Основні вітчизняні концепції і школи національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса

Відділ теоретичних та прикладних проблем політології

Курас А.І.

Анотація

Проаналізовано основні концепції щодо вивчення поняття “безпека", які були представлені свого часу відомими та видатними українськими громадськими діячами та політиками. Доведено, що термін “безпека" частіще став з'являтися в науковій думці під час Першої світової війни та глибще увійшов у політичний дискурс після Другої світової війни. Підкреслюється, що питанням національної безпеки займалися такі українські установи, як Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Інститут проблем національної безпеки, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса.

Ключові слова: безпека, національна безпека, концепції національної безпеки, національна безпека України.

Аннотация

Проанализированы основные концепции относительно изучения понятия “безопасность ”, которые были представлены в свое время известными украинскими общественными деятелями и политиками. Доказано, что термин “безопасность ” стал чаще появляться в научной мысли во время Первой мировой войны и более глубоко вошел в политический дискурс после Второй мировой войны. Подчеркивается, что вопросами национальной безопасности занимались такие украинские институции как Национальный институт проблем международной безопасности, Институт проблем национальной безопасности, Институт политических и этнонациональных исследований им. И. Ф. Кураса

Ключевые слова: безопасность, национальная безопасность, концепции национальной безопасности, национальная безопасность Украины.

Annotation

The author analyses the basic issues of the national securities threat, the author makes the historical analysis of the development of the term “national security ”. It is emphasized that this term was analyzed by famous Ukrainian politicians, philosophers, scientists. It is stressed that there are several institutions that contributed much to the development of studying such a pressing problem as national security, among them are National institute of international security problems, Institute of national security problems, I.Kuras Institute of political and ethnonational issues. The author analyses the basic issues that contribute into the worsening of the national security state. The characteristical features of contemporary demographic situation in Ukraine are the following mainstream tendencies: depopulation, high level of mortality, low level of life expectancy, aging of population, high level of infant mortality, mass labor migration abroad.

Keywords: security, national security, the concept of national security, national security of Ukraine

Дослідження комплексу проблем пов'язаних із національною безпекою Української держави неможливо без аналізу методології дисертаційної роботи. Сучасні науковці відзначають, що “в умовах, коли академічна наука в Україні продовжує значною мірою перебувати під впливом оціночних підходів до висвітлення проблем, викликаних потребами державного і національного будівництва, вітчизняний методологічний апарат та відповідна концептуально-термінологічна база досліджень національної безпеки і суміжних сфер (міжнародної безпеки, політичної безпеки тощо) продовжує лише формуватися та позбуватися елементів ідеологічності та заангажованості” [1, c. 19]. безпека український установа національний

Перші концепції, що стосуються змісту понять “безпека”, “національна безпека”, “державна безпека” з'явилися ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Відомі українські громадсько-політичні діячі, історики - М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко та багато інших в умовах бездержавності української нації зуміли у низці фундаментальних досліджень окреслити основні віхи українського народу, проілюструвати фактори, які загрожували безпеці Київської Русі, Галицько-Волинській державі, а також Гетьманщині, привели до занепаду цих держав.

У цей же період українська політологічна та історична думка зазнали значного впливу антиукраїнського законодавства російського царату у національно-культурній сфері, що надовго загальмувало державотворчий поступ, а отже на науковому рівні унеможливило дослідження комплексу проблем пов'язаних із національною безпекою.

Ситуація для українських вчених суттєво не змінилася й на напередодні Першої світової війни, хоча відзначимо, що під впливом поляризації Європи (зумовлено діяльністю двох військово-політичних блоків - Антанти та Троїстого Союзу), у Російській імперії все більше ваги у широких колах громадськості приділялося проблемі “безпеки” імперії”, захисту громадян перед можливим військовим конфліктом.

Проте у складних суспільно-політичних умовах російський царат не гарантував безпеку етнічним меншинам держави, дбаючи, передусім, про росіян. Ще у 80 - 90-х рр. ХІХ ст. уряд розпочав дискримінацію німецьких колоністів - їм заборонялося мати власність і селитися за межами міських поселень. Більше того, місцева влада нерідко виселяла німецьких колоністів, які орендували землю згідно зі словесними договорами, забороняла представникам цього народу відкривати нові фабрики, заводи, орендувати підприємства.

Після початку Першої світової війни (1914 - 1918 рр.) все частіше у науковому обігу зустрічаємо термін “безпека” у зовнішньополітичному контексті, що звичайно зумовлено військовим конфліктом. Значне зацікавлення громадськості починають викликати заходи влади щодо забезпечення безпеки громадян у військових умовах, зовнішні загрози та внутрішньополітичні чинники, що загрожували суверенітету та цілісності Російської імперії.

В іншій імперії - Австро-Угорській, у складі якої перебували західноукраїнські землі, існували значно кращі умови для національно-культурного розвитку українців, діяльності громадських організацій та політичних партій. Однак незважаючи на цей факт, термін “державна безпека” не розроблявся на науковому рівні українськими вченими, а поразка у державотворчих змаганнях Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) (1918 - 1919 рр.) унеможливили подальші теоретичні пошуки у наповненні реальним змістом цього поняття, адже у Другій Речі Посполитій міжвоєнного періоду ХХ ст. навіть термін “український” був заборонений на законодавчому рівні.

Натомість польські дослідники продовжували теоретичні напрацювання у сфері “національної безпеки”. У міжвоєнній Другій Речі Посполитій осередком безпекознавчих досліджень стала низка наукових установ, серед яких - Інститут дослідження національних справ та Східний інститут. На сторінках їх друкованих органів - “Sprawy Narodowosciowe”, “Wschod/Orient”, “Biuletyn Polsko-Ukrainski” - часто аналізували міжнародні відносини в Центрально-Східній Європі, зовнішню політику Польщі, а також деякі аспекти т. зв. “орієнтацій” українського політикуму. Серед польських авторів відзначимо фаховість та обґрунтованість розвідок Т. Голувка, Л. Василевського, Є. Гедройця, В. Бончковського, А. Бохенського та інших дослідників.

Щодо Наддніпрянщини, нова сторінка у безпекознавстві започатковується після більшовицького перевороту у Російській імперії - невизнання держави європейськими країнами, боротьба на внутрішній арені із національними рухами та політичною опозицією, бажання поширити комуністичні ідеї на інші держави та ін. фактори привели до початку масового використання цього терміну в тогочасних нормативно-правових актах. Проте тільки у 1934 р. термін “державна безпека” набув нового політичного підтексту, що пов'язано із утворенням при НКВС СРСР Головного управління державної безпеки.

У 1936 р. термін “державна безпека” введено до Конституції СРСР. Зокрема ст. 14 Основного закону констатувала: “До відання Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади та органів державного управління підлягають: а) представництво СРСР у міжнародних зносинах, висновок, ратифікація і денонсація договорів СРСР з іншими державами, встановлення загального порядку у взаєминах союзних республік з іноземними державами; б) питання війни і миру; в) прийняття до складу СРСР нових республік; г) контроль за додержанням Конституції СРСР і забезпечення відповідності Конституцій союзних республік з Конституцією СРСР; д) затвердження змін кордонів між союзними республіками; е) затвердження утворення нових автономних республік і автономних областей у складі союзних республік; ж) організація оборони СРСР, керівництво всіма Збройними Силами СРСР, встановлення керівних основ організації військових формувань союзних республік; з) зовнішня торгівля на основі державної монополії; і) охорона державної безпеки [2].

У цей же період сформовано перші радянські наукові т. зв. “безпекові школи”. Учені починають тлумачити “державну безпеку” як “стан непорушності суспільного-політичного устрою” та комуністичного режиму загалом, територіальної цілісності країни у контексті внутрішньої і зовнішньої політики. У такому симбіозі “державна безпека” - це комплекс заходів, які здійснюються органами державної влади для захисту державного та суспільного устрою, територіальної недоторканності й незалежності держави від “підривної діяльності ворожих комуністичному ладу буржуазних спецслужб”, а також від противників існуючого устрою усередині країни.

Під визначення “ворожих” підпадали усі неугодні існуючому радянському режиму: які цілі “буржуазні” держави так і політичні партії, громадські організації. Не стали винятком політичні партії Західної України у міжвоєнний період ХХ ст., які трактувалися режим як “буржуазно-націоналістичні”, антинародні та реакційні. Автори серії брошур “Західньо-українська контрреволюція в підготовці війни проти СРСР”, “Саботажники визвольного руху-інтервенти”, “З хрестом і мавзером проти радянської України (про католицькі партії укр.[аїнської] буржуазії Західної України)” мали на меті ознайомити “зі знаряддям підготовки інтервенції, з методами обдурювання широких верств трудящих з використанням релігійного та націоналістичного дурману і всякої соціальної демагогії, що до неї вдаються буржуазні партії Західної України, з їхньою програмою і тактикою, викрити справжнє обличчя західньо-українських льокаїв польських інтервентів” [3].

Упродовж 1950 - першій половині 1980-х рр. радянські “безпекові школи” починають запозичати провідні ідеї “буржуазних” західних концепцій. Під їх впливом у період “гласності”, “перебудови” та “демократизації” в СРСР, особливо на зламі 1980 - 1990-х рр., у країні розгорнулася масова критика органів державної безпеки. Саме тоді термін “державна безпека” (де-факто, безпека політичного режиму й вищої партійної номенклатури) став розглядатися радянськими науковцями значно ширше, ніж “безпека суспільства”.

У дослідженнях західних політологічних шкіл другої половини ХХ ст. поняття “державна безпека” і “національна безпека” асоціюються здебільшого із військово-політичними чинниками. Р. Розенкранс [4], Дж Міршаймер [5], [6], [7], [8], К. Грей [9], Г. Морґентау [10] та ін. обґрунтовували тісний взаємозв'язок військових факторів із “національною безпекою” держави. Проте надалі представники ліберального та неоліберального напрямів теорії міжнародних відносин (Р. Ульман [11], Е. Тікнер [12], Б. Бузан [13], Р. Кеохейн [14], [15], Дж. Най [16], Дж. Розенау [17] та ін.) відійшли від напрацювань попередників часів “холодної війни” та конкретизували визначення терміну “національна безпека”, пов'язуючи його не тільки із військовою складовою, але й цілим комплексом інших проблем - безпеки економічної, екологічної, культурної і суспільної/соціальної.

Концепція Р. Ульмана та Б. Бузана та ін. західних вчених, як влучно відзначають сучасні науковці, заклали підґрунтя нового напряму у безпекознавстві, що згодом отримав назву “безпека людини”. Цей термін офіційно чи не вперше використано у “Звіті про розвиток людства” (1994 р.) в рамках “Програми розвитку ООН”, а також “Хартії європейської безпеки”, ухваленій на саміті ОБСЄ в Стамбулі 19 листопада 1999 р. Водночас в офіційних документах ОБСЄ активно застосовується і поняття “людський вимір”, яке за змістом відповідає поняттю “безпека людини”.

Відновлення української державності у 1991 р. започаткувало діаметрально протилежний підхід до поняття “безпеки”, ніж в останні роки існування СРСР. Тоді ж із наукового обігу практично вийшов доробок радянської історіографії, оскільки тогочасні вчені не розробляли категорію “національна безпека”, яку на практиці заміняли терміном “безпека СРСР”, “державна безпека”. Також залишилися осторонь такі важливі у загальноприйнятому розумінні компоненти національної безпеки, як безпека суспільства й особистості.

Проаналізувавши стан українського безпекознавства, академік НАН України В. Горбулін констатував: “Ефективність функціонування системи управління національною безпекою (СУНБ) значною мірою визначається як станом розробленості теорії національної безпеки, так і рівнем впровадження у практику відповідних методів, методик, моделей, механізмів, принципів тощо. В Україні теорія національної безпеки сьогодні знаходиться в стадії активного формування й динамічного розвитку, що зумовлене стрімким розвитком процесів глобалізації, інтенсивним наростанням загроз у багатьох сферах життєдіяльності особи, суспільства й держави, ускладненням їхніх взаємозв'язків. Водночас спостерігається тенденція зростання складності СУНБ. Вона знаходиться у стадії глибокої трансформації і, з одного боку, набуває багаторівневого, багатоцільового, ієрархічного характеру, а з іншого - потребує розробки нових підходів і методів для забезпечення функцій ефективного передбачення, прогнозування, планування, побудови сценаріїв розвитку тощо” [18, с. 5 - 6].

Відзначимо, що у 1990-х рр., а також у подалші роки починають формуватися перші безпекознавчі центри та школи. Зокрема при РНБО створюються науково-дослідні установи: Національний інститут проблем міжнародної безпеки, Інститут проблем національної безпеки та Національний інститут стратегічних досліджень, Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. Постають також відповідні наукові установи Національної академії наук України, відомчі та регіональні наукові й інформаційно-аналітичні центри й установи, громадські організації тощо. “За роки існування ця система показала свою життєздатність, спроможність вирішувати складні наукові та практичні проблеми у сфері національної безпеки, в ній склалася відповідна кооперація науково-дослідних установ і раціональний поділ праці між ними в інтересах як РНБОУ, так і інших органів державної влади, здорова конкуренція ідей, наукових і практичних результатів, - відзначають вчені. - Разом з тим, раз по раз виникає необхідність переконувати “нові команди” в доцільності існування цієї системи, доказувати її склад, структуру, завдання та функції, іноді захищати від необґрунтованих модернізацій тощо” [18, с. 6].

Упродовж першої половини 1990-х рр. свою доцільність існування доводила також Рада національної безпеки і оборони, яка остаточно уконституювалася у період президентства Л. Кучми. Саме цьому державному органу доводилося безпосередньо або ж опосередковано вирішувати проблеми зовнішньополітичного вибору Української держави, розподілу Чорноморського флоту, проводити скорочення чисельності Збройних Сил України, закладати основи силових відомств тощо.

Іншим важливим центром безпекознавства став заснований у 1992 р. у системі НАН України Інститут стратегічних досліджень (директор І. Пирожков, згодом - Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД). Після зміни підпорядкування і переходу під опіку РНБО, уточнено мету та завдання наукової інституції, а науковців переорієнтовано на розвиток безпекознавства. На сьогодні НІСД перебуває у підпорядкуванні Президента України Його основними завданнями є: організаційне, методичне та наукове супроводження підготовки проектів щорічних послань Президента України до Верховної Ради України; наукове обґрунтування, аналіз та оцінка проблем і перспектив суспільно-політичного розвитку України; наукове супроводження здійснення Президентом України, Радою національної безпеки і оборони України повноважень у сфері національної безпеки України; дослідження проблемних питань економічного, демографічного, соціального, гуманітарного, етнополітичного, воєнно-політичного, зовнішньополітичного, інформаційного, екологічного розвитку України; дослідження та моніторинг регіональних аспектів суспільного розвитку; наукова експертиза проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, державних заходів соціально-політичного спрямування; публікація результатів наукових досліджень, оперативне видання матеріалів з основних напрямів наукової діяльності Інституту [18].

Національний інститут проблем міжнародної безпеки (заснований у 2001 р.), розпочав роботу ще у 1997 р. (займався полагодженням українсько-російських відносин). Вчені інституту брали активну участь у підготовці угоди про умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, розробці проекту Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та інших важливих нормативно-правових документів. Серед досягнень колективу - розробка Стратегії національної безпеки України, участь у розробці проекту Закону України “Про основи національної безпеки України”, підготовка щорічних послань Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище.

Важливий науковий осередок безпекознавства - Інститут проблем національної безпеки (ІПНБ), утворений наприкінці 2003 р. на основі Українського інституту досліджень навколишнього середовища і ресурсів НАН України. Інститут створювався з метою забезпечення розроблення наукових засад національної безпеки, підвищення наукової обґрунтованості та ефективності державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз у всіх сферах життєдіяльності, а також для поліпшення консультативно-дорадчого забезпечення діяльності Президента України та Ради національної безпеки і оборони України із зазначених питань [19]. Проте у 2010 р. Президент України В. Янукович ліквідував інститут.

Колишній директор ІПНБ - В. Горбулін, проаналізувавши стан національної безпеки Української держави, виділив основні проблеми науковців та влади, якими на сучасному етапі українського державотворення стали:

1. Недосконалість державного управління у сфері національної безпеки, насамперед щодо організації та координації виконання науково-дослідних робіт, ефективного використання їхніх результатів;

2. Інерційність і консерватизм СНБ щодо впровадження сучасних принципів, методів, методик, моделей, механізмів, насамперед стратегічного планування та управління, в державне управління і як результат невідповідність і неадекватність її реакції на зміни у сфері національної безпеки;

3. Нечіткість і недостатня обґрунтованість пріоритетів, цілей, завдань, структури РНБОУ та її системи, відсутність концепції, стратегії та моделі їхнього розвитку в середньостроковій і довгостроковій перспективах;

4. Порушення збалансованості між аналітичною та науково-методологічною роботою в системі в бік інформаційно-аналітичної складової, перетворення наукових установ в адміністративний придаток Апарату РНБОУ, підміна стратегічних завдань поточними й тактичними;

5. Значна плинність складу РНБОУ та його Апарату і відсутність необхідної послідовності, перманентності, узгодженості в діях кожної нової команди, в тому числі щодо науково-методологічного та інформаційно-аналітичного забезпечення РНБОУ;

6. Суттєва невизначеність і специфічність процесів, що відбуваються в цій сфері, їх велика складність, обмежені можливості щодо застосування досвіду інших країн і водночас самостійного вирішення глобальних проблем;

7. Втрата інтелектуального потенціалу та іміджу, розрив поколінь науковців у провідних наукових установах системи внаслідок їх незадовільного фінансування, технологічної оснащеності й невпевненості співробітників системи у майбутньому;

8. Нестабільність внутрішньополітичної ситуації та відсутність консенсусу серед політичної еліти з визначальних проблем розвитку країни, щодо призначення РНБОУ та системи, зокрема, в контексті конституційної та адміністративної реформ;

9. Недостатня затребуваність потенціалу громадських організацій, НАНУ та інших державних академій, наукових установ Міносвіти й інших міністерств і відомств;

10. Небажання, нерозуміння, часто недовіра з боку осіб, що приймають рішення (ОПР), сприймати та втілювати у життя рекомендації експертів і науковців, недостатність в ОПР необхідного стратегічного мислення та політичної волі, а з іншого боку - недостатня обґрунтованість пропозицій, прогнозів та інших інтелектуальних продуктів, що формуються експертами в інтересах СНБ;

11. Недостатній професійний рівень замовників науково-методологічної та інформаційно-аналітичної продукції тощо [20, с. 5 - 6].

Заслуговують на увагу також інші наукові осередки безпекознавства, які опосередковано досліджують комплекс проблем пов'язаний із забезпеченням національної безпеки України. Зокрема Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса у політологічному дискурсі розробляє проблеми пов'язані із внутрішньою і зовнішньою політикою України. Український інститут національної пам'яті досліджує потенційні загрози безпеці нашої держави у руслі гуманітарної політики Української держави. Безпекознавством займаються також недержавні інституції. Яскравий приклад - Центр Разумкова, який декілька номерів збірника “Національна безпека і оборона” присвятив питанням безпекознавства.

Отже, підсумовуючи напрацювання вітчизняних науковців, відзначимо, що термін “національна безпека” використовується у декількох вимірах: військовому, інформаційному, екологічному, соціально-економічному та ін. Зокрема українських дослідник С. Пирожков, виокремлює п'ять структурних аспектів національної безпеки: державно-політичний; соціально-економічний; національно-культурний; екологічний; інформаційний.

Починаючи з 90-х рр. ХХ ст. основна увага вчених приділялася оборонному військовому потенціалу нашої держави. У працях В. Богдановича [21] О. Бодрука [22] Ю. Калагіна [23], В. Ліпкана [24] Г. Новицького [25], Л. Хилько [26] та ін. дослідників та публіцистів окреслено складові оборонного потенціалу та шляхи підвищення їх показників. Основна увага сконцентрована на проблемі підготовки силових структур держави до можливого військового конфлікту. Зокрема В. Пасічко констатував, що “проблеми, пов'язані із забезпеченням воєнної безпеки нашої держави, були актуальними з перших днів незалежності України. За нинішньої воєнно-політичної обстановки у світі, коли багато країн не виключає можливості використання збройних сил задля реалізації своїх національних інтересів, та з появою нових загроз, пов'язаних з діяльністю міжнародних терористичних угруповань, саме оборонна сфера стає однією з найважливіших складових забезпечення необхідних умов життєдіяльності і розвитку суспільства” [27].

На сьогодні все частіше військову безпеку науковці поєднують із політичними чинниками. Різноспрямовані тенденції співвідношення чисельності “корінних” національностей та “некорінних”, наявність двох і більше мов на території регіону, різниця у виробничій інфраструктурі, зміни в ієрархії управління тощо - далеко не вичерпний перелік факторів, які, на думку вчених, впливають на рівень безпеки держави [28].

На зламі ХХ - ХХІ ст. у суспільстві поглибилися дискусії щодо необхідності запровадження Стратегії національної безпеки Української держави, адже “неправовий реалізм сьогодення в безпековій площині... зумовлений саме відсутністю належної правової бази та єдиних воєнно-стратегічних підходів щодо виявлення в сучасних умовах і запобігання чи відвернення та нейтралізації загроз воєнного характеру” [29, с. 23]. Ухвалення Стратегії в останні роки повинно було б засвідчити на думку О. Литвиненка “розуміння керівництвом держави важливості вирішення проблем національної безпеки, послідовність державної політики, спрямованої на європейську інтеграцію, утвердження демократичних цінностей, ефективний захист прав і свобод громадян, забезпечення дієздатності державних інститутів” [30, с. 32].

Проблема забезпечення національної безпеки у соціально-економічній прощині упродовж останніх двадцяти років викликала постійні дискусії у наукових колах. У роботах В. Гошовської [31], В. Куценка [32], М. Долішнього [33], А. Сухорукова [34], О. Хомри [35], В. Шлемка [36], Н. Яценко [37] та ін. визначено пріоритети економічного розвитку нашої держави у контексті національної безпеки. Серед наукових публікацій останніх років виділимо роботи, присвячені аналізу ведення інформаційно-психологічної боротьби і проблем інформаційно-психологічної безпеки, які при цьому виникають, досліджуються характерні риси, шляхи та механізми свідомої чи несвідомої міфологізації суспільної свідомості, аналізуються вагомі аспекти інформаційної безпеки у процесі політичної комунікації, зокрема, мовного політичного маніпулювання, досліджуються методи та засоби формування друкованими ЗМІ громадської думки в Україні відносно політичних сил держави, виявляються засоби ведення і наслідки інформаційних війн та ін.

Ще складнішим питанням для науковців та громадсько-політичних діячів у контексті забезпечення національної безпеки України стала проблема зовнішньополітичного вибору нашої держави. Немає необхідності наводити перелік наукових студій українських вчених, адже за роки незалежності їх кількість вимірюється сотнями, а той тисячами, більшість із яких позбавлені науковості та використовуються політичними силами для обґрунтування власних цілей. Проте принагідно відзначимо, що велика кількість досліджень присвячена співпраці України з НАТО (оцінки авторів - діаметрально протилежні: від однозначного схвалення до різкої критики), геополітичному суперництву Росії та НАТО та вплив цих відносин на Українську державу [38], процесу формування європейської безпеки на принципах та цінностях концепції євроатлантизу [39]. Не менше запитань викликає проблема входження нашої держави до ЄЕП, співпраця із ЄС, особливо у економічній сфері.

Таким чином, огляд досліджуваної проблеми засвідчив, що на сьогодні окремі аспекти теми відображені в українській історіографії, проте відсутнє комплексне дослідження, яке б присвячувалося проблемі державної політики України щодо забезпечення безпеки її громадян та суверенітету держави.

В українській політичній думці перші кроки на шляху до осмислення поняття “державна безпека”, “національна безпека” були здійснені наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. відомими українськими громадсько-політичними діячами, істориками. Надалі удосліджувана проблема привертала посилену увагу громадськості у роки масштабних військових конфліктів, зокрема Першої та Другої світової воєн, українсько-польської війни 1918 - 1919 рр., Жовтневої революції 1917 р. в Російській імперії. У ці періоди у термін “національна безпека” передусім вкладали військові аспекти та зовнішньополітичну складову.

Після завершення Другої світової війни дослідження комплексу проблем, пов'язаних із безпекознавством посилилося. Проте в СРСР і на Заході науковці пішли відмінними шляхами: перші вкладали у поняття “національна безпека” передусім безпеку держави, другі, крім цього аспекту проблеми, ще й особисту безпеку людини. На сьогодні, після відновлення державної незалежності України, різні аспекти досліджуваної проблеми викликали гостру дискусію у представників різних шкіл та напрямів, що посилює актуальність дисертаційного дослідження.

Список використаних джерел

1. Полтораков О. Реконцептуалізація поняття “безпека” в сучасному політико-політологічному дискурсі / О. Полтораков // Політичний менеджмент. - 2009. - № 5. - С. 19 - 21.

2. Конституция (Основной Закон) Союза Советских Социалистических Республик. - М. , 1937. - 15 с.

3. Зимний Я. Запроданці польського фашизму (УНДО- інтервенти) / Я. Зимний. - Харків, 1933. - 62 с.

4. Rosecrance R. A new concert of powers / Rosecrance R. // Foreign Affairs. - 1992. - Vol 71.-№ 2. - P. 64 - 82.

5. Rosecrance R. International Relations: Peace or War? / Rosecrance R. - New York, 1973. - 334 p.

6. Mearsheimer J. A realist reply / Mearsheimer J. // International Security. - Summer 1995. - Vol. 2o. - № 1. - P. 82 - 93.

7. Mearsheimer J. Back to the future: instability in Europe after the cold war / Mearsheimer J. // International Security. - Summer 1990. - Vol. 15. - № 1. - P. 5 - 57.

8. Mearsheimer J. Correspondence: back to the future, Part II / Mearsheimer J. // International Security. - Fall 1990. - Vol. 15. № 1. - P. 194 - 199.

9. Mearsheimer J. The false promise of international institutions / Mearsheimer J. // International Security. - Winter 1994/1995. - Vol. 19. - № 3. - P. 5 - 49.

10. Morgenthau H. Politics among Nations: The Struggle for Power and Peace. - 6 edition / Morgenthau H. - New York : Alfred А. Knopf, 1985. - 688 p.

11. Ullman R. Redefining Security / Ullman R. // International Security. - 1983. - Vol. 8. - № 1. - P. 129 - 153;

12. Тикнер Э. Переосмысливая проблемы безопасности // Теория международных отношений на рубеже столетий / Под ред. К. Буса и С. Смита: Пер. с англ. / Общ. ред. П. А. Цыганкова / Тикнер Э. - М. , 2002. - С. 185 - 207.

13. Buzan B. People, States and Fear: An Agenda for International Security Studies in the Post - Cold War Era / Buzan

A. - London, 1991. - 393 p.

14. Keohane R. Power and Interdependence in the Information Age / Keohane R. // Foreign Affairs. - September / October - 1998. - V. 77. - № 5. - P. 81 - 94.

15. Keohane R. Transnational Relations and World Politics / Keohane R. - Cambridge, 1972. - 428 p.

16. Най Дж. Транснациональные отношения и мировая политика // Теория международных отношений: Хрестоматия / Сост. науч. ред. и коммент. П. А. Цыганкова / Най Дж. - Москва, 2002. - С. 152 - 167.

17. Rosenau J. Turbulence in World Politics. A Theory of Change and Continuity / Rosenau J. - Princeton, 1990. - 490 p.

18. Горбулін В. Національна безпека України: етапи становлення та проблеми наукового й інформаційно-аналітичного забезпечення / В. Горбулін // Національна безпека: Український вимір. - 2008. - Вип. 1 - 2. - С. 5 - 6.

19. Національний інститут стратегічних досліджень // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/presentation.html

20. Про Інститут проблем національної безпеки: Указ Президента України // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/1396/2003

21. Горбулін В. Національна безпека України: етапи становлення та проблеми наукового й інформаційно-аналітичного забезпечення / В. Горбулін // Національна безпека: Український вимір. - 2008. - Вип. 1 - 2. - С. 5 - 6.

22. Богданович В. Теоретические основы анализа проблем национальной безопасности государства в военной сфере: Моно- гр. / В. Богданович. - К. : Основа, 2006. - 296 с.

23. Бодрук О. Ядерне розброєння України у світлі нових світових тенденцій / О. Будрук // Воєнна історія . - Київ, 2003. - № 5. - С. 5 - 12.

24. Калагін Ю. Військова служба за контрактом (соціальний вимір): монографія / Ю. А. Калагін. - X. : ХуПс, 2008. - 278 с.

25. Ліпкан В. Теорія національної безпеки [Текст]: підручник / В. Ліпкан. - Київ: КНТ, 2009. - 525 c.

26. Новицький Г. Теоретико-правові основи забезпечення національної безпеки України: монографія / Г. В. Новицький. - К. : Інтертехнологія, 2008. - 496 с.

27. Ліпкан В. Сутність та зміст управління системою національної безпеки / В. Ліпкан // Правова держава. - 2003. - Вип. 14. - С. 257 - 266.

28. Пасічко В. Обороноздатність держави: теоретичні основи системного дослідження / В. Пасічко // Політичнрий менеджмент. - 2008. - № 2. - С. 135 - 137.

29. Мануйлов Є. Національні інтереси й національна безпека: до проблеми адекватності розуміння сутності категорій / Олександр Дзьобань, Євген Мануйлов // Наукові записки Харківського університету Повітряних Сил. Соціальна філософія, психологія. -Харків : ХУПС, 2006. - Вип. 1(25). - С. 23 - 28.

30. Кремень В. Політична безпека України: концептуальні засади та система забезпечення: Монографія / Кремень В. Г. , Бінь- ко І. Ф. , Головащенко С. І. - К. : МАУП, 1998. - 215 с.

31. Гошовська В. Соціальна домінанта національної безпеки / В. Гошовська // Стратегічна панорама - 2003. - № 2. - С. 94 - 99.

32. Куценко В. Освіта як фактор стабільності та національної безпеки України / Куценко В. , Удовиченко В. , Опалєва І. // Економіка України. - 1998. - № 1. - С. 12 - 21.

33. Долішній М. Регіональна політика на рубежі ХХ-ХХІ століть: нові пріоритети / М. І. Долішній. - К. : Наук. думка, 2006. - 512 с.

34. Сухоруков А. Економічна безпека України в умовах сучасних геоекономічних змін / А. Сухоруков // Стратегічна панорама. - 2007. - № 2. - С. 30 - 44.

35. Хомра О. Соціальна безпека: виклики, загрози, критерії / О. У. Хомра, Т. Є. Русанова // Стратегічна панорама. - 2004. - № 1. - С. 73 - 79.

36. Шлемко В. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення: монографія / В. Шлемко, І. Бінько. - К. : НІСД,1997. - 144 с.

37. Яценко Н. Регіональна економічна безпека у контексті національної економічної безпеки / Н. Яценко // Актуальні проблеми економіки. - 2002. - № 2. - С. 3 - 6.

38. Перепелиця Г. Без'ядерний статус і національна безпека України / Г. Перепелиця // Воєнна безпека - 1998. - № 6. - С. 107 - 115.

39. Бодрук О. Національна безпека України: історія і сучасність: монографія / Бодрук О. С. , Врадій В. О, Гончаренко О. М. та ін. - К. : ІСЕМВ, 1993.- 120 с.

Размещено на Allbest.ru