Візуалізація як характеристика постмодерної політичної дії

У XXI столітті методи засвоєння людиною вимог ролевої поведінки, політичних цінностей і орієнтирів стрімко модернізуються. Сьогодні демонструються креативні форми участі (закликів до участі) громади у суспільно-політичному процесі; нова інтернет-реальність стрімко змінює соціальне життя людей, стимулює до нових форм дії, демонструє нові зразки політичної поведінки. Вивчення нових методів засвоєння політичних цінностей значиме для оцінки впливу новітніх технології соціалізації у постмодерній реальності за умов інформаційної революції.

Вважаємо, що окремі традиційні форми як політичної дії, так і залучення до неї, за нових умов є анахронічні або потребують модернізації, адекватної умовам глобалізованого соціуму. З постмодерном асоціюються невизначеність, відсутність канонів, карнавалізація, взаємодія, посилення самовираження людини. Якщо в добу модерну основною політичною дією було голосування, то в добу постмодерну актуалізується участь і самовираження особи через щораз незвичніші форми масової участі. Нашим дослідницьким завданням є доведення гіпотези про те, що в епоху постмодерну через візуалізацію з її елементами гри досягається максимальна ефективність політичної дії.

Дослідження візуалізації як характеристики політичної дії є практично нерозробленим сегментом вітчизняної політичної науки. Окремі новітні форми політичної дії представлені у розвідках щодо політичного перфомансу (У. Ільницька, Т. Кремень, Р. Шехнер, С. Шомова), політичного стріт-арту (М. Чистякова), політичного флешмобу (С. Романенко, О. Шерман). Практично нерозробленою є тематика політичної інсталяції, політичного плакату та фотографії і под.

Новітні форми політичної поведінки ідеально вписуються в культурну матрицю постмодерну. Ці дії сприймаються як такі, що не зумовлюють собою жодних наслідків і є одночасно й вчинком, й імітацією вчинку. Політична дія у постмодерній реальності фрагментарна, провокативна, в її основі - гра. У еру постмодерну змінюється модель розвитку, підвищується ступінь плюралізму трансформації, розширяється діапазон соціальних ролей людини.

Флешмоби, театралізовані перфоманси, інсталяції, стріт-арт і под. досягають завдяки емоційності аполітичних верств населення, залучають їх шляхом надання політичній участі елементів гри (щоправда, це стосується лише великих міст України). Новітні форми політичної дії надають ефект емоційної підзарядки та відчуття спільної справи, разом із тим дають змогу учасникам відволіктись від буденності. Схоже, що політична дія має бути емоційно забарвленою, щоб бути ефективною.

Існує потужна конвергенція, глибокий сутнісний взаємозв'язок політики з різними мистецькими формами. Євромайдан та події, пов'язані із ним - це не тільки майданчик революційної боротьби, а й величезний художній простір, де є акумулювалися безліч жанрів (фотографії, графіті, політичні плакати, інсталяції, скульптури, карикатури та под.). Візуалізовані форми політичної дії на кшалт інсталяції, стріт-арту, персомансу і под. ніби поміщають глядача в незвичний контекст сприйняття, дозволяючи йому пережити відчуття, які у повсякденному житті малоймовірні. Це спроба подолання урбаністичного “гноблення середовищем” за допомогою створення несподіваних рішень декорування простору, рішень - іронічних, ігрових та експериментальних.

Особливою формою візуалізації політичного є стріт-арт, особливістю якого є яскраво виражений урбаністичний стиль. Політичний стріт-арт охоплює низку явищ, пов' язаних із публічною художньою активністю, об'єднує різні напрямки вуличної творчості, наприклад, графіті (візуальна інформація, яка з' являється у публічному просторі стихійно), муралізм (трудомісткий настінний живопис у публічному просторі) і под. В арсеналі засобів політичного стріт- арту - вуличні трафарети, стікери, спрей-арт, аерозольне мистецтво, постери (некомерційні) та под.

Розповсюдження політичного стріт-арту співпадає зі становленням культури постмодерну. Представники політичного стріт-арту кермуються ідеєю, що “на війні діють всі засоби”, а тому хтось бере до рук зброю, а хтось - фарбу. Політичний стріт-арт - своєрідний дух часу, свіже віяння, додатковий комунікативний плацдарм, засіб мистецької боротьби. Майстри політичного стріт-арту освоюють сірі стіни міст, руйнуючи соціальні шаблони та політичні авторитети, авангардними малюнками. Цей вид художньої практики є відповіддю на виклики, що надходять людині від урбаністичного середовища.

Особливо політичний стріт-арт актуалізувався в Україні під час революційно-воєнних подій 20132014 рр. Патріотичний бум втілився у багатьох креативних художніх формах: фарбування оглядово видимих об'єктів (наприклад, мостів, глухих стін багатоповерхівок, стел на в' їздах у населені пункти, набережних) у національні двоколори, декорування автомобілів, випуск дизайнерами колекцій із патріотичними принтами, оформлення газонів, гігантські графіті, покришки люків. Тенденцією 2014 року є прокидання патріотизму, що призвело до перевтілення українських міст. Політичний стріт-арт має колосальну іміджеву силу: люди сприймають таке незалежне, неконтрольоване, не узгоджене з владою висловлювання, українці шукають нових лідерів і нових форм протесту.

Прикладами політичного стріт-арту є роботи донецького художника С.Захарова (арт-група “Myrzilka”) як прояв антисепаратистського протесту. У техніці політичного стріт-арту виконані посвяти “Небесній сотні” та полеглим воякам та мирному цивільному населенню під час АТО. Терористи- колоуни та Смерть із з прапором “Новоросії” на вулицях Донецька; спецназівець, який замахнувся на беззахисну фігуру; Йосип Сталін у фуфайці двірника, який діловито змітає в купу символи миру, включаючи християнський хрест і мусульманський півмісяць; “гопники” у спортивних костюмах, які лузають насіння і под. - сучасний український політичний стріт-арт.

Політика (насамперед, внутрішня) сьогодні витісняється набором інсталяцій, постановочних мізансцен. Політичним успіхом вважається статична мізансцена, відбудована в потрібний момент в точній відповідності з режисерським задумом і лібрето розробників. Інсталяція є насамперед художньою технікою, яка використовує тривимірні об'єкти, призначені для зміни сприйняття простору людиною. Політичні інсталяції зазвичай виставляються не в музеях, а створюються тимчасово на публічному просторі у форматі малюнків, предметів, звуку і под.

Інсталяції в дусі часу є проявом опозиційності митця, його протесту проти дійсності. Так, художник Сергій Захаров (арт-група “Myrzilka”) відомий інсталяціями на вулицях Донецька влітку 2014 року, які критикували дії “міністра оборони” “Донецької народної республіки” (ДНР) Ігоря Гіркіна (Стрєлкова), командирів загонів “Новоросії” та дії сепаратистів на Донбасі. Перша інсталяція (11.07.2014) зображала намальованих на фанері фігури сепаратистів у формі ДНР за подобою відомого своїм слабоумством персонажа повісті М. Булгакова “Собаче серце” Поліграф Шарікова. Інсталяція “під чорта” образу бойовика А. Павлова на прізвисько “Моторола” була розміщена поблизу Палацу одруження, де за кілька днів до цього побував персонаж інсталяції. Третя робота зображала І. Стрєлкова з поставленим до скроні пістолетом і супроводжувалася підписом “Просто зроби це!” (це митецька реакція на збитий 17.07.2014 р. малазійський “Boeing”). За свої сміливі інсталяції художник переслідувався терористичним угрупуванням “ДНР”, тривалий час перебував у полоні.

Жива творчість громади у Новорічну ніч-2014 найвиразніше проявилася у інсталяції суду над В. Януковичем, у якій кожен бажаючий міг надягнути мантію та винести вирок. Іронічно-саркастичними були у час Євромайдану інсталяції чернівецького митця А. Федірко на тему цирку в політиці (“Circus Politicus”, 31.01.2014). Натомість зловісна, але злободенна, інсталяція була представлена дніпропетровцям на День міста (13.09.2014) - тризуб-гільйотина із надписом “Люстрація”.

Однією із постмодерних форм політичної участі є флешмоб. Початково флешмоб не був призначений для політичних акцій, дотримуючись девізу - “Флешмоб поза релігією, поза політикою, поза економікою”. Флешмоби із політичними цілями були заборонені правилами, позаяк передбачалося, що це - форма вільного самовираження, мистецька акція, засіб соціального протесту через абсурдизацію, а не спосіб досягнення певних політичних цілей. Проте, така яскрава форма вираження ідей не могла опинитися поза увагою політичних сил, у тому числі й в Україні, де флешмоб швидко позиціонував свій політичний еквівалент - політичний флешмоб (політмоб). Сьогодні флешмоб укорінився у політику, керуючись головною метою - викликати у випадкових глядачів цікавість, бажання дізнатися, що відбувається. Він перетворився в нову форму демократичної активності громадян за мережевим принципом формування (в основі - горизонтальні, а не вертикальні зв'язки).

На перший погляд, флешмоби схожі на звичайні масові акції, але вони демонструють абсолютно новий принцип організації. Немає єдиного центру, який розсилає запрошення по горизонтальних чи вертикальних щаблях: ініціатором флешмобу може бути одна людина, флешмоб (само)організується шляхом ланцюгового поширення інформації неформальними каналами комунікації [4, с. 82]. Перший флешмоб в Україні відбувся 16.08.2003 р. о 17-й годині в Києві в торговому центрі “Глобус” на Майдані Незалежності. Заклик використати помаранчеву стрічку і колір на ознаку політичної позиції, розісланий українцям електронною поштою у жовтні 2004 р. окремі дослідники розглядають як флешмоб [3].

Заслуговують окремої уваги численні патріотичні флешмоби у період Євромайдану, проти псевдореферендумів у Криму та на Донбасі, до Дня Конституції України та Дня Державного Прапора України, як бойкот російської продукції под. Популярними сучасними формами флешмобів є відправка однакових за змістом електронних повідомлень на офіційні сторінки політиків.

Одним із найоригінальніших флешмобів, який прийшов зі Заходу, але істотно переформатувався в Україні, є Ice Bucket Challenge, але на відміну від спрямування коштів на дослідження захворювання центральної нервової системи, українці вдавалися до крижаних обливань із передаванням естафети наступним трьом учасникам (і навіть колективам учасників) задля збору коштів на потреби армії й у благодійний фонд допомоги дітям, хворим на рак крові. Цей флешмоб (попри несерйозність - для людей поважних - форми) охопив далеко не лише молодь: крижану естафету першими просували саме ректори вузів, мери міст, топ-менеджери, політики, творчі особистості, духовенство. За допомогою такої форми мобілізації було зібрано мільйони гривень і врятовано немало життів. Тому флешмоб, на нашу думку, попри несприйняття його частиною громадськості - один із найдинамічніших методів згуртування громади, а значить - її зцементовування, склеювання на вирішення спільної проблеми. Після набуття цим флеш-мобом популярності задля збільшення збору коштів були організовані колективні його форми з переданням естафети трудовими колективами, навчальними закладами, ультрасами...

До типів політичних флешмобів можна віднести просування користувачами соціальних мереж, насамперед Facebook і Twitter хештегів для позначення тем, що становлять інтерес у мікроблогах мереж. У рамках флешмобу учасники розсилали заздалегідь заготовлені твіти англійською мовою, адресовані впливовим політикам, журналістам і громадським діячам по всьому світу.

На нашу думку, сьогодні втратили актуальність щонайменше дві традиційні характеристики політичного флешмобу:

1. флешмоб - це дія молоді. Вважаємо, що має значення не стільки вік, скільки соціальний статус і як наслідок - активність інтернет-комунікації (як стиль життя), хоч звичайно ж кількість користувачів Інтернету найбільша саме серед молодіжного прошарку. Проте багато флешмобів на соціально кричущу проблематику об'єднують людей різного віку, для прикладу - Ice Bucket Challenge, який в Україні залучив образно кажучи “від старого до малого”;

2. флешмоб - це вуличне дійство. Чимало із них проводяться, наприклад, у межах тієї ж віртуальної реальності, зокрема у соціальних мережах, шляхом поширення певних закликів, фото, зміни аватарів і под.

І хоч часто флешмоб характеризується як дія, яка не тягне за собою жодних наслідків, є одночасно й вчинком, й імітацією вчинку, безвитратною розвагою [4, с. 83] вважаємо, що українські флешмоби-2014, зумовлені революційними та воєнними подіями, переформатувалися на конкретний результат, дієвий внесок, наприклад, уже згадуваний Ice Bucket Challenge із фінансовою пожертвою на підтримку армії.

Політична дія у постмодерній реальності фрагментарна, провокативна, в її основі - гра. Однією із форм цієї гри є перфоманс, зокрема і його різновид - політичний перфоманс. Ми виходимо із методологічного підходу, за яким політичний перфоманс - явище, яке виникло задовго до постмодерної доби, але якнайкраще вписується у соціокультурну матрицю сьогодення. За останні роки політичний перфоманс міцно укорінюється як форма соціального протесту в Україні й уже засвідчив свою ефективність як технологія взаємодії (впливу).

Перформанс є символічною, ритуальною діяльністю індивіда чи групи з метою вразити інших. Поняття прийшло з царини мистецтва, позаяк термін первинно позначав форму акціоністського мистецтва, де твором є дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. В основі перформансу лежить уявлення про творчість як спосіб життя, а його мета - не стільки правдоподібність, скільки виразність. Сьогодні чимало реальних подій театралізується, щоб вони могли потрапити в новини. В багатьох культурах перформанс безпосередньо пов'язаний із мріями, фантазіями, прагненнями вчинити недозволене. Межа між перформансом і звичайним життям досить умовна (доречно згадати підхід філософа-режисера першої половини XX ст. М. Євреїнова, який висунув ідею театральності нашого життя). М. Євреїнов захищав “театрократію” (тобто “домінування над нами театру”), вишукуючи повсюдно ознаки творчих змін світу людиною. Головною метою політичного перфомансу є не сам комунікативний акт, а завоювання уваги аудиторії. Адже політичний вибір багатьма здійснюється не після виваженого аналізу, а під впливом емоційного враження. Політика стає драмою персоналії, фокусується на скандалах та сенсаціях, які викликають необхідний емоційний відклик. Перформанс є комплексною комунікативною дією, де рівноцінною є і роль дійових осіб, і власне аудиторії. Сутність перформансу проявляється в його функції як способі маніфестації ідей і демонстрації ролі своїх прихильників.

Втіленням постмодерного перфомансу була, на нашу думку, візуалізована форма протесту проти авторитарних законів від 16 січня 2014 р., які зокрема, забороняли носіння масок та шоломів під час мирних вуличних акцій. На народні віча кількох наступних днів протестувальники приходили у каструлях, мисках, друшляках, будівельних і військових касках, перев'язували обличчя шарфами, прикривалися розмальованими у блакитно-жовту тональність медичними масками. Автомобілісти зумисне оформлювалися у колони понад п' ять автівок. На спинах перехожих висіли плакати з написами: “Я - п'ятий! Не йди за мною!”. У креативні способи громада демонструвала своє ставлення до поправок, внесених до Закону України “Про судоустрій і статус суддів” і процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян.

В. Горбатенко слушно зауважує, що у політиці постмодерн “виявляється в деінституціалізації масового руху протесту, у спонтанних політичних акціях, які залишаються поза межами контролю скільки-небудь сталої організації; у значній перевазі емоційного, ірраціонального над раціональним; у постійному порушенні стабільності, одностайності [1, c. 280], а його рисами є “відкритість, фрагментарність, визволення, плюралізм, руйнування зцентрованої структури, еклектичність, іронія, пародія, пастіш, саморефлексійність, кітч, гра” [1, с. 278]. Багатозначність, іронія, несподіваність інтерпретацій, зворотність смислу й оцінок, гра смислами, невизначеність, фрагментарність свідомості і культури, деканонізація, видимість, ілюзія існування замість реалістичності, колажність, перевага інтуїції над раціональністю, образність, метафоричність, невиразність [2, c. 78]- неповний перелік рис постмодерну, які проектуються на політику.

Це добре ілюструють політичні перфоманси з використанням державних символів - гімну, прапору, герба, зокрема їх кольорів, мелодики і под.). Національна символіка якнайкраще виражає уявлення про колективну спільноту “ми”, а тому активно використовується в критичні моменти, які вимагають мобілізації суспільства, наприклад, під час україно- російського збройного протистояння. Яскравим прикладом є арт-перфоманси руфера Григорія Mustang Wanted (Павла Ушевця) до Дня Незалежності України (розфарбовування у ніч на 20.08.2014 р. шпиля будівлі на Котельничеській набережній у Москві у кольори українського прапора; підкорення 24.08.2014 р. будівлі Московського державного університету).

Велику кількість епатажних перфомансів, у тому числі і політично спрямованих, проводить жіноча організація FEMEN, яка порушуючи певні символічні кордони проявляє, використовуючи жіноче тіло, інтерес до широкого спектра проблем. Їх постмодерність втілюється у яскравих перфомансах, кічі, іронії, карнавальному парадіюванні (і пародіюванні). FEMEN пояснює свою епатажність тим, що традиційні форми активізації громадськості похмурі, нецікаві, й відповідно не фіксується громадськістю та мас-медіа. Радикальний акт привертає увагу, наприклад, агресивні бої у багні з підніжками (за аналогією з політиками, які “поливають” один одного брудом,) як форма протесту проти нечесних політичних ігор під час виборчих перегонів (Київ, Майдан Незалежності, жовтень, 2008 р.).

Завдання політичного перфомансу - ввести яскраву, запам'ятовувану інформацію. Він є скоріше способом естетизації політики, ніж засобом серйозної політичної боротьби, популяризує лідера (партію) і створює красиву картинку для ЗМІ. Політичні перфоманси є невід'ємним атрибутом парламентаріїв, політичних партій. Яскравими прикладами є епатажний О. Ляшко (знесення трактором незаконної огорожі, розгром кувалдою незаконного казино і под.), “Правий сектор” (народна люстрація чиновників із використанням сміттєвих баків, #TrashBucketChallenge).

Постмодерна суспільно-політична реальність відкидає усталені ціннісні орієнтації, нормативність, впорядкованість, суспільну організованість, натомість актуалізуються питання індивідуального саморозвитку й якості життя. Сьогодні важливо вивчати можливості новітньої нетрадиційної політичної комунікації, переваги та можливості її використання. Виходячи з останніх тенденцій розвитку публічної політики, театралізація та “конструювання” політичної дійсності набуватимуть зростаючої значущості для сучасного політичного процесу, а сприйняття політичних подій через призму видовищності та розважальності, неминуче набудуть нових форм і масштабів. Саме тому вивчення нетрадиційних форм політичної комунікації, нетипових форм соціального протесту ще чекає свого глибокого дослідження.

поведінка візуалізація політичний гра

1. Горбатенко В. Політичне прогнозування: теорія, методологія, практика / В. Горбатенко. - K.: Генеза, 2006. - 394 с.

2. Постол А. Постмодернізм як сучасна суспільно-політична реальність / А. Постол // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. - 2010. - Вип. 42. - С. 69-79.

3. Романенко С. О толпе, флешмобе и задачах социологии / С. Романенко // Вестник Одесского национального университета. - 2005. - № 11. - С. 80-87.

4. Шерман О. Флешмоб як соціальне явище /О. Шерман// Особистість в екстремальних умовах. Збірник матеріалів VI Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Львів: ЛДУБЖД, 2013. - С. 81-83.

Размещено на Allbest.ru