Молодіжний рух сіоністів-ревізіоністів на етапі становлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

МОЛОДІЖНИЙ РУХ СІОНІСТІВ-РЕВІЗІОНІСТІВ НА ЕТАПІ СТАНОВЛЕННЯ

І.С. ПРИБЄГІН

Анотація

Представлено комплексний аналіз діяльності молодіжного руху сіоністів-ревізіоністівна етапі становлення. Розглянуто конкретно-історичні умови, що визначили його характер. Показані його роль і місце у сіоністському русі. Встановлені його основні цілі та завдання. Проаналізованійого ідеологічні та організаційні засади.

Ключові слова: молодіжний рух, ревізіонізм, сіонізм.

Аннотация

Прибегин И.С. Молодёжное движение сионистов-ревизионистов на этапе становления

Представлен комплексный анализ деятельности молодёжного движения сионистов-ревизионистов на этапе становления. Рассмотрены конкретно-исторические условия, определившие его характер. Показаны его роль и место в сионистском движении. Установлены его основные цели и задачи. Проанализированы его идеологические и организационные принципы.

Ключевые слова: молодёжное движение, ревизионизм, сионизм

Annotation

Pribegin Ivan. Zionist-revisionists youth movement in its infancy

This article presents a comprehensive analysis of the Zionist-revisionists youth movement in its infancy. We consider the concrete historical conditions which determined its character. Show its role and place in the Zionist movement. Establish its main goals and objectives. Analyze its ideological and organizational principles.

Серед найактуальніших і найгостріших питань сучасності особливе місце займає арабо-єврейський конфлікт. Його розвиток нерозривно пов'язаний з діяльністю сіоністських політичних партій, найвпливовіші з яких виникли ще в додержавний період. Окреслені хронологічні рамки справедливі і щодо правого (національного) табору, що домінує в Ізраїлі з кінця 70-х рр. XX століття. Так, партія “Лікуд” (“Єдність”), яка наразі очолює правлячу коаліцію, є спадкоємицею політичного руху “Херут” (“Свобода”), сформованого, у свою чергу, на базі одніє із “ревізіоністських” молодіжних організацій. Таким чином, доцільно розглянути “золотий вік” єврейських молодіжних організацій крізь призму діяльності руху сіоністів-ревізіоністів.

Не можна сказати, що запропонована нами тема дослідження виносить на академічний рівень принципово нові питання. Так чи інакше, означена проблематика була розглянута у роботах Тетяни Карасової, Шломо Авінері, Шмуеля Каца, Ханни Арендт, Іосіфа Недави, Моше Бела, Нура Масалхи та багатьох інших. Однак характер більшості робіт за темою чітко демонструє нам ангажованість їх авторів. При цьому велика кількість використаних джерел далеко не завжди свідчить про бажання змалювати “об'єктивну картину світу”: найчастіше факти ретельно підібрані і тенденційно прокоментовані. До того ж, мова, як правило, не йде про системне бачення проблеми що розглядається.

Мета нашого дослідження - провести комплексний аналіз діяльності молодіжного руху сіоністів-ревізіоністів на етапі становлення.

У 1923 р. у Ризі під впливом публічних виступів Жаботинського, і конкретно його ідеї про необхідність формування єврейської армії, групою студентів був заснований “Бейтар” (акронім назви “БрітЙосеф Трумпельдор”)¹. єврейський конфлікт сіоніст-ревізіоніст

У 1925 р.партією “ха-Цоар” (акронім назви “хаціонімха-ревізіоністім”) було офіційно підтримано пропозицію територіальної конференції Бетару про визнання союзу молодіжним рухом сіоністів-ревізіоністів і схвалено його прагнення стати всесвітньою молодіжною організацією².

У наступні 3 роки територіальні відділення Бетару були створені ще в 8 європейських країнах, а також у самій Ерец-Ісраель³. Однак, незважаючи на настільки велику географію поширення, концентрація впливу ревізіоністів, і, зокрема, їх молодіжного руху, була вкрай нерівномірною. Так, популярність Бетару в діаспорі була значно вища, ніж в єврейській спільноті Палестини, а в усій діаспорі вплив союзу був відчутним лише в декількох країнах Східної Європи⁴. Таку локалізацію популярності руху можна пояснити, перш за все, конкретними для кожної країни умовами життєдіяльності їх соціальної опори -непродуктивних національних сил. У цьому світлі, є показовим становище єврейської буржуазії Польщі, котра відчувала національний гніт на Батьківщині і не знаходила свого місця в Палестині, серед пристосованих до важкої фізичної праці піонерів⁵.

У вересні 1928 р. біля Стіни плачу, між жіночим і чоловічим відділеннями для молитви, були встановлені спеціальні перегородки. Тим самим, представниками єврейської громади була порушена заборона на встановлення будь-яких архітектурних форм у Старому місті Єрусалиму. І хоча англійці поспішно знесли згадані самовільні споруди, інцидент не був вичерпаний⁶.

15 серпня 1929 р. кілька сотень членів Бетару, скандуючи націоналістичні гасла і співаючи гімн “Ха-Тіква”, провели під біло-блакитними сіоністськими прапорами збройну ходу до Стіни Плачу.

Подібні дії не залишились непоміченими і вже наступного дня Вища мусульманська рада організувала свій контр-мітинг. Виступаючи перед присутніми, духовні лідери мусульман заявили, що іудеї прагнуть захопити ісламські святині, і, зокрема, мечеть Аль-Акса. Ця звістка викликала “праведний народний гнів”, і натовпи арабів кинулись бити і закидати камінням євреїв, що у той час молились біля Західної Стіни⁷. У наступні кілька днів насильство захлеснуло всю територію Палестини. І хоча більшість нападів була відбита, в Хевроні і Цфаті єврейські громади, в результаті, фактично припинили своє існування⁸.

Між тим, конфлікт, що мав вираження в релігійній формі, мав і суто політичне підгрунтя⁹. На початку серпня 1929 р. у Цюріху на XVI сіоністському конгресі було прийнято постанову про розширення Єврейського агентства за рахунок несіоністських ділових кіл¹⁰. Передбачена мандатом Ліги Націй структура була покликана координувати з англійцями дії, що стосувались питань єврейської колонізації Палестини, і небезпідставно уявлялась арабським лідерам чимось на зразок сіоністського уряду, основне завдання якого полягало у витісненні палестинців з країни¹¹. Тому, незважаючи на те, що рішення конгресу розцінювалось ревізіоністами, як таке, що загрожувало підірвати справу сіоністів зсередини, арабська еліта, вочевидь, навпаки, вбачала в цьому вдалу спробу Всесвітньої сіоністської організації залучити додаткові кошти на будівництво “єврейського національного дому”¹².

Відразу ж після придушення арабського повстання, в Палестину була направлена спеціальна комісія під керівництвом колишнього головного судді Уолтера Шоу. За підсумками її роботи в березні 1930 р. був підготовлений звіт, який містив рекомендації щодо нормалізації ситуації в регіоні. Запропоновані заходи включали в себе: скорочення програми співпраці з сіоністської організацією, поновлення зусиль щодо скликання Законодавчих зборів Палестини, а також призначення комісії з проведення наукової оцінки землекористування та економічного потенціалу країни¹³.

На комісію, що складалась лише з одного члена, було покладено завдання виробити конкретні пропозиції щодо вирішення ключових проблем Палестини. У своєму звіті, що був представлений уряду Великобританії 20 жовтня 1930 р., Джон Хоуп-Сімпсон висловив впевненість, що скупка євреями палестинських земель призводить до помітного зростання чисельності безземельного арабського населення. У цьому причинно-наслідковому зв'язку він вбачав корінь між общинної напруги в країні, у зв'язку з чим, рекомендував обмежити імміграцію і придбання євреями земель відповідно до економічної та сільськогосподарської ємності Палестини.

Наступного дня, 21 жовтня 1930 р., була опублікована Біла книга Пасфілда, що закріпила рекомендації, вироблені комісіями Шоу та Хоуп- Сімпсона.

Відповіддю на її прийняття стало проведення широкої протестної кампанії, що об'єднала, окрім сіоністів, британських ліберальних діячів, лідерів опозиційної консервативної партії і навіть деяких впливових лейбористів. Зокрема, глава ВСО Хаїм Вейцман, на знак протесту проти нової програми розвитку Палестини, подав у відставку з поста голови Єврейського агентства¹⁴

В результаті, 13 лютого 1931 р. прем'єр-міністр Великобританії Рамзі Макдональд надіслав Вейцману листа, в якому висловив готовність уряду і надалі проводити політику, яка б відповідала духу мандата на управління Палестиною, що, по суті, було елегантною відмовою від втілення в життя тих заходів, що передбачала затверджена напередодні Біла книга¹⁵.

Між тим, криза у відносинах з англійцями і арабами породила у надрах ВСО гірке розчарування в своєму керівництві, що стало безпосередньою причиною посилення відцентрових тенденцій у сіоністському русі. У серпні 1930 р. у Празі на Всесвітній конференції сіоністів-ревізіоністів було вперше поставлено питання про остаточне організаційне відділенні від ВСО, а вже у наступному місяці в Берліні відкрилась міжнародна конференція робочих партій, що зробила рішучі кроки на шляху до створення Всесвітньої соціалістичної сіоністської організації.

Крім того, внаслідок політичної кризи, різко зросла кількість прихильників партії ха-Цоар, що не могло не відбитись, зокрема, і на її молодіжному русі¹⁶.

В липні 1931 р. в Данцигу (Гданську) проходив I міжнародний з'їзд Бетару, на якому були офіційно визначені ідеологічні та організаційні засади молодіжного союзу.

Виступаючи перед ревізіоністської молоддю, лідер Бетару - Володимир Жаботинський сформулював чотири базових принципи організації, які, взагалі то, не були тотожні принципам, що лежали в основі програми Міжнародного союзу сіоністів-ревізіоністів:

1. “Гадар” (“велич”)

2. “Легіон” (“мілітаризм”)

3. “Гіюс” (“мобілізація”)

4. “Хаднес” (“монізм”)¹⁷.

Принципу “Гадар” відводилось найважливіше місце у системі виховання душі і тіла бетарця. Гадар являв собою набір норм моралі, зовнішнього вигляду і правил поведінки, які, за задумом Жаботинського, повинні були бути притаманні кожному єврею і, особливо, членам Бетару. Стверджувалось, що виховання в собі Гадару не може бути справою виключно особистою чи родинною, оскільки вважалась такою, що має високу суспільну вагу. У досягненні величі вбачалось не тільки вирішення проблеми індивідуальної і колективної самоповаги, але й здобуття шанобливого ставлення ззовні до кожного єврея і єврейському народу в цілому¹⁸.

При цьому, природне бажання захисту людської гідності дещо перекручувалось бажанням підкреслити особливий “аристократизм” євреїв в “сім'ї народів” та членів Бетару серед співвітчизників¹⁹. Крім того, питання укорінення Гадару в єврейському середовищі пов'язувалось з успішністю трансформації “нездорових” і “ненормальних” євреїв діаспори в повноцінних громадян, здатних, підпорядкувавши себе одній меті, діяти як єдине ціле²⁰.

Мілітаристський принцип Бетару вимагав від кожного члена молодіжного союзу проходження інтенсивної військової підготовки, мета якої полягала в позбавленні від традиційного для євреїв прагнення героїчно померти і формуванні людської одиниці, найбільш придатної для єврейської колонізації Палестини²¹. Принцип “легіон”, однак, включав в себе не тільки процес навчання необхідним навичкам самооборони, але й, що не менш важливо, виховання у своїх членів безумовної готовності «захистити єврейське життя і честь»²². Так, наприклад, для підготовки молоді в бетаровському дусі була створена мережа шкіл, курсів і загонів, в яких вчили не тільки володінню зброєю, але й географії, івриту, історії єврейського народу і землі Ізраїля²³.

Ще один принцип - принцип мобілізації означав для кожного члена Бетару готовність у майбутньому приєднатися до єврейської армії і флоту, а для піонерів - передбачав до того ж обов'язкове проходження дворічної служби в тій місцевості і на тих умовах, які визначало керівництво молодіжної організації²⁴. Як правило, бетаровські іммігранти включались у так звані “загони праці”, що працювали у тих єврейських поселеннях, які вважались найбільш уразливими з точки зору їх можливої оборони²⁵.

Під принципом “хаднес” малось на увазі, що в існуючих історичних умовах, нове покоління євреїв зобов'язане присвятити своє життя реалізації ідеї побудови “єврейської держави”. Мета руху випливала з формульованої мети існування будь-якої нації - виконання “місії”, що відповідає її внутрішнім особливостям. Єдиний шлях до цього вбачався у створенні національної держави, лише у якій, за твердженням Жаботинського, можливо на практиці реалізувати свої ідеї. Така необхідність була зумовлена тим фактом, що світ не сприймає порад, виражених виключно у формі нереалізованих на практиці ідей, що й підтверджує багатовікова історія єврейського народу²⁶. Що не менш важливо, тільки з досягненням цієї мети бетарці пов'язували питання вирішення “єврейських бід” в їх політичному, матеріальному і духовному сенсі²⁷. При цьому, на відміну від інших молодіжних організацій, ідеал, що висувався сіоністським рухом, зводився Союзом Йосефа Трумпельдора у єдиний світоглядний принцип²⁸.

Відстоюючи абсолютний примат національних інтересів над класовими, очільник Бетару стверджував, що «ідеал не терпить ніякого суперництва»²⁹. «Свята нетерпимість ідеалу» спонукає людину не тільки жертвувати несумісним з його реалізацією світоглядом, але й служити проти нього, якщо воно заважає першому³⁰. Виходячи з моністичного світорозуміння, Жаботинський закликав до боротьби з дуалістичністю, практично безмежно домінуючого в ішуві, соціалістичного спрямування в сіонізмі. Відмовляючи соціальній революції в праві бути єдиним ідеалом єврейського народу, він, безумовно, відкидав і сам ідеал³¹. Жаботинський вважав, що соціалізм, який спирається на класову теорію, є плоть від плоті комунізму, квінтесенцією якого виступає класова боротьба: «На ділі, комунізм усього лише скорочений виклад класової ідеї пролетаріату, все інше - лише спроба компромісу, а компроміс - справа тимчасова».

Лідер ревізіоністів був переконаний, що сіонізм має остаточно відмовитись від ідеї класової боротьби, принаймні, на час будівництва “єврейської держави”. В іншому випадку, мета і завдання сіоністів не можуть бути реалізовані. Це уявлення, окрім “класового інстинкту”, базувалось на розумінні ризиків, здатних унеможливити інтенсивну, як у просторовому, так і часовому відношенні, колонізацію Палестини³². Не відкидаючи допустимість класової боротьби у сталому суспільстві, Жаботинський відзначав, що «коли здійснюється процес колонізації і суспільство тільки формується, клас - не клас, пролетар - не пролетар, а буржуазія - не буржуазія. Всі вони - піонери, які беруть участь кожен по-своєму в спільному і дуже важкому процесі. Вони усього лиш пішаки на шахівниці сіонізму»³³. Продовжуючи свою думку, Жаботинський пропонував створити арбітражну комісію, яка б враховувала природним чином неспівпадаючі інтереси найманого працівника і роботодавця. Відносини між двома класами представлялись йому не приватною справою сторін, а суспільно важливим питанням, що визначало хід колонізаційних процесів в Палестині³⁴.

Жаботинський вважав, що «той, хто хоче служити сіонізму, не може не боротись проти комунізму.... Рідко зустрічаються в житті два настільки несумісних рухи». Несумісність сіонізму і комунізму, в уявленнях Жаботинського, обумовлювалась не тільки боротьбою ліворадикальних сил проти соціальної опори сіонізму, але й підтримкою комуністами національних рухів, у тому числі арабського, здатних істотно послабити міжнародну систему капіталізму. «Бо у відповідності до стратегічного закону, не можна нехтувати ніякою армією, ніяким рухом опору, і бити супротивника у його найслабкіше місце»³⁵.

Напередодні чергового конгресу ВСО стало зрозуміло, що становище Вейцмана похитнулось. У таборі “загальних” сіоністів, які до того контролювали більшість, настала криза, і вплив Вейцмана у сіоністському русі помітно зменшився. При обранні делегатів на майбутній конгрес визначились два основних центри здатних претендувати на фактичну владу в ВСО. Такими силами сталисоціал-сіоністи і сіоністи-ревізіоністи, які мали у своєму активі великі фракції, що об'єднували, відповідно, близько 29 і 21% делегатів конгресу.

XVII Сіоністський конгрес, що зібрався в Базелі в червні 1931 р., став без перебільшення поворотним у долі сіоністського руху. Незважаючи на наполегливі спроби англійців зберегти за своїм протеже пост голови ВСО, Вейцман був усунений зі своєї посади і мінімальною більшістю голосів на його місце був обраний Наум Соколов - постатьна рідкість бліда і слабка³⁶. І все ж, відставка Вейцмана не принесла ревізіоністам очікуваних результатів. Їх головним опонентам -''лейбористам” вдалось створити широку коаліцію всіх партій, за винятком ревізіоністської, і сформувати нове правління ВСО, виключивши будь-яку участь останніх³⁷.

Крім кадрових питань, на конгресі знов постала проблема визначення кінцевої мети сіонізму³⁸. Ревізіоністи наполягали на необхідності негайно визнати як таку - створення “єврейської держави” на усій території Ерец-Ісраель, в той час, як загальні сіоністи Вейцмана і соціал-сіоністи Бен- Гуріона, як і раніше вважали подібний крок передчасним. В результаті, на XVII Сіоністському конгресі замість “максималістського” підходу Жаботинського і його однодумців більшість делегатів знов віддала перевагу помірному курсу “реалістів”, що передбачав поступове формування політичних і економічних інститутів для створення у майбутньому “єврейської держави”, принаймні, на частині території Ерец-Ісраель³⁹.

Остаточно переконавшись у неможливості реалізації в рамках ВСО своєї програми, Жаботинський демонстративно розірвав свій депутатський мандат і разом зі своїми прихильниками залишив залу засідань конгресу⁴⁰.

Таким чином, розвиток молодіжного руху сіоністів-ревізіоністів на етапі становлення мав наступні особливості:

відбувалась поступова трансформація позиції ха-Цоар з питань співпраці з країною-мандатарієм: від практично безумовного схвалення, до майже настільки ж безумовного несприйняття;

внаслідок стрімкого зростання в єврейській спільноті антибританських і антиарабських настроїв, значно збільшилось представництво ревізіоністів у Всесвітній сіоністській організації;

чітко виокремився конфлікт, який визначив весь подальший розвиток сіонізму, - конфлікт між соціал-сіоністами, які мали намір”закріпитись” в діаспорі, і ревізіоністами, що прагнули “завоювати” єврейську громаду Палестини;

були визначені ідеологічні та організаційні засади молодіжного союзу сіоністів-ревізіоністів, який задавав тон усьому руху, і, у той же час, без заперечень визнавав авторитет свого очільника.

Література

1. Карасова Т.А. Политическая история Израиля: Блок Ликуд: прошлое и настоящее / Карасова Т.А. - М.: Наталис: Ин-твостоковедения РАН, 2009. - С. 55-56.

2. The First Kinus [Електронний ресурс] Недава И. Зеев Жаботинский. Вехи жизни [Електроннийресурс] / И. Недава // Книжная полка Марка Блау

3. The First Kinus [Електронний ресурс] / Режим доступу

4. Карасова Т.А. Цит. работа. - С. 23; Бар-Зохар М. Бен-Гурион / М. Бар-Зохар М. - Библиотека-алия, 1991.,Т.1 - С. 144.

5. Карасова Т.А. Цит. работа. - С. 117-120, 138.

6. Hollander R. Anti-Jewish Violence in Pre-State Palestine/1929 Massacres [Електронний ресурс] / R.Hollander // Committee for Accuracy in Middle East Reporting in America - 2009.

7. Там само; Isseroff A. The Palestine Riots and Massacres of 1929 [Електронний ресурс] / A. Isseroff // Zionism and Israel - Encyclopedic

8. Hollander R. Цит. праця. 9.

Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 129-130.

10. Недава И. Цит. работа; Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 130.

11. Карасова Т.А. Цит. работа. - С. 130;

12. Карраш Х. Принятие Лигой Наций Мандата на Палестину и его влияние на возникновение Палестинской проблемы в 30-40-е годы XX века. / Х. Карраш // Учёные записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского - 2006. - №19. - С. 286-295.

13. Недава И. Цит. работа; Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 130. 13. Недава И. Цит. работа; Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 130-131; Отдел по делам палестинцев Секретариата Организации Объединенных Наций. Подмандатная Палестина - Палестинское сопротивление [Електронний ресурс] // Истоки и история проблемы Палестины. 1917-1988 - 1978.

14. Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 131-132, 135-136; Мендельсон Д. Британский Мандат [Електронний ресурс] / Д. Мендельсон // Еврейское агентство для Израиля

15. Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 135-136;

16. Карасова ТА. Цит. работа. - С. 19, 44; Бар-Зохар М. Цит. работа. - С. 133-134, 136, 144.

18. Жаботинский В. Идея Бейтара [Електронний ресурс] / В. Жаботинский // Книжная полка Марка Блау - 1934.

Размещено на Allbest.ru