично покривається з теренами, які євразійці хотіли б бачити в складі Московської імперії. Євразійство було засадничо недружнє українському національному рухові, бо намагалося створити з усіх народів московської імперії один «євразійський» народ, а український національний рух стояв тому на перешкоді.

Піднесення позицій О. Дугіна в російському істеблішменті, на думкуполітолога А. Умланда, зумовлене передусім прагненням представити офіційні наміри щодо створення Євразійського союзу більш реалістичними порівняно з радикально-утопічними проектами, які водночас знаходяться в тому самому ідеологічному напрямі, популярному серед більшості сьогоднішнього російського суспільства: «На фоне особой риторической агрессии и экстравагантных идей Дугина и ему подобных публицистов, неосоветские фантазии Путина выглядят относительно умеренными предложениями. Несмотря на то, что идея Евразийского союза далеко выходит за рамки ре-алистической оценки как возможностей России, так и желаний других постсоветских государств, Путин в сравнении с Дугиным кажется центристом, а не радикалом» [23]. Однак українцям потрібно уважно вивчити праці О. Дугіна, а саме «Основи геополітики», де відверто продемонстровано справжню позицію інтелектуала-росіянина і фактично спрогнозовано близьке майбутнє двох народів: « Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт [7]. Україна як самостійна держава з якимись територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії, і без рішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику безглуздо. Це не означає, що культурно-мовна чи економічна автономія України повинна бути обмежена, і що вона повинна стати чисто адміністративним сектором російської централізованої держави (як, до деякої міри, були справи в царській імперії чи при СРСР). Але стратегічно Україна повинна бути строго проекцією Москви на півдні і заході... » [7].

Достатньо промовистою є наступна думка О. Дугіна:В XX столітті існує всього три ідеологічні форми, які змогли довести реалістичність своїх принципів в питанні політико-державної реалізації це лібералізм, комунізм і фашизм.При всьому бажанні неможливо назвати іншу модель суспільства, яка не була б однією з форм цих ідеологій і одночасно існувала б в реальності. Є ліберальні країни, є комуністичні і є фашистські (націоналістичні). Інших немає. І бути не може. У Росії ми пройшли два ідеологічних етапи - комуністичний і ліберальний. Залишається фашизм...[8]. Цілком очевидним є свідомий вибір даного автора на користь фашизму, тому, що у світовій політологічній думці уже було чітко розмежовані грані демократичного, інтегрального націоналізму та фашизму, про що не міг не знати професор МДУ О. Дугін [21]. Українському суспільству він став відомим завдяки інтерв'ю 6 травня 2014 абхазькому агентству новин ANNA News де Олександр Дугін, коментуючи події в Одесі 2 травня, описуючи начебто звірства українців, закликав їх вбивати: «Я думаю нужно убивать, убивать и убивать. Больше никаких розговоров не должно быть. Это я вам как професор говорю... » (А. Дугин: «Убивать, убивать и убивать!» на YouTube.)

Найбільш дієвими трансляторами ідеологічної конструкції «Русский мир» є гуманітарні чинники: релігія, мова, освіта, культура тощо.Цілком очевидним є те , саме під їх впливом відбувається формування засадничих світоглядних і ціннісних установок особистості та соціуму загалом. Однак найбільш дієвою за впливом є релігія, через свій засадничий соціальний консерватизм та глибоку вкоріненість в емоційно-вольову сферу людини.

своїй промові 3 листопада 2009 р. патріарх Кирило виклав власне бачення РМ, що відрізняється від офіційного світського природним акцентом на православ'ї як на головній об'єднавчій основі та, крім того, більш чіткими формулюваннями моментів, пов'язаних із народами колишніх слов'янських республік СРСР. А саме, патріарх Кирило зазначив: «Ядром русского мира сегодня являются Россия, Украина, Белоруссия. И святой преподобный Лаврентий Черниговский выразил эту идею известной фразой: Россия, Украина, Беларусь - этои есть святая Русь. Именно это понимание «Русского мира» заложено в современном самоназвании нашей Церкви. Церковь называется Русской не по этническому признаку. Это наименование указывает на то, что Русская православная церковь исполняет пастырскую миссию среди народов, принимающих русскую духовную и культурную традицию как основу своей национальной идентичности, или, по крайней мере, как ее существенную часть. Вот почему в этом смысле мы и Молдову считаем частью этого Русского мира <...> В основе Русского мира лежит православная вера, которую мы обрели в общей Киевской купели крещения» [43]. Окрім православ'я «опорами» РМ патріарх Кирило називає «російську культуру й мову» та «спільну історичну пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток»Нині РПЦ використовує кілька тактичних прийомів насадження політтехнології РМ в Україні:

По-перше, це регулярні (починаючи з 2009 р.) візити в Україну предстоятеля Російської православної церкви патріарха Кирила. Незважаючи на постійно анонсований пастирський характер, вони, однак, вирізняються політико-пропагандистським спрямуванням. У розмірковуваннях патріарха Кирила на богословські теми, коментарях і роздумах щодо головних проблем сучасності, у спілкуванні з віруючими обов'язково присутні пасажі про те, що Україна є невід'ємною частиною східно-православної цивілізації, яка сформувалася на історичному просторі Святої Русі.

28 липня 2009 року пербуваючи в Україні виступаючи у прямому ефірі телеканалу «Інтер», патріарх Кирило критично висловився на адресу євроінтеграційної перспективи України. Первоієрарх РПЦвважає,що шлях у Європу означає відмову від власної ціннісної основи, прийняття заздалегідь відведеної другорядної ролі на міжнародній арені. Отже, висновок російського пастиря однозначний: «Я думаю, что наше единство -единство духовного пространства Святой Руси, исторической Руси -это огромной силы цивилизационный проект, и он не предназначен для того, чтобы быть ведомым. Он предназначен для того, чтобы генерировать идеи, и это сейчас происходит; он предназначен для того, чтобы бросать мировоззренческие вызовы, на которые другим потре-буется ответить. » [43].

Відверто пропагандистською була проповідь патріарха Кирила на Донеччині, де знову не обійшов увагою тему спільності історичної долі Росії та України. У кафедральному соборі м. Горлівки він зауважив: «Здесь, на священной земле Донбасса, я не могу не сказать об отношениях России и Украины. Это единое пространство Святой Руси, как и Беларусь, как и многие другие страны. Мы единый народ, вышедший из купели Киевского крещения. Существуют различия в языках, в обычаях, в темпераменте, но мы живем одними ценностями. И пока есть одни ценности, есть и эта духовная общность. А если есть духовная общность, то должна быть и солидарность, и взаимная поддержка, в том числе и в трудную годину экономического кризиса» [43]. За риторикою очільника Московського патріархату очевидною є спроба міфологізувати історію, легітимізувавши таким чином уявлення про тисячорічну державність Росії, її претензії на спадок Київської Русі.

По-друге, це протидія РПЦ усамостійненню Української православної церкви та конституюванню у будь-якому форматі Української помісної православної церкви. Така позиція мотивована низкою причин:

автокефалія українського православ'я позбавить Кремль одного з дієвих інструментів впливу на Україну, сприятиме поступовому дистанціюванню Української Держави від участі в імперських проектах Росії в євроазійському регіоні.

автокефалія українського православ'я неминуче призведе до серйозних втрат РПЦ (матеріальних, фінансових, кадрових, майже удвічі зменшиться кількість послідовників), що кардинально послабить позиції Московського патріархату і в самій Росії, і у світовому релігійному середовищі, особливо у Вселенському православ'ї;

-незалежність Української православної церкви - це відверта дискредитація усієї ідеологічної конструкції РМ з її базовим постулатом про непорушну духовну єдність двох братніх народів.

По-третє, це опора на агресивний клерикалізм громадських рухів, пов'язаних із церквою. Ідеться передусім про організації, що діють у системі координат РМ і використовують релігійну риторику в політико-маніпулятивних цілях або задля дестабілізації суспільної ситуації.Найбільш відомими з них є Союз православних громадян України «Единое Отечество», Союз православних братств України, Всеукраїнське православне братство Олександра Невського, Всеукраїнське громадське об'єднання «Православний вибір». Специфічними рисами цих організацій є такі:

-сповідування русофільської ідеології; -протидія автокефалії УПЦ МП; -нівелювання євроінтеграційного курсу України;

-зв'язок із російськими православними об'єднаннями, що обстоюють ідею неподільності «Святої Русі»;

-заполітизованість;

-нетерпимість до українства та інакомислення.

Демонстрацією антиукраїнськості вказаних квазіцер-ковних об'єднань є їх регулярні виступи за скасування самостійності УПЦ.

По-четверте, це ініціювання проектів і заходів, покликаних продемонструвати широкому суспільному загалові наявність в України та Росії спільної справи, генеалогії, спільного духовного спадку та майбутнього. Наприклад:РПЦ є одним із промоутерів фестивалю «Слов'янська єдність», який традиційно відбувається неподалік с. Нові Юрковичі Брянської обл., на місці перетину кордонів України, Росії та Білорусі біля монумента Дружби, відомого також під символічною назвою «Три сестри». У липні 2012 р. участь у заході взяв патріарх Кирило. Він помолився про мирний розвиток відносин трьох народів і висловився у притаманному йому стилі: «Сьогодні три незалежні держави, що суверенно визначають шляхи свого розвитку, належать одна одній через спільністьбратніх народів. Ця спільність сформована всією тисячолітньою історією, вона підтримана і просякнута єдиною православною вірою, однією культурою , спільними духовними і моральними цінностями. Дай Боже, щоб подальший суверенний розвиток братніх держав супроводжувався збереженням тієї спільності, без якої ми не будемо мати успіху в майбутньому, тому що від спільного кореня і походить наша сила».РПЦ безпосередньо причетна до створення Міжнародної громадської організації «День Хрещення Русі». Із 2007 р. це об 'єднання проводить щорічні урочисті з нагоди свята у містах Москві, Києві та Мінську. У 2013 р. організацією реалізовано масштабний формат святкування християнізації Русі - від Камчатки до м. Ужгорода.У вересні 2012 р. РПЦ виступила з ініціативою збору підписів за проведення всенародного референдуму про возз'єднання Росії, Білорусі та України.

Сьогодні РПЦ підтримує вторгнення Росії на територію України. «Миротворча місія Росії в Україні , - наголошує глава синодального відділу взаємин церкви й суспільства протоієрей Всеволод Чаплін, - повинна гарантувати її жителям право на самобутність і тісні відносини з іншими народами історичної Русі <...> Будемо сподіватися й на те, що місія російських воїнів із захисту свободи й самобутності цих людей і самого їхнього життя не зустріне запеклого опору, який призведе до великомасштабних зіткнень. Нікому не хочеться пролиття крові і поглиблення тих поділів, які вже існують серед православних людей на просторі історичної Русі»[43]Таким чином, діяльність Московського патріархату, попри голослівні заяви про власну аполітичність, навпаки, засвідчує солі-дарність Російської церкви з диктаторським режимом В. Путіна та зростання ролі релігії в сучасній політиці, на що необхідно зважати» [21],- вважає відомий український релігієзнавець С. Здіорук.

Український світ.Ідеї «Русского мира» глава УГКЦ верховний архієпископ Святослав Шевчук протиставив ідею «Українського світу». За його словами, «для нас, українців, бути собою - значить будувати «Український світ». Ця концепція не є протистоянням проти когось. «Український світ» - це світ вільної людини, народу, який народився понад дві тисячі років тому під час хрещення Русі» [33]. На зустрічі з молоддю в Одесі у грудні 2011 р. він виклав своє бачення «Українського світу«» так: «Я розумію український світ як єдність та солідарність українців в Україні та в усьому світі. Будувати український світ - означає дбати про свою культуру та любити український народ, а також піклуватися, щоб гідність українців поважали інші народи» [37].

Наукове обгрунтування концепції «Український світ» було зроблено І. Я. Франком, М .С. Грушевським та С.Л. Рудницьким. І. Я. Франко вважав основою існування укранців саме їх буття як єдиного національного організму. Критичний розум та неймовірна проникливість дали йому змогу зробити такий висновок: «Все, що йде поза рамки нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» [27, с. 406].

Ідею слов'янської єдності, І. Франко вважав явищем шкідливим та небезпечним, їх пропагандистів у Галичині- москвофілів сприймав як є частку асиміляційної політики Росії, а діяльністю своєювони повністю вписуються в цілісну систему змосковщення України.Було зрозуміло, що москвофіли висунуті москвофілами ідеї вводили русинів-українців у етнічне коло великоросів, а Галичину, Буковину і Закарпаття в «единую и неделимую Русь» від Карпат і до Чукотки. Іх ідеї «вселюдського братерства та всемірной любві» витримані в дусі московського великодержавного шовінізму. I. Франко писав: « Наша москвофільська секта зітхає до Росії, якої як правило не знає, до національної єдності з великим російським народом, про який не має поняття... інформаційний протистояннння пропаганда свідомість

Ця секта нерідко зітхає за православ'ям як за єдиною національною всеруською вірою, не маючи поняття, чим є сучасне казенне російське православ'я» [25, с. 262]. «Москвофільство… це

міжнародна хвороба, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів, яким такі особи найбільше шкодять, що суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше ними бридитись і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесність… Москвофільство, як і усяка підлість і всяка продажність і деморалізація -- це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним…» [25, с. 261].

Їх програмним документом став «Одвертий лист до галицької молодежі», де суспільно-політичним ідеалом українства І. Я. Франко проголосив національну свободу, та єдність яка повинна бти досягнута насамперед культурницькою працею: «Перед української інтелігенцією відкривається тепер... величезна дійова задача - витворити з величезної етнічної маси, українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй - відки б вона не йшла » [26, 404]. Поет вважав, що однією з найважливіших передумов духовного розвитку народу є об'єднання розрізненої української нації в єдину етнічно-духовну спільноту: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями -- не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні -- всі без виїмка -- поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і дрібним успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви життя, щоб почували себе справді практично частиною його » [26, с. 405]. Національний інтелект України- так назвав потужний талант І. Я. Франка як науковця і поета Є. Маланюк» [15, с. 61].

У тому ж напрямі скерована наукова та політична діяльність М.С. Грушевського у складі Української демократичної та Української націонал демократичної партій, керівництво працею українських парламентських громад в першій та другій Державних Думах. Дослідник Ю.Левенець зазначає: «Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу в Україні і висловлював готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття дійсності. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом і в науковій творчості, і в політичній діяльності» [12, с. 256].

Розвиток української історії М. Грушевський підпорядковує логіці гегелівської тріади: «Уживши старої історіософічної термінології, сі дві доби політичного українського життя - стару, княжу, і новішу - народню (козацьку), можна б назвати тезою і антитезою, що доходить до синтезу в століттю українського відродження» [4, с. 3]. У його дослідженні ідея континуїтету української нації мала уже достатньо чіткий та логічний виклад: Київська Русь - княжа доба -польсько-литовська доба - козацька держава - гетьманщина - національне відродження ХІХ ст.

Отже, генетичний метод концепції суспільного розвитку України, за допомогою якого М. Грушевський утвердив її історичну спадкоємність, став одним із центральних принципів Українського Світу. Саме за це ідеологи ортодоксального марксизму (як і сьогодні теоретики РМ ) вважали М. Грушевського «буржуазним націоналістом.»

Важливим для теоретичного обґрунтування концепції Українського Світу стали праці учня М. Грушевського, академіка Степана Львовича Рудницького. Вчений-енциклопедист у сфері природничих і гуманітарних наук, професор Рудницький є фундатором української наукової географії та географії України. Дослідник наукового доробку ученого, Олег Шаблій стверджує, що «заслугою С.Рудницького є передусім те, що він всебічно обґрунтував роль географічного фактора у становленні і розвитку української державності» [28, с. 6].

Ще на початку нашого століття вчений довів, що Україна має всі умови стати не лише великою державою Європи, та й цілого світу, що Україна є своєрідним мостом між Європою і Азією. Як географ, культуролог, історик, вчений науково обґрунтував істину: «Україна - це давній народ з власною історією, культурою, мовою, територією.Що цей народ не має своєї державності - це «ганебна пляма на тлі всього роду людського » [17, с. 6].

Як радник уряду Західно-Української Народної республіки в дипломатичних документах, газетних публікаціях та в наукових монографіях, підручниках для вищої і народної школи учений здійснив географічний, геополітичний «вивід прав» українського народу. У праці «Чому ми хочемо самостійної України » (1916 р.), автор дав науково обґрунтовану відповідь на питання, що хвилювало багато поколінь українців: «Лиш на самостійній Україні зможе український народ перемінитися з темної злиденної маси у свідому, поступову ( модерну), культурну націю та розвинути всі великі засоби рідної землі. Самостійність і тільки самостійність робить українців правдивими господарями на своїй землі... » [189, с. 89].

Утверджуючи концепцію культурницького націоналізму дослідженням особливої території України, С.Рудницький відкинув будь-які інші варіанти вирішення українського питання. Ні автономія, ні федеративна частина у складі іншої держави не зможе дати народові найповніших умов для національного та суспільно-політичного розвитку. « Для всіх українців повинна бути цілковита державна самостійність України одинокою наконечною ціллю» [17, с. 89].

На питання: якої нам треба самостійної України, Рудницький дає розгорнуту відповідь, де центральною тезою звучить беззаперечне: «Український нарід має бути дійсним господарем на своїй землі... Ми визнаємо чужинцям, що живуть між нами, право на свобідний розвиток, але володіти Україною мають тільки українці» [17, с. 89].

У праці «Українська справа зі становища політичної географії» вчений розглядає Україну як частинку Європи, невідому для інших її держав. Автор висловлює політично-географічні аргументи, які б якнайкраще описали самобутній народ та його територію на Південному Сході Європи. Аналізуючи історичний розвиток українських земель та вплив на них географічного середовища, С. Рудницький стверджує, що позитивна розв?язка українського питання, тобто утворення української національної держави в етнографічних межах, є розв?язанням останнього великого національного питання в Європі. «Коли поляки, чехи, югослав?яни дістали свої національні держави, то є справою елементарного почуття справедливості... Велике слово «самовизначення всіх народів» мусить відноситися також і до українців... Українці чисельніші , як усі ті народи разом узяті, мають більшу від тамтих усіх разом територію, й культурою ніяк не нижчі, тож повинні мати свою національну державність» [17, с. 142].

Як аргументації на користь української самобутності й незалежності учений наводить висловлювання шведського автора Р.Челленга, котрий визначав три типи несправедливості проти національного принципу:

Тип А -- нація має єдність, та не має свободи. Вона об?єднана в одній державі, яка однак не є національною державою (наприклад чехи в Австрії).

Тип Б -- нація має часткову свободу, та не має єдності. Частина її має свою національну державу, а інша підлягає владі інших держав, наприклад італійці та румуни в Австро-Угорщині.

Тип В -- нація не має ні єдності, ні свободи. Вона розділена між різними державами. Цей стан Челленг назвав найбільшим гріхом проти національного принципу. «У такому стані в Європі є тільки одна, четверта за величиною нація - українська, і завдяки тому, що українці як етнографічна маса не дали себе знищити, чи асимілювати, в умовах, коли розвинулася українська національна ідея, жодне знищення неможливе», - вважав С. Рудницький [28, с. 141].

Підсумком пошуків вирішення проблеми українського державотворення є його книга «До основ нашого націоналізму». Автор вважає, що саме націоналізм є світоглядною та організаційно-практичною основою розвитку народу не лише українського. «Націоналізм - це спрямування думок, слів чи діл одиниці або гурту в той напрямок, у якому йде надійний, корисний розвиток нації, до котрої дана одиниця чи гурт належить» [19, с. 276].

Здоровий націоналізм, так званий «націоналізм модерного культурного народу» він протиставляє міщанському націоналізму, (шароварному) шовінізму та «універсалізму», до яких відносить марксистський фундаменталізм.

Суттєво важливим для розуміння природи націоналізму (та інтернаціоналізму) у трактуванні С. Рудницького є такі слова: «Всі українці повинні собі з?ясувати, що дійсний новітній націоналізм - це не партійна справа , зрозуміти, що національно повинні думати й стреміти всі українці без ріжниці партій: від анархістів і комуністів до крайніх правих» [17, с. 345]. Цілком очевидно, що вчений мав на увазі націоналізм як культурну національну ідентичність та самосвідомість того чи іншого народу. «Навіть правдивий космополітизм, інтернаціоналізм, без націоналізму неможливий. Майбутнє загальне об?єднання людства в одну одностайну громаду з природописної конечності не може ніколи відбутись поза народами, а при народах, при доцільнім розвитку новітнього націоналізму. Космополітизм будуччини - це могутній акорд величного хору народів, у котрому кожний нарід співає свій голос... » [17, с. 346].

Серцем Українського Світу, його неймовірною національною емоціє(за Є. Маланюком) безперечно є. Т. Г. Шевченко. «Наш селянин, двигаючи на собі почесний тягар вікових національних обовязків, і будучи фактично спадкоємцем періодично відумираючої шляхти,-є може найбільшим аристократом селянства Європи» [16, с. 53].

Потужність генія Шевченка відчувалась настільки яскраво, що викликала ненависть навіть у тих, хто називав себе російськими лібералами, а саме В.Г. Белінського та його соратників. Безперечно, що геніальний поет прийшов до свого народу як пророк. За словами В. Горського, «Шевченко... перебирає на себе функцію репрезентанта духовних цінностей народу, носієм яких було передусім селянство. З іншого боку своєю творчістю він звертається до вищих кіл суспільства, але сам не стає часткою їх» [3, с. 164]. Це стало можливим завдяки ототожненню себе з Україною, як про це говорив П. Куліш: «Широко обняв він Україну з її могилами кривавими... з її страшною силою...» [15, с. 505]. Т. Шевченко дав українському народові повне розуміння нації як духовно-ідейної спільноти «живих, мертвих і ненароджених» - минулого, сучасного і майбутнього однієї великої родини. Геніальний поет наголошував, що потрібна національна гідність та єдність для того, щоб вибороти омріяну Волю. Тому як гасло прозвучали слова: «Розкуйтеся, братайтеся!» Це вже не прохання співати, танцювати, чи говорити українською мовою. Це чітко висловлене бажання бути повноправним господарем у власному домі. «В своїй хаті - своя правда , І сила, і воля» [29, с. 268]. Так в процесі його духовного росту селянсько-кріпацька свідомість переродилася в свідомість національно-державну.Таким чином доробок Т. Шевченка і сьогодні є стратегічним дороговказом для українців які мають намір побудувати свою успішну державу та свій щасливий «Український світ».