Парламентський конфлікт: правляча коаліція vs. опозиція

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Парламентський конфлікт: правляча коаліція vs. опозиція

Лікарчук Д.

аспірантка кафедри політології

Актуальність конфліктів виокремлюється не лише в соціальній та психологічній сферах, але й в політичній діяльності. Сьогодні особливу увагу в політичній конфліктології викликають парламентські конфлікти, які відбуваються між правлячою коаліцією та опозицією. Увага в даному питанні зосереджена на інтересах, не лише суспільства, які відходять на другий план, але й на власних -- депутатських. Такі конфліктуючі сторони, особливо в Україні, не враховують подальші наслідки парламентського конфлікту. Значна увага в питанні парламентських конфліктах між правлячою коаліцією та опозицією, надається уряду.

Ключові слова: конфлікт, політичний конфлікт, парламентський конфлікт, правляча коаліція, парламентська більшість, опозиція, парламентська меншість, уряд.

Все більшу зацікавленість в науковців викликають парламентські конфлікти між парламентською більшістю та опозицією. Особливо коли парламентський конфлікт між опозицією та парламентською більшістю впливає на суспільні відносини, й може в подальшому перерости в соціальну нестабільність.

Більшість дослідників ХХ століття в сфері парламентських конфліктів не акцентували увагу на вирішенні суперечок між опозицією та більшістю. Переломний момент стався в ХХІ століття, коли в країнах Східної Європи парламентські конфлікти та взагалі діяльність парламентів, перейшли межі міжнародного права та міжнародних норм. Особливостями, парламентської діяльності, країн Східної Європи, стали:

певна пасивність опозиції;

прийняття законів, які суперечать чинній конституції та міжнародному праву;

втручання парламенту, різноманітними способами, однієї держави у парламентську діяльність іншої;

така парламентська більшість, що відкидає важливість функціонування опозиції.

Зазначимо, що в українській науковій літературі, опозиція визначається як: “протидія, опір політичних сил держави, спрямованих проти існуючої влади... Опозиція становить іманентну характеристику демократичного суспільства, яке передбачає, що владу мають політичні сили, підтримані більшістю виборців, а меншість представлена легальною опозицією” [3, с. 74]. Вочевидь, в українському суспільстві, сформувалася така точка зору, що опозиціє має тільки протистояти парламентській більшості. Співпраця та спільна діяльність, не передбачаються, тим більше, що в Україні, вважають за норму коли парламентська більшість і опозиція, автоматично стають ворожими сторонами.

Виходячи, з вище зазначеного, варто відмітити, що конфлікти, які виникають на базі парламентської діяльності, і особливо між більшістю та опозицією, мають вирішуватися як в середині парламенту, так і за допомогою державних інституцій (наприклад, судових органів). Такі конфлікти, не повинні впливати на суспільство й не дестабілізувати його. В світовій практиці, існує безліч способів та механізмів, за допомогою яких вирішуються парламентські конфлікти. Безумовно, враховуючі ті події, які відбуваються на світовій політичній арені, парламентські конфлікти в деяких країнах, автоматично стають суспільно значимими.

Метою статті є політологічний аналіз парламентських конфліктів між правлячою коаліцією та опозиціє.

Різносторонні аспекти дослідження відносин між парламентською більшістю та опозицією, запропоновані такими зарубіжними дослідниками як: Р. Парк, Р. Даль, Л. Діамонд, А. Чумаков.

Питаннями дослідження співпраці та парламентських конфліктів між парламентською більшістю та опозицією займаються й українські дослідники, такі як: С. Здірук, В. Лага та І. Побочний.

Відносини, як політичні так і економічні, між парламентською більшістю та опозицією, дійсно, займають одне із основоположних місць серед сучасних політичних процесів. Беручи до уваги ситуацію, яка склалася на сучасному етапі розвитку України, на протязі багатьох років, потреба аналізу відносин та взаємопорозуміння парламентської більшості та опозиції є актуальною та значимою [2, с. 95].

В українській науковій літературі, науковці звертали замало уваги на конфлікти між парламентською більшістю та опозицією. В країнах Західної та Центральної Європи та Сполучених Штатах Америки виникнення парламентських конфліктів між більшістю та опозицією вирішується швидко та за допомогою оптимальних механізмів. Парламентська більшість та опозиція у Верховній Раді України, застосовують різноманітні технології, з метою блокування таких законопроектів, які суперечать їх власним інтересам.

Українські реалії в сучасних умовах функціонування, вказують на проблеми взаємовідносин більшості та опозиції, що призводить до масштабного парламентського конфлікту [2, с. 102].

Все частіше в Верховній Раді України, парламентські конфлікти між владою та опозицією переростають, з словесних в “прикладні” (застосування фізичної сили). Це свідчить про загострення парламентського конфлікту, та про некомпетентність депутатів Верховної ради України, які не взмозі вирішити, як політичні так і економічні питання демократичними механізмами. Такі “кулуарні” конфлікти, призводять до нестриманості суспільства, та прояву в ньому жорстокості. Варто відзначити, що публічна політика та події в парламенті, впливають на розвиток та функціонування суспільства, й таким чином, суспільство або приймає правила гри парламенту, або ж намагається встановити власні.

В зарубіжній науковій літературі та практиці існують різноманітні способи вирішення парламентських конфліктів. Українські науковці й сьогодні акцентують увагу, на тому, що парламент України має переглянути свої відносини, а опозиція, не займатися “силовим блокуванням” трибуни парламенту, з а находженням спільної мови. В зарубіжних парламентах, більшість та опозиція ведуть спільний діалог та співпрацюють, пам'ятаючи, що за них голосував електорат, і що вони працюють заради суспільного блага. парламентський конфлікт коаліція опозиція

Проблемою України ХХІ століття, є те, що конфлікти влади та опозиції проходять в умовах незавершеної політичної, національної та моральної самоідентифікації українців, тобто кризи цінностей. Вони недостатньо інституціоналізованій тому можуть призвести до дестабілізації суспільства. Потрібно, не боротися з “ватажками” конфліктів - лідерами різноманітних протестних акцій, мітингів та страйків, а інституалізувати, легітимізувати, структурувати та редукувати сам конфлікт. Інституалізація конфлікту означає визначення учасниками суперечливих інтересів кожної зі сторін і водночас усвідомлення мети, предмету конфлікту та необхідності контролювати ворожість сторін. Не інституціоналізований конфлікт може стати непередбачуваним, бо має стихійний характер і тому приховує у собі велику небезпеку [2, с. 101].

Парламент сучасної конституційної демократичної держави розглядати, як найвищий представницький орган влади. Під час своєї діяльності парламент випрацьовує спільну волю народу на основі погодження соціальних інтересів, в тому ж числі у змаганнях, різних політичних партій, які утворюють в парламенті фракції і групи депутатів, шляхом прийняття спільних рішень у формі законів та інших нормативнихактівз метою досягнення суспільної згоди. Погляди, знання та інтереси суб'єктів -під час взаємодії можуть бути, в повній або частковій,узгодженості, але можуть знаходитися й в абсолютному протиріччі. В такому випадку їх протистояння реалізується в когнітивному конфлікті і може бути не пов'язане з порушенням відносин між суб'єктами [8, с. 52]. Відзначимо, що в парламентах Європи та США, конфлікт між більшістю та опозицію, зокрема між лейбористами чи консерватистами або ж лібералами, звичний, але, на відміну від українських парламентських конфліктів, вони ґрунтуються на державних чи суспільних інтересах, і ні в якому разі не на власних.

Таким чином, з однієї сторони, в парламентському процесі можуть, й в ідеалі повинні, приймати участь сторони, які не мають ніяких принципових взаємних та особистих або інших претензій. Але, з іншого боку, аналіз різноманітних парламентських конфліктів, свідчить про те, що які б конкретні причини не були покладені в основу поведінки сторін між якими відбувається парламентський конфлікт, в кінцевому результаті вони дотичні й до їх інтересів, які у подальшому виявляться протилежними або несумісними [7, с. 91].

Конфлікт інтересів на парламентському рівні в конституційному демократичному суспільстві передбачає конкретних учасників - політичні партії, блоки, фракції, групи та окремі депутати. В такому випадку виникає політико-правова парламентська ситуація, характерна для країн зі сталими конституційними принципами демократії, а саме:

взаємовідносини більшості та меншості, партії або блоку, які мають більшість депутатських місць в парламенті;

партії, які знаходяться в опозиції [1, с. 141].

Однією з особливостей парламентських конфліктів

між більшістю та опозицією, особливо в Україні, є те, що відносини між ними не є сталими, у разі не згоди, між самою більшістю, депутат або група депутатів, можуть перейти до іншої партії і стати опозиційними.

Отже, конфлікти в парламентах найчастіше відбуваються між парламентською більшістю і депутатською меншістю, тобто опозицією. Завдання опозиції в цій ситуації ґрунтується на критиці уряду й підтримуючій його парламентській більшості, а також в кінцевому результаті - в представлені альтернативи з персонального складу уряду й перемоги на виборах [6, с. 86]. Опозиція має право надати власні бачення ситуації, запропонувати поправки до законопроектів, які парламентська більшість повинна врахувати. Критика парламентської більшості та уряду опозицією, має бути обґрунтованою та базуватися на актуальних поправках, опозиція повинна надати чітку інформацію про недоліки діяльності уряду та представників більшості.

В діяльності парламенту та парламентському конфлікті між коаліційною більшістю та опозицією, варто мати на увазі - багатопартійність. Багатопартійність є проявом політичної закономірності, якій підкорюється еволюція партійно-політичної структури суспільства при переході від тоталітарного устрою до демократичного. В соціально-політичному плані цей процес викликає бажання виражати на державному рівні інтереси різних суспільних сил, реально існуючих або здатних виникнути в подальшій перспективі. В боротьбі за розподіл влади виникає політичний конфлікт, який може бути представлений як міжпартійний конфлікт на горизонтальному рівні [6, с. 59]. В деяких державах правлячу коаліцію утворюють декілька політичних партій, їх інтереси ґрунтуються на спільний вигоді. Безумовно, в “ідеалі”, партії, які складають правлячу коаліцію, повинні об' єднуватися при стабільному розвитку держави й задоволенні суспільних потреб.

Управляння парламентським конфліктом передбачає діяльність, направлену на примирення розбіжних інтересів й формування загального погодженого рішення. В такому випадку, логічно постає питання про носіїв цих інтересів. У зв'язку з цим виходить, що варто сприяти легальному оформленню нових партій, блоків та їх стабілізації. З однієї сторони, вони стануть конфліктною силою по відношенню до груп, які представляють інші інтереси. Але, з іншого боку, як зазначають дослідники, вони також є структурами посередниками, які виконують функцію-об'єднання індивідів [6, с. 117]. Безумовно, варто створювати нові політичні сили, які будуть привносити та контролювати існуючі, але створення нових партій повинно бути виваженим та доцільним. В Україні, сьогодні існує більше 120 політичних партії, більшість з них є недієздатними й нестабільними в своїх політичних гаслах. Варто відзначити, що створення деяких політичних партій, є технологією відбирання голосів, а ряд політичних партій є фейковими.

В юридичному аспекті умовами інституалізації конфлікту на парламентському рівні є різного роду законодавчі та нормативні акти, які встановлюють відповідні нори і правила, які дозволяють створити механізми вирішення конфлікту або самі створюють суть цього механізму [1, с. 57]. Створення механізмів розв'язання або врегулювання парламентських конфліктів між парламентською більшістю та опозиціє є актуальними, особливо сьогодні. Зрозумілу, що кожну політичну силу підтримує певний відсоток електорату, отже й опозиційні сили мають свою підтримку в державі. Таким чином, якщо парламентський конфлікт між опозицією та парламентською більшістю, вийде за межі парламенту, можуть відбутися глобальні зміни в суспільстві.

Процесуальний характер таких норм передбачає створення певних парламентських процедур - правил організації і діяльності парламенту, закріплених в конституції, регламенті та інших правових актах [8, с. 42]. Критика опозиції в сторону парламентської більшості є нормою в більшості демократичних країн і законно обґрунтованою. Парламентська більшість має адекватно сприймати критичні зауваження опозиціонерів, та прислухатися до них, адже опозицію підтримує частина громадян. Найчастіше, вразі не вислуховування, нездатності правлячої коаліції навіть вислухати пропозиції або ж зауваження опозиції, й виникає парламентський конфлікт.

Російський дослідник А. Чумаков відзначає, задача більшості не в тому, щоб повністю ізолювати опозиціонерів від прийняття рішень, а навпаки, залучити їх до вироблення правових норм, щоб вони їх отримували законним шляхом [4, с. 64]. З нашої точки зору, заяви опозиції, про те, що “влада не дослухається до народу”, або “влада не виконує свої обіцянки”, є дещо необгрунтованими, тому що, з іншого боку опозиція, також є владою.

Український науковець І. Побочний звертає увагу на умови можливого дискурсу між владою та опозицією. Коли будь-який соціальний рух користується підтримкою лише того прошарку населення, метою якого він безпосередньо слугує, тоді він ризикує бути визнаним як девіантний, непорядний і небезпечний для всіх інших. Дослідник акцентує увагу на тому, що влада та опозиція в демократичному суспільстві постійно перебувають у стані політичного дискурсу, який складається з двох фаз: конфліктного дискурсу і дискурсу узгоджень. Зазначимо, що конфліктно - дискурсний аналіз дозволяє глибше розглянути відносини між владою та опозицією, проаналізувати не лише те, що вони говорять, але й те, як вони реально діють. Такий підхід допомагає розглядати політику як діяльність, спрямовану на розв' язання конфліктів між різними політичними структурами й соціальними силами, які вони представляють, що в решті решт, дозволяє досягти благополуччя в суспільстві при збереженні його єдності та цілісності держави і її суверенітету. Це означає, що як влада, так і опозиція несуть суспільну відповідальність перед суспільством за свої конфліктні дії, які мають супроводжуватися відкритим дискурсом на теми як сьогодення, так і майбутнього [2, с. 136].

Безперечно, парламентська більшість має зосереджуватися на конфронтації з опозицією, і не звертати увагу на ту частину населення, яка підтримала парламентську меншість, а сприяти налагодженню стосунків між собою, та створити такі умови, в парламенті, які будуть слугувати сталомурозвитку держави.

В своїх наукових працях, не оминув й діяльність правлячої коаліції та опозиції, американський дослідник Р. Даль. Науковець відзначає, що одним із “атрибутів” у відносинах між опозицією та урядом виступають демократичні принципи.

Р. Даль вимірював демократію двома взаємозалежними величинами, а саме - суспільним суперництвом і правом участі у виборах та в управлінні через суспільні інтереси. Чим потужніший конфлікт між урядом та опозицією, тим більш можливо, що кожен з них буде шукати можливість усунути іншого від ефективної участі в політиці. Але може виникнути й інша ситуація:чим глибший конфлікт між урядом та опозицією, тим більше необхідно одному терпіти іншого [5, с. 51].

Р. Даль сформулював основні пропозиції у вигляді аксіом тих урядів, які сприймають своїх опонентів, тобто опозицію:

вірогідність, що уряд буде сприймати опозицію, збільшується, в той час як можливі масштаби сприймання зменшуються за умови, що придушення опозиції буде коштувати уряду надто дорого;

вірогідність того, що уряд буде сприймати опозицію, підвищується, в той час як масштаби придушення збільшуються. Таким чином, вірогідність появи конкурентоспроможності політичної системи залежить від розмірів сприймання і придушення з боку влади;

чим більша величина придушення переважає розмір сприймання, тим більша можливість існування конкурентоспроможної системи [5, с. 53].

Відзначимо, що ціна, яку може заплатити уряд та парламентська більшість різняться. Втрата виборців, економічна нестабільність, це ніщо, з невдоволенням суспільства та громадянською війною. Безумовно, парламентська більшість та уряд, володіють перевагами перед опозицією, і мають можливість, а інколи й бажання, не дослухатися до опозиції, а в деяких випадках й ізолювати опозиціонерів.

Р. Даль, також відзначив, що чим менше терпіння, тим більше шансів на стабільність та збереження існування уряду. Чим сильніше придушення, тим більше шансів на стабільність опозиції. Тому, задля гарантії збереження уряду та опозиції, потрібно генерувати і зберегти широкі можливості і для опозиції, і для уряду [5, с. 48]. Найкращим виходом з парламентського конфлікту, який відбувається між правлячою коаліцією, яку підтримує уряд, та опозиціє, - знаходження шляхів для вирішення спірних питань. В такому випадку, як опозиція, так парламентська більшість, будуть виконувати свої завдання, що сприятимуть покращенню парламентської діяльності. В разі загострення парламентського конфлікту між парламентською меншістю та більшістю, одним із наслідків може бути економічна нестабільність держави, та загострення стосунків парламенту та громадян.

В роботі та взаємовідносинах уряду, який підтримується парламентською більшістю, та опозицією, Р. Даль вивів ряд аксіом, які характеризують взаємостосунки влади та опозиції й залежать від певних факторів:

можливості того, що уряд буде сприймати опозицію, збільшується, якщо ціна толерантності зменшується;

можливості того, що уряд буде сприймати опозицію, збільшується, якщо ціна її придушення збільшується;

чим більша ціна придушення перевищує ціну толерантності, тим більше шансів для режиму конкуренції;

можливість того, що уряд буде сприймати опозицію збільшується настільки, наскільки доступні уряду ресурси придушення зменшуються в порівнянні з ресурсами опозиції;

можливість того, що уряд буде сприймати опозицію збільшується зі скороченням здатності уряду використовувати насильство або соціально - економічні санкції, щоб придушити опозицію [5, с. 46].

В світовій практиці діяльності парламентів, а тим більше в діяльності правлячої коаліції та опозиція, існує безліч прикладів, де більшість і меншість знаходять спільну мову.

Наприклад, в Канаді не зважаючи на те, що стосунки між урядом та опозицією є в цілому конфронтаційними, обидві сторони в Палаті общин створили відповідні норми поведінки для того, щоб зробити парламент дієздатним органом і, таким чином, обмежити неконтрольо- ване суперництво. Члени опозиції визначають відповідальність уряду за здійснення управління та інколи навіть надають йому підтримку, зберігаючи водночас за собою право критикувати урядову політику. Уряд, в свою чергу, визнає право опозиції на критику, але заперечує за нею право на обструкцію (дія, яка демонстративно спрямована на зрив якого-небудь заходу, пропозиції). В інституційному плані до передумов політичної опозиції слід віднести не лише загальновизнане право опозиції на критику діючої влади та її політики, а право запиту, на який, наприклад, прем'єр - міністр має відповісти в урядовий час [2, с. 151]. В даному випадку, правляча коаліція та уряд, контролюються опозицією, та в подальшому визнають свої помилки при політичній діяльності.

Отже, враховуючи вище зазначене, варто відмітити, що парламентські конфлікти між парламентською більшістю та опозицією є досить звичними у всіх парламентах. Залишаються лише їх особливості проходження, адже у кожного парламенту своя політична культура, традиції, норми, врахування дипломатичного етикету та власні механізми вирішення проблем.

В Україні є свої особливості та власне розуміння діяльності парламенту, що дещо не відповідає світовим вимогам, адже опозиція визначається, як одна з конфліктуючих сторін, що протидіє правлячій коаліції та уряду.

Враховуючи недоліки парламентів, варто враховувати: певну пасивність опозиції; прийняття законів, які суперечать чинній конституції та міжнародному праву; втручання в роботу парламенту, різноманітними способами, однієї держави у парламентську діяльність іншої; врахування важливості функціонування опозиції.

Опозиція є одним із складників державної влади в країні, і варто враховувати критичні зауваження опозиціонерів та дослухатися до їх зауважень, адже парламентська меншість, представляє інтереси частини громадян.

Список використаних джерел

Гельман В. Трансформация в России: политический режим и демократическая оппозиция. - М. : Московский общественный научный фонд, 1999. - 239 с.

Побочний І. А. Політична боротьба: праксеологічний вимір : монографія. - К. : Абрис, 2007. - 352 с.

Чумиков А. Н. Социально-политический конфликт: теоретические и прикладные аспекты. - М. : Ин-тмолодежи, 1993. - 168 с.

Dahl R.A. Polyarchy: Participation and Opposition. - New Haven and London : Yele University Press, 1971. - 74 p.

Diamond L., Plattner M. Introduction // Nationalism, Ethnic Conflict and Democracy. - Baltimore : The Johns Hopkins University Press, 1994. - 146 p.

Vayrynen, R. New Directions in Conflict Theory: Conflict Resolution and Conflict Transformation. - London, UK : Sage, 1991. - 237 p.

Wilmot, W., &Hocker, J. Interpersonal Conflict. - New York, NY : McGraw-Hill, 2007. - 106 p.

Размещено на Allbest.ru